Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 червня 2025 року

м. Київ

cправа № 924/921/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р. К.,

та представників:

позивача - Бабчук О.В. (в режимі відеоконференції),

відповідача - Бондара Р.В.,

третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог

на предмет спору, на стороні відповідача - не з`явилися,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Старокостянтинівнафтопродукт"

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.03.2025

та рішення Господарського суду Хмельницької області від 10.01.2025

у справі № 924/921/24

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Старокостянтинівнафтопродукт"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Хмельницьктранс"

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Хмельницька міська рада, Хмельницька обласна військова адміністрація

про припинення права постійного користування земельною ділянкою; скасування запису про реєстрацію державного акта на право постійного користування земельною ділянкою,

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Старокостянтинівнафтопродукт" (далі - ТОВ "Старокостянтинівнафтопродукт"; позивач) звернулося до Господарського суду Хмельницької області з позовом про:

- припинення права постійного користування земельною ділянкою площею 0,17 га за адресою: м. Хмельницький, вул. Пилипчука, 6 згідно з Державного акта серії І-ХМ № 001819 від 12.09.1996 за реєстраційним номером 381, виданого Хмельницькому територіально-виробничому об`єднанню державних підприємств автомобільного транспорту відповідно до рішення виконкому Хмельницької міської ради від 11.07.1996 № 1028;

- скасування запису про реєстрацію Державного акта на право постійного користування земельною ділянкою площею 0,17 га за адресою: м. Хмельницький, вул. Пилипчука, 6 згідно з Державного акта серії І-ХМ № 001819 від 12.09.1996 за реєстраційним номером 381, виданого Хмельницькому територіально-виробничому об`єднанню державних підприємств автомобільного транспорту відповідно до рішення виконкому Міськради від 11.07.1996 № 1028.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач є власником нерухомого майна - частини адміністративного приміщення площею 323 кв.м, розташованого за адресою: вул. Пилипчука, 6, м. Хмельницький, на підставі договору купівлі-продажу від 23.08.2019, укладеного з Товариством з обмеженою відповідальністю "ФК КОЛЕКТ" (далі - ТОВ "ФК КОЛЕКТ"), посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстраційним номером 1407. Посилається на те, що право власності на іншу частину нерухомого майна - адміністративне приміщення площею 1524,40 кв.м, розташоване за адресою: вул. Пилипчука, буд. 6, м. Хмельницький належить Товариству з обмеженою відповідальністю "Хмельницьктранс" (далі - ТОВ "Хмельницьктранс"; відповідач), а Хмельницькій обласній військовій адміністрації (третя особа - 2) належить приміщення площею 144,9 кв.м з 01.08.2017. Зазначає, що вхід до частини нежитлової будівлі, належної позивачу, можливо здійснити тільки через земельну ділянку, що належить на праві постійного користування відповідачу та, що у працівників позивача є необхідність використовувати прилеглу територію для паркування автомобілів та обслуговування будівлі.

Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 10.01.2025 (суддя - Музика М.В.), залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.03.2025 (головуючий суддя - Василишин А.Р., судді - Маціщук А.В., Бучинська Г.Б.), у задоволенні позову відмовлено.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 12.09.1996 Хмельницькому територіально-виробничому об`єднанню державних підприємств автомобільного транспорту, яке реорганізоване у ТОВ "Хмельницьктранс", видано Державний акт № 001819 (надано у постійне користування 0,17 га під адміністративним будинком територіально-виробничого об`єднання на вул. Пилипчука, 6, м. Хмельницький).

На замовлення ТОВ "Накбудтранс", Хмельницьким бюро технічної інвентаризації 13.06.1993 виготовлено технічний паспорт на адміністративне приміщення за адресою: м. Хмельницький, вул. Пилипчука, 6, яке складається із першого поверху площею 162, 0 кв.м та другого поверху площею 161,0 кв.м.

23.08.2019 між ТОВ "ФК КОЛЕКТ" (продавець) та ТОВ "Накбудтранс" (покупець), яке за рішенням засновника від 19.05.2020 змінило найменування на ТОВ "Старокостянтинівнафтопродукт", було укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого продавець, будучи власником частини адміністративного приміщення, загальною площею 323 кв.м, що складається з приміщення 1-го поверху площею 162,0 кв.м та 2-го поверху площею 161,0 кв.м, розташоване за адресою: м. Хмельницький, вул. Пилипчука, 6, зобов`язувалося передати у власність покупця, а покупець - прийняти об`єкт і сплатити за нього обумовлену грошову суму.

За п. 1.2 цього договору відчужуваний об`єкт є вбудованим в 4-х поверхову нежитлову будівлю, що знаходиться за адресою: м. Хмельницький, вул. Пилипчука, 6.

Договір підписаний сторонами та нотаріально посвідчений.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідач надсилав на адресу ТОВ "Торгова компанія "Альфа Сервіс", яке є орендарем частини приміщення, належного позивачу, листа від 23.05.2023, яким повідомляв про те, що з метою наведення порядку у зоні паркування транспортних засобів на прилеглій до будівлі на вул. Пилипчука, 6, м. Хмельницький території, яка знаходиться в постійному користуванні у відповідача, було проведено розмітку асфальтованої площадки під місця для паркування з їх прив`язкою до конкретного транспортного засобу. У листі відповідач просив надати номери двох транспортних засобів для закріплення за ними паркомісць, кількість яких вирахувана відповідно до частки, що належить в будівлі на вул. Пилипчука, 6, м. Хмельницький - ТОВ "Торгова компанія "Альфа Сервіс". Проте, як зазначив відповідач у листі, ТОВ "Торгова компанія "Альфа Сервіс" не надало запитуваної інформації, а тому відповідач проінформував, що залишає за собою право обмежити доступ на територію відповідача автомобілів, що не відносяться до транспортних засобів, пов`язаних з діяльністю відповідача.

Позивач звернувся до третьої особи - 1 із листом від 23.01.2024, у якому просив надати згоду на розроблення проєкта землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,0351 га (351 кв.м) за адресою: м. Хмельницький, вул. Пилипчука, 6, з метою передачі земельної ділянки в оренду для обслуговування адміністративної будівлі. Зазначив, що позивач є власником нерухомого майна - частини адміністративного приміщення площею 323 кв.м, розташованого за адресою: м. Хмельницький, вул. Пилипчука, 6 на підставі договору.

У відповідь Управління земельних ресурсів Міськради у листі від 01.02.2024 повідомило, що оскільки позивач придбав частину адміністративного приміщення, яке є вбудованим у 4-х поверхову будівлю, формування земельної ділянки можливе лише за умовами подання клопотання та пакета документів, визначених ст. 123 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), від усіх власників нерухомого майна, що знаходиться на земельній ділянці.

Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області у відповідь на адвокатський запит 10.10.2024 надало інформацію про те, що в Книзі записів реєстрації державних актів на право постійного користування землею міститься запис про реєстрацію Державного акта на земельну ділянку, розташовану у м. Хмельницький, вул. Пилипчука, 6, площею 0,17 га - під адмінбудинок згідно з рішення виконкому Міськради від 11.07.1996 № 1028 на Хмельницьке територіально-виробниче об`єднання державних підприємств автомобільного транспорту (Державний акт від 12.09.1996).

З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна станом на 25.09.2024 за відповідачем на праві власності зареєстровано нежитлову будівлю площею 1 524,4 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Хмельницький, вул. Пилипчука, 6; за ТОВ "Накбудтранс" - на праві власності зареєстровано частину нежитлового приміщення площею 323 кв.м за адресою: м. Хмельницький, вул. Пилипчука, 6; на праві власності Хмельницької обласної державної адміністрації - зареєстровано протирадіаційне укриття № 87393 загальною площе 144,9 кв.м за адресою: м. Хмельницький, вул. Пилипчука, 6.

Відповідач листом від 08.11.2024 повідомив ТОВ "Торгова компанія "Альфа Сервіс", що у зв`язку з відмовою від відшкодування витрат з прибирання та утримання території стоянки автомобілів у дворі адмінбудівлі на вул. Пилипчука, 6, м. Хмельницький, оплати земельного податку (заява про припинення дії договору від 18.10.2024), небажанням відшкодувати кошти з благоустрою стоянки, а також з метою посилення її охорони (влаштування огорожі) з 15.11.2024 в`їзд транспорту ТОВ "Торгова компанія "Альфа Сервіс" буде призупинений.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, виходили з того, що звертаючись із цим позовом позивач просить позбавити відповідача права користування земельною ділянкою, на якій розташоване належне йому майно, що є порушенням прав відповідача, встановлених ЗК України та Цивільним кодексом України (далі - ЦК України). Встановивши відсутність підстав для задоволення позову, суди не застосували позовну давність.

Не погоджуючись із ухваленими у справі судовими рішеннями, ТОВ "Старокостянтинівнафтопродукт" звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та постановити нове рішення про задоволення позову.

Скаржник мотивує подання касаційної скарги на підставах п. п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі- ГПК України), а саме вказує на таке:

- судами попередніх інстанцій неправильно застосовано ст. ст. 79 120 141 ЗК України, ст. 377 ЦК України та висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18; ними не враховано висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 03.04.2019 у справі № 921/158/18, від 20.03.2019 у справі № 910/6186/17, від 21.01.2019 у справі № 910/22093/17, від 19.09.2029 у справі № 924/831/17 та інших (п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України);

- відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування п. "е" ч. 1 ст. 141 ЗК України у подібним правовідносинах (п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України).

На обґрунтування доводів касаційної скарги скаржник також зазначає те, що суди не врахували ст. 377 ЦК України, ст. 120 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), а також ст. 30 ЗК Української РСР (редакції, чинній на час вчинення першого правочину, згідно з яким було відчужено право власності на частину нерухомого майна на вул. Пилипчука, 6 в м. Хмельницькому), а отже, не встановили всіх фактичних обставин справи, від яких залежить правильне вирішення спору.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.05.2025 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою позивача з підстав, передбачених п. п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 09.06.2025.

У поясненнях Хмельницька обласна державна адміністрація зазначає про те, що оскаржувані рішення є такими, що ухвалено відповідно до вимог ст. 236 ГПК України, а відповідач у відзиві - просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін з підстав, наведених у цьому відзиві. Вважає позов необґрунтованим та, що його задоволення зумовить порушення прав інших учасників справи.

Заслухавши доповідь головуючого судді, пояснення представників сторін, переглянувши в касаційному порядку оскаржувані рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема ст. 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника (див. постанови Верховного Суду від 17.01.2023 у справі № 910/20309/21, від 01.05.2024 у справі № 910/9635/22).

Розглянувши доводи касаційної скарги (п. п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України), колегія суддів зазначає таке.

Як уже зазначалося, відповідач є постійним користувачем земельної ділянки площею 0,17 га за адресою: м. Хмельницький, вул. Пилипчука, 6, що знаходиться під адміністративним будинком за вказаною адресою. На земельній ділянці, що перебуває у постійному користуванні відповідача згідно з Державного акта від 12.09.1996, знаходиться майно (частина нежитлового приміщення площею 323 кв.м), що належить позивачу на праві власності згідно з договором купівлі-продажу.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема припинення дії, яка порушує право, відновлення становище, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі, тощо (ст. 16 ЦК України).

Статтею 116 ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Право постійного користування земельною ділянкою регулює ст. 92 ЗК України (в редакції, чинній на час видачі Державного акта від 12.09.1996), відповідно до якої право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

За загальним правилом, право володіння означає, що особі фактично належить земельна ділянка на підставах, визначених законодавством. Зміст права користування полягає у можливості отримання корисних властивостей земельної ділянки, тобто можливості її господарського використання з метою отримання прибутку або задоволення власних потреб.

Конституційний Суд України у рішенні від 22.09.2005 у справі № 5-рп/2005 вказав на те, що ст. 92 ЗК України не обмежує і не скасовує чинне право постійного користування земельними ділянками, набуте в установлених законодавством випадках. Раніше видані державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними та підлягають заміні у разі добровільного звернення осіб. Право постійного користування земельною ділянкою, набуте особою у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не підлягає обов`язковій заміні. Громадяни та юридичні особи не можуть втрачати раніше наданого їм в установлених законодавством випадках права користування земельною ділянкою за відсутності підстав, встановлених законом (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.11.2019 у справі № 906/392/18, від 23.06.2020 у справі № 922/989/18).

Законодавець у ст. 120 ЗК України (в редакції, чинній на час укладення позивачем договору від 23.08.2019) закріпив норму, відповідно до якої у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Право на земельну ділянку у разі набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розміщені на ній регулює також ст. 377 ЦК України (в редакції, чинній на час укладення позивачем договору від 23.08.2019). Так, за цією статтею до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об`єкти (крім багатоквартирних будинків).

Отже, у вказаних нормах матеріального права закріплено принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та об`єктів нерухомості, які на ній розташовані. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на важливість цього принципу (superficies solo cedit - збудоване на поверхні слідує за нею). Так, зазначала про те, що перехід майнових прав до іншої особи зумовлює перехід до неї і прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований відповідний об`єкт нерухомості, та частину земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Особа, яка набула право власності на об`єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім`я документів на користування всією земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача-власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості, розташованого на ній (див., зокрема постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 та постанови Верховного Суду від 24.05.2023 у справі № 925/1288/19, від 30.11.2022 у справі № 910/8388/21, від 15.06.2022 у справі № 924/482/21).

Водночас, підстави припинення права користування земельною ділянкою регулює ст. 141 ЗК України (у відповідній редакції). Так, за п. "е" цієї статті підставою припинення користування земельною ділянкою є набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці.

Стаття 143 ЗК України визначає підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку у судовому порядку у разі: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об`єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров`ю населення) в строки, встановлені вказівками (приписами) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі; в) конфіскації земельної ділянки; г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов`язаннях власника цієї земельної ділянки; д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Чинним законодавством передбачено вичерпний перелік підстав для примусового припинення права користування.

Здійснюючи аналіз вказаних вище норм права, Верховний Суд у постанові від 20.06.2023 у справі № 910/8600/21 виснував, що правила переходу та припинення прав на земельну ділянку, які передбачені ст. 120 та п. "е" ч. 1 ст. 141 ЗК України можуть застосовуватись виключно у випадку набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, тобто об`єкт нерухомості, який знаходиться на такій земельній ділянці". А Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у постанові від 23.11.2023 у справі № 916/3030/22 зазначив, що положення ч. 5 ст. 116, ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України (щодо переходу права на земельну ділянку, яка перебувала на праві постійного користування, у зв`язку з набуттям іншою особою права власності на нерухоме майно, розташоване на частині цієї земельної ділянки) необхідно застосовувати таким чином: "У разі набуття права власності на нерухомість, яка розташована на частині земельної ділянки, наданій іншій особі на праві постійного користування, право на оформлення землекористування для обслуговування такої нерухомості виникає автоматично в силу принципу єдності долі нерухомості і земельної ділянки та не вимагає отримання згоди постійного землекористувача".

Отже, саме житловий будинок, будівля або споруда є тією нерухомістю, на яку може поширюватися норма п. "е" ч. 1 ст. 141 ЗК України.

Здійснивши аналіз вказаних вище норм матеріального права, надавши оцінку наявним у матеріалах справи документам відповідно до вимог ст. 86 ГПК України, встановивши, що позивач, за відсутності документів про те на якій правовій підставі попередньому власнику належала земельна ділянка площею 0,0351 га, оспорює землекористування відповідача і в тій частині, яка "apriori" не порушує його права; що позбавлення відповідача права користування земельною ділянкою у цьому випадку свідчитиме про порушення його прав, встановлених ЗК України ЦК України, а також ст. 1 Першого Протоколу Конвенції про захист прав і основоположних свобод, що є недопустимим; що законодавство не містить норм, які дозволяють з підстав, наведених у позові - набуття права власності на частину приміщення та/або можливе вчинення постійним землекористувачем порушення, передбачене ст. 152 КУпАП, вимагати припинення права користування відповідача на земельну ділянку, надану йому у постійне користування, на якій знаходяться його об`єкт нерухомості, відмовили у задоволенні цього позову. Крім того, суд апеляційної інстанції додатково зазначив, що відповідач не може бути позбавлений права користування земельною ділянкою лише на тій підставі, що в подальшому він може оформити право користування земельною ділянкою під будівлею, яка перебуває у його власності.

Верховний Суд зазначає, що суди попередніх інстанцій підставно відмовили у задоволенні цього позову за встановлених обставин. Судове рішення як акт правосуддя не може порушувати права чи інтереси осіб щодо яких воно ухвалюється.

Водночас, скаржник у касаційній скарзі, посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування п. "е" ч. 1 ст. 141 ЗК України, фактично окреслює лише межі правовідносин, в яких, на його думку, відсутній висновок суду касаційної інстанції. Касаційна скарга в цій частині за своїм змістом фактично зводиться до неправильного розуміння цієї норми матеріального права скаржником, незгоди його з наданою судами попередніх інстанцій оцінкою встановлених обставин справи, до необхідності надання судом касаційної інстанції переоцінки наявних в матеріалах справи доказів, що не є можливим з огляду на визначені в ст. 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10.12.2019 у справі № 925/698/16 зазначила, що суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (див. також висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.09.2020 у справі № 908/1795/19).

У свою чергу, Верховний Суд є судом права, а не факту, тому діючи у межах повноважень та порядку, визначених ст. 300 ГПК України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (див. постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18).

З огляду на вищевикладене, Верховний Суд вважає безпідставними доводи касаційної скарги про наявність підстав для скасування оскаржуваних рішень з огляду на наявність підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

З норми ст. 287 ГПК України вбачається, що підставою для касаційного оскарження - п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, якою також обґрунтовано подану касаційну скаргу, є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення/цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини. Крім того, посилання скаржника на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Здійснивши аналіз оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах, наведених у касаційній скарзі, оскільки ухвалені у справі судові рішення їм не суперечать, ухвалювалися за інших фактичних обставин, а доводи скаржника про їх неврахування зводяться лише до неправильного розуміння цих висновків Верховного Суду, на свою користь. Крім того, деякі справи, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, також різняться предметом та підставами позову, тобто не є релевантними справі, яка переглядається.

З огляду на вищевикладене, Верховний Суд вважає безпідставними доводи касаційної скарги про наявність підстави для скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Інші доводи касаційної скарги підставами касаційного оскарження не обґрунтовані і, відповідно, Верховним Судом не розглядаються (див. постанову Верховного Суду від 29.05.2024 у справі № 910/2491/23).

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до положень ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Отже, Верховний Суд дійшов висновку про те, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення, ухвалені відповідно до ст. 236 ГПК України - без змін.

Згідно з ст. 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору покладаються на скаржника.

Керуючись ст. ст. 300 301 308 309 314 315 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Старокостянтинівнафтопродукт" залишити без задоволення.

Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.03.2025 та рішення Господарського суду Хмельницької області від 10.01.2025 у справі № 924/921/24 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С. К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.