Історія справи

Ухвала ККС ВП від 14.10.2019 року у справі №428/10245/18

Ухвала

Іменем України

04 листопада 2019 року

м. Київ

Провадження № 51-4996 ск19

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Остапука В. І.,

суддів: Слинька С. С., Ємця О. П.,

розглянувши касаційну скаргу захисника Шурхна К. А., який діє в інтересах засудженого ОСОБА_1, на вирок Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 10 квітня 2019 року та ухвалу Луганського апеляційного суду від 13 серпня 2019 року щодо останнього,

встановив:

Вироком Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 10 квітня 2019 року,

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Сєвєродонецьк, Луганської області (АДРЕСА_4), раніше судимого:

1) 02 березня 2005 року Сєвєродонецьким міським судом Луганської області за ч. 2 ст. 185 КК України, до покарання у виді позбавлення волі строком на два роки, звільненого від відбування покарання, на підставі ст. 75 КК України, з іспитовим строком на два роки;

2) 14 червня 2006 року Сєвєродонецьким міським судом Луганської області за ч. 3 ст. 185, ч. 2 ст.186 КК України, до покарання у виді позбавлення волі строком на чотири роки шість місяців, звільненого умовно-достроково на невідбутий термін один рік три місяці двадцять один день;

3) 06 грудня 2010 року Нахімовським районним судом м. Севастополя за ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 296 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на чотири роки шість місяців;

4) 12 травня 2015 року Сєвєродонецьким міським судом Луганської області за ч. 2 ст. 185 КК України, до покарання у виді позбавлення волі строком на один рік шість місяців;

5) 28 квітня 2017 року Кремінським районним судом Луганської області за ч. 2 ст. 185 КК України, до покарання у виді арешту строком три місяці;

6) 20 лютого 2018 року Сєвєродонецьким міським судом Луганської області за ч. 2 ст. 185 КК України, до покарання у виді позбавлення волі строком на два роки, звільненого від відбування покарання, на підставі ст. 75 КК України, з іспитовим строком на два роки,

засуджено за ч. 2 ст. 186 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на чотири роки шість місяців. На підставі ст. 71 КК України остаточне покарання ОСОБА_1 призначено у виді позбавлення волі строком на п'ять років.

Прийнято рішення щодо процесуальних витрат і речових доказів у провадженні.

Ухвалою Луганського апеляційного суду від 13 серпня 2019 року вирок суду першої інстанції змінено в частині зарахування строку відбуття покарання ОСОБА_1.

У решті вирок суду першої інстанції залишено без змін.

Відповідно до змісту оскаржуваного судового рішення і встановлених судами першої та апеляційної інстанцій обставин ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він, 29 липня 2018 року, приблизно о 19 год, перебуваючи разом з потерпілим ОСОБА_2 по АДРЕСА_2, маючи умисел на відкрите заволодіння чужим майном, реалізуючи свій злочинний умисел, з корисливою метою, усвідомлюючи, що за його діями спостерігає ОСОБА_2, вихопив із його сумки грошові кошти на загальну суму ~money0~

Після чого ОСОБА_1 з місця вчинення злочину зник, розпорядившись викраденим на свій розсуд.

У касаційній скарзі захисник Шурхно К. А. порушує питання про скасування судових рішень щодо ОСОБА_1 і призначення нового розгляду в суді першої інстанції у зв'язку з невідповідністю висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність та істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.

На обґрунтування своїх доводів вказує, що суд першої інстанції кваліфікувавши дії ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 186 КК України за кваліфікуючою ознакою повторності, у мотивувальній частині вироку, при формулюванні обвинувачення, визнаного судом доведеним, цього не зазначив, що є порушенням вимог п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК України

Також вказує, що суд належним чином не перевірив та не взяв до уваги показання ОСОБА_1, відповідно до яких, викрадення майна останнім відбувалось непомітно від потерпілого, за цих обставин, захисник вважає, що дії його підзахисного необхідно було кваліфікувати як таємне викрадення майна тобто крадіжку, а не грабіж.

Крім того, захисник вказує на порушення права на захист, через те, що суд не створив необхідних умов для реалізації стороною захисту своїх процесуальних прав, при розгляді судом питання про продовження запобіжного заходу щодо ОСОБА_1, що на його думку це є суттєвим порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Стверджує, що апеляційний суд не надав належної оцінки допущеним під час постановлення вироку недолікам, та належним чином не перевірив обставини, які мають істотне значення для кримінального провадження, необхідні для правової оцінки дій засудженого та які, відповідно до вимог ст. 91 КПК України, входять до предмету доказування.

Наведене, на думку захисника, перешкодило судам ухвалити законні та обґрунтовані судові рішення.

Перевіривши доводи касаційної скарги та долучені до неї копії судових рішень, колегія суддів касаційного суду не вбачає підстав для відкриття касаційного провадження з наведених у ній мотивів з огляду на наступне.

Так, за змістом ч. 1 ст. 337 КПК України судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта.

Згідно з положеннями ст. 370 КПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 370 КПК України.

Відповідно до вимог ст. 374 КПК України зміст вироку суду складається зі вступної, мотивувальної та резолютивної частин. У вступній частині вироку зазначаються, зокрема інші відомості про особу обвинуваченого, що мають значення для справи. У мотивувальній частині вироку зазначаються у разі визнання особи винуватою, зокрема: формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення; статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнається обвинувачений; мотиви призначення покарання. У резолютивній частині вироку зазначаються у разі визнання особи винуватою, зокрема: покарання, призначене по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними, та остаточна міра покарання, обрана судом; початок строку відбування покарання.

Згідно з приміткою 1 ст. 185 КК України у ст. 185 КК України.

Як убачається зі змісту оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції, у вступній частині вироку, у відомостях, що містять дані про особу обвинуваченого, які мають значення для справи, суд перерахував судимості ОСОБА_1, які є непогашеними у встановленому законом порядку, зокрема за корисливі злочини.

Також у мотивувальній частині вироку зазначив частину статті закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність ОСОБА_1 за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК України тобто відкрите заволодіння чужим майном (грабіж), вчинене повторно. Крім того, застосовуючи правила призначення покарання за сукупністю вироків, передбачене ст. 71 КК України, при призначені покарання ОСОБА_1, суд врахував, що останній вчинив кримінальне правопорушення до відбуття покарання за вироком Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 20 лютого 2018 року, за яким, згідно із відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень, ОСОБА_1 засуджений за ч. 2 ст. 185 КК України. Проте, у мотивувальній частині обвинувального вироку, а саме у формулюванні обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням вчиненого ОСОБА_1 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК України, суд виклав фактичні обставини, не зазначивши, що ці дії вчинені ним повторно.

Аналізуючи зміст оскаржуваного судового рішення, колегія судів вважає, що таке не зазначення лише у частині формулювання обвинувачення такої кваліфікуючої ознаки злочину як повторність, на правильність правової кваліфікації дій ОСОБА_1 за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК України, при вирішенні судом питання достовірності обвинувачення, висунутого ОСОБА_1 не вплинуло.

Крім того, відповідно до ухвали апеляційного суду, вбачається, що прокурором у судовому засіданні було зачитано обвинувальний акт, який містив фабулу висунутого обвинувачення з кваліфікуючою ознакою повторності кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК України.

Доводи захисника щодо не зазначення судом у формулюванні обвинувачення щодо ОСОБА_1 кваліфікуючої ознаки повторність, аналогічні, за своїм змістом, доводам його апеляційної скарги, були перевірені судом апеляційної інстанції, який проаналізував їх, дав на них вичерпні відповіді, згідно з вимогами кримінального процесуального закону, та, залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, зазначив в ухвалі достатні підстави, через які визнав її необґрунтованою.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженням лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Так захисник, обґрунтовуючи доводи касаційної скарги щодо невірної кваліфікації дій ОСОБА_1 за ознаками складу злочину грабіж, вказує, що судом не взяті до уваги показання засудженого щодо спрямованості його дій на вчинення злочину, які носили таємний характер, а тому потрібно було кваліфікувати його дії за ознаками крадіжки.

Зі змісту касаційної скарги вбачається, що захисник, посилається на невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, визначення яких дано у статтях 409 та 410 КПК України, просить доказам по справі дати іншу оцінку, ніж її дали суди першої і апеляційної інстанцій, тоді як перевірка цих обставин до повноважень касаційного суду законом не віднесена.

Можливість скасування судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій через невідповідність їх висновків фактичним обставинам кримінального провадження, відповідно до вимог ст. 411 КПК України, чинним законом не передбачена.

Натомість такими повноваженнями наділений суд апеляційної інстанції, який, відповідно до оскарженої ухвали апеляційного суду провів розгляд кримінального провадження з дотриманням вимог кримінального процесуального закону. Всі доводи апеляційної скарги ОСОБА_1, які є аналогічними за змістом доводам касаційної скарги захисника в частині невірної кваліфікації, були належно перевірені судом апеляційної інстанції та на них надано змістовні відповіді.

Ухвала суду апеляційної інстанції відповідає вимогам ст. 419 КПК України.

Що стосується доводів захисника щодо порушення права на захист при розгляді судом першої інстанції клопотання прокурора про продовження запобіжного заходу стосовно підзахисного ОСОБА_1, які він вважає істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону, то колегія суддів касаційного суду вважає їх безпідставними, з огляду на наступне.

З аналізу положень кримінального процесуального закону про порядок застосування запобіжного заходу вбачається, що обрання, скасування або зміна запобіжних заходів може ініціюватись стороною обвинувачення або захисту, а також судом.

Проте незалежно від наявності клопотання сторін суд у будь-якому разі зобов'язаний розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою до спливу двомісячного строку, який рахується з дня надходження до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру чи з дня застосування судом до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Суд має винести вмотивовану ухвалу, якою скасовує або змінює обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою або продовжує його дію на строк, що не може перевищувати двох місяців.

З огляду на зазначене, колегія суддів касаційного суду не вбачає наявності істотних порушень вимог кримінального процесуального закону при розгляді судом першої інстанції клопотань прокурора про продовження до ОСОБА_1 запобіжного заходу, та звертає увагу захисника, що порушення вимог кримінального процесуального закону, які не вплинули і не могли вплинути на винесення законного, обґрунтованого та вмотивованого судового рішення, вважаються неістотними.

Інших доводів, які були б підставами для відкриття касаційного провадження у скарзі захисником Шурхном К. А. не наведено.

З урахуванням викладеного, суд касаційної інстанції не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги захисника Шурхна К. А. з мотивів, наведених у ній та вважає, що у відкритті касаційного провадження йому слід відмовити.

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.

Враховуючи наведене та керуючись вимогами п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, Суд

постановив:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника Шурхна К. А., який діє в інтересах засудженого ОСОБА_1, на вирок Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 10 квітня 2019 року та ухвалу Луганського апеляційного суду від 13 серпня 2019 року щодо останнього.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді:

В. І. Остапук С. С. Слинько О. П. Ємець