Історія справи

Ухвала КГС ВП від 18.06.2020 року у справі №906/1263/19

УХВАЛА

17 червня 2020 року

м. Київ

Справа № 906/1263/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Ткач І. В. - головуючий, Губенко Н. М., Кролевець О. А.,

розглянувши касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Супруна Олександра Володимировича

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 06.05.2020

(головуючий суддя Коломис В. В., судді Саврій В. А., Миханюк М. В. )

у справі №906/1263/19

за позовом Фізичної особи-підприємця Гораєвського Ігоря Леонідовича

до Фізичної особи-підприємця Супруна Олександра Володимировича

про стягнення 168 350,00 грн,

ВСТАНОВИВ:

26 травня 2020 року Фізична особа-підприємець Супрун Олександр Володимирович звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 06.05.2020 у справі №906/1263/19.

Перевіривши касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Супруна Олександра Володимировича Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження.

Статтею 129 Конституції України передбачено, що серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

За приписами пункту 1 частини 1 статті 293 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Відповідно до пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Згідно з частиною 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України для цілей частиною 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Частина 7 статті 12 Господарського процесуального кодексу України визначає, що для цілей Частина 7 статті 12 Господарського процесуального кодексу України розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" установлено у 2020 році прожитковий мінімум для працездатних осіб з 1 січня 2020 року - 2
102 гривні.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 163 Господарського процесуального кодексу України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.

Предметом позову у цій справі є повернення позики у сумі 168 350,00 грн, що становить менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (210 200,00 грн станом на 2020 рік), а тому у розумінні положень Господарського процесуального кодексу України ця справа є малозначною.

У касаційній скарзі заявник зазначає про наявність підстав для відкриття касаційного провадження, передбачених підпунктами "а ", "б" пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а також за змістом касаційної скарги заявник фактично посилається на підпункт "в" пункту 2 частини 3 цієї статті.

Необхідність відкриття касаційного провадження скаржник обґрунтовує тим, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки вважає, що висновок суду апеляційної інстанції про те, що "звернення до суду з позовною вимогою є тотожним направленню письмової вимоги, а відтак пред'явлення вимоги (подання позову) свідчить про закінчення строку договору позики та настання строку для повернення коштів" є такою, що суперечить ст. 610 та ч. 1 ст. 1049 ЦК України.

Відповідач посилається на постанови Верховного Суду від 06.06.2018 у справі №592/9058/17-ц, від 05.05.2020 у справі №910/8913/18, від 30.04.2020 у справі №923/774/18 та постанову Верховного Суду України від 21.10.2015 у справі №3-670гс15, в яких висловлено позицію щодо застосування норм ст.ст. 15, 16 ЦК України, ч. 2 ст. 4 ГПК України, яка фактично зводиться до того, що підставою звернення до суду є саме наявність порушеного права. Суд апеляційної інстанції, на думку скаржника, у цій справі не зазначив та не встановив наявності порушеного права позивача. В цьому аспекті заявник вказує, що на даний час відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування вказаних норм права за обставин відсутності встановленого в договорі строку щодо повернення позики та невчинення позикодавцем дії щодо пред'явлення вимоги перед зверненням до суду.

Верховний Суд зауважує, що судами встановлено укладення сторонами договору позики, за яким відповідач взяв у позивача у позику 7000,00 доларів США, однак сторони не визначили строку повернення позики. При цьому відповідач не заперечує отримання від позивача коштів 19.12.2018 в розмірі 7000 доларів США, однак не надав доказів їх повернення.

Згідно зі ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Суд апеляційної інстанції врахував, що оскільки строк повернення отриманої відповідачем позики сторони не встановили, то позика повинна бути повернута позичальником протягом 30 (тридцяти) днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це.

Відповідно до змісту постанови, що оскаржується, позивач неодноразово звертався до відповідача як в усному, в телефонному, так і в письмовому порядку з вимогою про повернення позики, на підтвердження чого надано суду копію вимоги №3 від
30.10.2019.

Окремо також суд апеляційної інстанції зауважив, що відповідач був обізнаний про пред'явлення позову щодо повернення грошових коштів та надав суду відзив на позовну заяву, в якому не заперечив проти наявної заборгованості, однак ніяких дій стосовно повернення даних коштів позивачу протягом усього часу розгляду справи, в тому числі апеляційним судом, не здійснив. У зв'язку з викладеним апеляційний суд вважав позовні вимоги обґрунтованими, підтвердженими матеріалами справи та такими, що підлягають задоволенню.

Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що в даному випадку посилання скаржника на постанови Верховного Суду від 06.06.2018 у справі №592/9058/17-ц, від 05.05.2020 у справі №910/8913/18, від 30.04.2020 у справі №923/774/18 та постанову Верховного Суду України від 21.10.2015 у справі №3-670гс15, в яких висловлено позицію щодо застосування норм ст.ст. 15, 16 ЦК України, ч. 2 ст. 4 ГПК України, яка зводиться до того, що підставою звернення до суду є саме наявність порушеного права, є нерелевантними для цієї справи, оскільки судом апеляційної інстанції встановлено наявність порушеного права позивача з урахуванням вимог ст.ст. 610, 1049 ЦК України.

Також заявник вказує, що справа становить значний суспільний інтерес, оскільки єдність у судовій практиці застосування одних і тих самих норм права покращить загальносуспільне сприйняття справедливості та правосуддя, а також спрятиме утвердженню довіри громадян до судової влади.

Наведені заявником у касаційній скарзі доводи не дають підстав для висновку про те, що справа становить значний суспільний інтерес враховуючи те, що суспільний інтерес як інтерес суспільства пов'язують із забезпеченням благополуччя, стабільності, безпеки та сталого розвитку в інтересах всієї спільноти, проте, у даній справі вирішується спір про повернення позики, результат вирішення якого не матиме наслідком задоволення суспільних потреб, у зв'язку з чим не може вливати на суспільний інтерес.

Фізична особа-підприємець Супрун Олександр Володимирович посилається на те, що справа має виняткове значення для нього, як учасника справи, який подає касаційну скаргу, оскільки внаслідок нездійснення касаційного перегляду буде чинною постанова, яка постановлена, на його думку, з порушенням норм права, і яку він, як відповідач, не має наміру виконувати у добровільному порядку, оскільки прагне справедливості.

Отже, по суті заявник зазначає, що справа №906/1263/19 має виняткове значення для відповідача, однак обґрунтовує це фактично незгодою із встановленими обставинами справи та результатом вирішеного спору, що самостійно не може бути підставою для відкриття касаційного провадження у малозначній справі.

Учасники судового процесу мають розуміти, що визначені підпунктами "а ", "б", " в ", "г" пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України випадки є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, як від заінтересованих осіб, так і від суду, оскільки в іншому випадку принцип "правової визначеності" буде порушено.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v.

France" від 23 жовтня 1996 року; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19 грудня 1997 року).

З огляду на відсутність обставин, що підпадають під дію підпунктів "а ", "б ", "в" пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, за яких суд міг би визнати справу №906/1263/19 такою, судові рішення у якій можуть бути переглянуті у касаційному порядку, а тому Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Фізичної особи-підприємця Супруна Олександра Володимировича на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 06.05.2020, оскільки вона подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню. Відтак, клопотання про зупинення виконання оскаржуваної постанови Суд не розглядає.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 12, 234, 287, 293 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі №906/1263/19 за касаційною скаргою Фізичної особи-підприємця Супруна Олександра Володимировича на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 06.05.2020.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І. Ткач

Судді Н. Губенко

О. Кролевець