Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 05.08.2021 року у справі №654/4698/19

Ухвала

05 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 654/4698/19

провадження № 61-12074ск21

Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Усика Г. І., вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства "УКРСИББАНК" на рішення Голопристанського районного суду Херсонської області від 30 жовтня 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 26 травня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства "УКРСИББАНК", треті особи; ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання договорів іпотеки недійсними та виключення запису з реєстру іпотек,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст заявлених позовних вимог та ухвалених судових рішень

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства "УКРСИББАНК" (далі - АТ "УКРСИББАНК", банк), треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання договорів іпотеки недійсними та виключення запису з реєстру іпотек.

Позов мотивувала посилаючись на те, що 22 лютого 2008 року між нею та

ПАТ "УкрСиббанк" укладений кредитний договір № 1130679000 строком на сім років, за умовами якого вона нібито отримала кредит у розмірі 130 000,00 грн. на особисті потреби зі сплатою за користування кредитними коштами

13,40 процентів річних. В цей же день на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором укладений іпотечний договір № 645, посвідчений приватним нотаріусом Негра Л. А., предметом якого є належна їй на праві власності 1/4 частина будинку АДРЕСА_1.

13 червня 2008 року між нею та ПАТ "УкрСиббанк" укладений договір № 11359907000, за умовами якого вона нібито отримала кредит у сумі

20 800,00 доларів США на умовах строковості, зворотності, цільового характеру використання, платності та забезпеченості з терміном повернення до 13 червня 2018 року та сплати процентів за користування кредитом. В цей же день на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ОСОБА_4 та ПАТ "УкрСиббанк" укладений договір іпотеки № 2135, посвідчений приватним нотаріусом Маршаловою М. В., предметом якого є належне ОСОБА_4 на праві власності нерухоме майно - трикімнатна квартира

АДРЕСА_2.

У справі за позовом ПАТ "УкрСиббанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за вказаними кредитними договорами, судом встановлено, що вказані кредитні договори вона не підписувала, грошові кошти за ними не отримувала, а тому у задоволенні позову ПАТ "УкрСиббанк" відмовлено.

Посилаючись на те, що оспорювані договори іпотеки укладені на забезпечення виконання кредитних договорів, які рішеннями судів визнані неукладеними, що суперечить вимогами цивільного законодавства щодо застави майна та положенням частини четвертої статті 3 Закону України "Про іпотеку", позивачка просила суд:

- визнати недійсним договір іпотеки від 22 лютого 2008 року № 645, посвідчений приватним нотаріусом Негра Л. А., зареєстрований за № 6651127 та виключити запис з реєстру іпотеки та заборони відчуження нерухомого майна, а саме - житловий будинок, загальною площею 103,2 кв. м., розташований за адресою: АДРЕСА_1,

- визнати недійсним договір іпотеки від 13 червня 2008 року № 2135, посвідчений приватним нотаріусом Маршаловою М. В., зареєстрований № 7389175 та виключити запис з реєстру іпотеки та заборони відчуження нерухомого майна, а саме - трикімнатної квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2.

Рішенням Голопристанського районного суду Херсонської області від 30 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Херсонського апеляційного суду від 26 травня 2021 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір іпотеки від 22 лютого 2008 року № 645 укладений між ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ПАТ "УкрСиббанк", посвідчений приватним нотаріусом Негрою Л. А. зареєстрований за № 6651127.

Виключено запис з реєстру іпотек та заборон відчуження нерухомого майна, а саме - житловий будинок, загальною площею 103,2 кв. м., розташований за адресою: АДРЕСА_1, номер РПВН: 16593372, реєстраційні номери обтяження: 6651256 та
6651127.

Визнано недійсним договір іпотеки від 13 червня 2008 року № 2135 укладений між ОСОБА_4 та ПАТ "УкрСиббанк", посвідчений приватним нотаріусом Маршаловою М. В. зареєстрований за №7389175.

Виключено запис з реєстру іпотек та заборон відчуження нерухомого майна, а саме - трикімнатну квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2, номер

РПВН: 23486819, реєстраційні номери обтяження: 7389175 та 7389192.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що оспорювані договори іпотеки, укладені на забезпечення виконання кредитних договорів, які рішенням суду визнано неукладеними, суперечать вимогами цивільного законодавства щодо застави майна та частини четвертої статті 3 Закону України "Про іпотеку", а тому в силу вимог частини 1 статті 203, частини 1 статті 215 ЦК України є недійсними. Відмовляючи у застосуванні позовної давності, про застосування якої заявлено Банком під час розгляду справи, суди виходили з того, що природа заявленого позову про визнання іпотечних договорів недійсними з метою усунення перешкод у здійснені права власності майном, яке обтяжене іпотекою, свідчить про те, що зазначений позов є негаторним, а тому позовна давність не підлягає застосуванню.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У липні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга

АТ "УКРСИББАНК", у якій заявник просив скасувати рішення Голопристанського районного суду Херсонської області від 30 жовтня 2021 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 26 травня 2021 року, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга містить клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження мотивоване посиланням на те, що повний текст оскаржуваної постанови апеляційного суду направлено судом на адресу банку лише 09 червня 2021 року та отримано ним 14 червня 2021 року.

За змістом частини 2 статті 390 ЦПК України учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.

Строк на касаційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частини 2 статті 390 ЦПК України.

Ураховуючи наведене, причини пропуску строку на касаційне оскарження, наведені заявником є поважними, підтверджені належними доказами, а тому клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження підлягає задоволенню, а строк на касаційне оскарження поновленню.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає:

- пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду;

- пункт 3 частини 2 статті 389 ЦПК України - відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

- пункт 4 частини 2 статті 389 ЦПК судове рішення оскаржується з підстав, передбачених пункт 4 частини 2 статті 389 ЦПК , зокрема пункти 1, 4 частини 3 статті 411 ЦПК України.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування

Серед основних засад судочинства Конституцією України встановлено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини 2 статті 129 Конституції України).

Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій.

Згідно з частиною 1 статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому частиною 1 статті 4 ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до частини 1 статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз'яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав'язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.

Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

За змістом пункту 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

У касаційній скарзі заявник посилається на неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладених у постановах Верховного Суду:

щодо правової оцінки договорів як укладених з підстав їх часткового виконання та оцінки всіх письмових доказів у сукупності:

- у постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 0907/2-293/2011 (у справі за позовом про стягнення заборгованості за договором кредиту, зустрічний позов: визнання недійсним договору кредиту та договорів іпотеки. Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій в частині визнання недійсними договорів кредиту та іпотеки, Верховний Суд виходив з того, що поклавши в основу рішення лише висновок експерта, яким встановлено, що особа кредитний договір зі змінами не підписувала, проте підписала заяву про надання іпотечного кредиту від 23 серпня 2007 року та заяву на видачу готівки

від 05 вересня 2007 року № 51, суди помилково послалися на відсутність її волевиявлення на укладення договору кредиту та зазначили, що інших доказів на спростування висновку експертизи матеріали справи не містять. У справі, яка переглядається, предметом спору є визнання недійсними договорів іпотеки, оскільки рішенням суду, яке набрало законної сили, встановлено, що договір кредиту, виконання умов якого забезпечено іпотекою, є неукладеним);

- постанова Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року у справі № 411/2310/14-ц (у справі за позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором);

- у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (у справі за позовом про визнання договору оренди неправомірним та повернення земельної ділянки з незаконного володіння).

щодо застосування положень статті 82 ЦПК України та звільнення від доказування:

- у постанові Верховного Суду 05 серпня 2020 року у справі № 906/282/16 (у справі за позовом про стягнення заборгованості за кредитом)

- у постанові Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 925/668/20 (у справі за заявою особи про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність)

- у постанові Верховного Суду від 07 квітня 2021 року у справі № 361/6333/18 (у справі за позовом про стягнення безпідставно набутих коштів).

щодо застосування позовної:давності

- у постанові Великої Палати Верховного Суду 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (у справі за позовом про визнання договорів купівлі-продажу нерухомого майна недійсними, визнання права власності на квартири, витребування їх із чужого незаконного володіння, зобов'язання не чинити перешкод у здійсненні права власності, виселення та вселення);

- у постанові Верховного Суду від 19 вересня 2021 року у справі № 181/639/16-ц (у справі за позовом про виселення без надання іншого жилого приміщення);

- постанова Верховного Суду від 11 листопада 2021 року у справі № 610/1905/18 (у справі за позовом про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним та витребування майна з незаконного володіння);

- у постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 755/1303/18

(у справі за позовом про усунення перешкод у розпорядженні майном шляхом визнання недійсним іпотечного договору. Підставами визнання недійсним договору іпотеки зазначено укладення договору іпотеки в момент, коли іпотекодавець ще не був власником квартири, яку передав банку в іпотеку та відмови нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії щодо посвідчення договору дарування іпотечного майна, у зв'язку з обтяженням квартири іпотекою та її перебуванням під забороною відчуження).

- у постанові Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/432/19

(у справі за позовом про визнання недійсним договору на встановлення земельного сервітуту; визнання незаконним рішення Держгеокадастру про відмову у внесенні відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру про припинення обмежень у використанні земельної ділянки; зобов'язання державних кадастрових реєстраторів скасувати у Державному земельному кадастрі записи про земельні сервітути та обмеження, встановлені відносно спірної земельної ділянки);

- у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 624/422/17

(у справі за позовом про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки).

Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у наведених постановах Верховного Суду є безпідставними, оскільки правовідносини у справах, наведених заявником та у справі у якій подано касаційну скаргу не є подібними.

У контексті зазначеного Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив, тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мало місце подібні правовідносини.

Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

щодо застосування доктрини venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки):

Заявник посилається на не урахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду викладених у:

- постанові Верховного Суду 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (у справі за позовом про визнання договору оренди неправомірним та повернення земельної ділянки з незаконного володіння);

- постанові Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 522/16323/16-ц (у справі за позовом про визнання недійсним договору іпотеки та скасування арештів, з тих підстав що на момент укладення договору іпотеки іпотекодавець не була власником земельної ділянки переданої в іпотеку, а тому згідно з частиною 1 статті 203 та частиною 1 статті 215 ЦК України просила визнати договір іпотеки недійсним);

- постанові Верховного Суду від 14 вересня 2020 року у справі № 521/4510/18 (у справі за позовом про визнання частково недійсними договору купівлі-продажу та договору дарування);

- постанові Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі № 522/799/16-ц (у справі за позовом про стягнення частини заборгованості за договором про відкриття кредитної лінії на підставі договору поруки).

У касаційній скарзі заявник зазначає, що у наведених постановах Верховного Суду вказано, що доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Саме по собі посилання у касаційній скарзі на постанови Верховного Суду із загальних питань правозастосування не може свідчити про не урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладених у постановах Верховного Суду, оскільки під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли у подібних правовідносинах, необхідно розуміти. зокрема такі де аналогічними є предмет спору, підстави, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а отже однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

З'ясування подібності правовідносин

у рішеннях судів касаційної інстанції визначається з урахуванням кожної конкретної справи, тоді як у наведених заявником справах відмінні обставини справи та відмінне матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

щодо необхідності залучення як відповідачів усіх сторін договору:

- у постанові Верховного Суду 07 грудня 2020 року у справі № 296/3418/13-ц (справа за позовом про визнання умов договору кредиту несправедливими та визнання зобов'язань, що передбачені договором поруки, припиненими);

- постанова Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 291/1024/18-ц

(у справі за позовом про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок);

- у постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 717/789/19 (справа за позовом про визнання договору купівлі-продажу недійсним);

- постанова Верховного Суду від 05 квітня 2021 року у справі № 309/2077/16-ц (справа за позовом про визнання недійсним та скасування рішення виконкому в частині оформлення права власності на житловий будинок, визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно)

- у постанові Верховного Суду від 01 липня 2021 року у справі № 759/15075/19 (справа за позовом про визнання протиправною відмови у знятті з реєстрації місця проживання та зобов'язання вчинити певні дії).

Так, у наведених постановах Верховного Суду викладено правовий висновок про те, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов'язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб'єктний склад.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц зазначила, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. Пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

У касаційній скарзі АТ "УКРСИББАНК" зазначає, що звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 мала залучити до участі у розгляді справи, як відповідачів, ОСОБА_2 та ОСОБА_3.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 липня 2018 року у справі № 462/3355/16-ц (провадження № 61-17369св18) зазначено, що: "відповідач - це особа, яка, на думку позивача або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов'язаними за вимогою особами.

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов'язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача. Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві".

У пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 304/284/18 (провадження № 14-517цс19) зазначено, що: "належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача (близькі за змістом висновки сформульовані у пункті 7.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17). Якщо позовна вимога заявлена до особи, яка не є учасником спірних правовідносин (тобто, не до тієї особи, яка має відповідати за цією вимогою), така особа є неналежним відповідачем".

Перевіривши зазначені посилання заявника про незалучення до участі у справі усіх відповідачів, Верховний Суд вважає їх безпідставними, зокрема ОСОБА_2 та ОСОБА_3, правильно залучені до участі у розгляді справи як треті особи, оскільки не є особами, які порушили, не визнали чи оспорили суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача та за рахунок яких можливо задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1.

Щодо відсутності підстав для відкриття касаційного провадження на підставі пункту 3 частини 2 статті 389 ЦПК України у зв'язку з відсутністю висновку Верховного Суду щодо питання застосування положень частини четвертої статті 3 Закону України "Про іпотеку".

З метою формування єдиної правозастосовчої практики, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 травня 2020 року у справі 305/1180/15-ц виклала наступний правовий висновок:

Відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Статтею 1055 ЦК України передбачено, що кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Статтею 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Отже інформація, яка повинна бути надана до моменту укладання договору однією із сторін є частиною пропозиції та істотною умовою договору, оскільки обов'язковість її оприлюднення прямо передбачена Законом.

Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення.

Відповідно до частини 1 статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина 1 статті 575 ЦК України).

Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому частини 1 статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Основне зобов'язання - зобов'язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов'язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою.

Відповідно до частин четвертої та п'ятої статті 3 Закону України "Про іпотеку" іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Ураховуючи, що рішенням районного суду, яке набуло чинності, встановлено, що кредитний договір є неукладеним, то таке зобов'язання не може забезпечуватись дійсним договором іпотеки.

Оспорюваний договір іпотеки укладений на забезпечення виконання кредитного договору, який є неукладеним, що суперечать вимогам цивільного законодавства щодо застави майна та частини четвертої статті 3 Закону України "Про іпотеку".

Судами встановлено, що рішенням Голопристанського районного суду Херсонської області від 10 липня 2012 року у справі № 2108/2-816/2011 за позовом АКІБ "УкрСиббанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, яке набуло чинності та рішенням Голопристанського районного суду Херсонської області від 20 липня 2012 року у справі № 2108/2-631/2011 за позовом АКІБ "УкрСиббанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, яке набуло чинності, встановлено, що кредитні договори № 11303679000 від 22 лютого 2008 року та № 11359907000

від 13 червня 2008 року є неукладеними, а тому суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що оспорювані договори іпотеки, які укладалися на забезпечення виконання зазначених кредитних договорів, є недійсними.

Ураховуючи наведене, посилання заявника на відсутність висновку Верховного Суду, щодо правильного застосування положень частини четвертої статті 3 Закону України "Про іпотеку" не знайшли свого підтвердження, оскільки викладений у наведеній постанові Великою Палатою Верховного Суду правовий висновок щодо правильного застосування норм права у подібних правовідносинах, був урахований судами попередніх інстанцій, що виключає можливість відкриття касаційного провадження на підставі пункту 3 частини 2 статті 389 ЦПК України.

Перевіряючи наведені заявником підстави для відкриття касаційного провадження на підставі пункту 4 частини 2 статті 389 ЦПК України, а саме суди не дослідили зібрані у справі докази та ухвалили судове рішення на підставі недопустимих доказів (пункти 1, 4 частини 3 статті 411 ЦПК України), Верховний Суд виходить з такого.

За змістом пункту 1 частини 3 статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пункту 1 частини 3 статті 411 ЦПК України.

Аналіз зазначеної процесуальної норми дає підстави вважати, що необхідною умовою для відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 3 статті 411 ЦПК України є обгрунтування касаційної скарги наявністю підстав передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 389 ЦПК України, а саме: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обгрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Посилання заявника на наявність підстав для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини 3 статті 411 ЦПК України є необгрунтованими, оскільки доводи заявника про наявність підстав для відкриття касаційного провадження на підставі пунктів 1, 3 частини 2 статті 389 ЦПК України не знайшли свого підтвердження.

Неспроможними є також посилання заявника на наявність підстав для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 4 частини 3 статті 411 ЦПК України, оскільки касаційна скарга АТ "УКРСИББАНК" не містить посилань на те, що судові рішення ухвалені на підставі недопустимих доказів та які докази, заявник вважає недопустимими.

Узагальнюючи наведене, Верховний Суд приходить до висновку, що суд касаційної інстанції переглядає рішення судів попередніх інстанцій лише в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. За відсутності належного обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, Верховний Суд позбавлений можливості на власний розсуд визначити підстави касаційного оскарження та вирішити питання про відкриття касаційного провадження.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23 жовтня

1996 року, Reports 1996-V, p. 1544, § 45; "Brualla Gomez de la Torre v. Spain"

від 19 грудня 1997 року).

Пунктом 4 частини 4 статті 393 ЦПК України передбачено, що касаційна скарга не приймається до розгляду та повертається судом, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені Пунктом 4 частини 4 статті 393 ЦПК України підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.

Узагальнюючи наведене, оскільки АТ "УКРСИББАНК" належно не обґрунтувало зазначених у касаційній скарзі підстав для відкриття касаційного провадження, касаційна скарга підлягає поверненню заявнику.

Повернення скарги не перешкоджає повторному зверненню, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для її повернення.

Керуючись статтями 4, 5, 185, 389, 393 ЦПК України,

УХВАЛИВ:

Клопотання Акціонерного товариства "УКРСИББАНК" про поновлення строку задовольнити.

Поновити Акціонерному товариству "УКРСИББАНК" строк на касаційне оскарження рішення Голопристанського районного суду Херсонської області

від 30 жовтня 2020 року та постанови Херсонського апеляційного суду

від 26 травня 2021 року.

Касаційну скаргу Акціонерного товариства "УКРСИББАНК" на рішення Голопристанського районного суду Херсонської області від 30 жовтня 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 26 травня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства "УКРСИББАНК", треті особи; ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання договорів іпотеки недійсними та виключення запису з реєстру іпотек, повернути заявнику.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя Г. І. Усик