Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 03.09.2020 року у справі №523/10653/19

Ухвала

20 серпня 2020 року

м. Київ

справа № 523/10653/19

провадження № 61-11987ск20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 28 жовтня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 23 червня 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства "Одеський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" про зобов'язання розробити проєкт землеустрою, стягнення пені за прострочення виконання зобов'язання та відшкодування моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, в якому просила: зобов'язати Державне підприємство "Одеський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" розробити проєкт землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею 0,09 га, розташованої по АДРЕСА_1, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд; стягнути з Державного підприємства "Одеський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" на її користь пеню за прострочення виконання зобов'язання з 10 липня 2018 року по 10 липня 2019 рік в розмірі 57 399,90 грн, а також 5 000
грн - на відшкодування моральної шкоди.

Позов ОСОБА_1 обґрунтовано тим, що вона є власником жилого будинку, розташованого по АДРЕСА_1, в якому зареєстрована і мешкає. 06 липня 2017 року вона звернулася до Одеської міської ради з клопотанням про надання їй дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею 0,09 га, розташованої по АДРЕСА_1, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Рішенням Одеської міської ради від 04 жовтня 2017 року № 2464-VІІ їй було надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення у власність вказаної земельної ділянки. 20 листопада 2017 року між її чоловіком, який діяв у її інтересах, та Державним підприємством "Одеський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" було укладено договір на виконання землевпорядних (землеоціночних) робіт № 1442. Відповідач неналежно виконує свої зобов'язання за вказаним договором, грубо порушує його умови в частині строку виконання робіт та фактично самоусунувся від виконання зобов'язань за договором.

Рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 28 жовтня 2019 року позов залишено без задоволення.

Постановою Одеського апеляційного суду від 23 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 28 жовтня 2019 року - без змін.

10 серпня 2020 року ОСОБА_1 подала засобами поштового зв'язку касаційну скаргу на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 28 жовтня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 23 червня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Вивчивши касаційну скаргу та додані до неї матеріали, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки скарга подана на судові рішення, що не підлягають касаційному оскарженню.

Згідно з пунктом 2 частини 3 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) не підлягають касаційному оскарженню: судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини 6 статті 19 ЦПК України для цілей пунктів 1, 2 частини 6 статті 19 ЦПК України малозначними справами є: справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Предметом позову в цій справі є стягнення з відповідача пені в розмірі 57 399,90
грн, а також 5 000 грн на відшкодування моральної шкоди. Тобто ціна позову в цій справі становить 62 399,90 грн, що станом на 01 січня 2020 року не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (2 102 грн х 100 = 210 200
грн). Тому в цій частині справа № 523/10653/19 є малозначною в силу вимог закону.

Також предметом позову в цій справі є зобов'язання розробити проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність.

Справа в цій частині вимог є незначної складності та не належить до виключень з цієї категорії, передбачених пунктом 2 частини 6 статті 19 ЦПК України.

Згідно з частиною 4 статті 274 ЦПК України ця справа не відноситься до тієї категорії справ, що не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження.

Малозначна справа є такою в силу своїх властивостей, тому незалежно від того, визнав її такою суд першої чи апеляційної інстанції, враховуючи, що частина 6 статті 19 ЦПК України розміщена у Загальних положеннях частина 6 статті 19 ЦПК України, які поширюються й на касаційне провадження, Верховний Суд вважає за можливе визнати цю справу малозначною.

Касаційна скарга містить посилання на випадок, передбачений підпунктом в) пункту 2 частини 3 статті 389 ЦПК України, за наявності якого судові рішення у малозначній справі підлягають касаційному оскарженню.

Необхідність розгляду справи в касаційному порядку заявник обґрунтувала тим, що справа має для неї виняткове значення, оскільки вона стосується питання реалізації гарантованого Конституцією України права на землю, яке вона не може реалізувати без належного виконання відповідачем зобов'язань за договором на виконання землевпорядних (землеоціночних) робіт. Також вона не має змоги звернутися до іншого виконавця таких робіт у зв'язку з відсутністю в неї коштів для оплати таких послуг.

Наведені заявником обставини, передбачені підпунктом в) пункту 2 частини 3 статті 389 ЦПК України, не дають підстав для висновку про те, що справа має виняткове значення для неї, оскільки незгода заявника з оскаржуваним судовим рішенням в цілому, за відсутності інших обставин, не може розглядатися як обставина, що впливає на визначення справи як такої, що має виняткове значення для заявника, тому що це може бути оцінкою сторони щодо кожної конкретної справи, учасником якої вона є. Доводи заявника щодо неспроможності реалізації нею права на землю та про відсутність необхідних коштів для оплати послуг іншого виконавця послуг з розробки проєкту землеустрою не спростовують того, що отримання такого права повинно відбуватися в установленому законом порядку. Як було встановлено судами, Управління архітектури та містобудування відмовилося погодити проєкт землеустрою земельної ділянки, до якої заявником було включено самовільно зайнятий загальний проїзд. Відповідач пропонував заявнику надати згоду на виконання проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею, яка буде зменшеною на площу самовільно зайнятого проїзду загального користування, або розірвати договір та повернути сплачені за ним кошти. За таких обставин наведені заявником доводи не свідчать про неможливість реалізації нею права на землю в установленому законом порядку і не дають підстав для висновку про винятковість справи для неї.

Доводи заявника про те, що суди не звернули уваги на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2018 року у справі № 363/3637/16-ц, також не заслуговують на увагу, оскільки у вказаному судовому рішенні Верховного Суду встановлені обставини, які не є подібними до обставин, встановлених судами в цій справі, а тому викладені в ньому висновки не підлягають беззастережному застосуванню в цій справі. У справі № 363/3637/16-ц предметом позову було розірвання договору на виконання робіт по виготовленню технічної документації із землеустрою щодо виготовлення державних актів на право власності на земельні ділянки, які належали позивачу на підставі договору дарування, а також відшкодування завданих збитків. Судами було встановлено, що документація розроблена відповідачем не відповідає вимогам, у зв'язку з чим позивачу було відмовлено у присвоєнні земельній ділянці кадастрового номеру. Натомість, в цій справі судами було встановлено, що виконання договору у передбачений строк не відбулося через ненадання позивачем всієї необхідної документації для належного та повного виконання землевпорядних робіт, а відповідач вжив можливих заходів щодо належного виконання договору, неодноразово звертаючись до замовника з проханням надати необхідні документи. Тобто на відміну від справи № 363/3637/16-ц в цій справі заявнику на виконання договору не було передано неналежно виконану роботу.

Правила, запроваджені законодавцем щодо обмеження права на касаційне оскарження, відповідають Конституції України, за статтею 129 якої основними засадами судочинства є, серед інших, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Верховним Судом досліджено та взято до уваги: ціну позову, предмет позову, складність справи, а також значення справи для сторін і суспільства й не встановлено випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини "с" статті 7 цих Рекомендацій скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).

Європейський суд з прав людини вказує, що було б важко погодитися з тим, що Верховний Суд у ситуації, коли відповідне національне законодавство дозволило йому відфільтрувати справи, що надходять до нього, має бути пов'язаним з помилками нижчих судів при визначенні питання щодо надання комусь доступу до нього. В іншому випадку це може серйозно заважати роботі Верховного Суду і зробить неможливим виконання Верховним Судом своєї специфічної ролі. У прецедентній практиці Суду вже було підтверджено, що повноваження вищого суду щодо визначення своєї юрисдикції не можуть бути обмежені таким чином (рішення у справі ZUBAC v. CROATIA (Зубац проти Хорватії) від 05 квітня 2018 року).

Зазначення у постанові Одеського апеляційного суду від 23 червня 2020 року про можливість оскарження цієї постанови в касаційному порядку не є підставою для перегляду справи судом касаційної інстанції, оскільки такий перегляд не відповідатиме положенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в частині права особи на розгляд справи судом, встановленим законом.

Оскільки оскаржувані заявником судові рішення ухвалено у малозначній справі і вони не підлягають касаційному оскарженню, то у відкритті касаційного провадження у справі необхідно відмовити.

У зв'язку з відмовою у відкритті касаційного провадження у справі не підлягає окремому розгляду клопотання заявника про поновлення строку на касаційне оскарження рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 28 жовтня 2019 року та постанови Одеського апеляційного суду від 23 червня 2020 року.

Керуючись статтею 129 Конституції України, пунктом 2 частини 6 статті 19, пунктом 2 частини 3 статті 389, пунктом 1 частини 2 статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 28 жовтня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 23 червня 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства "Одеський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" про зобов'язання розробити проєкт землеустрою, стягнення пені за прострочення виконання зобов'язання та відшкодування моральної шкоди.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов