Історія справи

Ухвала ККС ВП від 13.09.2021 року у справі №761/3760/21

Ухвала

Іменем України

10 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 761/3760/21

провадження № 51-4045 ск 21

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Чистика А. О.,

суддів Бородія В. М., Мазура М. В.,

розглянувши касаційну скаргу захисника Ляшенка Ігоря Ігоровича, який діє в інтересах особи, щодо якої застосовано примусові заходи медичного характеру ОСОБА_1, на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 26 травня 2021 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 05 серпня 2021 року стосовно ОСОБА_1,

встановив:

За ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 26 травня 2021 року задоволено клопотання прокурора про застосування примусових заходів медичного характеру ОСОБА_1 за вчинення суспільно небезпечного діяння, яке підпадає під ознаки кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 258 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Застосовано до ОСОБА_1 примусові заходи медичного характеру у вигляді госпіталізації до закладу з надання психіатричної допомоги із суворим наглядом.

Київський апеляційний суд ухвалою від 05 серпня 2021 року апеляційну скаргу захисника залишив без задоволення, а ухвалу Шевченківського районного суду м.

Києва від 26 травня 2021 року- без змін.

До Верховного Суду надійшла касаційна скарга захисника Ляшенка І. І., в якій він порушує питання про скасування зазначених судових рішень та направлення кримінального провадження на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанції допущені істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність. Не погоджуючись із наданою судами оцінкою доказам, захисник посилається на неповноту та невідповідність висновків судів фактичним обставинам кримінального провадження. Вказує, що судом першої інстанції, в порушення ч. 3 ст. 349 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), не були дослідженні докази у повному обсязі, а лише у спрощеному порядку. Зазначає, що у ОСОБА_1 був відсутній умисел на вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 258 КК України. Вважає, що склад цього правопорушення також не підтверджується наявними у справі доказами. На думку захисника, в діях ОСОБА_1 вбачається склад злочину, передбачений ст. 259 КК України. Вказує, що судом першої інстанції необґрунтовано відмовлено у призначенні повторної судово-психіатричної експертизи. Зазначає, що судами не враховано дані про особу обвинуваченого та пом'якшуючі обставини, а саме: щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину. Вважає, що суди визначили рівень закладу з надання психіатричної допомоги із суворим наглядом, який не відповідає особі підсудного.

Вказує, що, в порушення вимог КПК України, апеляційний суд не надав належної правової оцінки доводам його апеляційної скарги, формально пославшись на непереконливість позиції захисту.

Перевіривши доводи касаційної скарги та долучені до неї копії судових рішень, колегія суддів не вбачає підстав для відкриття касаційного провадження з мотивів, наведених у скарзі.

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.

Так, згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. Суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Отже, касаційний суд не перевіряє судові рішення в частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження.

Доводи касаційної скарги захисника Ляшенка І. І., якими він обґрунтовує заявлені вимоги, аналогічні доводам його апеляційної скарги, яким апеляційний суд дав належну оцінку під час апеляційного розгляду.

Водночас посилання захисника про те, що судом першої інстанції, в порушення ч. 3 ст. 349 КПК України, не в повному обсязі були досліджені докази, а проведенй спрощений порядок їх дослідження є безпідставними.

Так, зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що у судовому засіданні, безпосередньо у встановленому законом порядку, судом першої інстанції були дослідженні докази, зокрема протокол огляду місця події від 03 серпня 2020 року, протоколи огляду від 18 та 20 серпня 2020 року та 12 січня 2021 року, протоколи пред'явлення особи для впізнання за фотознімками від 03 серпня 2020 року, витяг з ЄРДР № 120201001000005749 від 03 серпня 2020 року, висновки судово-психіатричного експерта № 226-2020 від 01 вересня 2020 року та № 153 від 10 листопада 2020 року. А також досліджені дані про особу ОСОБА_1.

При цьому, вирішуючи питання про застосування примусових заходів медичного характеру щодо ОСОБА_1, суд першої інстанції також врахував висновок судово-психіатричного експерта № 153 від 10 листопада 2020 року, відповідно до якого ОСОБА_1 виявляє ознаки шизофренії параноїчної, параноїчний синдром і за своїм психічним станом не може усвідомлювати свої дії та керувати ними. У період часу, до якого відноситься правопорушення, у скоєнні якого ОСОБА_1 підозрюється, він також виявляв ознаки шизофренії параноїчної, параноїчний синдром, не міг усвідомлювати свої дії та керувати ними. За своїм психічним станом ОСОБА_1 потребує застосування до нього примусових заходів медичного характеру у вигляді госпіталізації до закладу з надання психіатричної допомоги із суворим наглядом.

Відповідно до ст. 513 КПК України під час постановлення ухвали про застосування примусових заходів медичного характеру суд з'ясовує такі питання: 1) чи мало місце суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення; 2) чи вчинено це суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення особою; 3) чи вчинила ця особа суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення у стані неосудності; 4) чи не захворіла ця особа після вчинення кримінального правопорушення на психічну хворобу, яка виключає застосування покарання; 5) чи слід застосовувати до цієї особи примусові заходи медичного характеру і якщо слід, то які. Визнавши доведеним, що ця особа вчинила суспільно небезпечне діяння у стані неосудності або після вчинення кримінального правопорушення захворіла на психічну хворобу, яка виключає можливість застосування покарання, суд постановляє ухвалу про застосування примусових заходів медичного характеру.

Згідно з ч. 4 ст. 513 КПК України якщо буде встановлено, що суспільно небезпечне діяння особа вчинила у стані неосудності, а на момент судового розгляду видужала або внаслідок змін у стані її здоров'я відпала потреба в застосуванні примусових заходів медичного характеру, суд постановляє ухвалу про закриття кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру.

Частиною 2 статті 19 КК України передбачено, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого Частиною 2 статті 19 КК України, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

Положеннями ст. 93 КК України визначено, що примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб: 1) які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння; 2) які вчинили у стані обмеженої осудності злочини; 3) які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.

Відповідно до ст. 94 КК України, залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати такі примусові заходи медичного характеру: 1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку; 2) госпіталізація до закладу з надання психіатричної допомоги із звичайним наглядом; 3) госпіталізація до закладу з надання психіатричної допомоги з посиленим наглядом; 4) госпіталізація до закладу з надання психіатричної допомоги із суворим наглядом.

Водночас частиною 5 ст. 94 КК України визначено, що госпіталізація до закладу з надання психіатричної допомоги із суворим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у закладі з надання психіатричної допомоги та лікування в умовах суворого нагляду.

Разом з тим, погоджуючись із висновками місцевого суду, суд апеляційної інстанції зазначив, що суд першої інстанції, з урахуванням вимог статей 512, 513 КПК України, перевірив усі докази, що вказують на обґрунтованість підозри ОСОБА_1 у вчиненні суспільно-небезпечного діяння, яке підпадає під ознаки кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 258 КК України, встановив, що ОСОБА_1 вчинив суспільно небезпечне діяння у стані неосудності, врахував характер та тяжкість його захворювання, тяжкість суспільно небезпечного діяння, ступінь небезпечності ОСОБА_1 для себе та інших осіб, та дійшов обґрунтованого висновку про застосування відносно останнього примусового заходу медичного характеру у виді госпіталізації до психіатричного закладу з суворим наглядом.

Таким, чином, доводи захисника про те, що суди визначили рівень закладу з надання психіатричної допомоги із суворим наглядом, який не відповідає особі підсудного, також є необґрунтованими.

Осудність є однією з загальних ознак суб'єкта злочину, юридичною підставою вини та кримінальної відповідальності. Виходячи з передбачених ст. 19 КК України критеріїв, відповідний стан особи характеризується здатністю усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

Водночас неосудна особа позбавлена такої здатності унаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. Особа, що вчинила суспільно небезпечне діяння у стані неосудності, не підлягає кримінальній відповідальності, а може бути піддана за рішенням суду примусовим заходам медичного характеру.

Виходячи з положень статей 23 та 24 КК України, умисел є однією з форм вини, яка включає в себе інтелектуальну та вольову ознаки: усвідомлення характеру свого діяння, передбачення його наслідків та бажання чи свідоме допускання їх настання.

Усвідомлення означає розуміння не лише фактичних обставин вчиненого діяння, які стосуються об'єкта, предмета, об'єктивної сторони складу конкретного злочину, а і його негативного соціального значення у виді суспільної небезпеки.

Передбачення є адекватним розумовим уявленням особи про неминучість чи можливість конкретних результатів своєї дії (бездіяльності). Бажання полягає у прагненні досягти чітко визначеної мети і спрямованості волі на її досягнення.

Таким чином, умисна форма вини передбачає правильне відображення у свідомості суб'єкта як фактичних, так і юридичних ознак злочину, обов'язковою передумовою чого є осудність.

Мотив злочину - це усвідомлене особою внутрішнє спонукання, яке викликає намір діяти певним чином. Мету становить конкретно сформульоване уявлення про бажаний наслідок свого діяння та спрямованість на його досягнення в обраний спосіб.

Мотивованість та цілеспрямованість є ознаками усвідомленої вольової діяльності людини. Прояв таких ознак є неможливим у разі порушень психічних функцій, за яких особа нездатна усвідомлювати характер і значення своїх діянь та керувати ними.

Як вже було зазначено вище, згідно висновку судово-психіатричного експерта № 153 від 10 листопада 2020 року, ОСОБА_1 виявляє ознаки шизофренії параноїчної, параноїчний синдром і за своїм психічним станом не може усвідомлювати свої дії та керувати ними. У період часу, до якого відноситься правопорушення, у скоєнні якого ОСОБА_1 підозрюється, він також виявляв ознаки шизофренії параноїчної, параноїчний синдром, не міг усвідомлювати свої дії та керувати ними.

При цьому, із зазначеним станом, що є юридичним критерієм неосудності, несумісні наявність у свідомості чітко сформованого умислу у розумінні ст. 24 КК України, а також мети і мотиву як ознак суб'єктивної сторони злочину.

Суд звертає увагу, що кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру гарантує захист прав, свобод та законних інтересів осіб з психічними розладами, тому розгляд таких проваджень має спеціальну процедуру, яка урегульована спеціальними нормами закону.

Зокрема, ст. 505 КПК України передбачено, що обов'язковими обставинами, які підлягають доказуванню у такому кримінальному проваджені є: час, місце, спосіб вчинення суспільно небезпечного діяння та вчинення цього суспільно небезпечного діяння цією особою, при цьому враховуються і інші обставини (інформація про психічні розлади, поведінка, небезпечність особи, розмір завданої шкоди).

Тобто, предмет доказування у кримінальному проваджені щодо застосування примусових заходів медичного характеру має низку особливостей, де не ставиться питання про винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, а йдеться про вчинення певною особою суспільно небезпечного діяння, а умисел, мета і мотив є елементами суб'єктивної сторони саме злочину та встановлюються лише щодо осудної особи.

Таким чином, посилання захисника на те, що судами було допущено неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, оскільки у ОСОБА_1 був відсутній умисел на вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 258 КК України та наявні у справі докази не підтверджують склад цього кримінального правопорушення, є безпідставними.

Також, апеляційний суд, переглянувши ухвалу суду першої інстанції, зазначив, що доводи апеляційної скарги захисника про те, що місцевим судом не враховано наявність пом'якшуючої обставини, а саме щирого каяття ОСОБА_1, дані про його особу, який раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, має постійне місце проживання та позитивно характеризується, не заслуговують на увагу, оскільки перевіркою матеріалів кримінального провадження встановлено, що судом у повній мірі були враховані всі обставини, на які вказує сторона захисту.

Суд апеляційної інстанції надав належну оцінку доводам апеляційної скарги захисника Ляшенка І. І., які є аналогічними доводам касаційної скарги, вказав відповідні мотиви та обґрунтовано залишив ухвалу суду першої інстанції без змін, зазначивши у своїй ухвалі підстави прийняття такого рішення.

Решта доводів касаційної скарги захисника висновків суду апеляційної інстанції також не спростовує та фактично зводиться до переоцінки доказів і встановлених по справі обставин, що в силу вимог статті 433 КПК України не може бути предметом оцінки суду касаційної інстанції.

Ухвала апеляційного суду належним чином мотивована та відповідає вимогам ст. 419 КПК України.

В той же час, касаційна скарга захисника не містить конкретного обґрунтування істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування норм матеріального права, яке перешкодило чи могло перешкодити судам першої та апеляційної інстанції ухвалити законні та обґрунтовані судові рішення при розгляді кримінального провадження з огляду на положення статей 412, 413 КПК України, а відтак й необхідності скасування судових рішень на підставах, передбачених ч.1 ст. 438 КПК України.

Оскільки з касаційної скарги захисника Ляшенка І. І., наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає, суд вважає за необхідне відмовити у відкритті касаційного провадження за цією касаційною скаргою.

На підставі викладеного, керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, Суд

постановив:

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника Ляшенка Ігоря Ігоровича в інтересах особи, щодо якої застосовано примусові заходи медичного характеру ОСОБА_1, на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 26 травня 2021 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 05 серпня 2021 року стосовно ОСОБА_1 відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді:

А. О. Чистик В. М. Бородій М. В. Мазур