Історія справи

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 лютого 2016 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Кривенди О.В.,суддів:Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., -

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_9 до управління Пенсійного фонду України в Заводському районі м. Миколаєва (далі - управління ПФУ) про визнання дій незаконними та зобов'язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и л а:

У травні 2012 року ОСОБА_9 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати незаконною відмову управління ПФУ призначити пенсію за вислугу років та зобов'язати нарахувати таку пенсію з 17 серпня 2011 року.

На обґрунтування позову ОСОБА_9 зазначив, що з 15 серпня 1981 року по 17 серпня 2011 року він працював вчителем. У листопаді 1987 року був обраний відповідальним секретарем Новобузької районної організації товариства «Знання» (далі - товариство «Знання»), проте для збереження педагогічного стажу залишився працювати на 0,5 ставки вчителем історії Новобузької неповної середньої школи № 9 (далі - школа № 9), і це було його основним місцем роботи. Після звільнення з товариства «Знання» у 1992 році продовжував вчителювати. Вважав, що управління ПФУ незаконно відмовило йому у призначенні пенсії за вислугу років працівника освіти, не зарахувавши період роботи з 1987 по 1992 рік до спеціального стажу.

Суди встановили, що управління ПФУ ОСОБА_9 зарахувало до спеціального стажу 22 роки 2 місяці 8 днів, тоді як період роботи з 3 листопада 1987 року по 1 квітня 1992 року до цього стажу зараховано не було.

Згідно з трудовою книжкою позивача 3 листопада 1987 року його обрано відповідальним секретарем товариства «Знання» та залишено у школі № 9 вчителем історії на 0,5 ставки (запис № 12).

Суди дійшли висновку про те, що основним місцем роботи позивача у період з 3 листопада 1987 року по 1 квітня 1992 року було товариство «Знання», яке не входить до Переліку закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає права на пенсію за вислугу років, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 листопада 1993 року № 909 (далі - Перелік).

Заводський районний суд міста Миколаєва постановою від 3 жовтня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2015 року, у задоволенні позову відмовив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 10 вересня 2015 року відмовив у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини п'ятої статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).

Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, ОСОБА_9 звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 КАС. Просить скасувати всі судові рішення у цій справі та позов задовольнити.

На обґрунтування заяви додано копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 15 листопада 2007 року, 25 вересня 2008 року, 1 листопада 2012 року, 21 травня 2013 року та 1 жовтня 2015 року (справи №№ К-6806/07, К-29891/06, К-33643/09, К/9991/33257/12, К/800/11473/15 відповідно) на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції пункту «е» статті 55 Закону України від 5 листопада 1991 року № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення» (далі - Закон № 1788-ХІІ), Переліку, Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява ОСОБА_9 не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 237 КАС судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Проте аналіз рішення суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, та рішень, копії яких надано для порівняння, не дає підстав вважати, що суд неоднаково застосував зазначені норми права.

Так, у справі, що розглядається, Вищий адміністративний суд України погодився із висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що в період з 3 листопада 1987 року по 1 квітня 1992 року основним місцем роботи позивача було товариство «Знання», робота в якому згідно з Переліком не зараховується до спеціального стажу, що дає право на пенсію за вислугу років, а в школі ОСОБА_9 протягом зазначеного періоду працював за сумісництвом. Водночас позивач доводив, що протягом спірного періоду саме школа № 9, де він працював учителем історії, була його основним місцем роботи, а тому вказаний період має бути йому зарахований до спеціального стажу. Тобто у цій справі суди відповідно до пред'явленого позову встановили обставини і дослідили докази на підтвердження чи спростування доводів позивача щодо його основного місця роботи у спірний період. Норм законодавства щодо зарахування до спеціального стажу, що дає право на пенсію за вислугу років, роботи за сумісництвом суди не аналізували і висновків з цього питання їхні рішення не містять.

Водночас у справі, ухвалу Вищого адміністративного суду України від 1 жовтня 2015 року в якій надано для порівняння, цей суд проаналізував норми матеріального права, якими регламентовано право на отримання пенсії за вислугу років, законодавство, яке регулює роботу за сумісництвом, та дійшов висновку про те, що в зазначених нормативно-правових актах відсутнє застереження щодо призначення пенсії за вислугу років виключно з урахуванням стажу за основним місцем роботи.

За таких обставин колегія суддів не вбачає підстав вважати, що у зазначених рішеннях суду касаційної інстанції неоднаково застосовані норми матеріального права, про які йдеться у заяві.

Що стосується інших наданих для порівняння судових рішень касаційного суду, колегія суддів виходить із такого.

У наданій для порівняння ухвалі Вищого адміністративного суду України від 15 листопада 2007 року йдеться про можливість підтвердження наявного трудового стажу за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній.

В ухвалі касаційного суду від 25 вересня 2008 року міститься висновок про те, що період роботи вчителем за сумісництвом не може бути зарахований до спеціального стажу, що дає право на пенсію за вислугу років.

В ухвалі суду касаційної інстанції від 1 листопада 2012 року цей суд дійшов висновку про те, що позивач у період зайняття ним посад виконавчого директора школи при Харківському гуманітарному інституті «Народна українська академія» та проректора по роботі спеціалізованої середньої загальноосвітньої економіко-правової школи при цьому ж інституті фактично виконував навчально-виховну роботу, яка має зараховуватися до спеціального стажу для призначення пенсії за вислугу років.

В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2013 року йдеться про необхідність зарахування до спеціального стажу, що дає право на вислугу років, часу роботи позивача протягом спірного періоду вчителем математики на повній робочій ставці.

Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка правильності встановлення яких не належить до компетенції Верховного Суду України.

Колегія суддів дійшла висновку, що обставини, встановлені у справі, що розглядається, не є подібними до обставин, встановлених у справах, копії судових рішень суду касаційної інстанції в яких від 15 листопада 2007 року, 25 вересня 2008 року, 1 листопада 2012 року та 21 травня 2013 року додані до заяви.

Крім того, зазначені судові рішення не містять іншого, ніж в оскаржуваних рішеннях, тлумачення норм матеріального права, про які йдеться у заяві ОСОБА_9

Зазначене не дає можливості дійти висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Враховуючи те, що обставини, які стали підставою для перегляду справи Верховним Судом України, не підтвердилися, у задоволенні заяви ОСОБА_9 слід відмовити.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ОСОБА_9 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.В. Кривенда Судді:О.Ф. Волков М.І. Гриців В.Л. Маринченко П.В. Панталієнко О.Б. Прокопенко І.Л. Самсін О.О. Терлецький .