«Криволапов проти України»: Необережні публічні заяви представників держави щодо вини особи на етапі розслідування порушують принцип презумпції невинуватості та впливають на неупередженість суду (ст. ст. 5,6 Конвенції, заява № 5406/07, від 02.10.2018 р.)

Фабула судового акта: На журналіста, який займався розслідуванням питань корупції, було здійснено напад, внаслідок якого він помер. За підозрою у вбивстві було заарештовано В., безпритульного. У подальшому В. здійснив низку непослідовних заяв щодо визнання своє вини (в обмін на обіцяну колишнім засудженим Б. матеріальну вигоду та лояльні умови ув’язнення). Б. зник безвісти, а місцевий суд виправдав і звільнив В. Через декілька місяців В. помер, першочерговою причиною смерті вважалася серцева недостатність, проте згодом виникла підозра щодо смерті внаслідок отруєння. Щодо Б. було порушено кримінальну справу.

Під час зазначених подій Заявник обіймав посаду заступника начальника місцевого правоохоронного органу. Проти Заявника було порушено кримінальну справу за підозрою у зловживанні службовим становищем, яке призвело до серйозних наслідків. Зокрема, Заявника підозрювали у фальсифікації кримінальної справи проти В, співучастs з Б, схилянні свідків до надання неправдивих показань.

Заявника було затримано і взято під варту, строк утримання під вартою неодноразово продовжувався. Згодом проти Заявника відкрито нові кримінальні справи за підозрою у викраденні, вбивстві Б., зловживанні службовим становищем та ін. Під час допитів Заявник визнав себе винним у фальсифікації кримінальної справи проти В. (за участю інших міліціонерів.), а також співучасті в отруєнні В. та у вбивстві В. Згодом Заявник відкликав свої заяви та звернувся зі скаргою до Генеральної прокуратури, вказавши, що його було примушено до самовикриття під тиском.

З огляду на особливу складність процесу строк тримання Заявника під вартою спочатку було продовжено до вісімнадцяти, а потім - до двадцяти місяців з мотивів надання часу адвокату Заявника для ознайомлення з матеріалами справи. У подальшому строк тримання під вартою було продовжено до двадцяти семи місяців. Розслідування вбивства Б. було виділено в окреме провадження, підозра у зловживанні службовим становищем, що призвело до тяжких наслідків – передана на дорозслідування, а судовий розгляд продовжено щодо підозри Заявника у вбивстві, викраденні та зловживанні службовим становищем (другий епізод).

Заявника виправдали щодо обвинувачення у викраденні та вбивстві, проте засудили за зловживання службовим становищем. Верховний суд передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції. За наслідками нового розгляду, Заявника визнано винним у зловживанні службовим становищем, що призвело до тяжких наслідків, та у інших злочинах. Заявника було виправдано за звинуваченнями у викраденні та вбивстві, створенні злочинної групи, та залишено під вартою. Через декілька місяців суд під час розгляду питання щодо зловживання Заявником службовим становищем, ухвалив постанову про його попереднє затримання. Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ своїм рішенням звільнив Заявника, проте його затримання тривало у зв`язку з розглядом справи за іншим обвинуваченням. Згодом Заявника звільнили.

Заявник стверджував порушення статті 3 Конвенції у зв`язку з незадовільними умовами утримання в Луганському СІЗО під час затримання, ненаданням належної медичної допомоги. ЄСПЛ відхилив вказані вимоги Заявника огляду на відсутність переконливих доказів.

Заявник також скаржився на порушення статті 5 § 1 Конвенції у зв`язку із перевищенням строку тримання під вартою, встановленого національному законодавством (вісімнадцяти місяців). ЄСПЛ встановив, що затримання Заявника з 10 серпня 2005 року до 19 лютого 2009 року не відповідало національному законодавству.

ЄСПЛ встановив порушення статті 5 § 1,3 Конвенції у зв`язку з триманням Заявника під вартою з 25 січня 2012 року до 24 січня 2013 року. ЄПЛ наголосив, що будь-який строк тримання під вартою, незалежно від його трилості, повинен бути належним чином обґрунтованим. Натомість єдиною підставою для затримання Заявника було рішення місцевого суду, мотивоване одночасним провадження щодо Заявника у іншій справі.

ЄСПЛ констатував порушення статті 5 § 5 Конвенції з огляду на відхилення національними судами вимог Заявника щодо компенсації за незаконне затримання з мотивів відсутності відповідного національного законодавства.

Заявник також стверджував порушення статті 6 § 1 Конвенції у зв`язку з невиправданою тривалістю кримінального провадження щодо нього. ЄСПЛ відзначив, що обґрунтованість тривалості провадження повинна оцінюватися з урахуванням обставин справи та наступних критеріїв: складність справи, поведінка Заявника та ін. Кримінальне провадження проти Заявника складалося з кількох взаємопов'язаних епізодів і тривало дев'ять років, з огляду на що ЄСПЛ висловив сумнів у тому, що тривалість провадження була розумною і встановив порушення статті 6 § 1 Конвенції.

ЄСПЛ наголосив, що згідно усталеної прецедентної практики, стаття 6 § 2 Конвенції забороняє посадовим особам проголошувати особу винною до моменту її засудження судом. Службовці можуть повідомляти громадськості про обставини розслідування, проте лише за умов дотримання належних виваженоті та обережності. Натомість, у справі Заявника слідчими та працівниками Служби безпеки у засобах масової інформації неодноразово здійснювалися заяви щодо вини Заявника, про нього говорили як про вбивцю та фальсифікатора. В подальшому ці дані було неодноразово використано і поширено, зокрема у створеній за підтримки національних органів документальній стрічці. ЄСПЛ констатував, що заяви уповноважених державою осіб спонукали громадськість повірити, що Заявник є винним у вчиненні злочинів та могли вплинути на оцінку обставин справи судовими органами - таким чином, було порушено статтю 6 § 2 Конвенції.

Аналізуйте судовий акт:

«Садков проти України» (Sadkov v. Ukraine), заява № 21987/05

«Євгеній Богданов проти Росії» (Yevgeniy Bogdanov v. Russia), заява № 22405/04

«Кравченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02

«Корнейкова проти України» (Korneykova v. Ukraine), заява № 39884/05

«Бузадій проти Республіки Молдова» [ВП] (Вuzadji v. the Republic of Moldova [GC]), заява № 23755/07

«Станєв проти Болгарії» [ВП] (Stanev v. Bulgaria [GC]), заява № 36760/06

«Пелісьє і Сассі проти Франції» [ВП] (Pélissier and Sassi v. France [GC]), заява № 25444/94

Справа «Криволапов проти України»
(Заява № 5406/07)

СТРАСБУРГ
02 жовтня 2018 року

ОСТАТОЧНЕ
02/01/2019

Автентичний переклад

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Криволапов проти України»

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пауло Пінто де Альбукерке (<…>), Голова,
Ганна Юдківська (<…>),
Фаріс Вегабовіч (<…>),
Юлія Антоанелла Моток (<…>),
Жорж Раварані (<…>),
Марко Бошняк (<…>),
Петер Пацолай (<…>), судді,
та Андреа Там’єтті (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 04 вересня 2018 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 5406/07), яку 25 квітня 2007 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Ігор Олександрович Криволапов (далі - заявник).

2. Заявника представляв п. Т.О. Калмиков - юрист, який практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. Заявник стверджував, зокрема, що умови тримання його під вартою були неналежними, тримання його під вартою було незаконним і тривалим, а також про відсутність в нього забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування шкоди у зв’язку з цим. Він також скаржився на нерозумну тривалість кримінального провадження щодо нього та недотримання його права на презумпцію невинуватості.

4. 18 лютого 2017 року про зазначені скарги було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1961 році та проживає у м. Краматорську.

A. Факти, що передували справі

6. У липні 2001 року журналіст п. Ігор Александров був забитий до смерті невідомими особами у приміщенні очолюваної ним місцевої телекомпанії у м. Слов’янську. Він був автором низки телевізійних передач про корупцію та організовану злочинність в області.

7. Ця трагічна подія викликала гучний суспільний резонанс.

8. У серпні 2001 року міліція затримала В. за підозрою у вчиненні вбивства п. Александрова. В. був безпритульним, який не мав жодних засобів до існування, оскільки нещодавно був звільнений з виправної колонії, де відбував покарання за вчинення крадіжки. Хоча він неодноразово зізнавався у вчиненні зазначеного злочину, його показання були неузгодженими. Зрештою він зазначив, що уклав угоду з Б., також колишнім засудженим, який пообіцяв йому автомобіль та квартиру в обмін на його зізнання у вчиненні вбивства журналіста. Сам Б. діяв за дорученням певних працівників правоохоронних органів. Він запевнив В., що про нього подбають у виправній колонії та що строк його ув’язнення буде мінімальним.

9. Вбачається, що у жовтні 2001 року Б. зник безвісті.

10. У травні 2002 року суд першої інстанції виправдав та звільнив В. У липні 2002 року він помер нібито від серцевої недостатності. Згодом було розпочато розслідування за фактом можливого отруєння В. З матеріалів справи його результат не зрозумілий.

11. У незазначену дату було порушене кримінальне провадження у зв’язку з можливим вбивством Б., незважаючи на те, що його тіло знайдено не було.

12. На момент подій заявник обіймав посаду заступника начальника Краматорського міського відділу міліції.

B. Кримінальне провадження щодо заявника

13. 28 січня 2004 року щодо заявника було порушено кримінальне провадження за підозрою у перевищенні посадових повноважень, що спричинило тяжкі наслідки. Зокрема, він підозрювався у фальсифікації кримінальної справи щодо В. Згідно з твердженнями прокурора заявник, намагаючись уникнути відповідальності за неспроможність розкрити вбивство журналіста, дав Б. вказівку знайти уразливу особу, яка погодиться зізнатися у вчиненні зазначеного злочину в обмін на винагороду. Тому Б. переконав В. зіграти цю роль. Заявник також підозрювався у наданні своїм підлеглим розпорядження підкупити чи примусити водія таксі дати неправдиві показання, щоб він виступив свідком обвинувачення В.

14. 10 лютого 2004 року заявник був затриманий як підозрюваний.

15. 13 лютого 2004 року Печерський районний суд м. Києва (далі - Печерський суд) обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до розгляду справи судом. Згодом строк тримання його під вартою під час досудового розслідування неодноразово продовжувався.

16. У різні дати у 2004 році щодо заявника та інших осіб були порушені інші кримінальні справи за підозрою у декількох епізодах захоплення заручників і вчиненні умисного вбивства при обтяжуючих обставинах, а також ще одним епізодом перевищення службових повноважень (продаж автомобіля, вилученого як речовий доказ). Крім того, щодо заявника була порушена кримінальна справа за фактом вчинення вбивства Б. Всі зазначені справи були об’єднані з порушеною раніше.

17. Під час допиту 08 листопада 2004 року заявник зізнався у фальсифікації разом з іншим працівником міліції кримінальної справи щодо В., а також у причетності до отруєння В. і вчиненні вбивства Б.

18. 28 листопада 2004 року заявник відмовився від своїх показань від 08 листопада 2004 року та подав до Генеральної прокуратури України скаргу, стверджуючи, що його примусили дати зізнавальні показання під психологічним тиском.

19. 05 квітня 2005 року Верховний Суд України продовжив строк тримання заявника під вартою під час досудового розслідування до вісімнадцяти місяців (до 10 серпня 2005 року) з огляду на особливу складність провадження.

20. 08 липня 2005 року досудове слідство було оголошено закінченим. Слідчий також офіційно оголосив обвинуваченим та їхнім захисникам про доступність матеріалів справи для ознайомлення.

21. 14 липня 2005 року заявнику був наданий доступ до матеріалів справи.

22. 05 серпня 2005 року Апеляційний суд м. Києва (далі - Київський суд) продовжив строк тримання заявника під вартою під час досудового розслідування до двадцяти місяців (до 10 жовтня 2005 року), оскільки заявник та його захисники не закінчили ознайомлення з матеріалами справи, яка налічувала понад сто томів. Захисник заявника стверджував про необґрунтованість продовження строку, оскільки, у будь-якому разі, вони не отримали доступу до матеріалів справи у повному обсязі. Його аргумент був відхилений. У своїй постанові суд послався на статті 156 та 165-3 Кримінально-процесуального кодексу України (див. пункт 61).

23. 06 жовтня та 08 грудня 2005 року, а також 06 березня та 07 квітня 2006 року Київський суд продовжував строк тримання заявника під вартою під час досудового розслідування до двадцяти двох, двадцяти п’яти, двадцяти шести та двадцяти семи місяців відповідно (до 10 травня 2006 року) на тих самих підставах, що і раніше.

24. 28 квітня 2006 року справу було направлено до Верховного Суду України для визначення суду, який розглядатиме справу.

25. 23 травня 2006 року Верховний Суд України передавав справу до Апеляційного суду Запорізької області (далі - Запорізький суд).

26. 12 вересня 2006 року Запорізький суд провів попередній розгляд справи. Він вирішив залишити без змін обраний раніше щодо заявника запобіжний захід.

27. 18 червня 2008 року суд першої інстанції задовольнив клопотання прокурора про виділення матеріалів справи за обвинуваченням у вчиненні вбивства Б. у окреме провадження. Ця частина матеріалів справи була направлена до Генеральної прокуратури України для додаткового розслідування. Інформації про будь-який подальший прогрес у цьому провадженні або його результати відсутня.

28. 17 грудня 2008 року суд першої інстанції виділив в окреме провадження матеріали за іншим обвинуваченням заявника, зокрема, за підозрою у перевищенні службових повноважень, яке спричинило тяжкі наслідки (фальсифікація кримінальної справи щодо В.), та направив його органам прокуратури для додаткового розслідування.

29. Решта обвинувачень проти заявника, щодо яких Запорізький суд продовжив розгляд справи, стосувалися декількох епізодів захоплення заручників та вчинення вбивства, а також перевищення службових повноважень у зв’язку з продажем ним доказу.

30. 19 лютого 2009 року Запорізький суд виніс вирок, яким виправдав заявника за обвинуваченнями у захопленні заручників та вчиненні вбивства за відсутністю доказів його вини. Проте заявник був визнаний винним у зловживанні службовим становищем у зв’язку з продажем ним доказу. Він був засуджений до п’яти років та дев’яти днів позбавлення волі. Оскільки заявник вже відбув цей строк, він був звільнений у залі суду. До набрання вироком законної сили до нього був застосований запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд.

31. У той самий день суд першої інстанції виніс окрему ухвалу (див. пункт 59) для привернення уваги Генеральної прокуратури України до певних недоліків досудового слідства, яке він вважав поверхневим та неадекватним. Суд також зазначив, що протягом 2005-2008 років слідчий, в проваджені якого знаходилася справа, дав численні інтерв’ю різним телевізійним та друкованим засобам масової інформації, зображуючи заявника та його співобвинувачених винними та не змінюючи їхніх прізвищ (див. пункти 41-43). Запорізький суд вказав, що така поведінка порушувала право обвинуваченого на презумпцію невинуватості та становила тиск на суд.

32. 29 жовтня 2009 року Верховний Суд України скасував ухвалу суду нижчої інстанції від 17 грудня 2008 року (див. пункт 28), а також вирок і окрему ухвалу від 19 лютого 2009 року (див. пункти 30 та 31). Зокрема, він критикував Запорізький суд у ненаданні жодних конкретних рекомендацій щодо усунення недоліків у розслідуванні. Стосовно окремої ухвали Верховний Суд України зазначив, що її було помилково винесено щодо повернутої на додаткове розслідування частини провадження. Кримінальна справа була направлена на новий розгляд до суду першої інстанції. Однак Верховний Суд України залишив без змін частину вироку суду першої інстанції щодо застосування до заявника запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд.

33. Відповідно до рішення Голови Верховного Суду України справа була передана до Апеляційного суду Луганської області (далі - Луганський суд) як суду першої інстанції, який 22 лютого 2010 року розпочав розгляд справи.

34. 25 січня 2012 року Луганський суд за поданням прокурора обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. У наявних в Суду матеріалах справи копія цієї постанови відсутня.

35. 06 лютого 2012 року суд першої інстанції виділив в окреме провадження матеріали по обвинуваченню у зловживанні службовим становищем (щодо незаконного продажу доказу) та повернув їх до органів прокуратури на додаткове розслідування.

36. 20 березня 2012 року Луганський суд визнав заявника винним у перевищенні службових повноважень, що спричинило тяжкі наслідки (фальсифікація матеріалів справи щодо В.), та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк сім років з позбавленням права виконувати функції представників влади на строк три роки. Він також визнав заявника винним у дачі неправдивих показань та у зв’язку з цим засудив його до чотирьох років позбавлення волі. Щодо останнього обвинувачення суд дійшов висновку, що внаслідок закінчення строку давності для притягнення до кримінальної відповідальності заявника звільнили від відбування цієї частини покарання. Цим же вироком суд першої інстанції виправдав заявника за іншими обвинуваченнями (організація озброєної банди, декілька епізодів викрадення людей та вчинення умисного вбивства з обтяжуючими обставинами) за відсутністю доказів. Суд вирішив залишити без змін обраний заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до набрання вироком законної сили.

37. 17 серпня 2012 року Рубіжанський міський суд (далі - Рубіжанський суд) провів попередній розгляд справи заявника за обвинуваченням у зловживанні службовим становищем у зв’язку з незаконним продажем доказу, яку 06 лютого 2012 року було передано на додаткове розслідування (див. пункт 35). Він зазначив, що хоча питання про запобіжний захід не розглядалося у ході цього провадження, заявник вже тримався під вартою в рамках іншого провадження за вироком від 20 березня 2012 року. Отже, Рубіжанський суд обрав йому як найбільш відповідний запобіжний захід - тримання під вартою до розгляду судом справи за виділеними в окреме провадження обвинуваченнями.

38. 12 грудня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - Вищий спеціалізований суд) змінив вирок Луганського суду від 20 березня 2012 року. Він дійшов висновку, що заявник мав бути звільнений від відбування покарання у цілому у зв’язку із закінченням строку давності для притягнення до кримінальної відповідальності за єдиним обвинуваченням, яке призвело до застосування цього покарання (зловживання службовим становищем у зв’язку з фальсифікацією матеріалів справи щодо В. - див. пункт 36). Отже, Вищий спеціалізований суд ухвалив звільнити заявника.

39. Проте в рамках розгляду справи заявника за обвинуваченням у незаконному продажі речового доказу (див. пункт 37) до нього продовжував застосовуватись запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

40. 24 січня 2013 року Рубіжанський суд задовольнив клопотання заявника про закриття кримінального провадження у зв’язку із закінченням строку давності для притягнення до кримінальної відповідальності за останнім обвинуваченням проти нього (зловживання службовим становищем у зв’язку із незаконним продажем доказу). Заявник був звільнений у залі суду.

C. Висвітлення кримінального провадження щодо заявника у засобах масової інформації

41. У 2005 році на одному з національних телеканалів, «СТБ», був показаний тридцятихвилинний документальний фільм «Смертельна угода». Як було зазначено у програмі, вона була створена за підтримки Служби безпеки України та Міністерства внутрішніх справ України (зокрема, Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю). Документальний фільм розповідав про угоду між В. та працівниками правоохоронних органів, а також про подальше вбивство В. і Б. Заявник був названий особою, яка запропонувала угоду та була убивцею Б. Програма складалась з коротких фільмів, у яких ролі заявника та інших причетних осіб грали професійні актори. Один з цих короткометражних фільмів зобразив заявника вбивцею Б. Крім того, до нього були включені численні інтерв’ю слідчого, у провадженні якого знаходилася справа, а також декількох працівників Служби безпеки України. Вони поділилися своїми версіями подій у справі у формі, яка вбачалася фактичними твердженнями, не зазначаючи, на якій стадії знаходилося провадження на момент різних інтерв’ю. Опис долі В. був дуже емоційним. Передача також містила витяги з допиту заявника від 08 листопада 2004 року, під час якого він зізнався у фальсифікації кримінальної справи щодо В. та вчиненні вбивства Б. (див. пункт 17).

42. Зазначена програма транслювалась на телеканалі «СТБ» щонайменше дванадцять разів у період між 2005 та 2008 роками і, можливо, пізніше.

43. Крім того, слідчий, у провадженні якого знаходилася справа заявника, дав численні інтерв’ю (висловлюючи ті самі твердження, що й у зазначеній програмі) різним друкованим засобам масової інформації.

D. Умови тримання заявника під вартою у Луганському СІЗО

44. У 2012 році заявник з короткими перервами тримався під вартою у Луганському СІЗО. Згідно з твердженнями заявника він тримався там з 20 березня по 28 грудня 2012 року; проте згідно із зауваженнями Уряду та документами у матеріалах справи він тримався під вартою в цій установі з 25 січня по 20 грудня 2012 року.

1. Побутові умови тримання під вартою

45. Згідно з твердженнями заявника камери були надзвичайно малими та не мали належної вентиляції; санітарні умови були дуже поганими; туалет не був відділений від житлової зони і заявнику доводилося вживати їжу безпосередньо поруч із ним; а ліжко було заражене клопами. Крім того, заявника, як стверджувалося, часто позбавляли щоденних годинних прогулянок, передбачених законом.

46. Уряд стверджував, що він не міг надати опис побутових умов тримання заявника під вартою у Луганському СІЗО, оскільки після початку збройного конфлікту на сході Україні у 2014 році м. Луганськ перебувало на непідконтрольній Уряду території.

2. Медична допомога

47. 25 січня 2012 року після прибуття до Луганського СІЗО заявник пройшов медичне обстеження, флюорографічне обстеження грудної клітини та здав аналіз крові, за результатами чого жодних проблем зі здоров’ям виявлено не було. При цьому лікарі задокументували його історію хвороб, а саме, що він страждав на гепатит і був оперований, зокрема, у зв’язку з паховою та пупковою грижами. Згідно з медичною карткою заявника на той момент він не висував жодних скарг щодо стану свого здоров’я.

48. 30 січня 2012 року у Луганському СІЗО заявника оглянули дерматовенеролог і психіатр та повідомили про відсутність будь-яких гострих проблем зі здоров’ям. При цьому він був взятий на диспансерний облік у зв’язку з гіпертонічною хворобою, хронічним панкреатитом і хронічним холециститом.

49. 28 листопада 2012 року після скарг заявника на головний біль, запаморочення та оніміння язика, його обстежив лікар Луганського СІЗО, який діагностував гіпертонічний криз та призначив йому деякі препарати. Було рекомендовано огляд заявника лікарем-терапевтом міжобласної багатопрофільної лікарні при Луганському СІЗО та проходження ним електрокардіографічного обстеження.

50. 29 листопада 2012 року заявник пройшов електрокардіографічне обстеження, яке показало, що він мав ротацію серця та ознаки гіпертрофії лівого шлуночка.

51. 06 грудня 2012 року лікар-терапевт міжобласної багатопрофільної лікарні при Луганському СІЗО оглянув заявника та діагностував йому ішемічну хворобу серця, стабільну стенокардію напруги, дифузний кардіосклероз, серцеву недостатність та гіпертонічну хворобу серця з високим ступенем ризику. Заявнику були призначені певні препарати, було рекомендовано пройти стаціонарне лікування у медичній частині СІЗО та контролювати його артеріальний тиск.

52. Уряд не зміг надати додаткові фактичні відомості про те, чи пройшов заявник рекомендоване медичне лікування, оскільки не мав доступу до документації Луганського СІЗО (див. також пункт 46).

53. Згідно з твердженнями заявника його не госпіталізували.

54. 24 січня 2013 року заявник був звільнений (див. пункт 40).

55. У матеріалах справи міститься виписка з історії хвороби заявника з кардіологічного відділу міської лікарні, де він проходив стаціонарне лікування з 10 по 22 квітня 2013 року у зв’язку з головними болями та болем у грудях, який супроводжувався задишкою. Згідно з наведеними у цій виписці поясненнями заявника він страждав на головні болі та гіпертонію з 2000 року, а з вересня 2004 року стан його здоров’я погіршувався через стресові обставини у його житті. Незначне поліпшення стану здоров’я заявника було відмічене лише на момент його звільнення.

56. У матеріалах справи також містяться результати пройденого заявником 05 липня 2013 року ультразвукового обстеження колінних суглобів. Йому було діагностовано «кісту Бейкера» (сумка з рідиною, що утворює грижу під коліном) двох колін.

E. Провадження за позовом заявника про відшкодування шкоди

57. Заявник подав до Державної казначейської служби України цивільний позов про відшкодування моральної шкоди за незаконне кримінальне переслідування та тримання під вартою відповідно до Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (див. пункт 62).

58. Суди трьох інстанцій (10 грудня 2013 року Краматорський міський суд, 17 січня 2014 року Апеляційний суд Донецької області та 17 лютого 2014 року Вищий спеціалізований суд) залишили його позов без задоволення у зв’язку з необґрунтованістю. Вони встановили, що Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не передбачав відшкодування у ситуації заявника, оскільки він був виправданий лише частково.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

59. Стаття 23-2 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК України), який втратив чинність 19 листопада 2012 року, передбачала, що при виявленні судом порушень закону та/або прав громадян, допущених при провадженні дізнання, досудового слідства або при розгляді справи нижчестоящим судом, він мав винести окрему ухвалу, якою звертав увагу відповідних державних органів на встановлені факти та вимагав вжиття ними відповідних заходів для виправлення ситуації. Невжиття необхідних заходів становило адміністративне правопорушення.

60. Стаття 253 КПК України передбачала, що у разі прийняття суддею рішення про призначення справи обвинуваченого до судового розгляду, він, серед іншого, мав вирішити питання про зміну, скасування або обрання запобіжного заходу.

61. Інші відповідні положення КПК України передбачають:

Стаття 156. Строки тримання під вартою

«Тримання під вартою під час досудового розслідування не повинно тривати більше двох місяців.

У випадках, коли у строк, передбачений частиною першою цієї статті, розслідування справи закінчити неможливо, а підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу на більш м’який немає, він може бути продовжений:

1) до чотирьох місяців - за поданням, погодженим з прокурором, який здійснює нагляд за додержанням законів органами дізнання і досудового слідства, або самим цим прокурором, суддею того суду, який виніс постанову про застосування запобіжного заходу;

2) до дев’яти місяців - за поданням, погодженим з заступником Генерального прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів, або самим цим прокурором у справах про тяжкі і особливо тяжкі злочини, суддею апеляційного суду;

3) до вісімнадцяти місяців - за поданням, погодженим з Генеральним прокурором України, його заступником, або самим цим прокурором в особливо складних справах про особливо тяжкі злочини, суддею Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ.

....

Матеріали закінченої розслідуванням кримінальної справи повинні бути пред’явлені обвинуваченому, взятому під варту, та його захисникові не пізніш як за місяць до закінчення граничного строку тримання під вартою, встановленого частиною другою цієї статті.

Якщо матеріали кримінальної справи було пред’явлено обвинуваченому та його захисникові з порушенням … терміну до закінчення граничного строку тримання під вартою, встановленого частиною другою цієї статті, то після його закінчення обвинувачений підлягає негайному звільненню. При цьому за обвинуваченим та його захисником зберігається право на ознайомлення з матеріалами справи.

Якщо матеріали кримінальної справи було пред’явлено обвинуваченому та його захисникові [з додержанням зазначеного терміну], але його виявилося недостатньо для ознайомлення з матеріалами справи, зазначений строк може бути продовжено суддею апеляційного суду за поданням слідчого, погодженим з Генеральним прокурором України чи його заступником, або поданням [зазначених представників прокуратури]. Коли у справі беруть участь кілька обвинувачених, яких тримають під вартою, і хоча б одному з них строку … виявилося недостатньо для ознайомлення з матеріалами справи, то подання [про його продовження] може бути внесено стосовно того обвинуваченого або тих обвинувачених, які ознайомилися з матеріалами справи, якщо не відпала необхідність у застосуванні до нього або до них взяття під варту і відсутні підстави для обрання іншого запобіжного заходу. ...».

Стаття 165-3. Порядок продовження строків тримання під вартою

«За відсутності підстав для зміни запобіжного заходу чи у разі неможливості закінчення розслідування справи в частині доведеного обвинувачення, слідчий за погодженням з відповідним прокурором або прокурор звертається до суду з поданням про продовження строку тримання під вартою. У поданні зазначаються причини, у зв’язку з якими необхідно продовжити строк, обставини та факти, що належить дослідити, докази, які підтверджують, що злочин вчинено [обвинуваченою] особою, яка тримається під вартою, і обґрунтування, [яке вказує на] необхідність збереження цього запобіжного заходу. ...

Одержавши подання, суддя … вивчає матеріали кримінальної справи, при необхідності опитує обвинуваченого, особу, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з’явився (до суду), після чого залежно від наявності до того підстав виносить постанову про продовження строку тримання під вартою за винятком випадку, передбаченого частиною сьомою статті 156 цього Кодексу або відмовляє в його продовженні.

На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді. Постанови судді апеляційного та Верховного Суду України оскарженню не підлягають.».

62. Відповідні положення Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (1994 року з подальшими змінами) наведені у рішенні Суду у справі «Ярошовець та інші проти України» (Yaroshovets and Others v. Ukraine), заява № 74820/10 та інші, пункти 62 та 63, від 03 грудня 2015 року.

ПРАВО

I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

63. У своїй відповіді на зауваження Уряду щодо умов тримання під вартою у Луганському СІЗО заявник додатково скаржився на умови його переміщення на судові засідання протягом усього періоду тримання його під вартою, а також на стверджуване невиправдане застосування до нього дисциплінарних заходів під час тримання під вартою.

64. Суд зазначає, що ці нові, подані із запізненням скарги не є уточненням первинної скарги заявника, щодо якої сторони надали зауваження. Отже, Суд вважає недоцільним розгляд зазначених питань в контексті цієї справи (див., наприклад, рішення у справі «Капустяк проти України» (Kapustyak v. Ukraine), заява № 26230/11, пункт 52, від 03 березня 2016 року).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

65. Заявник скаржився на побутові умови тримання його під вартою та на відсутність належної медичної допомоги у Луганському СІЗО. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.».

A. Доводи сторін

66. Уряд стверджував про невичерпання заявником національних засобів юридичного захисту у зв’язку з цією скаргою, оскільки він не звертався з нею до органів прокуратури чи інших національних органів влади.

67. В обґрунтування цього доводу Уряд посилався на справу «Садков проти України» (Sadkov v. Ukraine), заява № 21987/05, від 06 липня 2017 року, пункт 85, у якій Суд визнав, що скарги заявника стосовно конкретних проблем зі здоров’ям були належним чином розглянуті органами влади. На думку Уряду, не було жодних ознак того, що у разі подання заявником на національному рівні скарг на неналежну медичну допомогу у цій справі, вони були б розглянуті неналежним чином.

68. Уряд зазначив, що він не мав доступу до відповідних документів з Луганського СІЗО для формування своєї позиції щодо суті скарг заявника. При цьому він стверджував, що заявник не довів, що умови тримання його під вартою у відповідній установі порушували його права за статтею 3 Конвенції.

69. Заявник оскаржив доводи Уряду. Він зазначив, що неодноразово скаржився на умови тримання його під вартою до суду першої інстанції та що у зв’язку з цим суддя звертався з листами до адміністрації Луганського СІЗО, однак безрезультатно. Заявник вважав недоцільною можливість звернення зі скаргою до органів прокуратури з огляду на стверджувану відсутність в них незалежності та їхню упередженість.

70. Щодо побутових умов тримання під вартою заявник, посилаючись на свій первинний виклад подій (див. пункт 45), зазначив, що не вважав за необхідне надавати їхній детальний опис, оскільки, на його думку, Суду було відомо про існуючі реалії у всіх українських установах виконання покарань. Заявник надав деяку загальну інформацію щодо стверджуваного неналежного стану туалетів та пральних приміщень в українських установах виконання покарань, не вказавши, яку саме установу він описував зі свого власного досвіду. Крім того, він далі деталізував свої скарги на умови тримання його під вартою у Київському та Запорізькому слідчих ізоляторах, які вже були визнані Судом неприйнятними (див. пункт 4).

71. Щодо питання надання медичної допомоги під час тримання під вартою заявник стверджував про несумісність стану його здоров’я з умовами тримання його під вартою та значне погіршення стану його здоров’я внаслідок цього. Заявник також зазначив, що у листопаді та грудні 2012 року його переміщення до інших установ для надання йому можливості взяти участь у слідчих діях двічі скасовувалося через його високий артеріальний тиск. Крім того, згідно з твердженнями заявника медичний висновок, що стан його здоров’я потребував негайної госпіталізації (див. пункт 51), не був прийнятий до уваги і замість поміщення до лікарні для отримання медичної допомоги, він був переміщений до іншої установи виконання покарань для проведення слідчих дій.

72. У своїй відповіді на зауваження Уряду заявник також стверджував, що внаслідок тримання його під вартою у неналежних умовах йому було діагностовано дві кісти Бейкера. Він не надав жодних додаткових деталей або пояснень.

B. Оцінка Суду

73. Суд не вважає за необхідне розглядати зауваження Уряду про невичерпання національних засобів юридичного захисту, оскільки у будь-якому разі скарги заявника з цього питання є явно необґрунтованими з таких причини.

74. Суд нагадує, що згідно зі статтею 3 Конвенції держава має забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, та щоб спосіб і метод виконання покарання не завдавали їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» [ВП] (Kudla v. Poland) [GC], заява № 30210/96, пункт 94, ЄСПЛ 2000-XI).

75. Суд зазначає, що інформація про побутові умови тримання під вартою знаходиться у віданні національних органів влади. Відповідно у заявників можуть виникнути певні труднощі в отриманні доказів для обґрунтування скарги з цього приводу. Однак у таких справах розумно очікувати від заявників подання принаймні детального викладу оскаржуваних фактів та надання, максимально можливою мірою, певних доказів на підтвердження своїх скарг. У таких ситуаціях Суд вважав доказами, наприклад, письмові показання співкамерників чи фотографії, надані заявниками на підтримку їхніх тверджень (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Голубенко проти України» (Golubenko v. Ukraine), заява № 36327/06, пункт 52, від 05 листопада 2013 року, з подальшими посиланнями).

76. Крім того, Суд нагадує, що необґрунтованого твердження про відсутність, несвоєчасне надання або навіть незадовільну якість медичної допомоги зазвичай недостатньо для порушення питання за статтею 3 Конвенції. Правдоподібна скарга зазвичай повинна містити, серед іншого, достатні посилання на відповідне захворювання, лікування, яке вимагалось особою, та яке було надано або у наданні якого було відмовлено, а також певні докази, такі як висновки експертів, здатні виявити серйозні недоліки у наданій заявнику медичній допомозі (див. рішення у справах «Валерій Самойлов проти Росії» (Valeriy Samoylov v. Russia), заява № 57541/09, пункт 80, від 24 січня 2012 року, та «Євгеній Богданов проти Росії» (Yevgeniy Bogdanov v. Russia), заява № 22405/04, пункт 93, від 26 лютого 2015 року).

77. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що заявник не вказав, у яких камерах він тримався під вартою у Луганському СІЗО, не кажучи вже про надання їхнього детального опису або доказів на підтвердження свого викладу подій. Решта його скарг на побутові умови тримання під вартою у цій установі, зокрема на харчування та санітарні умови, були також викладені у загальних формулюваннях та не підтверджувались жодними доказами (див., для порівняння, рішення у справі «Мороз проти України» (Moroz v. Ukraine), заява № 5187/07, пункт 47, від 02 березня 2017 року).

78. Оскільки заявник стверджував про ненадання йому належної медичної допомоги під час тримання під вартою Суд зазначає, що ця скарга також є нечіткою. Єдиним конкретним твердженням заявника у зв’язку з цим було те, що він не був госпіталізований всупереч рекомендаціям лікаря від 06 грудня 2012 року (див. пункти 51 та 71). Через відсутність доступу до медичних документів заявника Уряд не мав можливості прокоментувати це твердження. Навіть припустивши, що, як стверджувалось заявником, він не був госпіталізований, Суд зазначає відсутність ознак будь-якої особливої терміновості у рекомендованій госпіталізації заявника. Заявником також не оспорювалось отримання ним препаратів після його медичного обстеження 06 грудня 2012 року і він не стверджував про недостатність медичної допомоги. Крім того, заявник не стверджував, що його артеріальний тиск не контролювався. Більше того, Суд зазначає, що 24 січня 2013 року заявник був звільнений. Він міг пройти повне медичне обстеження після свого звільнення та отримати медичний висновок щодо погіршення стану його здоров’я під час тримання під вартою, якщо таке було, та якості наданої йому медичної допомоги. Проте з матеріалів справи вбачається (див. пункт 55), що заявник звернувся за медичною допомогою у зв’язку з хронічними захворюваннями тільки через два з половиною місяці після свого звільнення. Вбачається, що заявник не скаржився лікарям на будь-які недоліки отриманої ним медичної допомоги під час тримання під вартою. Насамкінець заявник не зміг довести, що його діагноз кісти Бейкера (встановлений через близько півроку після його звільнення) був наслідком отриманого ним лікуванням від органів влади (див. пункт 56).

79. У світлі зазначеного Суд вважає, що жодна з двох скарг за цим пунктом (щодо побутових умов тримання заявника під вартою та наданої йому у Луганському СІЗО медичної допомоги) не була належним чином обґрунтована заявником та вони мають бути відхилені як явно необґрунтовані відповідно до пункту 1, підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

80. Заявник також скаржився на порушення своїх прав за пунктами 1, 3 та 5 статті 5 Конвенції, які у відповідній частині передбачають:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

...

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.

...

5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.».

A. Прийнятність

81. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

1. Стверджуване порушення пункту 1 статті 5 Конвенції

(a) Доводи сторін

82. Заявник скаржився на незаконність та свавільність тримання його під вартою у період з 10 серпня 2005 року по 19 лютого 2009 року. Зокрема, він зазначив, що максимальний строк тримання під вартою під час досудового розслідування, встановлений національним законодавством, у вісімнадцять місяців закінчився у його справі 10 серпня 2005 року та що він мав бути звільнений у цей день.

83. Уряд стверджував, що тримання заявника під вартою відповідало положенням національного законодавства та вимогам пункту 1 статті 5 Конвенції. Уряд звернув увагу на значний об’єм кримінальної справи заявника, у зв’язку з чим необхідним було продовження строку для ознайомлення обвинувачених з нею (у тому числі заявником) та що це, у свою чергу, призвело до подальшого продовження строку тримання його під вартою під час досудового розслідування.

(b) Оцінка Суду

84. В усталеній практиці Суду за пунктом 1 статті 5 чітко встановлено, що будь-яке позбавлення свободи має не лише ґрунтуватися на одному з виключень, перелічених у підпунктах «a»-«f», але й також має бути «законним». Коли постає питання про «законність» взяття під варту, у тому числі, чи було дотримано «порядку, встановленого законом», Конвенція, по суті, посилається на національне законодавство та встановлює зобов’язання забезпечувати дотримання його матеріальних та процесуальних норм. Конвенція, головним чином, вимагає, що будь-яке затримання або тримання під вартою мають ґрунтуватися на положеннях національного законодавства, але вона також стосується якості закону, вимагаючи від нього відповідності принципу верховенства права, притаманному всім статтям Конвенції (див. рішення у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» [ВП] (Del Rio Prada v. Spain) [GC], заява № 42750/09, пункт 125, ЄСПЛ 2013).

(i) Щодо тримання заявника з 10 серпня 2005 року по 10 травня 2006 року

85. Суд зазначає, що протягом цього періоду, тобто протягом дев’яти місяців, заявник тримався під вартою відповідно до п’яти постанов суду, якими строк продовжувався на періоди від одного до трьох місяців на підставі того, що заявнику та іншим співобвинуваченим був необхідний час для ознайомлення з об’ємними матеріалами справи, яка налічувала більше ста томів (див. пункт 23).

86. Суд зазначає, що Кримінально-процесуальний кодекс України у редакції, чинній на час подій, передбачав максимальний строк тримання під вартою під час досудового розслідування у вісімнадцять місяців. Принаймні за місяць до закінчення цього строку обвинуваченому та його захиснику мав бути наданий доступ до матеріалів справи. Якщо це було зроблено пізніше, обвинувачений мав бути негайно звільнений по закінченню встановленого вісімнадцятимісячного строку. Проте, якщо обвинувачений почав ознайомлюватися з матеріалами справи у встановлений одномісячний строк і цього часу виявилося недостатньо, за поданням слідчого та за погодження Генерального прокурора України строк тримання його під вартою міг бути продовжений суддею апеляційного суду (див. пункт 61).

87. У цій справі заявник de facto отримав доступ до матеріалів справи 14 липня 2005 року (див. пункт 21), тобто з порушенням одномісячного строку, який закінчився 10 липня 2005 року.

88. Отже, Суд вважає, що тримання заявника під вартою протягом зазначеного періоду порушує серйозні питання щодо його відповідності національному законодавству і, крім того, щодо існування достатніх гарантій проти свавілля.

(ii) Щодо тримання заявника під вартою з 10 травня 2006 року по 12 вересня 2006 року

89. Суд зазначає, що відповідний період припадав на період між закінченням встановленого постановами суду строку тримання під вартою під час досудового розслідування та попереднім розглядом справи Запорізьким судом, під час якого тримання заявника під вартою не охоплювалося жодним судовим рішенням. Це питання часто піддавалось критиці Судом як таке, що виникло через законодавчі прогалини в Україні (див. рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункти 71 та 98, від 10 лютого 2011 року з подальшими посиланнями), і воно також виникло за обставин цієї справи.

(iii) Щодо тримання заявника під вартою з 12 вересня 2006 року по 19 лютого 2009 року

90. Вбачається, що протягом цього періоду заявник тримався під вартою на підставі постанови Запорізького суду від 12 вересня 2006 року після направлення його справи на судовий розгляд. Згідно з чинним на час події законодавством суддя не був зобов’язаний ані наводити підстави для подальшого тримання заявника під вартою, ані встановлювати будь-який строк (див. пункт 60).

91. Суд встановив, що на момент відповідних подій в Україні було систематичною практикою винесення під час судового розгляду постанов без встановлення строків подальшого тримання обвинуваченого під вартою та залишення без змін, а не продовження обраного йому раніше запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, та що така практика була несумісною з вимогами пункту 1 статті 5 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), пункти 75 та 98).

92. Цей висновок залишається актуальним за обставин цієї справи. Таким чином, Суд вважає, що постанова Запорізького суду від 12 вересня 2006 року (див. пункт 26) залишила заявника у стані невизначеності щодо підстав тримання його під вартою після цієї дати та його можливої тривалості.

(iv) Висновок

93. У світлі наведених міркувань Суд доходить висновку, що тримання заявника під вартою з 10 серпня 2005 року до 19 лютого 2009 року не відповідало пункту 1 статті 5 Конвенції.

94. Отже, було порушено це положення.

2. Стверджуване порушення пунктів 1 та 3 статті 5 Конвенції щодо тримання заявника під вартою з 25 січня 2012 року по 24 січня 2013 року

(a) Доводи сторін

95. Заявник скаржився, що тримання його під вартою з 25 січня 2012 року по 24 січня 2013 року було надмірно тривалим та необґрунтованим відповідними і достатніми підставами.

96. Зокрема, він доводив, що ніколи не порушував застосовану до нього підписку про невиїзд (яка застосовувалась до нього з 19 лютого 2009 року до 25 січня 2012 року) та що, відповідно, не було жодних підстав для його повторного взяття під варту на цій стадії.

97. Уряд зазначив, що не мав доступу до архівів Луганського суду (див. пункт 46). У результаті він не мав копії оскаржуваної постанови від 25 січня 2012 року та не міг надати коментарі щодо її змісту. У світлі цих обставин Уряд також не вважав за можливе надати коментарі щодо продовження тримання заявника під вартою в межах цього провадження до постанови про його звільнення від 12 грудня 2012 року (вона залишилася невиконаною у зв’язку з тим, що тривало окреме провадження - див. пункти 36-39).

98. Уряд також доводив, що тримання заявника під вартою після 12 грудня 2012 року до його de facto звільнення 24 січня 2013 року ґрунтувалося на постанові Рубіжанського суду від 17 серпня 2012 року (див. пункт 37), яка, на його думку, відповідала вимогам статті 5 Конвенції.

(b) Оцінка Суду

99. З огляду на тісний зв’язок між відповідними принципами, встановленими підпунктом «с» пункту 1 та пунктом 3 статті 5 Конвенції, Суд вважає за доцільне розглянути цю скаргу за обома цими положеннями одночасно (див., наприклад, рішення у справах «Корнейкова проти України» (Korneykova v. Ukraine), заява № 39884/05, пункт 38, від 19 січня 2012 року, та «Сізарєв проти України» (Sizarev v. Ukraine), заява № 17116/04, пункти 161-164, від 17 січня 2013 року).

100. Суд зазначає, що 25 січня 2012 року, тобто майже через три роки після звільнення заявника під підписку про невиїзд, яка застосовувалась з 19 лютого 2009 року, він знову був взятий під варту в якості запобіжного заходу.

101. За відсутності копії оскаржуваної постанови суду або відповідного подання прокурора від 25 січня 2012 року Суд не може зробити жодних висновків щодо відповідності та достатності підстав, наведених національними органами влади в обґрунтування зазначеного заходу. Проте це не перешкоджає Суду розглянути скаргу заявника у цілому.

102. Суд зазначає, що 20 березня 2012 року суд першої інстанції виніс вирок в рамках одного з проваджень щодо заявника та засудив його до семи років позбавлення волі. 12 грудня 2012 року цей вирок був скасований, а провадження у цій частині було закрите. Проте протягом усього зазначеного періоду паралельне кримінальне провадження щодо заявника залишалося на стадії досудового слідства (див., зокрема, пункти 35-40).

103. З цього випливає, що тримання заявника під вартою з 20 березня 2012 року по 12 грудня 2012 року ґрунтувалося як на підпункті «а» пункту 1 статті 5 Конвенції в рамках цього провадження, так і на підпункті «с» в рамках провадження, виділеного в окреме 06 лютого 2012 року (див. пункт 35; див., для порівняння, рішення у справі «Кушнір проти України» (Kushnir v. Ukraine), заява № 42184/09, пункт 156, від 11 грудня 2014 року). Оскільки заявник тримався під вартою відповідно до вироку компетентного суду, очевидно, що тримання його під вартою було законним з точки зору національного законодавства. Суд також зазначає, що фактична тривалість тримання під вартою не перевищувала строк засудження заявника. Ніщо не вказує на невідповідність тримання його під вартою згідно з вироком від 20 березня 2012 року цілям позбавлення свободи, допустимим підпунктом «а» пункту 1 статті 5 Конвенції.

104. Як Суд встановив у справах «Борисенко проти України» (Borisenko v. Ukraine), заява № 25725/02, пункт 44, від 12 січня 2012 року, та «Устянцев проти України» (Ustyantsev v. Ukraine), заява № 3299/05, пункт 82, від 12 січня 2012 року, пункт 3 статті 5 Конвенції не застосовується до випадків, що становлять «законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом» у розумінні підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд вважає, що складно знайти будь-яку практичну мету вимоги щодо обґрунтування органами влади тримання заявника під вартою за підпунктом «с» пункту 1 та пунктом 3 статті 5 Конвенції, коли таке тримання під вартою було обґрунтоване за підпунктом «а» пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд також встановив, що будь-яке клопотання про звільнення у таких випадках обмежуватиметься суто гіпотетичним питанням, чи може особа бути звільнена, якщо вона вже не відбуває покарання у вигляді позбавлення волі. Тому, навіть якщо продовжуване тримання заявника під вартою у розумінні підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції перестало бути обґрунтованим, воно автоматично не перестає бути законним та обґрунтованим згідно з підпунктом «а» пункту 1 статті 5 Конвенції.

105. Відповідно період, який має розглядатись у цій справі за підпунктом «с» пункту 1 та пунктом 3 статті 5 Конвенції (щодо якого у матеріалах справи наявні документи - див. пункт 101), тривав з 12 грудня 2012 року (коли заявник, хоча і був звільнений відповідно до винесеного в рамках одного з проваджень вироку, продовжував триматися під вартою в якості запобіжного заходу в рамках іншого провадження - див. пункти 38 та 39) до 24 січня 2013 року (дата фактичного звільнення заявника - див. пункт 40), тобто сорок три дні.

106. Суд встановив, що органи влади мають надати переконливе обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке. До обґрунтувань, які згідно з практикою Суду вважаються «відповідними» та «достатніми» доводами (окрім наявності обґрунтованої підозри), відносяться такі підстави, як небезпека переховування від слідства, ризик чинення тиску на свідків або фальсифікації доказів, ризик змови, ризик повторного вчинення злочину, ризик спричинення порушення громадського порядку, а також необхідність захисту затриманого (див. рішення у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункти 87 та 88, ЄСПЛ 2016 (витяги)).

107. У цій справі органи влади не навели жодних таких підстав в обґрунтування тримання заявника під вартою протягом зазначеного періоду. Більше того, це питання навіть не розглядалося, а єдиною підставою для тримання заявника під вартою була постанова Рубіжанського суду від 17 серпня 2012 року, у якій, в свою чергу, лише містилось посилання на паралельне провадження щодо заявника та тримання його під вартою у зв’язку з цим (див. пункт 37).

108. З цього випливає, що було порушено пункти 1 та 3 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 12 грудня 2012 року до 24 січня 2013 року.

3. Стверджуване порушення пункту 5 статті 5 Конвенції

109. Заявник також скаржився на відсутність в нього забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування шкоди у зв’язку з порушенням його прав за іншими пунктами статті 5 Конвенції.

110. Уряд стверджував, що українське законодавство передбачало можливість звернення із позовом про відшкодування шкоди за незаконне тримання під вартою на підставі рішення суду, яким визнавалася така незаконність. Проте це не було застосовним до обставин цієї справи, оскільки тримання заявника під вартою було законним.

111. Суд повторює, що пункт 5 статті 5 Конвенції дотримано, коли існує можливість звернутися за відшкодуванням шкоди, завданої позбавленням свободи, здійсненим з порушенням пунктів 1, 2, 3 та 4. Отже, право на відшкодування шкоди, гарантоване пунктом 5, виникає лише при встановленні національними органами влади або Конвенційними установами порушення одного з інших пунктів. У зв’язку з цим ефективне здійснення права на відшкодування шкоди, гарантоване пунктом 5 статті 5 Конвенції, має забезпечуватися з достатнім рівнем визначеності (див. рішення у справі «Станев проти Болгарії» [ВП] (Stanev v. Bulgaria) [GC], заява № 36760/06, пункт 182, ЄСПЛ 2012, з подальшими посиланнями).

112. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що національні суди залишили без задоволення позов заявника про відшкодування шкоди щодо його стверджуваного незаконного тримання під вартою (див. пункт 58). Водночас, з огляду на висновки Суду про порушення пунктів 1 та 3 статті 5 Конвенції (див. пункти 94 та 108), пункт 5 є застосовним до ситуації заявника. Отже, Суд має з’ясувати, чи матиме заявник на національному рівні забезпечене правовою санкцією право на відшкодування шкоди після ухвалення цього рішення.

113. Суд доходив висновку в аналогічних попередніх справах, що в українській правовій системі не передбачено право на відшкодування відповідно до пункту 5 статті 5 Конвенції у випадку встановлення цим Судом порушення будь-яких попередніх пунктів цієї статті (див., наприклад, рішення у справах «Таран проти України» (Taran v. Ukraine), заява № 31898/06, пункт 89, від 17 жовтня 2013 року, та «Кущ проти України» (Kushch v. Ukraine), заява № 53865/11, пункт 136, від 03 грудня 2015 року з подальшими посиланнями). Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі.

114. Отже, було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ТРИВАЛІСТЮ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ЗАЯВНИКА

115. Заявник також скаржився на нерозумну тривалість кримінального провадження щодо нього. Пункт 1 статті 6 Конвенції у відповідній частині передбачає:

«Кожен має право на … розгляд його справи упродовж розумного строку … судом, …, який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.».

A. Прийнятність

116. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

117. Заявник доводив, що загальна тривалість провадження у його справі була невиправданою та що відповідальними за неї були органи влади.

118. Уряд заперечив проти скарги заявника, стверджуючи, що його справа була складною як з юридичної, так і з фактичної точки зору. Зокрема, заявник обвинувачувався у низці серйозних злочинів, а у відповідному провадженні брали участь багато співобвинувачених, потерпілих та свідків.

119. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись у світлі обставин конкретної справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» [ВП] (Pelissier and Sassi v. France) [GC], заява № 25444/94, пункт 67, ЄСПЛ 1999-II).

120. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що кримінальне провадження щодо заявника складалося з декількох взаємопов’язаних епізодів та тривало загалом дев’ять років. Усвідомлюючи складність справи, Суд має сумніви щодо розумності тривалості провадження.

121. Суд зазначає, що справа направлялась на додаткове досудове розслідування та новий судовий розгляд через процесуальні порушення органів влади (див., зокрема, пункти 28, 32 та 36). Суд також зазначає, що Уряд не довів, що заявник, зі свого боку, був відповідальним за будь-які затримки у провадженні.

122. Суд часто встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, у яких порушувалися питання, подібні до питань у цій справі (див. згадане рішення у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» (Pelissier and Sassi v. France), та рішення у справі «Ярошовець та інші проти України» (Yaroshovets and Others v. Ukraine), заява № 74820/10 та 4 інших, пункти 166-172, від 03 грудня 2015 року).

123. Розглянувши усі надані йому матеріали, Суд вважає, що Уряд не навів жодного факту або аргументу, здатних переконати його дійти іншого висновку у цій справі. Загалом з огляду на свою усталену практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».

124. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 2 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

125. Заявник також скаржився на порушення свого права на презумпцію невинуватості за пунктом 2 статті 6 Конвенції, який передбачає:

«2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.».

A. Прийнятність

126. Суд визнає цю скаргу прийнятною, оскільки вона не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав.

B. Суть

127. Заявник скаржився на причетність посадовців до медіакампанії навколо його справи; вони стверджували про його винуватість до винесення судом йому вироку, вплинувши таким чином на громадську думку та передчасно вирішивши справу щодо нього.

128. Уряд стверджував, що органи влади просто інформували громадськість про хід розслідування у резонансній кримінальній справі.

129. Суд повторює усталений принцип своєї практики, що пункт 2 статті 6 Конвенції забороняє посадовим особам оголошувати особу винною до винесення їй вироку судом. Посадові особи можуть інформувати громадськість про розслідування у кримінальних справах, наприклад, розкриваючи інформацію про вручення повідомлень про підозру, затримання та зізнання, якщо вони роблять це розсудливо та обачно. Вибір слів є важливим (див. рішення у справі «Турьєв проти Росії» (Turyev v. Russia), заява № 20758/04, пункт 19, від 11 жовтня 2016 року з подальшими посиланнями).

130. Суд вважає, що у цій справі зроблені в засобах масової інформації заяви слідчих та посадових осіб Служби безпеки України щодо кримінального провадження проти заявника були далекими від розсудливості та обачності. Вони були очевидною заявою про його винуватість, навіть без уточнення стадії, на якій знаходилося провадження: громадськості була розкрита вся інформація про особу заявника, він був названий вбивцею та фальсифікатором надзвичайно важливої кримінальної справи (див. пункти 41 та 43). Більше того, Суд зауважує, що ці твердження неодноразово розповсюджувалися у документальному фільмі, створеному за прямої підтримки державних органів високого рівня та який містив уривки із відеозапису зізнання заявника працівникам міліції (див. пункти 17 та 41).

131. Суд вважає, що такі заяви посадових осіб держави спонукали громадськість повірити у винуватість заявника та вплинули на оцінку фактів відповідним судовим органом.

132. Отже, Суд доходить висновку, що було порушено пункт 2 статті 6 Конвенції.

VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

133. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

A. Шкода

134. Заявник вимагав 194 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

135. Уряд стверджував, що ця вимога була надмірною та необґрунтованою.

136. Суд вважає, що заявник мав зазнати болю та страждань у зв’язку зі встановленими порушеннями. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, як того вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявнику 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

137. Заявник також вимагав 2 800 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, які мали бути перераховані на рахунок його представника пана Т. Калмикова. Він зазначив, що ця сума відповідала сумі витрат на правову допомогу у розмірі 2 775 євро (тридцять сім годин з погодинною ставкою 75 євро) для підготовки зауважень у відповідь на зауваження Уряду та адміністративним витратам у розмірі 25 євро (телефонні дзвінки, поштові витрати, копіювання та інші витрати). В обґрунтування цієї вимоги він надав договір про правову допомогу від 18 вересня 2017 року.

138. Уряд заперечив проти зазначеної вимоги, як необґрунтованої та надмірної.

139. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії, Суд вважає обґрунтованим задовольнити вимогу заявника частково та присудити йому 300 євро за цим пунктом та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику. Присуджена сума має бути сплачена на банківський рахунок п. Калмикова, як зазначено заявником (див., наприклад, рішення у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункти 116 та 117, від 07 листопада 2013 року).

C. Пеня

140. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує неприйнятними скарги заявника за статтею 3 Конвенції.

2. Оголошує прийнятною решту скарг у заяві.

3. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 10 серпня 2005 року до 19 лютого 2009 року.

4. Постановляє, що було порушено пункти 1 та 3 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 12 грудня 2012 року до 24 січня 2013 року.

5. Постановляє, що було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції.

6. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з нерозумною тривалістю кримінального провадження щодо заявника.

7. Постановляє, що було порушено пункт 2 статті 6 Конвенції.

8. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 20 000 (двадцять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii) 300 (триста) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді (загальна присуджена сума має бути сплачена на банківський рахунок захисника заявника, п. Калмикова); та

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

9. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 02 жовтня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.