Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 17.06.2019 року у справі №346/1648/16-ц
Постанова ВССУ від 22.02.2024 року у справі №346/1648/16-ц

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 лютого 2024 року

м. Київ

справа № 346/1648/16-ц

провадження № 61-8540св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Коломийська міська рада,

треті особи:Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_5 , на рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 28 лютого 2023 року у складі судді Махно Н. В. та постанову Івано-Франківського апеляційного судувід 25 травня 2023 року у складі колегії суддів: Девляшевського В. А., Баркова В. М., Мальцевої Є. Є., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Коломийської міської ради, треті особи: Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , Коломийської міської ради, треті особи: Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність земельної ділянки, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та скасування його державної реєстрації, усунення перешкод в користуванні та розпорядженні земельною ділянкою.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що рішенням Виконавчого комітету Коломийської міської ради народних депутатів від 16 травня 1995 року йому надана у користування земельна ділянка загальною площею 0,0946 га для обслуговування домоволодіння на АДРЕСА_1 . Рішенням Коломийської міської ради народних депутатів від 18 квітня 1996 року № 93 вказана земельна ділянка передана йому в приватну власність, а 13 березня 1997 року - видано державний акт на землю серії І-ІФ № 002978.

У липні 2010 року він дізнався про те, що рішенням Коломийської міської ради від 07 жовтня 2009 року № 2293-42/2009 ОСОБА_2 передано у власність земельну ділянку площею 0,0198 га для ведення садівництва на АДРЕСА_2 та видано державний акт на право власності.

ОСОБА_2 , який є суміжним землекористувачем, розібрав існуючу огорожу між їх земельними ділянками та встановив металеву огорожу, змістивши межу в сторону його ділянки та самовільно зайнявши частину землі, що належить йому.

Вважає, що Коломийська міська рада не вправі була передавати у власність ОСОБА_2 частину належної йому земельної ділянки без попереднього припинення його права власності.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 , з урахуванням уточнень позовних вимог, остаточнопросив суд:

- визнати незаконним та скасувати рішення Коломийської міської ради від 07 жовтня 2009 року № 2293-42/2009 щодо передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,0169 га на АДРЕСА_2 ;

- визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 202237 та скасувати його державну реєстрацію;

- зобов`язати ОСОБА_2 усунути йому перешкоди в користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 0,0946 га для обслуговування домоволодіння на АДРЕСА_1 шляхом демонтажу металевої огорожі на межі їх земельних ділянок та встановлення межі відповідно до державного акта на право приватної власності на землю серії І-ІФ № 002978 від 13 березня 1997 року.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2019 року у задоволенні позову відмовлено з підстав пропуску позовної давності.

Суд першої інстанції встановив, що про порушення свого права ОСОБА_1 дізнався весною 2010 року, коли ОСОБА_2 встановив металеву огорожу між земельними ділянками.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 13 травня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Коломийського міськрайонного суду від 30 січня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано незаконним та скасовано рішення Коломийської міської ради від 07 жовтня 2009 року № 2293-42/2009 щодо передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,0169 га для ведення садівництва на АДРЕСА_2 .

Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 202237, виданий 08 лютого 2010 року на ім`я ОСОБА_2 на підставі рішення Коломийської міської ради від 07 жовтня 2009 року № 2293-42/2009 на земельну ділянку площею 0,0169 га для ведення садівництва на АДРЕСА_2 та скасовано його державну реєстрацію.

Зобов`язано ОСОБА_2 усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 0,0946 га для обслуговування домоволодіння на АДРЕСА_1 шляхом демонтажу металевої огорожі на межі їх земельних ділянок та відновлення межі відповідно до державного акта на право приватної власності на землю серії І-ІФ № 002978 від 13 березня 1997 року.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що позов власника про усунення будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння, є негаторним.

Позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, доки існує саме правопорушення.

Отже, встановивши, що права ОСОБА_1 як власника земельної ділянки порушено внаслідок дій ОСОБА_2 із незаконної зміни межі земельних ділянок, що є підставою для відновлення порушених прав позивача, суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позову з підстав пропуску позовної давності.

Постановою Верховного Суду від 04 вересня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 13 травня 2019 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанову суду касаційної інстанції мотивовано тим, що у позовній заяві ОСОБА_1 заявлено три вимоги: (1) про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність земельної ділянки; (2) про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та скасування його державної реєстрації; (3) про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні земельною ділянкою.

Однак, задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд зазначив, що позов ОСОБА_1 є негаторним, у зв`язку з чим не застосував до спірних правовідносин позовну давність. Проте суд не встановив та не вказав чи є порушення прав ОСОБА_1 триваючим щодо усіх позовних вимог та чи щодо усіх позовних вимог не застосовується позовна давність.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Коломийського міськрайонного суду від 30 січня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Апеляційний суд, установивши факт часткового накладання земельних ділянок сторін, дійшов висновку про порушення рішенням Коломийської міської ради від 07 жовтня 2009 року № 2293-42/2009 та виданим на його підставі державним актом на право власності на землю серії ЯИ № 202234 прав позивача на його земельну ділянку, проте відмовив у задоволенні позову в цій частині з підстав пропуску позовної давності, про застосування якої просив відповідач.

Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, суд апеляційної інстанції вважав таку вимогу похідною від основних позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним державного акта на право власності на землю та скасування його державної реєстрації.

Постановою Верховного Суду від 29 вересня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Коломийської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність земельної ділянки, визнання недійсним державного акта на право власності на землю та скасування його державної реєстрації, змінено шляхом викладення її мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Коломийської міської ради про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом демонтажу металевої огорожі та встановлення межі відповідно до державного акта скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанову суду касаційної інстанції мотивовано тим, що висновок апеляційного суду про порушення рішенням міської Коломийської міської ради від 07 жовтня 2009 року № 2293-42/2009 прав та інтересів ОСОБА_1 не ґрунтується на встановлених обставинах, адже невідповідності фактичних розмірів та конфігурацій земельних ділянок сторін зазначеним у державних актах на право власності на землю розмірам і конфігураціям не дає підстав для такого висновку.

Враховуючи наведене, немає підстав для застосування позовної давності до вимоги про скасування рішення міської ради, оскільки встановлено відсутність порушення прав позивача під час прийняття рішення місцевої ради про передачу суміжної земельної ділянки у власність відповідачу, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Позовні вимоги про визнання недійсним державного акта про право власності на землю та скасування його державної реєстрації є похідними від вимоги про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, тому наявні підстави для відмови в їх задоволенні.

За таких обставин постанова апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акта та скасування його державної реєстрації підлягає зміні з викладенням її мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Разом із цим, захист речового права шляхом пред`явлення позову про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою (негаторного позову) є можливим носієм речового права і передбачає доведення позивачем таких обставин: 1) належність позивачу речового права, з приводу захисту якого він звертається до суду; 2) порушення цього права, його невизнання чи оспорювання; 3) вчинення цих дій саме відповідачем.

Однак ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не перевірили обставини, на які посилався позивач та не встановили, внаслідок чого відбулася зміна конфігурацій земельних ділянок та чи є підстави для задоволення позову про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.

Оскаржуваним рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 28 лютого 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою задоволено.

Зобов`язано ОСОБА_2 усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 0,0946 га для обслуговування будівель та господарських споруд на АДРЕСА_1 шляхом демонтажу металевої огорожі, що розділяє їх земельні ділянки, та встановлення огорожі відповідно до встановленої межі згідно з державним актом на право приватної власності на землю серії І-ІФ № 002978 від 13 березня 1997 року.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, а саме судовий збір у розмірі 670,97 грн та витрати, пов`язані з проведенням експертизи, у сумі 5 696,00 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що права ОСОБА_1 як власника та користувача земельної ділянки на АДРЕСА_1 є порушеними, оскільки ОСОБА_2 при вставленні огорожі порушив визначену межу суміжних земельних ділянок, змінивши лінію їх розподілу у бік будинковолодіння позивача.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 25 травня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 28 лютого 2023 року - без змін.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку.

Доводи апеляційної скарги про те, що на підставі договору дарування від 28 жовтня 2019 року ОСОБА_2 подарував ОСОБА_6 земельну ділянку площею 0,0169 га на АДРЕСА_2 , а тому позовні вимоги заявлені до неналежного відповідача, колегія суддів не взяла до уваги, вказавши, що ОСОБА_6 залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. Поряд із цим, ні ОСОБА_2 , ні ОСОБА_6 , незважаючи на тривалість розгляду цієї справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, не повідомили суд про зміну власника земельної ділянки.

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Аналіз частини другої статті 13 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій (бездіяльності), які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом.

Враховуючи викладене, апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_2 , не повідомляючи протягом більше трьох років про відчуження ним суміжної земельної ділянки своїй пасербиці ОСОБА_7 , переслідував мету приховати вказаний факт від суду. Тому колегія суддів оцінила таку поведінку відповідача як недобросовісну, спрямовану на уникнення зобов`язань з усунення позивачу перешкод у користуванні земельною ділянкою, що свідчить про наявність обставин, визначених частиною другою статті 13 ЦК України.

Отже сам по собі факт відчуження земельної ділянки під час розгляду справи не свідчить про неналежність відповідача, зважаючи на те, що встановленою є обставина вчинення перешкод ОСОБА_1 у користуванні земельною ділянкою саме діями ОСОБА_2 . Більше того, ОСОБА_2 також користується спільним подвір`ям і, відповідно, спірною площею землі, оскільки проживає на АДРЕСА_2 .

З огляду на викладене колегія суддів вважала, що покладення судом обов`язку на ОСОБА_2 щодо перенесення огорожі на межу, визначену у державному акті, не порушує права нового власника земельної ділянки площею 0,0169 га.

Посилання апеляційної скарги на те, що суд першої інстанції належним чином не повідомив ОСОБА_2 про дату, час і місце розгляду справи, що позбавило його можливості реалізувати процесуальні права, апеляційний суд визнав безпідставними, вказавши, що на рекомендованому повідомленні про вручення поштового відправлення, адресованого ОСОБА_2 , проставлено відмітку: «адресат відсутній за вказаною адресою», тоді як пунктом 3 частини сьомої статті 128 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) установлено, що день проставлення відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду, є днем вручення судової повістки.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У червні 2023 року ОСОБА_2 , через представника ОСОБА_5 , подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 28 лютого 2023 року та постанову Івано-Франківського апеляційного судувід 25 травня 2023 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою відмовити у повному обсязі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16, від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 та у постановах Верховного Суду від 09 лютого 2022 року у справі № 346/6003/19, від 15 травня 2023 року у справі № 352/371/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу ОСОБА_2 мотивував тим, що ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не перевірили обставини, на які посилався позивач, та не встановили, внаслідок чого відбулася зміна конфігурацій земельних ділянок та чи є підстави для задоволення позову про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою.

Наявний у матеріалах справи висновок земельно-технічної експертизи від 16 березня 2017 року № 222 не містить відповіді на запитання внаслідок чого відбулася зміна конфігурацій земельних ділянок, у ньому лише зазначено про невідповідність фактичних площ ділянок, якими користуються сторони, правовстановлюючим документам.

На підставі договору дарування від 28 жовтня 2019 року він подарував ОСОБА_6 земельну ділянку площею 0,0169 га на АДРЕСА_2 , однак суд першої інстанції не залучив належного відповідача, а саме власника спірної земельної ділянки.

Отже суд першої інстанції не виконав свій обов`язок щодо встановлення належності відповідачів, тоді як апеляційний суд не виправив цю помилку, переклавши фактично такий обов`язок на нього шляхом зазначення, що саме він повинен був повідомити суд про факт дарування земельної ділянки.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області.

02 серпня 2023 року справа № 346/1648/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини, встановлені судами

Встановлено, що на підставі рішення Коломийської міської Ради народних депутатів від 18 квітня 1996 року № 93 ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,0946 га, розташованої на АДРЕСА_1 , цільове призначення якої - для обслуговування будівель та господарських споруд. 13 березня 1997 року ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на вказану земельну ділянку серії І-ІФ № 002978 (том 1 а. с. 12-14).

ОСОБА_2 набув у власність земельну ділянку площею 0,0169 га для ведення садівництва, яка розташована на АДРЕСА_2 , на підставі рішення Коломийської міської ради від 07 жовтня 2009 року № 2293-42/2009. 08 лютого 2010 року відповідач отримав державний акт на право власності на землю серії ЯИ № 202237 (том 1 а. с. 78).

У 2010 році ОСОБА_2 звів металеву огорожу між зазначеними земельними ділянками із зміщенням межі в сторону земельної ділянки ОСОБА_1 , у зв`язку з чим позивач неодноразово звертався зі скаргами з цього приводу до міського голови Коломиї (у березні 2010 року), Коломийського міського відділу Управління Міністерства внутрішніх справ України в Івано-Франківської області (у березні 2010 року), начальника відділу Держкомзему міста Коломия (у травні 2010 року) та отримував відповіді на них (том 1 а. с. 19-26, 28).

Згідно з листом Управління Держкомзему у Івано-Франківській області від 13 липня 2010 року № 07.034-33/235, при уточненні відповідності місця розташування та меж земельної ділянки на АДРЕСА_1 , визначених у державному акті на право власності на землю серії І-ІФ № 002978, фактичним мірам ліній на місцевості, встановлена накладка земельної ділянки, яка надана ОСОБА_2 для ведення садівництва на підставі державного акта серії ЯИ № 202237, на земельну ділянку на АДРЕСА_1 (том 1 а. с. 17).

У висновку судової земельно-технічної експертизи від 16 березня 2017 року № 222, складеному судовим експертом Спільного підприємства «Західно-Український Експертно-Консультативний Центр» Юзвенко Р. В. на виконання ухвали Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 08 грудня 2016 року, вказано, що:

- фактична площа земельної ділянки, якою користується ОСОБА_2 , на місцевості складає 0,0198 га і не відповідає площі 0,0169 га, зазначеній у державному акті на право власності на землю серії ЯИ № 202237 від 08 лютого 2010 року, кадастровий номер 2610600000:08:002:0086;

- фактична площа земельної ділянки ОСОБА_1 складає 0,0748 га і не відповідає площі, зазначеній у державному акті на право приватної власності на землю серії І-ІФ № 002978, яка складає 0,0946 га;

- конфігурація та розміри земельної ділянки ОСОБА_2 не відповідають розмірам, зазначеним у державному акті на право власності на землю серії ЯИ № 202237 від 08 лютого 2010 року;

- конфігурація та розміри земельної ділянки ОСОБА_1 не відповідають розмірам, зазначеним у державному акті на право власності на землю серії І-ІФ № 002978 від 13 березня 1997 року (том 1 а. с. 176-177, 196-203).

Ситуаційним планом земельних ділянок ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які знаходяться у їх власності на підставі правовстановлюючих документів, з урахуванням фактичного користування ними цими ділянками, підтверджується, що побудовані відповідачем альтанка та прибудова до гаража знаходяться на ділянці, яка входить у площу, зазначену в державному акті ОСОБА_1 . Межа між указаними земельними ділянками згідно з державними актами сторін повинна проходити по межі у точках Б-В (том 1 а. с. 204-206).

ОСОБА_2 , встановивши у 2010 році металеву огорожу, фактично користується ділянкою землі, яка згідно з державним актом на право власності на землю серії І-ІФ № 002978 від 13 березня 1997 року надана у власність ОСОБА_1 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений статтею 16 ЦК України.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц (провадження № 14-545цс19).

Предметом спору у цій справі є вимоги немайнового характеру про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення паркану (металевої огорожі).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавства виокремлює усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном. Вказаний спосіб захисту може бути реалізований шляхом подання негаторного позову.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод.

Захист речового права шляхом пред`явлення позову про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою (негаторного позову) є можливим носієм речового права і передбачає доведення позивачем таких обставин: 1) належність позивачу речового права, з приводу захисту якого він звертається до суду; 2) порушення цього права, його невизнання чи оспорювання; 3) вчинення цих дій саме відповідачем.

Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, а тому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення (пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, на яку посилався заявник у касаційній скарзі).

Статтею 14 Конституції України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно з частинами першою, другою статті 78 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Поняття земельної ділянки як об`єкта права власності визначено у частині першій статті 79 ЗК України як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Згідно з частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).

Відповідно до статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Статтею 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

За змістом статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

Статтею 91 ЗК України встановлено, що власники та землекористувачі земельних ділянок зобов`язані не порушувати права власників суміжних земельних ділянок та дотримуватися правил добросусідства.

Інститут земельних відносин добросусідства є нормативно встановленими обмеженнями щодо здійснення прав на землю (включаючи право власності), які мають на меті забезпечити захист інтересів власників (землекористувачів) сусідніх володінь від можливих порушень при використанні земельних ділянок.

Основна мета цих правил полягає в сприянні і забезпеченні такому використанню земельних ділянок, при якому власникам сусідніх земельних ділянок і землекористувачам заподіюється менша кількість незручностей.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, встановивши, що ОСОБА_2 при вставленні огорожі порушив визначену межу суміжних земельних ділянок, змінивши лінію їх розподілу у бік будинковолодіння позивача, і, як наслідок, порушив права ОСОБА_1 як власника та користувача земельної ділянки на АДРЕСА_1 , суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову шляхом зобов`язання відповідача демонтувати зведену ним же огорожу та встановити її на визначеній у правовстановлюючому документі межі суміжних земельних ділянок.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 367 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого в означеній вище частині ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не перевірили обставини, на які посилався позивач, та не встановили, внаслідок чого змінилася конфігурація земельних ділянок та чи є підстави для задоволення позову про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, не заслуговують на увагу, оскільки, перевіривши надані сторонами докази, у тому числі висновок експерта та ситуаційний план, суди попередніх інстанцій вказали, що фактична зміна конфігурації суміжних земельних ділянок на місцевості відбулася через встановлення відповідачем у 2010 році металевої огорожі у бік будинковолодіння позивача, що не відповідає конфігурації меж, площі та розташуванню цих ділянок, зазначених у державних актах на землю.

Аргументи касаційної скарги про те, що на підставі договору дарування від 28 жовтня 2019 року ОСОБА_2 подарував ОСОБА_6 земельну ділянку площею 0,0169 га на АДРЕСА_2 , а тому позовні вимоги заявлені до неналежного відповідача, з посиланням на правові висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16 (провадження № 14-61цс18), згідно з яким «за результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження», та Верховним Судом у постанові від 15 травня 2023 року у справі № 352/371/21 (провадження № 61-8494св22) про те, що «лише за наявності належного складу відповідачів у справі суд у змозі вирішувати питання про обґрунтованість позовних вимог та вирішити питання про їх задоволення, без залучення таких належних відповідачів позовні вимоги вирішені бути не можуть», не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до статті 50 ЦПК України позов може бути пред`явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов`язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права та обов`язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов`язки.

Співучасть - це обумовлена матеріальним правом множинність осіб на тій чи іншій стороні в цивільному процесі внаслідок наявності загального права або загального обов`язку. Важливою ознакою співучасті є наявність у декількох позивачів чи відповідачів у справі однакових за спрямованістю матеріально-правових вимог чи юридичних обов`язків. Ця ознака дозволяє відрізняти процесуальну співучасть від інших видів участі множинності заінтересованих осіб, зокрема, від участі третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.

Згідно з частиною першою статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

За змістом наведеної норми цивільного процесуального права з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства та принципу змагальності сторін на позивача покладено обов`язок визначати відповідача у справі. При цьому суд під час розгляду справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову до частини відповідачів суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та повинен вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і стосовно тих відповідачів, які зазначені у ньому.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Таким чином, якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд відмовляє в задоволенні позову.

У постанові Верховного Суду від 17 травня 2021 року у справі № 309/2340/15 (провадження № 61-16776св20) вказано, що для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за цим позовом. Установлення цієї обставини є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Для визнання відповідача неналежним, крім названої обставини, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, тобто належного відповідача. […] Визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.

Належним відповідачем є така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, тоді як неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Отже, належним суб`єктним складом відповідачів є склад відповідачів, який дійсно є суб`єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення.

Позов про усунення перешкод у користуванні чи розпорядженні відповідним майном (негаторний позов) пред`являється до особи, яка створила власнику майна ці перешкоди, тобто відповідачем у такому спорі виступає саме особа, яка порушила, не визнала або оспорила права позивача.

Судами встановлено, що спірну огорожу на земельній ділянці позивача звів ОСОБА_2 , тому сам по собі факт відчуження останнім вже під час розгляду цієї справи суміжної земельної ділянки на користь ОСОБА_6 , яка брала участь у судовому процесі в статусі третьої особи, не свідчить про неналежність відповідача або наявність обов`язкової процесуальної співучасті, зважаючи на те, що саме ОСОБА_2 вчинив ОСОБА_1 перешкоди у користуванні майном, про що правильно вказав апеляційний суд.

З огляду на викладене, покладання на ОСОБА_2 обов`язку щодо перенесення огорожі на межу суміжних земельних ділянок не порушує права нового власника земельної ділянки площею 0,0169 га, а тому у ОСОБА_6 , яка залучена до участі у цій справі третьою особою без самостійних вимог на предмет спору, відсутній обов`язок, у тому числі солідарний, відповідати за пред`явленими позивачем вимогами.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій безпідставно не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 та у постановах Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 346/1648/16, від 09 лютого 2022 року у справі № 346/6003/19, від 15 травня 2023 року у справі № 352/371/21, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постановах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20) та у постанові Верховного Суду від 09 лютого 2022 року у справі № 346/6003/19 (провадження № 61-3702св21), вказано, що за загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості. При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.

Однак висновки у вказаних справах і у справі, яка переглядається, а також предмети позовів і встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Так, у справі № 6-2цс15 предмет позову становили вимоги про поділ земельної ділянки, у справі № 6-2225цс16 - про визнання припиненим права постійного користування земельною ділянкою та визнання права користування земельною ділянкою, у справі № 6-253цс16 - про визнання недійсними рішень та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, а у справі № 689/26/17 - про визнання права власності на земельну ділянку, визнання державного акта на право приватної власності на земельну ділянку недійсним, у справі № 346/6003/19 - про визнання договору дарування недійсним, скасування державної реєстрації, визначення частки у праві спільної сумісної власності на земельну ділянку та визнання права власності, тоді як у цій справі предметом спору є вимоги про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення паркану (металевої огорожі).

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що судами попередніх інстанцій були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у вищенаведених постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник у касаційній скарзі.

З огляду на викладене, Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

З урахуванням того, що Верховний Суд встановив необґрунтованість заявленої в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, доводи касаційної скарги про не дослідження судами наявних у матеріалах справи доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України), також не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи представника заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_5 , залишити без задоволення.

Рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 28 лютого 2023 року та постанову Івано-Франківського апеляційного судувід 25 травня 2023 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:Є. В. Петров А. І. Грушицький І. В. Литвиненко