Історія справи

Постанова КЦС ВП від 25.09.2024 року у справі №601/3448/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 вересня 2024 року

м. Київ

справа № 601/3448/23

провадження № 61-10316св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Пророка В. В., Ситнік О. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Орган опіки та піклування Лопушненської сільської ради Кременецького району Тернопільської області,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 28 березня 2024 року у складі судді Мочальської В. М. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 17 червня 2024 року у складі колегії суддів Хома М. В., Костів О. З., Храпак Н. М. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Орган опіки та піклування Лопушненської сільської ради Кременецького району Тернопільської області, про визначення місця проживання дитини,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Орган опіки та піклування Лопушненської сільської ради Кременецького району Тернопільської області, про визначення місця проживання дитини.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що з 12 лютого 2016 року він перебував у шлюбі з ОСОБА_2 , який розірвано рішенням Кременецького районного суду Тернопільської області від 05 вересня 2022 року. Під час шлюбу у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_3 .

Вказував, що відповідач має психічне захворювання, яке несе реальну загрозу для життя і здоров`я малолітньої дочки. Дитина ставиться до позивача прихильно, в останнього наявні всі можливості здійснювати належний догляд та займатися її вихованням.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд визначити місце проживання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із ним.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Кременецький районний суд Тернопільської області рішенням від 28 березня 2024 року у задоволенні позову відмовив.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку про обрання позивачем неефективного способу захисту, оскільки місце проживання дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із батьком уже визначено рішенням органу опіки і піклування у березні 2023 року, тобто до звернення до суду із цим позовом.

Отже, враховуючи, що законодавче врегулювання примусового виконання рішення суду про визначення місця проживання дитини відсутнє, а відповідач самовільно змінила у листопаді 2023 року місце проживання малолітньої дочки без згоди батька, не повернувши дитину батькові, то права позивача підлягають захисту у порядку, визначеному статтею 162 Сімейного кодексу України (далі - СК України), а саме шляхом звернення до суду з позовом про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання.

Тернопільський апеляційний суд постановою від 17 червня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 28 березня 2024 року - без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із батьком не є належним та ефективним способом захисту порушеного права, оскільки місце проживання дитини з позивачем на підставі статті 161 СК України вже визначено органом опіки та піклування у березні 2023 року, тобто до звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом.

Отже, у цьому конкретному випадку права ОСОБА_1 підлягають захисту у порядку, визначеному статтею 162 СК України, про що правильно вказав суд першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У липні 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 28 березня 2024 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 17 червня 2024 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2022 року у справі № 761/25544/19, від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивував тим, що рішенням органу опіки та піклування Лопушненської сільської ради Кременецького району Тернопільської області від 27 березня 2023 року № 19 визначено місце проживання малолітньої ОСОБА_4 разом із ним, однак всупереч такому рішенню та без його згоди відповідач самовільно забрала дитину, з якою виїхала за межі України.

Вказує, що проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови у позові про визначення місця проживання такої дитини разом з одним із батьків в Україні.

Суди належним чином не дослідили висновок судово-психіатричного експерта від 25 липня 2023 року № 432, згідно з яким ОСОБА_2 виявляє ознаки параноїдної шизофренії, переривчастий (епізодичний) перебіг, дефект за змішаним типом, стан ремісії, у зв`язку з чим не може повною мірою розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Під час ухвалення оскаржуваних рішень суди не керувалися якнайкращими інтересами дитини, а відмовили у задоволенні позову з формальних підстав.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 24 липня 2024 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Кременецького районного суду Тернопільської області.

07 серпня 2024 року справа № 601/3448/23 надійшла до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 10 вересня 2024 року призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 12 лютого 2016 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Кременецького районного суду Тернопільської області від 05 вересня 2022 року у справі № 601/1134/22. Під час шлюбу в них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_4 (а. с. 7-9).

Згідно з висновкоморгану опіки та піклування при виконавчому комітеті Лопушненської сільської ради щодо доцільності визначення місця проживання малолітньої дитини, затвердженим рішенням виконавчого комітету Лопушненської сільської ради Кременецького району Тернопільської області від 27 березня 2023 року № 19, з метою захисту прав та інтересів дитини орган опіки та піклування рекомендував визначити місце проживання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із батьком ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 10-12).

З указаного висновку слідує, що:

- з 2020 року малолітня дитина проживає разом із батьком за адресою: АДРЕСА_1 ;

- ІНФОРМАЦІЯ_3 , 02 лютого 2023 року, 15 березня 2023 року працівники служби у справах дітей та соціальний фахівець Центру надання соціальних послуг проводили обстеження умов проживання малолітньої ОСОБА_3 у сім`ї ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , та з`ясували, що батько проживає разом з дочкою, братом та матір`ю у будинку, який складається з трьох кімнат, коридору та веранди. Для дитини створено усі умови для повноцінного та гармонійного розвитку. У дівчинки наявне окреме місце для сну, відпочинку, є дитячі речі, іграшки, ноутбук, планшет. ОСОБА_1 тимчасово не працює, за час проживання у селі зарекомендував себе з посередньої сторони;

- ІНФОРМАЦІЯ_4 , 02 лютого 2023 року, 15 березня 2023 року працівники служби у справах дітей та соціальний фахівець Центру надання соціальних послуг проводили обстеження умов проживання сім`ї ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 , та з`ясували, що ОСОБА_2 проживає разом із сином у будинку, який складається з трьох кімнат, кухні, ванної кімнати коридору та веранди. Умови проживання задовільні, відповідають санітарно-гігієнічним нормам, житлові кімнати облаштовані меблями та необхідною технікою. Для сина виділена окрема кімната, є ліжко, письмовий стіл, ноутбук, смартфон. ОСОБА_2 отримує пенсію у зв`язку з інвалідністю, має у користуванні земельний пай площею 1,3048 га. За час проживання в селі зарекомендувала себе з позитивної сторони, шкідливих звичок немає, зауважень і скарг щодо неї не надходило;

- на засіданні комісії ОСОБА_1 заперечив щодо визначення місця проживання дитини з матір`ю, вказавши, що його колишня дружина не може забезпечити належного догляду за дитиною, може нести загрозу здоров`ю дитини через захворювання. ОСОБА_2 просила визначити місце проживання дитини з нею, зазначивши, що ОСОБА_1 не завжди дозволяє бачитися їй із дочкою.

Згідно з висновком судово-психіатричного експерта від 25 липня 2023 року № 432 ОСОБА_2 виявляє ознаки параноїдної шизофренії, переривчастий (епізодичний) перебіг, дефект за змішаним типом, стан ремісії, у зв`язку з чим не може повною мірою розуміти значення своїх дій та керувати ними (а. с. 13-15).

04 листопада 2023 року відповідач після зустрічі та спілкування з дочкою ОСОБА_4 не повернула її за місцем проживання батька, а 09 грудня 2023 року з обома дітьми виїхала до Республіки Польща.

09 листопада 2023 року ОСОБА_1 звернувся до правоохоронних органів із заявою з приводу самоправства його колишньої дружини, яка самовільно, всупереч рішенню органу опіки та піклування забрала малолітню дочку ОСОБА_4 і не повертає її за місцем проживання батька (а. с. 17).

За заявою ОСОБА_1 10 листопада 2023 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості за № 42023210000000184 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого статтею 356 Кримінального кодексу України (а. с. 16).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення повною мірою не відповідають.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (стаття 10 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16.

У справі, яка переглядається, предметом спору є визначення місця проживання дитини.

Відповідно до частин першої, другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

У статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно зі статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї (стаття 7 СК України).

У статті 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з частиною четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Відповідно до частини першої статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

Згідно з частиною першою статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Тлумачення змісту частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; стосунки, які існують між кожним із батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки стосовно дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним із батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.

Відмовляючи у задоволенні позову у зв`язку з обранням позивачем неналежного способу захисту, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, керувався тим, що оскільки орган опіки та піклування у березні 2023 року вже визначив місце проживання малолітньої дочки сторін разом із позивачем, після чого відповідач у листопаді 2023 року самовільно змінила місце проживання дитини без згоди батька, то порушені права позивача підлягають захисту саме у порядку, визначеному статтею 162 СК України, тобто шляхом звернення до суду з позовом про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання.

Однак такі висновки ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права та зроблені з порушенням норм процесуального права з огляду на таке.

Згідно з частиною першою статті 162 СК України, якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.

Ця норма права встановлює правові наслідки протиправної зміни місця проживання малолітньої дитини одним із батьків (з яким вона не проживає) або третьою особою. Положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі закону або рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання (постанови Верховного Суду від 27 липня 2022 року у справі № 475/431/21 та від 21 червня 2023 року у справі № 336/2426/20).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 183/1464/22 (провадження № 61-7478сво23) вказано, що судове рішення про визначення місця проживання дитини по своїй суті є рішенням про визнання, а за своїм змістом є рішенням немайнового характеру. Зважаючи на відсутність у судовому рішенні про визначення місця проживання дитини обов`язку вчинення дій боржником (тим із батьків, з яким фактично проживає дитина), таке рішення не підлягає примусовому виконанню. Чинне законодавство не передбачає, що невиконання одним із батьків судового рішення щодо визначення місця проживання дитини з іншим із батьків, є умовою/підставою застосування статті 162 СК України. Основною умовою застосування статті 162 СК України є факт «самочинної зміни місця проживання дитини». У СК України є прогалина та відсутній регулятор, який визначав би правило поведінки учасників сімейних відносин для випадку, коли один з батьків змінив без згоди іншого з батьків місце проживання дитини до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання її не змінював. Подібною нормою є стаття 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону. Очевидно, що позбавлення матері (батька) права ініціювати позов про відібрання дитини у разі, коли один із батьків змінив місце проживання до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання сина не змінював, суперечить принципу розумності та справедливості. Мати (батько) має право на пред`явлення позову про відібрання дитини у разі, коли один із батьків змінив без згоди іншого з батьків місце її проживання до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання сина не змінював, згідно зі статтею 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону.

У постанові Верховного Суду від 19 вересня 2018 року у справі № 486/709/16-ц (провадження № 61-23711св18) вказано, що відповідно до статті 162 СК України, якщо один із батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення і повернути її тому, з ким вона проживала. Задовольняючи позов про відібрання дитини, апеляційний суд не врахував, що позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що місце проживання малолітньої дитини було визначено судом або органом опіки і піклування, спір про визначення місця проживання дитини між батьками був вирішений у судовому порядку, а тому вимога про відібрання дитини є передчасною та задоволенню не підлягає.

У постанові Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 241/402/19 (провадження № 61-8390св19) зазначено, що суд апеляційної інстанції врахував зазначені положення закону та з`ясував, що на час розгляду справи судами місце проживання дітей не було встановлено ні судом, ні органом опіки та піклування, а тому вимога про відібрання дитини на підставі частини першої статті 162 СК України є передчасною та задоволенню не підлягає.

У постанові Верховного Суду від 22 листопада 2023 року у справі № 308/4402/22 (провадження № 61-7512св23) вказано, що положення статті 162 СК України покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 357/17852/15-ц (провадження № 14-199цс19)). Вирішуючи спір, ураховуючи вказані норми матеріального права, суди попередніх інстанцій, встановивши, що на час подання первісного позову та розгляду справи в суді першої інстанції місце проживання малолітньої дитини не було встановлено ні судом, ні органом опіки та піклування, дійшли обґрунтованих висновків, що вимога про відібрання дитини на підставі частини першої статті 162 СК України є передчасною та задоволенню не підлягає. Зазначене повною мірою відповідає правовим висновкам, що містяться у постановах Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 201/17854/16-ц, від 26 листопада 2019 року у справі № 241/402/19. При цьому суди попередніх інстанцій обґрунтовано взяли до уваги, що наявні в матеріалах справи висновки органу опіки та піклування мали лише рекомендаційний характер у межах справи № 308/11186/21 щодо доцільності визначення місця проживання малолітньої дитини разом із її матір`ю.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22), на яку посилався заявник у касаційній скарзі, вказано, що факт проживання дитини за кордоном (незалежно від того, чи вивезена дитина за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця її проживання. Повернення дитини в Україну не є передумовою для вирішення спору між батьками про визначення місця проживання такої дитини. Проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови у позові про визначення місця проживання такої дитини разом з одним із батьків в Україні.

Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

У статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до частин першої, третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78 81 83 84 87 89 228 235 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався під час вирішення позову (дослідження обґрунтованості, наявність доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Однак, відмовляючи у задоволенні позову у зв`язку з обранням позивачем неналежного способу захисту, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що наявний у матеріалах справи висновок органу опіки та піклування мав лише рекомендаційний характер щодо доцільності визначення місця проживання малолітньої дитини сторін разом із її батьком, тоді як положення статті 162 СК України покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі закону або рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання.

З огляду на викладене, оскільки у справі, яка переглядається, до моменту звернення до суду з цим позовом місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , не було визначено разом із батьком на підставі закону або рішення суду, то суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків, що порушені права позивача підлягають захисту саме у порядку, визначеному статтею 162 СК України, тобто шляхом звернення до суду з позовом про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання.

Отже, у цьому конкретному випадку суди неправильно застосували норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, а тому їх висновки про наявність підстав для відмови у задоволенні позову через обрання позивачем неналежного способу захисту є помилковими.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержуватись вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі.

Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.

З огляду на те, що суди попередніх інстанцій не розглянули справу по суті заявлених позовних вимог про визначення місця проживання дитини, а відмовили у задоволенні позову через обрання позивачем неналежного способу захисту, тоді як на підставі положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами, та давати оцінку доказам, які суди не дослідили, а отже, не має можливості ухвалити нове рішення за результатами касаційного перегляду цієї справи.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово вказував на те, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В оскаржуваних судових рішеннях суди першої та апеляційної інстанцій достатньою мірою не виклали мотиви, на яких вони ґрунтуються, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України», «Суомінен проти Фінляндії»).

Загалом у цій конкретній справі суди попередніх інстанцій не сприяли всебічному і повному з`ясуванню обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а тому Верховний Суд встановив існування достатніх правових підстав для скасування оскаржуваних судових рішень у зв`язку з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що суди обох інстанцій не дослідили належним чином зібрані докази, внаслідок чого не встановили фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені ними судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суду першої інстанції належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18) наведено висновок про те, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з направленням справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Враховуючи, що у цій справі Верховний Суд не змінив рішення судів попередніх інстанцій та не ухвалив нове, а направив справу на новий розгляд, то відсутні підстави для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.

Отже, у цьому конкретному випадку судові витрати, в тому числі понесені сторонами у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, мають бути перерозподілені за результатами нового розгляду справи судом першої інстанції, тобто за загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 28 березня 2024 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 17 червня 2024 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров СуддіА. І. Грушицький І. В. Литвиненко В. В. Пророк О. М. Ситнік