Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 13.06.2021 року у справі №756/8410/16
Постанова КЦС ВП від 23.02.2022 року у справі №756/8410/16

Постанова

Іменем України

23 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 756/8410/16

провадження № 61-8648 св 21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В.В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

відповідач - ОСОБА_2 ;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду від 31 березня 2021 року у складі колегії суддів: Невідомої Т. О., Іванової І. В., Пікуль А. А.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором позики.

Позовна заява мотивована тим, що 01 квітня 2011 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 був укладений договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_4 передав ОСОБА_2 безвідсоткову позику у сумі 5 663 540 грн готівкою, що еквівалентно 711 500 доларів США, а ОСОБА_2 , у свою чергу, зобов`язався повернути отриману суму в строки і в порядку, зазначеному в договорі.

На підтвердження укладення договору позики від 01 квітня 2011 року ОСОБА_2 власноруч написав розписку, якою підтвердив факт отримання від ОСОБА_4 грошової суми в розмірі 5 663 540 грн, які зобов`язався повернути в строк до 29 березня 2014 року.

08 серпня 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладено договір про відступлення права вимоги (цесії), відповідно до умов якого ОСОБА_4 , як первісний кредитор, передав ОСОБА_1 , а останній прийняв на себе право вимоги, що належить первісному кредитору, за договором позики від 01 квітня 2011 року.

08 квітня 2016 року ОСОБА_1 надіслав на адресу відповідача претензію про сплату боргу, яку відповідач не отримав, оскільки лист з вказаною вимогою повернувся за закінченням строку зберігання. Зобов`язання за договором позики від 01 квітня 2011 року відповідач не виконав.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд стягнути з ОСОБА_2 суму заборгованості у розмірі 1 018 799,77 доларів США, яка складається з суми основної заборгованості - 711 500 доларів США, пені - 259 697,50 доларів США, 3 % річних - 147 602, 27 доларів США, що відповідно до офіційного курсу Національного банку України становить 25 357 926,30 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики від 01 квітня 2011 року у розмірі 711 500 доларів США основної заборгованості та 259 697,50 доларів США нарахованої пені, що в разом відповідно до офіційного курсу Національного банку України станом на 22 червня 2016 року складає 24 175 590,10 грн.

У задоволенні решти вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач зобов`язаний сплатити на користь позивача суму позики у розмірі 711 500 доларів США та пені у розмірі 259 697,50 доларів США за договором про відступлення права вимоги від 08 серпня 2013 року, а тому ці позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення з позичальника 3 % річних від простроченої суми, суд першої інстанції виходив із того, що умовами договору позики від 01 квітня 2011 року передбачена можливість нарахування пені та штрафних санкцій за прострочення виконання грошового зобов`язання, що виключає можливість стягнення 3 % від простроченої суми в порядку статті 625 ЦПК України.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 31 березня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 задоволено. Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2020 року скасовано й ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, не зважаючи на встановлення особливого режиму роботи суду у період з 19 жовтня 2020 року по 31 жовтня 2020 року та припинення розгляду справ у судових засіданнях за участю учасників судового процесу, наявність клопотання відповідача про відкладення розгляду справи, вирішив справу у відсутність ОСОБА_2 , позбавивши відповідача права на висловлення своєї позиції у справі та не надавши змоги подати заяви/клопотання, зокрема, про сплив позовної давності, чим допустив порушення принципів змагальності та рівності сторін, які є елементами права на справедливий судовий розгляд. Зважаючи на вказані обставини апеляційний суд вважав обґрунтованими доводи відповідача про неможливість заявити про сплив позовної давності у суді першої інстанції з об`єктивних причин, що є підставою для вирішення заяви про застосування строків позовної давності судом апеляційної інстанції. При цьому апеляційний суд посилався на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що строк дії договору позики від 01 квітня 2011 року закінчується 29 березня 2014 року, але в будь-якому випадку після виконання прийнятих на себе позичальником зобов`язань (пункт 7.1. договору). Разом з тим, у пункті 7.2. договору позики сторони погодили, що договір припиняється, зокрема, у разі порушення позичальником графіка повернення чергової частини суми позики. У цьому випадку позикодавець вправі вимагати дострокового повернення всієї неповерненої суми позики. Встановивши, що першою датою сплати за графіком платежів згідно пункту 2.3. договору позики було 10 травня 2011 року, проте, ОСОБА_2 взяті на себе зобов`язання не виконав, жодного платежу за договором позики не здійснив, апеляційний суд дійшов висновку, що з 11 травня 2011 року договір позики достроково припинив свою дію і з цього часу у позикодавця виникло право повернення всієї суми позики. Уклавши договір про відступлення права вимоги за договором позики та будучи обізнаним з його умовами та невиконанням за цим договором грошового зобов`язання, ОСОБА_1 , як новий кредитор, реалізував своє право вимоги лише 02 липня 2016 року, тобто, з пропуском строку позовної давності, що є підставою для відмови у позові відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У травні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 31 березня 2021 року й залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначала неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-25цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-780цс15, від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1374цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14 тощо, що відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Також заявник вказувала на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 червня 2021 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 756/8410/16 із Оболонського районного суду м. Києва.

У червні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, зокрема, статтей 257 261 530 ЦК України щодо застосування строків позовної давності до заявлених позовних вимог. Вказувала, за час розгляду справи у суді першої інстанції з липня 2016 року по жовтень 2020 року відповідач неодноразово особисто та через своїх представників приймав участь у судових засіданнях, надавав пояснення та заявляв клопотання, зокрема, про призначення судової почеркознавчої експертизи, отже не був обмежений у реалізації своїх процесуальних прав, у тому числі, і у праві подати до суду першої інстанції заяву про застосування строків давності. У клопотанні від 29 жовтня 2020 року про відкладення розгляду справи, призначеного на 30 жовтня 2020 року, відповідач не вказував про свій намір заявити про застосування строку позовної давності, тому є безпідставними висновки суду апеляційної інстанції про те, що відповідач, маючи обґрунтовані сподівання на задоволення поданого ним клопотання про відкладення розгляду справи, з об`єктивних причин не зміг заявити про сплив позовної давності у суді першої інстанції. Апеляційний суд вдався до власного тлумачення висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц та безпідставно прийняв заяву відповідача про застосування строку позовної давності на стадії апеляційного розгляду справи.

Вказувала, що пунктом 7.2. договору позики передбачені підстави припинення договору, зокрема, у разі порушення позичальником графіка повернення чергової частини суми позики. Але даний пункт містить застереження про те, що у такому випадку позикодавець вправі вимагати дострокового повернення всієї неповерненої суми позики. Отже, порушення позичальником графіку платежів не є підставою для одностороннього припинення дії договору, а є правом позивача на пред`явлення позичальнику вимоги про дострокове повернення всієї суми позики. Якщо така вимога направлена не була, то відповідно договір продовжує свою дію до закінчення встановленого у пункті 7.1. договору строку, що в свою чергу узгоджується із статями 598 615 ЦК України.

Суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, надав належну правову оцінку доказам і обставинам справи та ухвалив законне та обґрунтоване рішення про часткове задоволення позову, яке безпідставно скасовано судом апеляційної інстанції.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У липні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 , у якому зазначено, що доводи касаційної скарги є безпідставними, а оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції є мотивованим, законним й ґрунтується на належних та допустимих доказах, судом вірно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо спірних правовідносин.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 01 квітня 2011 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_4 передав ОСОБА_2 у безвідсоткову позику 5 663 540 грн готівкою, що еквівалентно 711 500 доларів США, а відповідач зобов`язався повернути отриману суму в строки і в порядку, встановленому договором (а. с. 10-12, т. 1).

На підтвердження укладення договору позики від 01 квітня 2011 року ОСОБА_2 була написана розписка, в якій підтверджено факт отримання від ОСОБА_4 грошової суми в розмірі 5 663 540 грн та визначено строк повернення суми коштів до 29 березня 2014 року (а. с. 13-14, т. 1).

За умовами пункту 2.3. договору позики від 01 квітня 2011 року повернення отриманої суми здійснюється позичальником в національній валюті України за курсом Національного банку України на день здійснення повернення або в доларах США частками відповідно до встановленого графіку, 10-го числа кожного місяця, починаючи з 10 травня 2011 року по 10 березня 2014 року, а саме: з травня 2011 року по квітень 2012 року включно - по 20 000 доларів США щомісячно; з травня 2012 року по березень 2014 року включно - по 20 500 доларів США щомісячно.

Пунктом 3.3. договору позики від 01 квітня 2011 року передбачено, що у випадку порушення позичальником графіка повернення отриманих сум, зазначених у пункті 2.3. даного договору, більше ніж на 30 календарних днів, позичальник зобов`язаний сплатити позикодавцю пеню з розрахунку 0,1 % від вчасно неповернених сум позики за кожний день прострочення.

Пунктом 7.1. договору позики від 01 квітня 2011 року визначено, що даний договір вважається укладеним з моменту передання позичальнику (відповідачу) всієї суми позики та закінчується 29 березня 2014 року, але у будь-якому випадку після виконання прийнятих на себе позичальником зобов`язань відповідно до умов договору.

У пункті 7.2. договору позики від 01 квітня 2011 року визначено, що даний договір припиняється: за згодою сторін; достроковим поверненням позичальником суми позики; при порушенні позичальником графіка повернення чергової частини суми позики. У цьому випадку позикодавець вправі вимагати дострокового повернення всієї неповерненої суми позики; з інших підстав, передбачених чинним законодавством.

08 серпня 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладено договір про відступлення права вимоги (цесії), відповідно до умов якого ОСОБА_4 , як первісний кредитор, передав ОСОБА_1 , а останній прийняв на себе право вимоги, що належить первісному кредитору, за договором позики від 01 квітня 2011 року (а. с. 8-9, т. 1).

08 квітня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 з вимогою про повернення суми позики, проте, лист з наведеною вимогою було повернуто на адресу позивача у зв`язку із закінченням встановленого строку зберігання (а. с. 15-16, 17, 18, 19, т. 1).

Відповідно до висновку експерта Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру № 17-3/591 від 24 липня 2019 року за результатами проведення почеркознавчої експертизи, підписи від імені ОСОБА_2 у договорі позики від 01 квітня 2011 року та у розписці від імені ОСОБА_2 , виконані ОСОБА_2 (а. с. 156-162, т. 1).

У апеляційній скарзі на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2020 року ОСОБА_2 заявив про застосування позовної давності.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду не відповідає.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України (у редакції, чинній на час укладення договору позики) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Статтею 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За правилами, передбаченими статтями 525 526 530 ЦК України, одностороння відмова від зобов`язання або зміна його умов не допускається, якщо це не встановлено договором або законом.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.

У статті 1046 ЦК України визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки (висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18)).

Установивши, що за договором про відступлення права вимоги (цесії) від 08 серпня 2013 року ОСОБА_1 набув належне ОСОБА_4 право вимоги до ОСОБА_2 за договором позики від 01 квітня 2011 року, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про виникнення між сторонами позикових правовідносин.

У відповідності до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частини п`ятої статті 261 ЦК України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

За змістом положень статті 267 ЦК України заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції.

Заяву про сплив позовної давності може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання - письмового чи усного, що відповідає вимогам процесуального законодавства.

У пунктах 71-74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18) зроблено висновок, що створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.

Отже, у вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду вказала про можливість вирішення апеляційним судом заяви відповідача про застосування строку позовної давності, який не міг скористатись правом на подання цієї заяви до суду першої інстанції у зв`язку неповідомленням належним чином про розгляд справи та ухваленням у справі заочного рішення.

Приймаючи заяву відповідача про застосування строків позовної давності на стадії апеляційного розгляду, апеляційний суд виходив із того, що незважаючи на подане ОСОБА_2 клопотання про відкладення розгляду справи, суд першої інстанції вирішив справу у його відсутність, позбавивши відповідача права на висловлення своєї позиції у справі та не надавши змоги подати заяви/клопотання, зокрема, про сплив позовної давності. Отже відповідач, маючи обґрунтовані сподівання на задоволення поданого ним клопотання про відкладення розгляду справи, з об`єктивних причин не зміг заявити про сплив позовної давності у суді першої інстанції.

Разом з тим, матеріалами справи підтверджується, що справа перебувала в провадженні суду першої інстанції з липня 2016 року по жовтень 2020 року, за цей час відповідач неодноразово особисто та через своїх представників приймав участь у судових засіданнях, що підтверджується журналами та протоколами судових засідань (а. с. 42-43, 53-54, 57-58, 62, 65-66, 68-69, 80-81, 84, 92-93, 95-96, 125-126, 149-150, т. 1), надавав пояснення та заявляв клопотання, зокрема, про призначення судової почеркознавчої експертизи, отже не був обмежений у реалізації своїх процесуальних прав, у тому числі, у праві подати до суду першої інстанції заяву про застосування строків позовної давності.

Таким чином, відповідач та його представники, які брали участь в судових засіданнях в Оболонському районному суді м. Києва, до ухвалення рішення судом першої інстанції, не заявили про застосування позовної давності, скориставшись своїми процесуальними правами на власний розсуд, тому апеляційний суд не мав підстав для вирішення відповідної заяви відповідача, поданої на стадії апеляційного перегляду справи.

З огляду на зазначене, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, з`ясувавши правову природу укладеного договору, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача суми боргу за договором позики від 01 квітня 2011 року та пені за прострочення виконання грошового зобов`язання.

Тому безпідставними є висновки суду апеляційної інстанції про позбавлення відповідача права на висловлення своєї позиції у справі та не надання змоги подати заяви/клопотання, зокрема, про сплив позовної давності, порушення принципів змагальності та рівності сторін у суді першої інстанції.

Апеляційний суд помилково скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції, яке ухвалене з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права.

Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

З огляду на зазначені вище норми матеріального права, правові висновки Верховного Суду, колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задовольнити.

Постанову Київського апеляційного суду від 31 березня 2021 року скасувати, рішення Оболонського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2020 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання касаційної скарги в сумі 13 780 (тринадцять тисяч сімсот вісімдесят ) грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович