Історія справи

Постанова КЦС ВП від 22.05.2025 року у справі №227/2346/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 травня 2025 року

м. Київ

справа № 227/2346/23

провадження № 61-10083св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - заступник керівника Покровської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області,

відповідачі: Шахівська сільська рада, повноваження якої тимчасово здійснює Шахівська сільська військова адміністрація Покровського району Донецької області, та ОСОБА_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу заступника керівника Донецької обласної прокуратури на рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 08 лютого 2024 року у складі судді Притуляка С. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 червня 2024 року у складі колегії суддів: Бондар Я. М., Зубакової В. П., Остапенко В. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2023 року заступник керівника Покровської окружної прокуратури Донецької області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області (далі - ГУ Держгеокадастру у Донецькій області) звернувся до суду з позовом до Шахівської сільської ради, повноваження якої тимчасово здійснює Шахівська сільська військова адміністрація Покровського району Донецької області, та ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення.

Позовну заяву обґрунтував тим, що ОСОБА_1 при зверненні до Шахівської сільської ради із клопотанням про відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства на території Шахівської сільської ради Донецької області, всупереч вимогам статей 116 118 121 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), приховав той факт, що раніше використав право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства та не повідомив про це.

Зазначав, що Шахівська сільська рада Донецької області на момент прийняття оспорюваного рішення не перевірила факт реалізації ОСОБА_1 права на безоплатну приватизацію земельної ділянки.

Вказував на те, що такі дії відповідачів призвели до незаконного вибуття з комунальної власності земельної ділянки, кадастровий номер 1422087700:02:000:1144, загальною площею 2,0000 га для ведення особистого селянського господарства.

З огляду на викладено, прокурор просив суд визнати незаконним та скасувати рішення Шахівської сільської ради від 26 червня 2020 року № VII-59/45 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відведення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та передачу земельної ділянки у власність», яким затверджено технічну документацію із землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну для комунальної власності, кадастровий номер 1422087700:02:000:1144, загальною площею 2,0000 га із земель сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства.

Короткий зміст судових рішення суду першої інстанції

Рішенням Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 08 лютого 2024 року в задоволенні позову керівника Покровської окружної прокуратури в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру у Донецькій області відмовлено.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права у вигляді визнання незаконним та скасування рішення Шахівської сільської ради є неефективним. Натомість ефективним способом захисту прав позивача у цій справі є вимога про витребування спірного майна із чужого незаконного володіння.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 червня 2024 року апеляційну скаргу Донецької обласної прокуратури залишено без задоволення, а рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 08 лютого 2024 року - без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що оскаржуване судове рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги правильність висновків суду першої інстанції не спростовують.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У липні 2024 року заступник керівника Донецької обласної прокуратури із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 08 лютого 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 червня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, висловлених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 01 червня 2021 року у справі № 925/929/19, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 та у постановах Верховного Суду від 27 жовтня 2020 року у справі № 381/375/19, від 03 серпня 2022 року у справі № 130/1017/20, від 29 червня 2022 року у справі № 466/3737/18 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- дійшли помилкових висновків про обрання прокурором неефективного способу захисту інтересів держави;

- не врахували, що з прийняттям оспорюваного рішення Шахівської сільської ради від 26 червня 2020 року № VII-59/45 право власності держави на спірну земельну ділянку припинилося, а тому таке рішення підлягає визнанню недійсним та скасуванню;

- не звернули увагу на те, що пред`явлення прокурором лише позовної вимоги про витребування майна в останнього володільця без попереднього скасування рішення органу державної влади на підставі якого таке майно вибуло із власності держави є процесуально неправильним;

- не врахували, що законодавством не передбачено, що неефективний спосіб правового захисту може бути підставою для відмови у позові;

- проігнорували те, що цей позов спрямований на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішення суспільно значимого питання додержання законності передачі земельних ділянок сільськогосподарського признання комунальної форми власності, яке проведене з грубим порушенням вимог чинного законодавства.

Станом на момент розгляду справи Верховним Судом відзиви на касаційну скаргу заступника керівника Донецької обласної прокуратури в інших учасників справи не надходили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 15 липня 2024 року касаційну скаргу заступника керівника Донецької обласної прокуратури на рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 08 лютого 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 червня 2024 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 01 серпня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою заступника керівника Донецької обласної прокуратури з підстав визначених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Добропільського міськрайонного суду Донецької області матеріали справи № 227/2346/23; надано іншим учасникам справи строк для подання відзивів.

У серпні 2024 року матеріали справи № 227/2346/23 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 17 лютого 2017 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держгеокадастру у Донецькій області із клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, загальною площею 2,000 га, безоплатно у власність із земель сільськогосподарського призначення державної власності, що перебувають у запасі на території Золотоколодязької сільської ради Добропільського району Донецької області для ведення особистого селянського господарства.

Наказом начальника ГУ Держгеокадастру у Донецькій області від 28 квітня 2017 року надано ОСОБА_1 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, загальною площею 2,0000 га, безоплатно у власність із земель сільськогосподарського призначення державної власності, що перебувають у запасі на території Золотоколодязької сільської ради Добропільського району Донецької області для ведення особистого селянського господарства.

Наказом начальника ГУ Держгеокадастру у Донецькій області від 18 квітня 2018 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, загальною площею 2,0000 га, безоплатно у власність із земель сільськогосподарського призначення державної власності, що перебувають у запасі на території Золотоколодязької сільської ради Добропільського району Донецької області для ведення особистого селянського господарства та надано ОСОБА_2 безоплатно у власність земельну ділянку, площею 2,0000 га, кадастровий номер 1422083300:01:000:1316, із земель сільськогосподарського призначення державної власності, що перебувають у запасі на території Золотоколодязької сільської ради Добропільського району Донецької області для ведення особистого селянського господарства, без зміни цільового призначення.

Згідно з договором купівлі-продажу земельної ділянки від 07 червня 2019 року ОСОБА_1 продав вказану вище земельну ділянку ОСОБА_3 .

17 грудня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Шахівської сільської ради із клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, загальною площею 2,000 га, безоплатно у власність із земель сільськогосподарського призначення комунальної власності, яка розташована на території Шахівської сільської ради Добропільського району Донецької області за межами населених пунктів для ведення особистого селянського господарства. Зазначив, що з нормами статей 116 121 ЗК України ознайомлений.

Рішенням сесії Шахівської сільської ради від 27 січня 2020 року № VII-53/62 надано ОСОБА_1 дозвіл на складання технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відведення) меж земельної ділянки в натуру (на місцевості) для ведення особистого селянського господарства, комунальної власності площею 2,000га, в тому числі - 2,0000 га ріллі, кадастровий номер 1422087700:02:000:1144. Земельна ділянка розташована на території Шахівської сільської ради Добропільського району Донецької області за межами населених пунктів.

Рішенням сесії Шахівської сільської ради від 26 червня 2020 року № VII-59/45 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відведення) меж земельної ділянки в натуру (на місцевості) громадянину ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства на території Шахівської сільської ради Добропільського району Донецької області за межами населених пунктів площею 2,000 га, а саме 2,0000 га ріллі, кадастровий номер 1422087700:02:000:1144. Також передано у власність громадянину ОСОБА_1 вказану земельну ділянку.

Правове обґрунтування

У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Відповідно до частин першої-четвертої статті 116 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

У пункті 6 статті 118 ЗК України визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та висновки конкурсної комісії (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

Згідно з пунктом «б» частини першої статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства в розмірі не більше 2,0 гектара.

Водночас право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати лише один раз.

За змістом статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється в тому числі шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 04 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).

Відповідно до положень статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року в справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19).

Для витребування нерухомого майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника . Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою.

Обрання позивачем неналежного (неефективного та/або неправомірного) способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (провадження №12-80гс20), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження №12-52гс20), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження №14-125цс20).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права у вигляді визнання незаконним та скасування рішення Шахівської сільської ради є неефективним. Натомість ефективним способом захисту прав позивача у цій справі є вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння.

Доводи касаційної скарги про те, що пред`явлення прокурором лише позовної вимоги про витребування майна в останнього володільця без попереднього скасування рішення органу державної влади на підставі якого таке майно вибуло із власності держави є процесуально неправильним, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони зводяться до суб`єктивного тлумачення заявником чинних норм цивільного процесуального законодавства України.

Водночас Верховний Суд наголошує на тому, що власник, з дотриманням вимог статті 388 ЦК України, може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Крім того, Верховний Суд звертає увагу на те, що рішенням Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 12 серпня 2024 року у справі № 227/11/24 задоволено позов заступника керівника Покровської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Шахівської сільської ради до ОСОБА_1 , про витребування земельної ділянки, та витребувано у ОСОБА_1 земельну ділянку, кадастровий номер 1422087700:01:000:1144, загальною площею 2,0000 га для ведення особистого селянського господарства, на користь Шахівської сільської територіальної громади в особі Шахівської сільської ради, повноваження якої тимчасово здійснює Шахівська сільська військова адміністрація Покровського району Донецької області.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 01 червня 2021 року у справі № 925/929/19, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 та постановах Верховного Суду від 27 жовтня 2020 року у справі № 381/375/19, від 03 серпня 2022 року у справі № 130/1017/20, від 29 червня 2022 року у справі № 466/3737/18, є необґрунтованими, оскільки оскаржувані судові рішення таким висновкам не суперечать, і встановлені судом у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У цій справі суди виходили з конкретних обставин справи з урахуванням наданих сторонами доказів.

Аргументи касаційної скарги про те, що законодавством не передбачено, що неефективний спосіб правового захисту може бути підставою для відмови у позові, є безпідставними з огляду на таке.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою та другою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Отже, реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, кожна особа, звертаючись до суду, може вказати в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Водночас аналіз положень статей 55, 124 Конституцій України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) свідчить про те, що особа має право саме на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Верховний Суд вже неодноразово наголошував на тому, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Суди, надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, мають зважати і на його ефективність з погляду зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Проте засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року).

Водночас, ефективність позовної вимоги має оцінюватися, виходячи з обставин справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).

Отже, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що зазвичай, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункти 5.5., 5.6. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16). Інакше кажучи - це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (пункт 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №310/11024/15-ц).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібну правову позицію сформульовано, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 та інших.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Аналогічні висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18.

Отже, законодавством України та судовою практикою врегульовано випадки та критерії того, коли неефективний спосіб правового захисту може бути підставою для відмови особі у позові.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій проігнорували те, що цей позов спрямований на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішення суспільно значимого питання додержання законності передачі земельних ділянок сільськогосподарського признання комунальної форми власності, яке проведене з грубим порушенням вимог чинного законодавства, є необґрунтованими, оскільки не спростовують правильність висновків судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову у зв`язку із обранням прокурором неефективного способу захисту.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки.

Водночас Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91).

Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 402 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника керівника Донецької обласної прокуратури залишити без задоволення.

Рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 08 лютого 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 червня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков Р. А. Лідовець Д. Д. Луспеник