Історія справи

Постанова КЦС ВП від 09.04.2025 року у справі №203/574/24

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 квітня 2025 року

м. Київ

справа № 203/574/24

провадження № 61-17574 св 24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представника позивача - адвокат Гейко Валерій Іванович,

відповідач - ОСОБА_2 ,

представника відповідача - адвокат Шурин Ігор Васильович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гейка Валерія Івановича,

на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 09 вересня

2024 року у складі судді Казака С. Ю. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2024 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом

до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна із чужого незаконного володіння.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що вона є дочкою ОСОБА_3 ,

яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . За життя ОСОБА_3 на праві власності,

крім іншого майна, належала квартира АДРЕСА_1 .

У встановлений законом шестимісячний строк вона звернулася до приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Чижик І. О.

(далі - приватний нотаріус Чижик І. О.) із заявою про прийняття спадщини після смерті матері та про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом. Постановою приватною нотаріуса Чижик І. О. від 13 грудня 2023 року їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на зазначену квартиру, оскільки згідно із відомостями з Державного реєстру речових прав

на нерухоме майно право власності на квартиру зареєстровано

за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 20 жовтня 2023 року, укладеного зі ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Зайченко І. А. (далі - приватний нотаріус

Зайченко І. А.).

Позивач указувала, що вищезазначена квартира належала за життя її матері,

а право власності на квартиру було зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі недійсного договору купівлі-продажу, укладеного між ним та ОСОБА_4 .

За життя ОСОБА_3 , як власник квартири, не укладала договір купівлі-продажу квартири.

Посилаючись на статті 319 330 387 388 ЦК України, вважала, що вона має право витребувати квартиру від ОСОБА_2 , так як вона в установленому законом порядку прийняла спадщину після смерті матері.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просила суд:

- визнати недійсним договір купівлі продажу квартири від 20 жовтня 2023 року, посвідчений приватним нотаріусом Зайченко І. А., зареєстрований у реєстрі

за номером 1077;

- витребувати у ОСОБА_2 на свою користь квартиру

АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі прав на нерухоме майно 2816710912020;

- вирішити питання понесених нею судових витрат, які складаються з судового збору у розмірі 7 733,44 грн та витрат на професійну правничу допомогу

у розмірі 20 000,00 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 09 вересня

2024 року відмовлено у задоволенні позивних вимог ОСОБА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірна квартира належала ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 23 жовтня 2001 року, укладеного з ОСОБА_5 . Тобто квартира належала матері позивачки, а після

її смерті квартира була продана її братом - ОСОБА_4 , на підставі договору купівлі-продажу від 20 жовтня 2023 року, який укладено з ОСОБА_2 ,

за відсутності прав на розпорядження цим майном і на підставі документів,

що мають ознаки підробки.

ОСОБА_1 , як єдиний спадкоємець за законом першої черги після смерті матері, прийняла спадщину у встановлений законом шестимісячний строк, набула права

на спадкування майна після смерті матері - ОСОБА_3 , й до складу спадщини входить спірна квартира, яка була незаконно відчужена ОСОБА_4 .

Разом із цим, позивачка заявила вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , проте останнього не залучено до участі у справі в якості співвідповідача. Вказане є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Районним судом надано оцінку поданим сторонам і витребуваним судом доказам,

у тому числі матеріалам нотаріальної справи щодо укладення і посвідчення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири.

Суд першої інстанції застосував відповідні норми ЦК України, урахував судову практику Верховного Суду.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гейка В. І., задоволено частково.

Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 09 вересня 2024 року скасовано.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що районний суд

не встановив усі обставини справи й не надав належну правову оцінку доказам.

У спірних правовідносинах наявні два договори купівлі продажу квартири

від 23 жовтня 2001 року, посвідчені приватним нотаріусом Василенко В. М.

за реєстровим номером 6432, продавцем у яких зазначено - ОСОБА_5 ,

а покупцями у кожному із цих договорів вказано різних осіб: в одному договорі - ОСОБА_3 , в іншому - ОСОБА_4 .

Кожний із цих договорів був зареєстрований 27 листопада 2001 року

в комунальному підприємстві «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації»

(далі - КП «ДМБТІ») із внесенням записів у реєстрову книгу з однаковими реєстровими номерами 100-555.

У матеріалах справи відсутні докази, що ці договори оспорювалися, чи були предметом кримінальних проваджень.

Відповідно до оспорюваного позивачкою договору купівлі-продажу від 20 жовтня

2023 року ОСОБА_4 продав, а ОСОБА_2 придбав спірну квартиру.

Цей договір посвідчений приватним нотаріусом Зайченко І. А. за реєстровим номером 1077.

Разом із цим, у матеріалах справи відсутні докази, що договір купівлі-продажу

від 23 жовтня 2001 року, посвідчений приватним нотаріусом Василенко В. М.

за реєстровим номером 6432, згідно з яким ОСОБА_5 продала, а ОСОБА_4 придбав спірну квартиру, має ознаки підробки.

Таким чином, матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_4 на час продажу ним спірної квартири не був власником цієї квартири та не мав права

на її відчуження.

При цьому ОСОБА_4 , як сторона оспорюваного позивачем договору купівлі-продажу нерухомого майна від 20 жовтня 2023 року, укладеного між ним

та ОСОБА_2 , не був залучений до участі у справі в якості співвідповідача.

Таким чином, відсутні підстави для визнання недійсним оспорюваного позивачкою договору купівлі-продажу квартири.

Оскільки власником спірної квартири є ОСОБА_2 , а не ОСОБА_1 , тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог останньої про витребування квартири.

Суд апеляційної інстанції застосував норми ЦК України, врахував відповідну судову практику Верховного Суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до Верховного Суду

У грудні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Гейко В. І., звернувся

до Верховного Суду із касаційною скаргою на судові рішення судів попередніх інстанцій, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати в частині відмови

у задоволенні вимоги ОСОБА_1 про витребування у ОСОБА_2 квартири й ухвалити у цій частині нове судове рішення про задоволення позову.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених

у постановах Верховного Суду; судами належним чином не досліджено зібрані

у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 09 січня 2025 року відкрито касаційне провадження

у справі, витребувано справу з суду першої інстанції. У задоволенні клопотання

про зупинення дії постанови суду апеляційної інстанції відмовлено. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу, надано строк для його подання.

У лютому 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 31 березня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди зробили помилкові висновки у частині відмови у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про витребування

у ОСОБА_2 спірної квартири, не врахували відповідну судову практику Верховного Суду.

ОСОБА_1 є спадкоємцем першої черги після смерті матері, яка була власником спірної квартири, а тому вона має право витребувати квартиру у ОСОБА_2 (статті 388 1218 ЦК України). Суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив

у задоволення відповідної позовної вимоги, формально пославшись на те,

що ОСОБА_1 не є власником майна, хоча вона прийняла спадщину.

При цьому відсутність факту реєстрації права власності на майно не позбавляє особу користуватися та володіти належним їй майном. ОСОБА_1 стала власником майна з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України).

ОСОБА_1 прийняла спадщину, так як звернулася до нотаріуса з відповідною заявою, вона має право витребувати квартиру, яка входить до складу спадщини,

у добросовісного набувача. Суди попередніх інстанцій взагалі не з`ясовували факт прийняття нею спадщини, підстави вибуття майна у попереднього власника та інші обставини, що мають значення для застосування статті 388 ЦК України.

Судами не надано належної правової оцінки поданим сторонами та витребуваним судом доказам, порушено принцип змагальності сторін, безпідставно надано перевагу доказам відповідача.

ОСОБА_4 не був власником спірної квартири, він не мав права її відчужувати. При цьому він не може бути відповідачем при вирішенні позову у частині вимоги ОСОБА_1 про витребування у ОСОБА_2 спірної квартири. Це вимога

про віндикацію, а не про реституцію.

Посилається на відповідні норми міжнародного та національного законодавства, що регулюють питання права власності.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У лютому 2025 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу

від представника ОСОБА_2 - адвоката Шурина І. В., в якому зазначається, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими, апеляційний суд правильно застосував норми права й встановив усі фактичні обставини у справі.

Висновки суду апеляційної інстанції узгоджуються з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є дочкою ОСОБА_3

(а. с. 21, т. 1).

ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 217, т. 1).

Згідно зі спадковою справою № 22/2021, заведеною приватним нотаріусом

Чижик І. О. до майна ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , встановлено,

що 28 липня 2021 року ОСОБА_1 звернулася із заявою про прийняття спадщини після померлої матері, а в подальшому із заявами про видачу свідоцтв про право

на спадщину за законом, у томі числі на квартиру

АДРЕСА_1 (а. с. 120, 136, 153, 160,

165, 191, т. 1).

13 грудня 2023 року постановою приватного нотаріуса Чижик І. О. відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на вищевказану квартиру з тих підстав, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на квартиру не належить померлій ОСОБА_3 (а. с. 26, 227, т. 1).

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно

20 жовтня 2023 року приватним нотаріусом Зайченко І. А. на підставі посвідченого договору купівлі-продажу нерухомого майна від 20 жовтня 2023 року за реєстровим номером 1077 було внесено запис про реєстрацію права власності на квартиру

АДРЕСА_1

за ОСОБА_2 (відповідач) (а. с. 20, т. 1).

Згідно з матеріалами нотаріальної справи, яку витребував суд першої інстанції, вказаний договір купівлі-продажу нерухомого майна від 20 жовтня 2023 року було укладено між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 (а. с. 66, 67, т. 1).

Відповідно до договору купівлі-продажу нерухомого майна від 20 жовтня 2023 року ОСОБА_4 продав, а ОСОБА_2 придбав квартиру

АДРЕСА_1 .

Цей договір посвідчено приватним нотаріусом Зайченко І. А. за реєстровим номером 1077.

На підтвердження права власності на квартиру ОСОБА_4 було надано нотаріусу договір купівлі-продажу, посвідчений 23 жовтня 2001 року приватним нотаріусом Василенко В. М. за реєстровим номером 6432, згідно з яким

ОСОБА_5 продала, а ОСОБА_4 придбав квартиру

АДРЕСА_1 (а. с. 70, т. 1).

На вказаному договорі купівлі-продажу міститься штамп та печатка КП «ДМБТІ» щодо реєстрації права власності ОСОБА_4 27 листопада 2001 року на квартиру на підставі цього договору та внесення запису в реєстрову книгу № LXVІ

за реєстровим номером 100-555 (а. с. 70, т. 1).

У матеріалах нотаріальної справи міститься лист КП «ДМБТІ» від 09 жовтня

2023 року № 10543, в якому зазначено, що станом на 31 грудня 2012 року

в інвентаризаційній справі наявні відомості про право власності ОСОБА_4

на квартиру АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 23 жовтня 2001 року приватним нотаріусом Василенко В. М. за реєстровим номером 6432, зареєстровано

КП «ДМБТІ» та записано в реєстрову книгу № LXVІ за реєстровим номером 100-555 (а. с. 77, т. 1).

ОСОБА_1 надала суду копію договору купівлі-продажу, посвідченого 23 жовтня 2001 року приватним нотаріусом Василенко В. М. за реєстровим номером 6432, згідно з яким ОСОБА_5 продала, а ОСОБА_3 придбала квартиру

АДРЕСА_1 (а. с. 26, 27, т. 1).

На вказаному договорі міститься штамп та печатка КП «ДМБТІ» щодо реєстрації права власності ОСОБА_3 27 листопада 2001 року на квартиру на підставі цього договору та внесення запису в реєстрову книгу № LXVІ за реєстровим номером 100-555 (а. с. 26, 27, т. 1).

У матеріалах справи міститься лист КП «ДМБТІ» від 16 лютого 2022 року № 1973

в якому зазначено, що станом на 31 грудня 2012 року в інвентаризаційній справі містяться відомості про право власності ОСОБА_3 на квартиру

АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 23 жовтня 2001 року приватним нотаріусом Василенко В. М. за реєстровим номером 6432, зареєстровано КП «ДМБТІ»

та записано в реєстрову книгу № LXVІ за реєстровим номером 100-555

(а. с. 27, т. 1).

З наданої ОСОБА_1 копії технічного паспорту на квартиру, виготовленого станом на 12 жовтня 2001 року, вбачається, що в ньому містяться відомості про власника квартири - ОСОБА_5 , та власника квартири - ОСОБА_3 (а. с. 28-30, т. 1).

Відповідно до наявної в матеріалах інвентаризаційної справи копії договору купівлі-продажу, посвідченого 23 жовтня 2001 року приватним нотаріусом Василенко В. М. за реєстровим номером 6432, ОСОБА_5 продала, а ОСОБА_3 придбала квартиру АДРЕСА_2 (а. с. 35, т. 2).

Згідно з листом КП «ДМБТІ» від 10 червня 2024 року № 6630 станом на 31 грудня 2012 року в інвентаризаційній справі містяться відомості про право власності ОСОБА_3 на вищевказану квартиру на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 23 жовтня 2001 року приватним нотаріусом Василенко В. М.

за реєстровим номером 6432, зареєстровано КП «ДМБТІ» та записано в реєстрову книгу № LXVІ за реєстровим номером 100-555 (а. с. 34, т. 2).

КП «ДМБТІ» надало копію листа від 09 жовтня 2023 року №10543, що надавалася

на запит приватного нотаріуса Зайченко І. А., в якому містяться відомості щодо ОСОБА_3 , як власника квартири (а. с. 36, т. 2).

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є рідними сестрою та братом.

У квартирі АДРЕСА_1 з 15 листопада 2001 року був зареєстрований

ОСОБА_4 (а. с. 89, 90, т. 1).

У справі наявні два договори купівлі продажу від однієї і тієї самої дати -

23 жовтня 2001 року, однієї і тієї самої квартири - АДРЕСА_1 , посвідчених одним і тим самим приватним нотаріусом Василенко В. М. за одним

і тим самим реєстровим номером 6432, продавцем у яких зазначено одну і ту саму особу - ОСОБА_5 , а покупцями, у кожному із цих договорів, вказано різних осіб: в одному договорі купівлі-продажу покупцем вказано ОСОБА_3 , в іншому - ОСОБА_4 .

Кожний з цих договорів купівлі-продажу від 23 жовтня 2001 року

був зареєстрований у КП «ДМБТІ» від однієї і тієї самої дати - 27 листопада

2001 року, з внесенням записів у реєстрову книгу з однаковими реєстровими номерами 100-555.

ОСОБА_1 оспорює в судовому порядку договір купівлі-продажу квартири,

за яким ОСОБА_4 20 жовтня 2023 року продав, а ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_1 .

Цей договір посвідчений приватним нотаріусом Зайченко І.А. за реєстровим номером 1077.

Крім того, ОСОБА_1 заявила вимогу про витребування у ОСОБА_2

на свою користь квартиру АДРЕСА_1 .

Суд першої інстанції в своєму рішенні зазначив, що спірна квартира на підставі договору купівлі-продажу від 23 жовтня 2001 року була придбана та належала саме ОСОБА_4 та після її смерті була продана її братом - ОСОБА_4 ,

за договором купівлі-продажу від 20 жовтня 2023 року за відсутності прав

на розпорядження цим майном, за документами, що мають ознаки підробки.

Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_1 не доведено, що договір купівлі-продажу від 23 жовтня 2001 року, посвідчений приватним нотаріусом Василенко В. М. за реєстровим номером 6432, згідно з яким ОСОБА_5 продала,

а ОСОБА_4 придбав спірну квартиру, має ознаки підробки.

У матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що будь-який

із вказаних двох договорів купівлі-продажу квартири від 23 жовтня 2001 року оспорювався у встановленому законом порядку, а також на підтвердження того, що правоохоронними органами було порушено кримінальну справу стосовно підроблення договору купівлі продажу квартири від 23 жовтня 2001 року.

ОСОБА_4 , як сторона договору купівлі-продажу нерухомого майна від 20 жовтня 2023 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , не був залучений до участі у справі у якості співвідповідача.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій

статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414

цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права

із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних

або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні

та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася

до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно

до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода

на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує

при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

(далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя,

а статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав. Це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також

на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Відповідно до частин першої, другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право

в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб

або державних чи суспільних інтересах.

З урахуванням цього правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи

та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи,

і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог

або про відмову в їх задоволенні.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив

на порушника.

Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту,

суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені

у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися

до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права

та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом,

що встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання

або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який

є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження

№ 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження

№ 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження

№ 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження

№ 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19, провадження

№ 12-84гс20 та інших).

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод

чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або

є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу

не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову

в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 29 вересня 2020 року у справі

№ 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19, від 15 вересня 2022 року у справі

№ 910/12525/20, провадження № 12-61гс21 (пункт 148)).

У справі, яка переглядається Верховним Судом, ОСОБА_1 звернулася до суду

з позовом до ОСОБА_2 про: 1) визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири; 2) витребування майна (квартири) із чужого незаконного володіння.

Суд першої інстанції у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив із тих підстав,

що позивачем не залучено до участі у справі належного співвідповідача, а саме продавця квартири - ОСОБА_4 .

Суд апеляційної інстанції скасував рішення районного суду і ухвалив нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 . Апеляційний суд відмовив

у позові одночасно як із недоведеності позовних вимог, так і через незалучення

до участі у справі належного співвідповідача.

Верховний Суд не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій та вважає їх передчасними.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними

в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору

з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частина перша статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови,

які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає

або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві),

а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Згідно зі статтею 202 ЦК України правочин - це дія особи, яка спрямована

на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Метою будь-якого правочину є досягнення певних юридичних наслідків, що мають істотне значення для сторін правочину.

Правочин - це вольові, правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме на набуття, зміну або припинення цивільних прав

та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків,

що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частини перша-третя, п`ята, шоста статті 203 ЦК України).

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає

із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом

(частина друга статті 328 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо згідно з статтею 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (стаття 330 ЦК України).

Відповідно до частини третьої статті 388 ЦК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного

з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи,

яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 388 ЦК України.

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388

ЦК України, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду

від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18)).

Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач).

У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно

у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно

у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно

у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. За змістом частини п`ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно,

це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18)).

Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить

у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду

від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).

Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша,

що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання

у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства

та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються,

та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04,

§ 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

У частині п`ятій статті 1268 ЦК України передбачено, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Отже, у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння

та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо

у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає у нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв

у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього (див. правовий висновок, викладений у постановах: Верховного Суду України від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12; Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справа № 754/11747/18 (провадження

№ 61-22947св19)).

Відповідно до частин першої, другої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Вимогами частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України установлено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень,

крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення

для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування

(стаття 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку

про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному

та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81

ЦПК України).

У справі, яка переглядається Верховним Судом, суд першої інстанції відмовив

у задоволенні позову. Суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції і ухвалив нове судове рішення про відмову у задоволенні позову

ОСОБА_1 .

При цьому районний суд виходив із незалучення до участі у справі продавця квартири, а суд апеляційної інстанції, вирішуючи спір, виходив одночасно

як з необґрунтованості позовних вимог, так і з незалучення належного співвідповідача. Разом із цим, суди не надали належну правову оцінку кожній

із вимог позову й не ухвалили судове рішення по суті відповідно до вимог процесуального закону.

Суди фактично самоусунулися від вирішення спору.

Апеляційний суд установив, що у справі міститься два договори купівлі продажу

від однієї і тієї самої дати - 23 жовтня 2001 року, щодо однієї і тієї самої квартири - АДРЕСА_1 , тобто щодо спірної квартири, посвідчених одним і тим самим приватним нотаріусом за одним і тим самим реєстровим номером 6432, продавцем у яких зазначено одну і ту саму особу - ОСОБА_5 , а покупцями,

у кожному із цих договорів, вказано різних осіб: в одному договорі купівлі-продажу покупцем вказано ОСОБА_3 , в іншому - ОСОБА_4 .

Кожний з цих договорів купівлі-продажу зареєстрований у КП «ДМБТІ» від однієї

і тієї самої дати - 27 листопада 2001 року, з внесенням записів у реєстрову книгу

з однаковими реєстровими номерами 100-555.

Вказані договори є провомірними (стаття 204 ЦК України), їхню недійсність

не встановлено в судовому порядку.

ОСОБА_1 оспорює в судовому порядку договір купівлі-продажу квартири,

за яким ОСОБА_4 20 жовтня 2023 року продав, а ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_1 .

Крім того, позивачем заявлено вимогу про витребування спірної квартири

у ОСОБА_2 .

Суд апеляційної інстанції, не погодившись з відповідними висновками районного суду, виходив, у тому числі, із того, що ОСОБА_1 не довела, що нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу від 23 жовтня 2001 року, згідно з яким

ОСОБА_5 продала, а ОСОБА_4 придбав спірну квартиру, має ознаки підробки.

Суд уважав, що ОСОБА_4 на час продажу ним спірної квартири був власником цієї квартири та мав право на її відчуження.

Разом із цим, судами встановлено і факт того, що спірна квартира належала

на законних підставах на праві власності, як ОСОБА_4 (брату позивачки),

так і ОСОБА_3 (матері позивачки). Тобто спірна квартира належала

на законних підставах одночасно двом різним власникам.

Крім того, судами першої та апеляційної інстанції вказано й про те, що ОСОБА_4 , як сторона договору купівлі-продажу нерухомого майна від 20 жовтня 2023 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , не був залучений до участі

у справі в якості співвідповідача.

Згідно зі статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог

і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом

у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України), до яких звернуті матеріально-правові вимоги позивача. Отже, можливість інших суб`єктів брати участь у цивільному процесі

в якості позивачів і відповідачів обмежена.

Належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача (близькі за змістом висновки сформульовані у пункті 7.17 постанови Великої Палати Верховного Суду

від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17). Якщо позовна вимога заявлена до особи, яка не є учасником спірних правовідносин (тобто, не до тієї особи, яка має відповідати за цією вимогою), така особа є неналежним відповідачем.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови

у відкритті чи для закриття провадження у справі. За результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача та приймає рішення щодо суті заявлених до належного відповідача вимог (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 40), від 12 грудня

2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.10), від 30 січня 2019 року у справі

№ 552/6381/17 (пункт 39)).

Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав позову є правом позивача. Натомість установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який він виконує під час розгляду справи.

Аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду

від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (пункт 49), від 21 листопада 2018 року у справі

№ 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункти 37, 54), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.4), від 30 січня

2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі

№ 757/39920/15-ц (пункт 31), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (пункт 63)).

Якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів

у справах, в яких наявна обов`язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов`язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов`язки особи, не залученої до участі у справі як співвідповідача, суд відмовляє

у задоволенні позову.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 18 жовтня 2023 року у справі № 300/808/19 (провадження № 61-11144св22), постанову Верховного Суду від 07 грудня 2023 року у справі № 363/2300/20 (провадження № 61-6922св23), постанову Верховного Суду від 13 грудня 2023 року у справі № 753/8710/21 (провадження № 61-6090св23)).

Суд першої інстанції, не вирішуючи фактично спір по суті, відмовив у задоволенні позову з підстав незалучення належного відповідача. Суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 , виходячи з двох взаємовиключних самостійних підстав, що не узгоджується з нормами процесуального закону

та вищевказаними правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду

та Верховного Суду.

Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 при витребування спірної квартири у ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції обмежився посиланням

на те, що останній є власником спірної квартири, а не ОСОБА_1 , а тому відсутні підстави для задоволення цієї позовної вимоги.

Проте, судами попередніх інстанцій не надано належної правової оцінки доводам

ОСОБА_1 про наявність підстав для витребування майна на її користь,

як спадкоємця власника, з володіння відповідача - ОСОБА_2 .

При цьому суд установив, що матір позивачки - ОСОБА_3 , як і ОСОБА_4 , є законною власницею спірної квартири.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі

№ 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначено, що позивач, тобто особа,

яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним

чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом

у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Суди попередніх інстанцій не вирішили спір і зробили передчасні висновки.

Судами не надано належної правової оцінки спірним правовідносинам, заявленим позовним вимогам (кожній із них), їх ефективності, з урахуванням усіх обставин справи, не з`ясовано питання належності відповідача щодо кожної позовної вимоги.

Позовні вимоги ОСОБА_1 є взаємопов`язаними, суд не вирішив кожну з позовних вимог належним чином, тому справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Судами попередніх інстанцій не враховано вищенаведене й не дотримано вимог щодо всебічності, повноти та об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Ураховуючи вищенаведене, колегія суддів уважає, що суд не встановив

усіх фактичних обставин справи та у порушення вимог частини п`ятої статті 12

ЦПК України не сприяв всебічному та повному з`ясуванню обставин справи.

Отже, Верховний Суд уважає частково обґрунтованими доводи касаційної скарги.

Вимогами процесуального закону визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання

їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Усунути ці недоліки на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноважень Верховного Суду та меж перегляду справи в касаційній інстанції (стаття 400

ЦПК України), коли необхідно встановлювати фактичні обставини та оцінювати докази, є неможливим.

З урахуванням наведеного та часткової обґрунтованості доводів касаційної скарги, рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Розподіл судових витрат не здійснюється, оскільки Верховний Суд направляє справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400 401 402 411 416 418 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гейка Валерія Івановича, задовольнити частково.

Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 09 вересня

2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2024 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,

є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець