Історія справи

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 листопада 2016 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Прокопенка О.Б., суддів:Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Кривенди О.В., - розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 до Світлогірської сільської ради Кобеляцького району Полтавської області (далі - Рада), треті особи: ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, про скасування рішень,

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2012 року ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_6 звернулися до суду з позовом, у якому просили визнати протиправними та скасувати рішення 14 сесії V скликання Ради від 27 липня 2007 року №№ 250/14, 250/13, 250/11 про надання дозволів на складання технічної документації із землеустрою щодо посвідчення права власності на земельні ділянки для індивідуального дачного будівництва ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 відповідно.

На обґрунтування зазначених позовних вимог послалися на те, що згідно з державним актом про право приватної власності на землю від 20 грудня 2003 року ОСОБА_11 (чоловіку ОСОБА_5.) передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,25 га відповідно до рішення виконавчого комітету Ради від 14 грудня 1999 року № 201. Проте у 2011 році при оформленні спадщини позивачі дізналися, що на підставі оскаржуваних рішень Ради треті особи отримали державні акти про право приватної власності на земельні ділянки, які перетинаються із їхньою земельною ділянкою.

Кобеляцький районний суд Полтавської області постановою від 1 жовтня 2015 року відмовив у задоволенні позовних вимог.

Харківський апеляційний адміністративний суд постановою від 2 грудня 2015 року скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове - про задоволення позовних вимог.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 24 березня 2016 року скасував рішення суду апеляційної інстанції, а постанову Кобеляцького районного суду Полтавської області від 1 жовтня 2015 року залишив у силі.

Ухвалюючи таке рішення, суд касаційної інстанції виходив із того, що у разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб'єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не підлягає задоволенню.

6 травня 2016 року ОСОБА_5 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд зазначеної ухвали суду касаційної інстанції з підстав, передбачених пунктами 1 та 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). Просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 24 березня 2016 року та закрити провадження у справі.

На обґрунтування заяви додано копії судових рішень Вищого адміністративного суду України від 10 та 12 листопада 2015 року, 6 та 12 квітня 2016 року (справи №№ К/800/31722/13, К/800/21637/13, К/800/30989/15, К/800/26342/14 відповідно), постанови Верховного Суду України від 6 жовтня 2015 року (справа № 21-1306а15), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права судом касаційної інстанції та невідповідність оскаржуваної ухвали суду касаційної інстанції від 24 березня 2016 року викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

В ухвалах від 10 та 12 листопада 2015 року, 6 та 12 квітня 2016 року Вищий адміністративний суд України, закриваючи провадження у справі, пославшись на постанови Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року (справа № 21-405а14) та 6 жовтня 2015 року (справа

№ 21-1306а15), зокрема, зазначив, що прийняті суб'єктами владних повноважень розпорядження є ненормативними актами органу місцевого самоврядування, які вичерпали свою дію внаслідок їх виконання. Скасування таких актів не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки захист порушеного права у разі набуття права власності на земельну ділянку або укладання договору оренди юридичною чи фізичною особою має вирішуватися за нормами цивільного законодавства.

У постанові Верховного Суду України від 6 жовтня 2015 року міститься правовий висновок про те, що у разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб'єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема, рішення про передачу земельних ділянок у власність, укладання договору оренди), позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту.

Перевіривши наведені у заяві та доповненні до неї доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява ОСОБА_5 підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм права з огляду на нижченаведене.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Водночас, спір у справі, що розглядається, стосується суб'єктивного цивільного права щодо володіння і користування земельною ділянкою, рішення щодо якої ухвалювалися Радою.

У зв'язку з прийняттям оскаржуваних рішень Ради виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів позивачів та третіх осіб у справі.

На підставі викладеного колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.

Не обговорюючи питання правильності застосування судами норм Земельного кодексу України, колегія суддів вважає, що в цьому випадку неоднаково застосовано статтю 6 Конвенції стосовно «суду, встановленого законом». Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.

З урахуванням того, що суди помилково розглянули справу в порядку адміністративного судочинства, всі ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі відповідно до підпункту «б» пункту 1 частини другої статті 243 КАС - закриттю.

Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241-243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_5 задовольнити.

Постанову Кобеляцького районного суду Полтавської області від 1 жовтня 2015 року, постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 2 грудня 2015 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 24 березня 2016 року скасувати, а провадження у справі закрити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.Б. Прокопенко Судді:О.Ф. Волков М.І. Гриців О.В. Кривенда