Втекти від дитини. Двічі.

Аналітична стаття про те, як Національна поліція України за одну добу вдосконалила мистецтво залишати дітей напризволяще та про судову справу № 757/7434/25-ц.

Замість передмови. Ворона захищає кошеня від собаки. Лабрадор лягає поверх чужих каченят і зігріває їх своїм тілом. Горбатий кит виносить на своєму плавці тюленя від косаток, хоча той навіть не його виду. Самець мавпи підбирає безпритульне цуценя, доглядає за ним, годує першим і захищає від інших псів. Дика тварина - вовчиця, левиця, навіть звичайна ворона захищає дитинча до останнього подиху. Це не виховання. Це не наказ. Це те, що вбудовано в живе. Не казки, а задокументовані факти.

А тепер дивимось на відео з Голосіївського району міста Києва. 18 квітня 2026 року. Двоє дорослих людей у формі, зі зброєю, з написом «ПОЛІЦІЯ» на жилеті, бачать поранену дитину з кров'ю на голові і … тікають. Геть. А дитину рятує випадковий? перехожий без зброї, без форми, без будь-яких повноважень. Тобто ворона рятувати - може. Мавпа захищати - може. Випадковий перехожий без посвідчення теж може. Озброєні люди в уніформі з написом «ПОЛІЦІЯ», яким платять за те щоб рятувати та захищати - не можуть.

А тепер факти.

Факт 1. 18 квітня 2026 року. Голосіївський район міста Києва. Стрілянина на вулиці. Поранена дитина із кров'ю на голові сидить на землі. Двоє поліцейських у формі, зі зброєю, прибули на виклик. Підійшли. Побачили дитину і побігли. Дитину врятував перехожий. Проста людина.

Факт 2. 17 квітня 2026 року, за 24 години до цього, Національна поліція України подала до Київського апеляційного суду офіційний документ - відзив у справі № 757/7434/25-ц. У якому чорним по білому написано, що поліція не зобов'язана шукати зниклих дітей. У задоволенні заяви про захист малолітніх прохання - відмовити.

Два різних епізоди. Один інститут. Одна й та сама дія - відвернутися від дитини і піти

Аналітичний дайджест подій із погляду захисту прав дітей.

То що ж трапилося? А само те, що 18 квітня 2026 року в Києві чоловік вийшов на вулицю з карабіном і почав стріляти по людях. Шестеро загиблих. Чотирнадцять поранених. Серед них дитина з пораненою головою чекала допомоги.

Поліцейські приїхали. Підійшли. Побачили дитину і побігли геть від місця події. А дитину врятував випадковий перехожий, проста людина, яка не змогла пройти мимо. Це зафіксували камери і відео розійшлося по всій країні. Наступного дня, голова патрульної поліції, Євгеній Жуков, подав у відставку, назвав те, що зробили його підлеглі «дуже ганебним» і пішов бо залишитися після такого він не міг. І саме це був вчинок людини, яка ще розуміє, що відповідальність - не просто слово у посадовій інструкції.

Натомість, за 24 години до цього, 17 квітня, Національна поліція України подала до Київського апеляційного суду офіційний відзив у справі № 757/7434/25-ц. У ній кілька матерів просять суд зобов'язати державу вжити заходів для розшуку їхніх дітей. Живих дітей з іменами, яких немає поруч з батьками.

Позиція поліції? - Відмовити. Бо, як написано у відзиві, «заявники не посилались на норми діючого законодавства України, згідно з якими на Національну поліцію України покладаються обов'язки по уточненню місця знаходження малолітніх дітей на території іншої держави». І з холодним спокоєм людини, яка давно перестала чути різницю між папером, живою дитиною і реальністю зазначене, що «позивачем не надано доказів щодо наявності між позивачами та Національною поліцією України дійсного спору».

Підпис під документом: Золотухіна Ганна Олександрівна. Вона представник Національної поліції України за довіреністю безпосередньо від Вигівського Івана Михайловича.

Діти зникли. Матері в суді. А поліція відповідає – «спору немає».

А тепер знову про папір. Але зовсім інший - Закон України «Про Національну поліцію».

Розділ IV. Стаття 23. Основні повноваження поліції.

Там написано без двозначностей, без місця для «творчого тлумачення»:

Пункт 7. Поліція розшукує осіб, які пропали безвісти, та інших осіб у випадках, визначених законом.

Пункт 25. Поліція виконує в межах компетенції запити органів правопорядку інших держав або міжнародних організацій поліції відповідно до закону та міжнародних договорів України.

Пункт 26. Поліція здійснює оперативно-розшукову діяльність відповідно до закону.

Пункт 28. Поліція забезпечує інформування Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, про хід досудового розслідування, вжиття заходів для розшуку осіб, зниклих безвісти.

Стаття 26 того ж закону окремо визначає, що поліція формує інформаційні ресурси, зокрема для розшуку осіб, зниклих безвісти.

Це не думка юриста. Не тлумачення, а текст Закону, на підставі якого існує сам інститут поліції. Але у відзиві до суду нема жодного слова про Закон України «Про Національну поліцію». Замість нього є теорія про «відсутність дійсного спору» і процесуальні міркування про співмірність заходів забезпечення. Тобто припущення.

Згадуємо, п. 6 ст. 81 ЦПК зазначає, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Крапка.

Нажаль, це не перший випадок. Раніше вже була описана історія батька чию дитину викрали. Він прийшов до поліції вночі і його не впустили. Буквально зачинили двері перед ним і його адвокатом. «Зараз нічний час», «не зривайте роботу поліції», пояснював поліцейський. Дитина зникла остаточно. Поліцейського притягнули до дисциплінарної відповідальності - тобто, по суті, не зробили нічого.

А нещодавно згадувалося про окрему справу у Печерському суді, де людина оскаржувала бездіяльність поліції щодо підроблених документів (справа 757/17645/26-к) і теж пов'язаною із зниклою дитиною. Та сама справа, де суддя Єрмічова Віта Валентинівна повернула скаргу за формулюванням «не можу встановити підсудність». Нагадуємо що, це написала суддя Печерського районного суду, про Печерське управління поліції, яке розташоване в Печерському районі, адреса якого була в тих самих матеріалах справи, які суддя сама ж цитувала в Ухвалі.

Картина одна й та сама скрізь: заяву подано - поліція не реагує - суд повертає папери - строки спливають - дитина залишається там, де є. А система звітує - порушень не виявлено.

Чому стріляють.

Є ще одна тема, яку не можна обійти і треба аналізувати і говорити про неї відповідально.

Чоловік, який 18 квітня вийшов на вулицю з карабіном, не народився вбивцею. Щось довело його до точки, після якої він вже не бачив іншого виходу. Побутовий конфлікт із сусідом, це лише останній «тригер». До нього, напевно роки безвиході, образ, стін, куди не достукатися.

Ми жодним чином не виправдовуємо те, що він зробив. Шестеро загиблих, це шестеро людей, які не мали жодного стосунку до його болю.

Але ось що важливо розуміти - зараз з фронту повертаються тисячі людей. Вони бачили смерть. Вони знають, як вирішувати проблеми швидко. Вони повернулися і стикнулися з тими самими стінами, коли поліція не приймає заяви, суд повертає скарги, діти зникли, справедливості немає.

Коли держава роками відмовляє людині в захисті, вона сама вчить цю людину, що закон не працює. А якщо закон не працює, то людина шукає інший спосіб. Особливо якщо її навчили, що є лише один момент і не можна його змарнувати. І дуже важливо не допустити трагічних подій. Система, яка виштовхує людей за межу - сама несе відповідальність за те, що відбувається за цією межею.

Згадуємо ще один історичний факт. Перш ніж говорити про Київ, треба сказати про Беслан. Не тому що це та сама країна-аресор, яка сьогодні несе смерть на Українську землю. А тому що діти однакові скрізь та це єдине, що не має кордонів та громадянства.

22 років тому, 1 вересня 2004-го. Перший день навчання. Діти з квітами йдуть до школи. Терористи захоплюют понад 1100 заручників - більшість діти. Три дні без їжі й води в задушливому спортзалі. Третього вересня - вибух. Не запланований, не передбачений навіть самими організаторами. Теж «тригер» (як і побутова сварка у Києві). Ситуація вийшла з-під контролю миттєво, і трагедія стала ще страшнішою через цей єдиний імпульс, якого ніхто не планував.

Коли пролунали перші вибухи, бійці спецпідрозділів були за 13 кілометрів. Вони рушили «з коліс». Багато хто без бронешолому, дехто без пластини в жилеті. Знімали спорядження навмисно, бо хотіли бути мобільнішими, щоб нести більше. Нести дітей. Майор Андрій Туркін мав бути у відпустці і вже купив квиток на курорт. Відмовився і поїхав в Беслан. У їдальні, де тримали заручників, він накрив собою гранату, яку кинув терорист. Врятував людей, загинув сам. Майор Роман Катасонов мав починати навчання в Академії, але теж попросив відправити його в Беслан. Виводив школярок з-під кулеметного вогню. Там і загинув. Підполковник Олег Ільін закрив собою дітей, які побігли до бійців. А поряд з військовими до школи бігли місцеві жителі. З зброєю і без. Ніхто не питав документів, не писав відзиві. Ніхто не чекав судового рішення. Ніхто не вимагав довести, що дитина саме твоя, але згадана чи ні норма закону.

А з усього світу в повітря піднімалися літаки з допомогою. Без довгих погоджень та паперів диспетчери відкривали екстрені ешелони, розводили цивільні рейси в сторони. І ось про що майже ніколи не говорять, аеродром у Беслані - короткий. Важкі борти він технічно не приймає. Комусь не вистачало скільки-то метрів. Але пілоти шукали варіанти, заходили під нестандартними кутами, намагалися втиснутися в те, що не вміщалося за жодними нормативами, не втікали. А потім йшли на великий аеродром в надії, що наступний борт зайде краще. Але про це не пишуть у звітах.

Там, у Беслані, серед людей з тієї самої країни, яка сьогодні нищить наші Українські міста були конкретні люди, що вмирали, прикриваючи собою чужих дітей.

Це не виправдання тому, що відбувається зараз. Це лише нагадування, що проблема не в тому, звідки людина. Проблема в тому, що вона обирає зробити, коли поруч поранена дитина. Жуков обрав і пішов. Бо не міг не піти.

Але ще є документ із підписом - відзив від 17 квітня 2026 року у справі № 757/7434/25-ц. Документ, у якому держава в особі своїх представників просить суд відмовити матерям у захисті зниклих дітей. Документ, підписаний Золотухіною Ганною Олександрівною за довіреністю безпосередньо від Вигівського Івана Михайловича - Голові Національної поліції України. Тобто саме він відповідає за таку заяву на найвищому рівні.

Якщо голова патрульної поліції пішов у відставку через те, що його підлеглі втекли від пораненої дитини на вулиці, то людина, яка підписує та подає до суду папір із тезою «пошук зниклих дітей - не наша справа», не може продовжувати представляти Національну поліцію України.

Не тому що так хочеться комусь персонально. А тому що є Закон. Стаття 23. Пункти 7, 25, 26, 28. І є підпис під документом, який цьому закону прямо суперечить.

За остатні роки змінилося багато чого - кордони, країни, уряди, війни. Але одне залишилося незмінним. У вирішальний момент поруч із дитиною виявляється не система, а випадковий перехожий. Без «процесуальних підстав». Проста людина, яка не пробігла мимо. І це - найстрашніше, що можна сказати про державу, яка називає себе правовою.

П.С. Сподіваємось, що цього разу представники ПРОКУРАТУРИ, СБУ, НАБУ та ДБР почують і згадають положення статті 214 КПК, а саме пункт 1, де чітко зазначено, що слідчий, дізнавач, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов’язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань, розпочати розслідування та через 24 години з моменту внесення таких відомостей надати заявнику витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань. Слідчий, який здійснюватиме досудове розслідування, визначається керівником органу досудового розслідування, а дізнавач - керівником органу дізнання, а в разі відсутності підрозділу дізнання - керівником органу досудового розслідування.

Або закон існує для всіх , або він не існує для нікого.

Авторка статті: Еліанна Кеплер, експертка IECO.