Історія справи

Ухвала КАС ВП від 16.01.2020 року у справі №823/561/16

УХВАЛА

26 лютого 2020 року

Київ

справа №823/561/16

адміністративне провадження №К/9901/36376/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я. О., суддів Коваленко Н. В. та Саприкіної І. В., перевіривши касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Радикал Банк"

на постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2016 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2019 року

за позовом ОСОБА_1

до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Радикал Банк",

третя особа Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, ПАТ "Банк Кредит Дніпро"

про визнання неправомірними дії фонду гарантування вкладів фізичних осіб,

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Верховного Суду від 14 січня 2020 року касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Радикал Банк" на постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2016 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2019 року залишено без руху з підстав невідповідності вимогам статей 329 та 330 КАС України та надано скаржнику десятиденний строк з моменту отримання копії ухвали для усунення недоліків касаційної скарги шляхом подання документа про сплату судового збору та направлення на адресу суду заяви про поновлення строку на касаційне оскарження.

28 січня 2020 року надійшли додаткові матеріали, з яких вбачається, що скаржником виконано вимоги ухвали суду про залишення касаційної скарги без руху та усунуто зазначені в ній недоліки, надано документ про сплату судового збору та заявлено клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження, на підтвердження якого додано конверт, яким було надіслано оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції.

Відповідно до частини 2 статті 329 КАС України учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.

Згідно з частиною 1 статті 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли частиною 1 статті 121 КАС України встановлено неможливість такого поновлення.

Розглянувши клопотання скаржника про поновлення строку на касаційне оскарження та враховуючи те, що скаржником зазначено обґрунтовані підстави для поновлення строку на касаційне оскарження, колегія суддів дійшла висновку про поважність причин пропуску строку на касаційне оскарження та наявність підстав для його поновлення.

Як вбачається з оскаржуваних судових рішень та матеріалів касаційної скарги, предметом розгляду у даній справі є визнання протиправними дій Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Радикал Банк"
Савельєвої А. М. щодо не включення позивача до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, зобов'язання Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Радикал Банк" Савельєву А. М. включити позивача до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Згідно пунктом 10 частини 6 статті 12 КАС України для цілей пунктом 10 частини 6 статті 12 КАС України справами незначної складності є справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.

За правилами пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України судові рішення у справах незначної складності не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Зазначена норма Кодексу узгоджується з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України, згідно з яким до основних засад судочинства відноситься забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках. Аналогічне положення закріплене у пункті 7 частини 3 статті 2 та частині 1 статті 13 КАС України, а також частині 1 статті 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини 3 статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Верховний Суд за допомогою загальної правозастосовчої діяльності дозволяє досягнути індивідуального блага з урахуванням того, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та статті 242 КАС України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.

Таким чином, призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз'яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав'язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.

Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов'язковим для всіх судів та суб'єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини 5 статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.

Суд також звертає увагу на положення пункту 32 Копенгагенської Декларації, схваленої 12-13 квітня 2018 року у Комітеті міністрів Ради Європи, згідно з яким схвалюється суворе та послідовне застосування критеріїв стосовно прийнятності заяви у судовому процесі та в повному обсязі використання можливості оголосити заяву неприйнятною, якщо заявники не постраждали від значної шкоди.

Суд враховує правову позицію Європейського суду з прав людини, висловлену в ухвалі щодо неприйнятності у справі Азюковська проти України (Azyukovska v.

Ukraine) від 09 жовтня 2018 року (заява № 26293/18), в якій заявником оскаржувалась відмова суду касаційної інстанції у відкритті касаційного провадження у зв'язку з віднесенням справи до категорії справ незначної складності. Так, Суд вказав, що застосування критерію малозначності справи у цій справі було передбачуваним, справа розглянута судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи.

Суд враховує позицію Європейського Суду з прав людини, згідно з якою право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг; такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі "Golder v. the United Kingdom" № 4451/70, пункт 57 рішення у справі "Ashingdane v. the United Kingdom" № 8225/78, пункт 37 рішення у справі "Guerin v. France" № 25201/94, пункт 96 рішення у справі "Krombach v. France" № 29731/96, пункти 53,55 рішення у справі "Воловік проти України" № 15123/03, пункт 27 рішення у справі "Пелевін проти України" № 24402/02, пункт 33 рішення у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України" № 45783/05, ухвала щодо прийнятності заяви № 32671/02 у справі "Скорик проти України"); такі обмеження дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, що може змінюватися відповідно до потреб і ресурсів суспільства; держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху у судовому процесі (рішення у справах "Osman v. The United Kingdom" № 23452/94 та "Kreuz v. Poland" № 28249/95); умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви; зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження у справах здійснюється судом після їх розгляд судом апеляційної інстанції (пункт 48 рішення у справі "Levages Prestations Services v. France" № 21920/93 та рішення у справі "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" № 26737/95).

Суд також враховує положення, що містяться в Рекомендаціях № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, згідно з якими державам-членам рекомендовано вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження; скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися щодо тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону; вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу (частина "с" статті 7 Рекомендацій).

Також Верховний Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, висловлену у рішенні "Zubac v. Croatia" [GC] від 05 квітня 2018 року ( № 40160/12), згідно з яким визнано відсутність порушення судом касаційної інстанції пункту 1 статті 6 Конвенції під час визнання касаційної скарги неприйнятної ratione valoris та відмови у перегляді рішень судів першої та апеляційної інстанції у справі.

У цій справі Суд, зокрема виходив з наступного: застосування передбаченого законодавством порогу ratione valoris для подання скарг до верховного суду є правомірною та обґрунтованою процесуальною вимогою, враховуючи саму суть повноважень верховного суду щодо розгляду лише справ відповідного рівня значущості; Суд враховував обсяг, в якому справу було розглянуто в судах нижчої інстанції, наявність чи відсутність питань, пов'язаних зі справедливістю судового розгляду, проведеного в судах нижчої інстанції, а також характер повноважень суду, що розглядається; застосовуючи встановлені законодавством обмежень ratione valoris доступу до судів вищої інстанції, Суд повинен у різній мірі враховувати деякі додаткові фактори, зокрема, передбачуваність обмеження та чи можна стверджувати, що ці обмеження пов'язані з "надмірним формалізмом"; саме національний верховний суд, якщо цього вимагає національне законодавство, повинен оцінювати те, чи досягнуто передбачений законодавством поріг ratione valoris для подання скарги саме до цього суду; узгоджена національна судова практика та послідовне застосування цієї практики, як правило, задовольняють критерій передбачуваності стосовно обмеження доступу до суду вищої інстанції; Суд наголошує на цінності та важливості дотримання формалізованих норм процесу, за допомогою яких сторони забезпечують вирішення спору, оскільки завдяки цьому може, зокрема, забезпечуватися рівність сторін, запобігатися свавілля, забезпечуватися ефективне вирішення спору та розгляд справи судом упродовж розумного строку, а також забезпечуватися юридична визначеність та повага до суду (п. п. 83-88,96).

Верховний Суд враховує позицію ЄСПЛ, що міститься у пункті 33 рішення "Lazareviс
v. Bosnia-Hercegovina" від 14 січня 2020 року ( № 29422/17), де зазначено, що апеляція заявника з питань правових питань до Верховного Суду була відхилена як несумісна ratione valoris і тому не була розглянута по суті. У зв'язку з цим, застосування встановлених законодавством обмежень ratione valoris для звернення до Верховного Суду є законним та обґрунтованим, враховуючи саму суть ролі Верховного Суду у вирішенні питань, що мають необхідне значення.

Скаржником не наведено жодних обґрунтованих підстав для прийняття Верховним Судом до розгляду касаційної скарги у справі незначної складності № 823/561/16.

Так, характер спірних правовідносин, предмет і категорія спору, коло учасників спірних правовідносин, правозастосовча практика, що складалася з приводу спорів цієї категорії, непоодинока кількість справ з подібними позовними вимогами до пенсійних органів, відсутність ознак, які роблять цю касаційну скаргу відмінною від інших, дають підстави вважати, що судові рішення, які ухвалені у справі № 823/561/16, як у справі незначної складності, не підлягають касаційному оскарженню.

На підставі вищенаведеного та з урахуванням того, що оскаржувані судові рішення прийнято у справі незначної складності, а передбачені пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України виняткові обставини для перегляду Верховним Судом цієї справи в касаційному порядку скаржниками не обґрунтовані у касаційній скарзі та не підтверджені належними доказами, у відкритті касаційного провадження слід відмовити.

Аналогічна правова позиція стосовно віднесення даної категорії справ до справ незначної складності викладена Верховним Судом в ухвалах від 22 січня 2020 року у справах № 300/1345/19, № 400/1495/19 та від 29 січня 2020 року у справі № 560/2147/19.

Крім того, скаржником у касаційній скарзі заявлено клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, яке обґрунтовано необхідністю формування єдиної правозастосовчої практики у спірних правовідносинах.

Відповідно до частини 5 статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Частинами 1 та 2 статті 347 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи; питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується більшістю від складу суду, що розглядає справу.

Проаналізувавши зазначені в клопотанні підстави, якими заявник обґрунтовує необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Суд приходить до висновку про відмову у його задоволенні, оскільки Суд не вбачає в спірних правовідносинах виключної правової проблеми, такі правовідносини врегульовано нормами права, які є чіткими та в повній мірі дозволяють вирішити спір.

Керуючись статтями 248, 328, 333, 355, 359 КАС України,

УХВАЛИВ:

1. Задовольнити клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження у справі № 823/561/16.

2. Відмовити у задоволенні клопотання про передачу справи № 823/561/16 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

3. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Радикал Банк" на постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2016 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2019 року за позовом ОСОБА_1 до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Радикал Банк", третя особа Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, ПАТ "Банк Кредит Дніпро" про визнання неправомірними дії фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

4. Копію ухвали разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подала касаційну скаргу.

5. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання.

6. Ухвала є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді Я. О. Берназюк

Н. В. Коваленко

І. В. Саприкіна