Історія справи
Постанова ВССУ від 21.02.2024 року у справі №757/61632/16-цПостанова КЦС ВП від 04.09.2024 року у справі №757/61632/16-ц
Ухвала КЦС ВП від 09.05.2018 року у справі №757/61632/16-ц
Ухвала КЦС ВП від 19.02.2018 року у справі №757/61632/16-ц
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 лютого 2024 року
м. Київ
справа № 757/61632/16-ц
провадження № 61-4023св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач),
суддів: Карпенко С. О., Сердюка В. В., Тітова М. Ю., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,
відповідачі: публічне акціонерного товариство «Дельта Банк», товариство з обмеженою відповідальністю «Кавицький»,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Національний банк України,
особа, яка зверталася з касаційною скаргою, за результатом розгляду якої прийнято постанову Верховного Суду від 29 січня 2020 року, ОСОБА_3,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги товариства з обмеженою відповідальністю «Кавицький», публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (до якої приєднався Фонд гарантування вкладів фізичних осіб), Національного банку України на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2017 року у складі судді Васильєвої Н. П. та постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року у складі колегії суддів Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І., касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року у складі колегії суддів Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2016 року ОСОБА_1., ОСОБА_2. звернулися до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі ПАТ «Дельта Банк»), товариства з обмеженою відповідальністю «Кавицький» (далі ТОВ «Кавицький»), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Національний банк України, в якому просили визнати недійсними договори про надання відновлювальної кредитної лінії:
від 31 травня 2006 року № 602-Ф, укладений між закритим акціонерним товариством «ТАС-Інвестбанк» (далі ЗАТ «ТАС-Інвестбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_4., правонаступником якого є ОСОБА_1., з усіма додатковими угодами;
від 24 грудня 2007 року № 1054-Ф, укладений між закритим акціонерним товариством «Сведбанк Інвест» (далі ЗАТ «Сведбанк Інвест»), правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_1., з усіма додатковими угодами;
від 08 червня 2005 року № 340-Ф, укладений між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_4., правонаступником якого є ОСОБА_1., з усіма додатковими угодами;
від 27 липня 2005 року № 380, укладений між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький», правонаступником якого є ОСОБА_1., з усіма додатковими угодами;
від 27 липня 2005 року № 379-Ф, укладений між ЗАТ «ТАСІнвестбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта банк», та ОСОБА_5., правонаступником якої є ОСОБА_2., з усіма додатковими угодами;
від 27 липня 2005 року № 377-Ф, укладений між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_6., правонаступником якого є ОСОБА_2., з усіма додатковими угодами;
від 27 липня 2005 року № 378-Ф, укладений між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_7., правонаступником якої є ОСОБА_2., з усіма додатковими угодами;
від 31 травня 2006 року № 601-Ф, укладений між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_8., правонаступником якої є ОСОБА_2., з усіма додатковими угодами;
від 30 листопада 2007 року № 599, укладений між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький», з усіма додатковими угодами.
Крім того, просили визнати недійсними договори іпотеки:
від 13 травня 2010 року № 543, укладений між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький», з усіма додатковими угодами;
від 13 травня 2010 року № 545, укладений між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький», з усіма додатковими угодами;
від 13 травня 2010 року № 547, укладений між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький», з усіма додатковими угодами;
від 13 травня 2010 року № 550, укладений між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький», з усіма додатковими угодами;
від 13 травня 2010 року № 552, укладений між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький», з усіма додатковими угодами;
від 13 травня 2010 року № 54, укладений між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький», з усіма додатковими угодами;
від 13 травня 2010 року № 540, укладений між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_2., правонаступником якої є ТОВ «Кавицький», з усіма додатковими угодами;
від 06 серпня 2010 року № 1641, укладений між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_1., з усіма додатковими угодами.
Скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записи про іпотеку та обтяження, внесені на підставі:
іпотечного договору від 13 травня 2010 року № 543, укладеного між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький»;
іпотечного договору від 13 травня 2010 року № 545, укладеного між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький»;
іпотечного договору від 13 травня 2010 року № 547, укладеного між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький»;
іпотечного договору від 13 травня 2010 року № 550, укладеного між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький»;
іпотечного договору від 13 травня 2010 року № 552, укладеного між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький»;
іпотечного договору від 13 травня 2010 року № 554, укладеного між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький»;
іпотечного договору від 13 травня 2010 року № 540, укладеного між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_2., правонаступником якої є ТОВ «Кавицький»;
іпотечного договору від 06 серпня 2010 року № 1641, укладеного між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_1.
На обґрунтування позову посилалися на те, що після заміни позичальника у зазначених договорах кредиту вони набули права та обовязки сторони у цих договорах.
Умови зазначених кредитних договорів є такими, що містять істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживачам; що передбачають обовязок укласти інший договір з третьою особою, визначеною кредитодавцем; дискримінаційними стосовно споживача, у тому числі щодо правил зміни процентної ставки; несправедливими; що суперечать Закону України «Про захист прав споживачів». Зокрема, зазначали, що за вказаними кредитними договорами кредитні кошти були надані фізичним особам для споживчих потреб.
Відповідно до умов кредитного договору від 31 травня 2006 року № 602-Ф на період дії договору застави заставодавець, у тому числі майновий поручитель, повинен відповідно до умов договору застави страхувати предмет застави у страховій компанії, погодженій з банком, за свій рахунок в повному обсязі на його повну договірну (заставну) вартість на користь банку як вигодонабувача від ризиків, визначених банком, та протягом семи календарних днів з дати укладення договору застави зобовязаний надати банку достатні документальні докази на підтвердження виконання зазначеного обовязку: завірену копію договору страхування та/або страхового полісу, а також завірені копії платіжних документів про сплату страхового внеску та/або інших документів, що підтверджують набрання чинності договором страхування. Не допускається розстрочення сплати страхових платежів, страхових внесків, страхових премій за договорами страхування майна. Безумовна франшиза за договорами страхування не може перевищувати 2 % страхової суми, за винятком ризику викрадення автомобіля, за яким безумовна франшиза не може бути вища за 10 % страхової суми.
Умови вказаного кредитного договору передбачають обовязок заставодавця укласти інший договір з третьою особою, визначеною кредитодавцем, що є несправедливою умовою договору згідно з пунктом 2 частини пятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».
Згідно зі статтею 9 Закону України «Про страхування» франшиза частина збитків, що не відшкодовується страховиком згідно з договором страхування. Зазначивши у пункті 5.6 вказаного кредитного договору безумовну франшизу у розмірі лише 2 % та неможливість розстрочення страхових платежів, банк свідомо збільшив витрати заставодавця на укладення договору страхування. Крім того, умова про погодження страхувальника виключно банком фактично надає банку можливість отримання додаткового прибутку від укладення договору страхування саме на умовах, визначених кредитним договором, за погодженням лише необхідних страхувальників.
Вказані положення також передбачені кредитними договорами від 24 грудня 2007 року № 1054-Ф, від 31 травня 2006 року № 601-Ф.
Відповідно до пункту 6.6 кредитного договору від 31 травня 2006 року
№ 602-Ф у разі прострочення виконання або неналежного чи неповного виконання умов щодо страхування предметів застави, у тому числі майновим поручителем, позичальник на вимогу банку негайно сплачує штрафні санкції. При цьому банк має право призупинити видачу кредитних коштів позичальнику та/або застосувати заходи для дострокового погашення кредиту.
Позивачі зазначали, що умови вказаних кредитних договорів передбачають: визначення страхувальника предметів застави виключно банком; встановлення умовами договору страхування максимальної межі безумовної франшизи з метою підвищення розміру страхових платежів; у випадку невиконання вимог банку щодо страхування можливість банку вимагати дострокового повернення кредитних коштів; у випадку невиконання вимог банку щодо страхування можливість банку призупинити видачу кредитних коштів; у разі невиконання вимог банку щодо страхування можливість банку застосувати заходи відповідальності шляхом накладення значних штрафів та пені. Вказані умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача.
Cуттєвою підставою своїх вимог позивачі зазначали ненадання інформації про орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуг з оформлення договору про надання кредиту, перелік усіх витрат, повязаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення.
Під час укладення кредитних договорів від 31 травня 2006 року № 602-Ф, від 24 грудня 2007 року № 1054-Ф, від 31 травня 2006 року № 601-Ф, від 30 листопада 2007 року № 599 кредитодавець не надав списку страхових компаній, які є погодженими ним, що унеможливлює встановлення вартості надання такими компаніями страхових послуг та розміру страхових платежів. Таким чином, кредитодавець порушив норми Закону України «Про захист прав споживачів» та не повідомив позичальника про орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту.
Вказане порушення було допущено під час укладення всіх кредитних договорів.
Вказуючи у графі «залишок заборгованості за кредитною лінією на кінець періоду, дол. США» інформацію лише щодо повернення тіла кредиту, банк свідомо ввів позичальника в оману щодо вартості кредиту та розміру грошових коштів, які підлягають поверненню, чим грубо порушив права споживача та вимоги Закону України «Про захист прав споживачів».
Вважали, що відповідно до частини шостої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.
Також позивачі посилались на те, що умови кредитного договору від 31 травня 2006 року № 602-Ф встановлюють право банку на одностороннє збільшення процентів за користування кредитом у будь-якому розмірі та фактично за будь-яких підстав. Аналогічні пункти містяться в умовах інших кредитних договорів. Тобто умови кредитних договорів містять дисбаланс прав та обовязків позичальника, що ставить у тяжке, несправедливе становище споживача в договірних зобовязаннях.
Вважали, що такі умови кредитних договорів є несправедливими в цілому, суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обовязків на погіршення становища споживача, що є підставою для визнання їх недійсними.
Пунктом 3.3.3 кредитних договорів передбачено, що позичальник має здійснити дострокове погашення кредиту саме протягом семи робочих днів, а не тридцяти календарних днів, як того вимагає Закон України «Про захист прав споживачів».
Пунктами 7.4.17.4.3 кредитних договорів передбачено обовязок щодо сплати комісій за управління кредитною лінією, за відкриття рахунків та сплати будь-яких інших комісій, що передбачені додатком 2 до кредитних договорів. Згідно з пунктом 4.1 кредитних договорів позичальник може достроково повернути кредит за умови оплати комісії у сумі 1 % від суми дострокового погашення. Встановивши у кредитних договорах сплату комісії за обслуговування кредиту, банк не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачам. При цьому банк нараховував, а позивачі сплачували комісії за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача.
Суди апеляційної та касаційної інстанцій розглядали справу неодноразово.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1. та ОСОБА_2. задоволено частково.
Визнано недійсними:
кредитний договір від 31 травня 2006 року № 602-Ф, укладений між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_4., правонаступником якого є ОСОБА_1., з усіма додатковими угодами;
кредитний договір від 24 грудня 2007 року № 1054-Ф, укладений між ЗАТ «Сведбанк Інвест», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_1., з усіма додатковими угодами;
кредитний договір від 08 червня 2005 року № 340-Ф, укладений між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_4., правонаступником якого є ОСОБА_1., з усіма додатковими угодами;
кредитний договір від 27 липня 2005 року № 380, укладений між
ЗАТ «ТАС-Інвестбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький», правонаступником якого є ОСОБА_1., з усіма додатковими угодами;
кредитний договір від 27 липня 2005 року № 379-Ф, укладений між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_5., правонаступником якого є ОСОБА_2., з усіма додатковими угодами;
кредитний договір від 27 липня 2005 року № 377-Ф, укладений між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_6., правонаступником якого є ОСОБА_2., з усіма додатковими угодами;
кредитний договір від 27 липня 2005 року № 378-Ф, укладений між
ЗАТ «Тас-Інвестбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_7., правонаступником якої є ОСОБА_2., з усіма додатковими угодами;
кредитний договір від 31 травня 2006 року № 601-Ф, укладений між
ЗАТ «ТАС-Інвестбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_8., правонаступником якої є ОСОБА_2., з усіма додатковими угодами;
іпотечний договір від 13 травня 2010 року за реєстровим № 543, укладений між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк»,
та ТОВ «Кавицький», з усіма додатковими угодами;
іпотечний договір від 13 травня 2010 року за реєстровим № 545, укладений між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький», з усіма додатковими угодами;
іпотечний договір від 13 травня 2010 року за реєстровим № 547, укладений між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький», з усіма додатковими угодами;
іпотечний договір від 13 травня 2010 року за реєстровим № 550, укладений між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький», з усіма додатковими угодами;
іпотечний договір від 13 травня 2010 року за реєстровим № 552, укладений між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький», з усіма додатковими угодами;
іпотечний договір від 13 травня 2010 року за реєстровим № 554, укладений між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький», з усіма додатковими угодами;
іпотечний договір від 13 травня 2010 року за реєстровим № 540, укладений між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_2., правонаступником якої є ТОВ «Кавицький», з усіма додатковими угодами;
іпотечний договір від 06 серпня 2010 року за реєстровим № 1641, укладений між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_1., з усіма додатковими угодами.
Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записи про іпотеку та обтяження, внесені на підставі:
іпотечного договору від 13 травня 2010 року за реєстровим № 543, укладеного між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький»;
іпотечного договору від 13 травня 2010 року за реєстровим № 545, укладеного між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький»;
іпотечного договору від 13 травня 2010 року за реєстровим № 547, укладеного між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький»;
іпотечного договору від 13 травня 2010 року за реєстровим № 550, укладеного між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький»;
іпотечного договору від 13 травня 2010 року за реєстровим № 552, укладеного між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький»;
іпотечного договору від 13 травня 2010 року за реєстровим № 554, укладеного між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький»;
іпотечного договору від 13 травня 2010 року за реєстровим № 540, укладеного між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_2., правонаступником якої є ТОВ «Кавицький»;
іпотечного договору від 06 серпня 2010 року за реєстровим № 1641, укладеного між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_1.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що задоволенню підлягає вимога про визнання порушеними прав позивачів як споживачів фінансових послуг. Оспорювані кредитні договори, за винятком кредитного договору № 599, укладені з порушенням вимог законодавства, зокрема Закону України «Про захист прав споживачів» Цивільного кодексу України (далі ЦК України), та підлягають визнанню недійсними. Вимога щодо визнання недійсним кредитного договору № 599 не підлягає задоволенню, оскільки позичальником за кредитним договором № 599 на момент укладення договору та станом на дату прийняття рішення є юридична особа ТОВ «Кавицький», тому Закон України «Про захист прав споживачів» не застосовується до вказаного договору. Позивачі не пропустили строк звернення до суду з позовом. Кожним іпотечним договором забезпечено вимоги за всіма кредитними договорами, які у своїй сукупності складають основне зобовязання. Задовольняючи позов у частині визнання недійсними кредитних договорів, суд першої інстанції дійшов висновку про недійсність правочинів щодо забезпечення такого основного зобовязання та, як наслідок, скасування записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про іпотеку та обтяження.
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 19 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ «Дельта Банк», Національного банку України задоволено. Апеляційну скаргу ТОВ «Кавицький» задоволено частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2017 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що у позивачів відсутнє право на звернення до суду, оскільки вони не були первинними позичальниками. Зазначені договори укладалися між іншими фізичними та юридичними особами, які виконували умови цих договорів і не ставили питання про визнання їх недійсними. Позивачі не були стороною спірних договорів на момент їх підписання, що виключає можливість порушення їх прав у момент укладання договорів.
Суд першої інстанції не врахував, що Закон України «Про захист прав споживачів» у редакції від 18 листопада 2003 року, яка діяла на момент укладення зазначених кредитних договорів, не встановлював таких ознак недійсності договорів зі споживачами, як несправедливі умови чи укладення договору з використанням нечесної підприємницької практики.
Також у задоволенні вимог щодо визнання кредитного договору від 30 листопада 2007 року № 599, укладеного ТОВ «Кавицький», недійсним повинно бути відмовлено, оскільки на правовідносини, що склалися у юридичної особи з банком, не поширюється Закон України «Про захист прав споживачів».
Постановою Верховного Суду від 29 серпня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_1., ОСОБА_2., подану представником ОСОБА_9., залишено без задоволення. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 19 жовтня 2017 року залишено без змін.
Постанову суду касаційної інстанції мотивовано тим, що на момент укладення кредитного договору від 24 грудня 2007 року № 1054-Ф між ЗАТ «Сведбанк Інвест», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_1. виконано вимоги Закону України «Про захист прав споживачів» щодо укладення кредитного договору у письмовій формі та зазначення у ньому передбачених законом обовязкових умов, кредитний договір не суперечить нормам цивільного законодавства, відповідає вільному волевиявленню та внутрішній волі учасників правочину, тому суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання його недійсним.
На момент укладення кредитних договорів від 31 червня 2006 року № 602-Ф, від 27 липня 2005 року № 380-Ф, від 31 травня 2006 року № 379-Ф, від 27 липня 2005 року № 377-Ф, від 27 липня 2005 року № 378-Ф, від 04 травня 2006 року № 601-Ф позивачі не були їх сторонами (первісними позичальниками), набуття позивачами статусу позичальників відбулось у подальшому на підставі відповідних договорів про переведення боргу та договорів про внесення змін до кредитних договорів, тому суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову ОСОБА_1. та ОСОБА_2. у задоволенні вимог про визнання їх недійсними з огляду на те, що на момент укладення оспорюваних договорів права позивачів порушено не було.
Особи, які укладали договори, правонаступниками яких є позивачі, мали інформацію про істотні умови цих договорів.
Оскільки суд не встановив підстав для визнання недійсними кредитних договорів, правильною є і відмова у визнанні недійсними забезпечувальних договорів іпотеки.
У грудні 2018 року ОСОБА_3. як особа, яка не брала участі у справі, проте вважала, що оскаржуваним рішенням порушені її права та обовязки, подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
У листопаді 2019 року ТОВ «Ферентино» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
У грудні 2019 року до Верховного Суду звернулось ТОВ «Кавицький» із заявою про приєднання до касаційної скарги ТОВ «Ферентино», в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Постановою Верховного Суду від 29 січня 2020 року касаційні скарги ОСОБА_3., ТОВ «Ферентино», до якої приєдналося ТОВ «Кавицький», задоволено частково.
Рішення Апеляційного суду міста Києва від 19 жовтня 2017 року та постанову Верховного Суду від 29 серпня 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанову суду касаційної інстанції мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову з підстав того, що у позивачів відсутнє право на звернення до суду, не звернув достатньої уваги на предмет і підстави поданого позову, характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, а також наявність порушеного права позивача, встановленого законом, на звернення до суду за захистом такого права та права на оскарження оспорюваних договорів.
Суд апеляційної інстанції не застосував до правовідносин за оспорюваними договорами норми Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції від 01 грудня 2005 року та у редакції від 18 листопада 2003 року, вважаючи, що позивачі не мали права на звернення до суду та їхні права не порушені.
Постановою Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року апеляційну скаргу ТОВ «Кавицький» залишено без задоволення, апеляційні скарги ПАТ «Дельта Банк» та Національного банку України задоволено частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2017 року у частині визнання недійсними іпотечних договорів з додатковими угодами до них та в частині скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про іпотеку та обтяження, внесених на підставі іпотечних договорів з додатковими угодами до них, скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині.
В іншій частині рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2017 року залишено без змін.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що позивачі є стороною кредитних договорів, вони мають субєктивне право на звернення до суду із позовом про визнання договорів недійсними, за якими вони є стороною. Умови кредитних договорів є такими, що містять істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачам, а також є дискримінаційними стосовно споживачів, у тому числі щодо правил зміни відсоткової ставки, несправедливими, такими, що суперечать положенням Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції від 18 листопада 2003 року та у редакції від 01 грудня 2005 року. Оспорювані кредитні договори, за винятком кредитного договору № 599, укладені з порушенням вимог законодавства, зокрема Закону України «Про захист прав споживачів» ЦК України, тому підлягають визнанню недійсними. Позивачі звернулися до суду з цим позовом у межах позовної давності. Оскільки кредитний договір № 599, укладений між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький», є дійсним та входить як частина до єдиного основного зобов'язання (сукупності кредитних договорів), суд апеляційної інстанції зазначив, що визнання недійсними іпотечних договорів у судовому порядку є безпідставним.
Короткий зміст вимог касаційних скарг
У березні 2021 року ТОВ «Кавицький» подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року у частині відмови в позові щодо визнання недійсними іпотечних договорів, скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про іпотеку та обтяження, внесених на підставі цих іпотечних договорів; скасувати постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року та рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2017 року в частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсним кредитного договору від 30 листопада 2007 року № 599, укладеного між
ЗАТ «ТАС-Інвестбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький», з усіма додатковими угодами; ухвалити нове рішення, яким визнати недійсним кредитний договір від 30 листопада 2007 року № 599, укладений між ЗАТ «ТАС-Інветсбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький», з усіма додатковими угодами та визнати недійсними іпотечні договори і скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записи про іпотеку та обтяження, внесені на підставі іпотечних договорів. В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року залишити без змін.
У березні 2021 року Національний банк України подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року в частині визнання недійсними кредитних договорів, а саме: кредитного договору від 31 травня 2006 року № 602-Ф; кредитного договору від 24 грудня 2007 року № 1054-Ф; кредитного договору від 08 червня 2005 року 340-Ф; кредитного договору від 27 липня 2005 року № 380; кредитного договору від 27 липня 2005 року № 379-Ф; кредитного договору від 27 липня 2005 року № 377-Ф; кредитного договору від 27 липня 2005 року № 378-Ф; кредитного договору від 31 травня 2006 року № 601-Ф, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
У березні 2021 року ПАТ «Дельта Банк» подало касаційну скаргу, до якої приєднався Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, у якій просить скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року в частині задоволених позовних вимог, ухвалити рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
У березні 2021 року ОСОБА_1., ОСОБА_2. подали касаційну скаргу, в якій просять скасувати постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року, якою скасовано рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2017 року та ухвалено нове рішення про відмову у позові в частині визнання недійсними іпотечних договорів та скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про іпотеку та обтяження, внесених на підставі іпотечних договорів, залишити без змін рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2017 року в частині вирішення вимог про визнання недійсними іпотечних договорів та скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про іпотеку та обтяження, внесених на підставі вказаних іпотечних договорів.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Кавицький» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року; витребувано справу із суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1. та ОСОБА_2. на постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ПАТ «Дельта Банк» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року; відмовлено у задоволенні клопотання ПАТ «Дельта Банк» про зупинення виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2017 року та постанови Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року; відмовлено у задоволенні клопотання ТОВ «Кавицький» про відмову у відкритті касаційного провадження.
Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Національного банку України на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року; відмовлено у задоволенні клопотання Національного банку України про зупинення виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2017 року та постанови Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року; відмовлено у задоволенні клопотання ТОВ «Кавицький» про відмову у відкритті касаційного провадження.
У травні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2021 року прийнято заяву Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про приєднання до касаційної скарги ПАТ «Дельта Банк» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 09 серпня 2022 року справу призначено до судового розгляду. У задоволенні клопотань Національного банку України та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про розгляд справи з викликом сторін відмовлено.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу справи між суддями від 17 лютого 2023 року справу призначено судді-доповідачу Ігнатенку В. М. Судді, які входять до складу колегії: Карпенко С. О., Мартєв С. Ю., Тітов М. Ю., Сердюк В. В.
У звязку з обранням судді Мартєва С. Ю. до Великої Палати Верховного Суду у справі здійснено повторний автоматизований розподіл, згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28 червня 2023 року справу призначено судді-доповідачу Ігнатенку В. М., судді, які входять до складу колегії: Карпенко С. О., Стрільчук В. А., Тітов М. Ю., Сердюк В. В.
Ухвалою Верховного Суду від 05 липня 2023 року задоволено клопотання Національного банку України та зупинено дію рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2017 року та постанови Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсними кредитних договорів до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.
Ухвалою Верховного Суду від 09 серпня 2023 року у задоволенні клопотання ТОВ «Кавицький» про розгляд справи у судовому засіданні з викликом сторін (учасників справи) відмовлено.
Ухвалою Верховного Суду від 09 серпня 2023 року заяву ТОВ «Кавицький» про відвід колегії суддів залишено без розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 16 серпня 2023 року заяву ОСОБА_1. про відвід колегії суддів залишено без розгляду.
У звязку із звільненням судді ОСОБА_6. у відставку у справі здійснено повторний автоматизований розподіл, згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01 вересня 2023 року справу призначено судді-доповідачу Ігнатенку В. М., судді, які входять до складу колегії: Карпенко С. О., Тітов М. Ю., Фаловська І. М., Сердюк В. В.
Ухвалою Верховного Суду від 06 вересня 2023 року у задоволенні клопотання ТОВ «Кавицький» про витребування документів або закриття касаційного провадження відмовлено.
Ухвалою Верховного Суду від 06 вересня 2023 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1. про передачу справи на розгляд Обєднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відмовлено.
Ухвалою Верховного Суду від 06 вересня 2023 року у задоволенні клопотання арбітражного керуючого Куделі Марії Олександрівни про залучення її як третьої особи, яке не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача відмовлено.
Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2023 року у задоволенні заяви ТОВ «Кавицький» про відвід судді Верховного Суду Ігнатенка В. М. відмовлено.
Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2023 року клопотання ОСОБА_3. про надіслання копій касаційних скарг з додатками задоволено. Надіслано ОСОБА_3. копії касаційних скарг ТОВ «Кавицький», ПАТ «Дельта Банк», Національного банку України на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року з додатками, заяви Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про приєднання до касаційної скарги ПАТ «Дельта Банк» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року з додатками, касаційної скарги ОСОБА_1. та ОСОБА_2. на постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року з додатками. Розяснено ОСОБА_3. право подати до суду касаційної інстанції з додержанням вимог статті 395 ЦПК України відзиви на касаційні скарги та заяву про приєднання до касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня вручення цієї ухвали.
Ухвалою Верховного Суду від 14 лютого 2024 року заяву ТОВ «Кавицький» про відвід колегії суддів залишено без розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2024 року заяву ОСОБА_2. про відвід судді Ігнатенка В. М. залишено без розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2024 року заяву ТОВ «Кавицький» про відвід судді Фаловської І. М. залишено без розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи осіб, які подали касаційні скарги
Касаційну скаргу ТОВ «Кавицький» мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не врахував, що кожен із оспорюваних договорів іпотеки забезпечував одночасно всі кредитні договори, які у своїй сукупності створювали єдине «основне зобовязання». Тому визнання судом апеляційної інстанції недійсними восьми із девяти кредитних договорів свідчить про те, що визначена сторонами істотна умова щодо основного зобовязання не відповідає закону та є недійсною. Тому незаконність основного зобовязання, яке забезпечується іпотекою, є підставою для визнання недійсними іпотечних договорів та, відповідно, для скасування записів про обтяження та іпотеку.
Суди дійшли помилкових висновків про те, що Закон України «Про захист прав споживачів» не застосовується до кредитного договору від 30 листопада 2007 року № 599, оскільки єдиними учасниками ТОВ «Кавицький» були фізичні особи ОСОБА_1. та ОСОБА_2., яким також надавались кредитні кошти шляхом укладення декількох кредитних договорів, які мали аналогічні умови з кредитним договором № 599, та які були визнані судами недійсними.
Умови кредитного договору № 599 є такими, що містять істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача, що передбачають обовязок укласти інший договір з третьою особою, визначеною кредитодавцем, дискримінаційними стосовно споживача, в тому числі щодо правил зміни відсоткової ставки, несправедливими, такими, що суперечать положенням Закону України «Про захист прав споживачів»
Як на підставу касаційного оскарження ТОВ «Кавицький» посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц; у постановах Верховного Суду від 22 лютого 2018 року у справі № 308/14875/13-ц, від 18 квітня 2018 року у справі
№ 753/11000/14-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 127/10795/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 297/2655/14-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 1005/1902/2012, від 28 листопада 2018 року у справі № 688/405/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 464/10849/14-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 490/8641/15-ц, від 19 грудня 2018 року у справі № 206/7190/14-ц, від 31 січня 2019 року у справі № 524/753/16-ц, від 25 березня 2020 року у справі № 756/1381/17-ц та у постанові Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року у справі № 6-80цс12.
Також вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема частини другої статті 548 ЦК України щодо недійсності забезпечувального правочину у разі недійсності основного зобовязання саме у випадку, коли основне зобовязання, яке забезпечене іпотекою, складається з кількох кредитних договорів (сукупний розмір боргу за якими становить єдину істотну умову основного зобовязання) і частина з таких кредитних договорів визнана недійсними в судовому порядку.
Підставами касаційного оскарження зазначено пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
Касаційну скаргу Національного банку України мотивовано тим, що позивачі, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсними кредитних договорів та договорів іпотеки, не довели наявність у них порушеного права чи охоронюваного законом інтересу на момент укладення оспорюваних договорів. Укладення між сторонами кредитних договорів та подальше їх викладення у новій редакції відповідає вимогам чинного законодавства та вільному волевиявленню сторін. Під час укладення кредитних договорів первісні позичальники та позивачі були ознайомлені з його умовами, висловили своє волевиявлення шляхом підписання договорів та виконували їх умови, що свідчить про прийняття позичальниками таких умов та про спрямованість на реальне настання правових наслідків.
Суд першої інстанції при визнанні недійсними кредитних договір від 08 червня 2005 року № 340-Ф, від 27 липня 2005 року № 380, від 27 липня 2005 року № 379-Ф, від 27 липня 2005 року № 377-Ф, від 27 липня 2005 року № 378-Ф помилково послався на статті 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції від 01 грудня 2005 року, оскільки вони набрали чинності після укладення вказаних договорів. Посилаючись на частину першу статті 21 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції від 18 листопада 2003 року, суди не врахували, що вказана норма застосовується лише при визнанні недійсними умов договору, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, а не всього договору в цілому.
Визнаючи недійсними кредитні договори від 31 травня 2006 року № 602-Ф, від 24 грудня 2007 року № 1054-Ф, від 31 травня 2006 року № 601-Ф, суди посилалися на статті 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції від 01 грудня 2015 року, проте не врахували, що позивачі при переведенні на них боргу були вільними у виборі контрагента, а також вільні у виборі самих кредитних договорів. Крім того, 13 липня 2013 року між позивачами та ПАТ «Дельта Банк» кредитні договори були викладені у новій редакції, які були підписані сторонами.
Також умови кредитних договорів щодо страхування предмета іпотеки в погодженій з ПАТ «Дельта Банк» страховій компанії жодного разу не застосовувалися до позивачів, а пропозиція щодо підвищення відсоткової ставки за кредитними договорами не була погоджена позивачами, тому позивачі здійснювали подальше погашення відсотків за ставкою, яка була закріплена в кредитних договорах.
Суди дійшли висновків про недійсність кредитних договорів без дослідження правовідносин, які існували саме на момент укладення кредитних договорів між попередніми позичальниками та попередніми кредиторами.
Первісні позичальники на момент укладення договорів не заявляли додаткових вимог щодо умов цих договорів. Після переходу до ПАТ «Дельта Банк» прав кредитора та переведення боргу на позивачів між ПАТ «Дельта Банк» та позивачами укладені договори про внесення змін до кредитних договорів шляхом викладення їх в новій редакції. Зазначене свідчить про погодження позивачами усіх умов кредитних договорів та вільне волевиявлення сторін під час укладення кредитних договорів. Тому суди не врахували норм статей 3, 509, 626628 ЦК України щодо суперечливої поведінки позивачів.
Суди не врахували, що позивачі звернулися до суду з пропуском позовної давності.
Як на підставу касаційного оскарження Національний банк України посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 01 червня 2018 року у справі № 308/3953/15-ц, від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17, від 03 грудня 2020 року у справі № 442/475/17, від 07 серпня 2020 року у справі № 303/5990/16-ц, від 01 лютого 2021 року у справі № 285/1881/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 307/1714/16-ц, від 25 червня 2020 року у справі № 712/5458/17, від 10 грудня 2019 року у справі № 200/16402/17, від 07 жовтня 2019 року у справі № 686/22113/16-ц, від 10 серпня 2020 року у справі № 372/944/18, від 10 грудня 2020 року у справі № 9901/143/20, від 08 липня 2020 року у справі № 711/3491/18, від 23 вересня 2020 року у справі № 520/7386/16-ц, від 30 травня 2018 року у справі № 367/2271/15-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 204/1646/16, від 27 травня 2020 року у справі № 667/10018/15-ц, від 11 квітня 2018 року у справі № 127/18820/15-ц, від 11 січня 2020 року у справі № 761/22687/17 та у постановах Верховного Суду України від 29 квітня 2014 року у справі № 3-11гс14, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17.
Підставами касаційного оскарження зазначено пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Касаційну скаргу ПАТ «Дельта Банк», до якої приєднався Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, мотивовано тим, що позичальники були проінформовані про всі істотні умови оскаржуваних кредитних договорів, способи та терміни погашення кредиту, сукупну вартість кредиту, розміри та терміни сплати процентів та інших платежів. Позивачі не надали належних доказів на підтвердження того, що оскаржувані договори порушують принципи добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обовязків сторін та завдають шкоди позивачам.
Суди не врахували, що на момент укладення кредитних договорів від 08 червня 2005 року № 340-Ф, від 27 липня 2005 року № 380, від 27 липня 2005 року № 379-Ф, від 27 липня 2005 року № 377-Ф, від 27 липня 2005 року № 378-Ф Закон України «Про захист прав споживачів» діяв у редакції від 18 листопада 2003 року і не встановлював таких ознак недійсності договорів, як несправедливі умови чи укладення договору з використанням нечесної підприємницької діяльності.
Крім того, позивачі звернулися до суду з пропуском позовної давності.
Як на підставу касаційного оскарження ПАТ «Дельта Банк» посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 03 грудня 2020 року у справі № 442/475/17, від 10 лютого 2021 року у справі № 464/9975/14-ц, від 28 лютого 2018 року у справі № 372/5906/14-ц.
Підставами касаційного оскарження зазначено пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Касаційну скаргу ОСОБА_1. та ОСОБА_2. мотивовано тим, що кожен із договорів іпотеки забезпечував одночасно всі кредитні договори, які у своїй сукупності створювали єдине «основне зобовязання». Тому визнання недійсними восьми з девяти кредитних договорів призводять до недійсності істотної умови «основного зобовязання» та, відповідно, є підставою для визнання недійсними договорів іпотеки.
Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_1. та ОСОБА_2. посилаються на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема частини другої статті 548 ЦК України щодо недійсності забезпечувального правочину у разі недійсності «основного зобовязання» саме у випадку, коли «основне зобовязання», яке забезпечене іпотекою, складається з кількох кредитних договорів (сукупний розмір боргу за якими становить єдину істотну умову «основного зобовязання») і частина з таких кредитних договорів визнана недійсними в судовому порядку.
Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
Позиція інших учасників справи
У травні 2021 року Національний банк України подав відзив на касаційні скарги ТОВ «Кавицький», ОСОБА_1., ОСОБА_2., ПАТ «Дельта Банк», у якому просить відмовити у задоволенні касаційних скарг ТОВ «Кавицький», ОСОБА_1., ОСОБА_2., задовольнити касаційну скаргу ПАТ «Дельта Банк».
У червні 2021 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб подав відзив на касаційну скаргу ТОВ «Кавицький», у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року в оскаржуваній частині залишити без змін.
У жовтні 2021 року ОСОБА_1., ОСОБА_2. подали клопотання про закриття касаційного провадження у справі за касаційними скаргами Національного банку України та ПАТ «Дельта Банк».
У листопаді 2021 року Національний банк України електронною поштою надіслав заперечення на клопотання ОСОБА_1., ОСОБА_2. про закриття касаційного провадження.
У червні 2022 року ОСОБА_1., ОСОБА_2. подали пояснення щодо касаційних скарг ПАТ «Дельта Банк» та Національного банку України.
У серпні 2022 року ОСОБА_1., ОСОБА_2. подали додаткові пояснення до клопотання про закриття провадження у справі.
У серпні 2022 року ТОВ «Кавицький» подало клопотання про закриття касаційного провадження у справі за касаційними скаргами ПАТ «Дельта Банк», до якої приєднався Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, та Національного банку України.
У серпні 2022 року від ТОВ «Кавицький» надійшли додаткові пояснення щодо касаційних скарг ПАТ «Дельта Банк» та Національного банку України.
У лютому 2023 року Національний банк України надіслав додаткові пояснення.
У серпні 2023 року ОСОБА_1. надіслав заперечення на додаткові пояснення Національного банку України.
У серпні 2023 року ТОВ «Кавицький» надіслало до суду заяву про закриття касаційного провадження за касаційними скаргами Національного банку України та ПАТ «Дельта Банк», до якої приєднався Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.
У серпні 2023 року Національний банк України надіслав заперечення на повторне клопотання ТОВ «Кавицький» про закриття провадження та пояснення щодо заперечень на додаткові пояснення.
У серпні 2023 року ОСОБА_1. подав клопотання про передачу справи на розгляд Обєднаної палати Касаційного цивільного суду.
У серпні 2023 року ТОВ «Кавицький» надіслало клопотання про витребування документів або закриття провадження у справі.
У серпні 2023 року арбітражний керуючий, розпорядник майна ТОВ «Кавицький» Куделя М. О. надіслала клопотання про залучення її до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.
У серпні 2023 року ОСОБА_1., ОСОБА_2. подали до суду письмові пояснення щодо заперечень Національного банку України на клопотання ТОВ «Кавицький» про закриття касаційного провадження.
У листопаді 2023 року ТОВ «Кавицький» подало клопотання про передачу справи Науково-консультативній раді при Верховному Суді для надання висновку.
У лютому 2024 року ОСОБА_1. надіслав письмові пояснення щодо висновків Верховного Суду у справі № 757/61632/16-ц.
У лютому 2024 року ТОВ «Кавицький» надіслало заяву про розяснення ухвали Касаційного цивільного суду від 06 вересня 2023 року.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
31 травня 2006 року між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк» (позикодавець) та ОСОБА_4. (боржник) укладено кредитний договір № 602-Ф, за умовами якого останньому відкрито кредитну лінію, що відновлюється, у розмірі 1 000 000,00 дол. США зі сплатою 14 % річних та строком повернення до 14 травня 2011 року.
Згідно з пунктом 1.5 кредитного договору № 602-Ф цільове призначення кредиту споживчі потреби.
15 серпня 2011 року між ПАТ «Сведбанк» (правонаступником
ЗАТ «ТАС-Інвестбанк»), ОСОБА_4. та ОСОБА_1. укладено договір про переведення боргу, відповідно до умов якого останній прийняв право вимоги, у тому числі й за кредитним договором від 31 травня 2006 року № 602-Ф, укладеним із ОСОБА_4.
24 грудня 2007 року між ЗАТ «СведбанкІнвест» (позикодавець) та ОСОБА_1. (боржник) укладено кредитний договір № 1054-Ф, згідно з умовами якого позичальнику відкрито кредитну лінію, що відновлюється, у розмірі 1 000 000,00 дол. США зі сплатою 12 % річних та терміном повернення коштів до 23 грудня 2014 року.
Згідно з пунктом 1.5 кредитного договору 1054-Ф цільове призначення кредиту придбання нерухомості, споживчі потреби.
08 червня 2005 року між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк» (позикодавець) та ОСОБА_4. (боржник) укладений кредитний договір № 340-Ф, за умовами якого останньому відкрито кредитну лінію, що відновлюється, у розмірі 631 000,00 дол. США зі сплатою 15 % річних та терміном повернення до 07 червня 2010 року.
Згідно з пунктом 1.5 кредитного договору № 340-Ф цільове призначення кредиту споживчі потреби.
07 липня 2008 року між ЗАТ «СведбанкІнвест», яке є правонаступником ЗАТ «ТАС-Інвестбанк», ОСОБА_4. та ОСОБА_1. укладено додатковий договір № 39 до кредитного договору № 340-Ф про переведення боргу, відповідно до умов якого останній прийняв право вимоги, у тому числі й за кредитним договором від 08 червня 2005 року № 340-Ф, укладеним між ЗАТ «СведбанкІнвест» та ОСОБА_4.
27 липня 2005 року між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк» (позикодавець) та ТОВ «Кавицький» (боржник) укладено кредитний договір № 380, згідно з умовами якого позичальнику відкрито кредитну лінію, що відновлюється, у розмірі 250 000,00 дол. США зі сплатою 14,5 % річних на період із 27 липня 2005 року до 30 вересня 2009 року та 15 % річних на період із 01 жовтня 2005 року до 26 липня 2010 року із терміном повернення до 26 липня 2010 року.
29 липня 2008 року між ЗАТ «СведбанкІнвест», ТОВ «Кавицький» та ОСОБА_1. укладено додатковий договір № 16, відповідно до умов якого сторони погодили включити ОСОБА_1. як позичальника та виклали кредитний договір у новій редакції.
13 травня 2010 року між ПАТ «Сведбанк» (правонаступник
ЗАТ «ТАС-Інвестбанк»), ТОВ «Кавицький» та ОСОБА_1. укладено додатковий договір № 23, відповідно до умов якого сторони погодили виключити ТОВ «Кавицький» як позичальника та виклали кредитний договір у новій редакції.
Згідно з пунктом 1.4 кредитного договору № 380 (з урахуванням внесених змін) цільове призначення кредиту споживчі потреби.
27 липня 2005 року між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк» (позикодавець) та ОСОБА_5. (боржник) укладено кредитний договір № 379-Ф, за умовами якого останній відкрито кредитну лінію, що відновлюється, у розмірі 1 550 000,00 дол. США зі сплатою 14,5 % річних за період із 27 липня 2005 року до 30 вересня 2009 року та 15 % річних за період із 01 жовтня 2005 року до 26 липня 2010 року зі строком повернення до 26 липня 2010 року.
Згідно з пунктом 1.5 кредитного договору № 379-Ф цільове призначення кредиту споживчі потреби.
13 травня 2010 року між ПАТ «Сведбанк» (правонаступник
ЗАТ «ТАС-Інвестбанк»), ОСОБА_5. та ОСОБА_2. укладено договір про переведення боргу, відповідно до умов якого новий позичальник приймає на себе всі права та обовязки, які виникли на підставі кредитного договору від 27 липня 2005 року № 379-Ф, укладеного між первісним позичальником та банком.
27 липня 2005 року між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк» (позикодавець) та ОСОБА_6. (боржник) укладений кредитний договір № 377-Ф, відповідно до умов якого останньому відкрито кредитну лінію, що відновлюється, у розмірі 1 600 000,00 дол. США зі сплатою 14,5 % річних за період із 27 липня 2005 року до 30 вересня 2009 року та 15 % річних за період із 01 жовтня 2005 року до 26 липня 2010 року зі строком повернення до 26 липня 2010 року.
Згідно з пунктом 1.5 кредитного договору № 377-Ф цільове призначення кредиту споживчі потреби.
13 травня 2010 року між ПАТ «Сведбанк» (правонаступник
ЗАТ «ТАС-Інвестбанк»), ОСОБА_6. та ОСОБА_2. укладено договір про переведення боргу, відповідно до умов якого новий позичальник приймає на себе всі права та обовязки, які виникли на підставі кредитного договору від 27 липня 2005 року № 377-Ф, укладеного між первісним позичальником та банком.
27 липня 2005 року між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк» (позикодавець) та ОСОБА_7. (боржник) укладено кредитний договір № 378-Ф, відповідно до умов якого останній відкрито кредитну лінію, що відновлюється, у розмірі 1 600 000,00 дол. США зі сплатою 14,5 % річних за період із 27 липня 2005 року до 30 вересня 2009 року та 15 % річних за період із 01 жовтня 2005 року до 26 липня 2010 року зі строком повернення до 26 липня 2010 року.
Згідно з пунктом 1.5 кредитного договору № 378-Ф цільове призначення кредиту споживчі потреби.
13 травня 2010 року між ПАТ «Сведбанк» (правонаступник
ЗАТ «ТАС-Інвестбанк»), ОСОБА_7. та ОСОБА_2. укладено договір про переведення боргу, відповідно до умов якого первісний позичальник переводить на нового позичальника, а новий позичальник приймає на себе всі права та обовязки, які виникли на підставі кредитного договору від 27 липня 2005 року № 378-Ф, укладеного між первісним позичальником та банком.
31 травня 2006 року між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк» (позикодавець) та ОСОБА_8. (боржник) укладено кредитний договір № 601-Ф, за умовами якого банк відкрив позичальнику кредитну лінію, що відновлюється, у розмірі 1 000 000,00 дол. США зі сплатою 14 % річних та строком повернення до 14 травня 2011 року.
Згідно з пунктом 1.5 кредитного договору № 601-Ф цільове призначення кредиту споживчі потреби.
15 серпня 2011 року між ПАТ «Сведбанк» (правонаступник
ЗАТ «ТАС-Інвестбанк»), ОСОБА_8. та ОСОБА_2. укладено договір про переведення боргу, відповідно до умов якого остання приймає на себе всі права та обовязки, які виникли на підставі кредитного договору від 31 травня 2006 року № 601-Ф, укладеного між первісним позичальником та банком.
За наслідками укладених договорів про переведення боргу, додаткових договорів до кредитних договорів ОСОБА_1. є боржником за кредитними договорами від 31 травня 2006 року № 602-Ф, від 24 грудня 2007 року № 1054-Ф, від 08 червня 2005 року № 340-Ф, від 27 липня 2005 року № 380.
За наслідками укладених договорів про переведення боргу ОСОБА_2. є боржником за кредитними договорами від 27 липня 2005 року № 379-Ф, від 27 липня 2005 року № 377-Ф, від 27 липня 2005 року № 378-Ф, від 31 травня 2006 року № 601-Ф.
30 листопада 2007 року між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк» (позикодавець) та ТОВ «Кавицький» (боржник) укладено кредитний договір № 599, відповідно до якого банк відкриває позичальнику кредитну лінію, що відновлюється, відповідно до якої надав позичальнику кредит у розмірі 4 500 000,00 дол. США зі сплатою 12 % річних та терміном повернення до 29 листопада 2014 року.
Згідно з пунктом 1.5 кредитного договору № 599 цільове призначення кредиту придбання нерухомості, оплата ремонтних робіт.
На забезпечення виконання умов кредитних договорів укладено іпотечні договори від 13 травня 2010 року № 543 між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький»; від 13 травня 2010 року № 545 між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький»; від 13 травня 2010 року № 547 між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький»; від 13 травня 2010 року № 550 між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький»; від 13 травня 2010 року № 552 між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький»; від 13 травня 2010 року № 554 між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький»; від 13 травня 2010 року № 540 між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_2., правонаступником якої є ТОВ «Кавицький»; від 06 серпня 2010 року № 1641 між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_1.
Суди встановили, що 18 червня 2013 року між ПАТ «Омега Банк» (продавець, правонаступник ПАТ «Сведбанк») та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги № 1, за яким сторони передбачили, що продавець надав кредити позичальникам за кредитними договорами. Продавець бажає продати (відступити), а покупець бажає купити (прийняти) права вимоги за винагороду та на умовах, що визначені у цьому договорі.
За договором купівлі-продажу прав вимоги від 18 червня 2013 року № 1 ПАТ «Дельта Банк» сплатило купівельну ціну в частині оплати купівлі оспорюваних позивачами кредитних договорів у розмірі 174 805 186,88 грн.
Таким чином, ПАТ «Дельта Банк» не є первісним кредитором у вказаних зобовязаннях, а набуло статус кредитора на підставі договору купівлі-продажу прав вимоги від 18 червня 2013 року № 1.
Відповідно до вказаного правочину (з урахуванням додатку 1 до договору купівлі-продажу прав вимоги від 18 червня 2013 року № 1 та додатку до акта приймання-передачі прав вимоги) ПАТ «Дельта Банк», серед іншого, набуло права вимоги до боржників за вказаними кредитними договорами.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У статті 400 ЦПК України зазначено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги ПАТ «Дельта Банк» (до якої приєднався Фонд гарантування вкладів фізичних осіб), Національного банку України, ТОВ «Кавицький», ОСОБА_1. та ОСОБА_2. підлягають частковому задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Частиною першою статті 8 Конституції Українипередбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (стаття 509 ЦК України).
Статтями 6 627 ЦК України встановлено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.
Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.
Відповідно до статей 1054 1055 ЦК України за кредитним договором, який укладається у письмовій формі, банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом. При цьому споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 частини першої статті 1 цього Закону). Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
За статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами
першоютретьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина перша статті 215 ЦК України).
Згідно з частинами першоютретьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними. Добра совість це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності.
Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документа (наприклад, свідоцтва про право на спадщину) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18).
Щодо вирішення вимог про визнання недійсним кредитного договору від 30 листопада 2007 року № 599
30 листопада 2007 року між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький» укладений кредитний договір № 599.
Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції від 13 січня 2006 року) споживач фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання недійсним кредитного договору від 30 листопада 2007 року № 599, суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що оскільки позичальником за цим договором є юридична особа ТОВ «Кавицький», а не фізична особа споживач, у договорі не зазначено та із його змісту не вбачається, що цільове призначення кредиту споживчі потреби, то Закон України «Про захист прав споживачів» до вказаного правочину не застосовується.
Суди обґрунтовано відхилили доводи позивачів щодо наявності підстав для задоволення позову в цій частині, взяли до уваги заперечення відповідачів та дійшли законного та обґрунтованого висновку щодо відсутності підстав для визнання кредитного договору від 30 листопада 2007 року № 599 недійсним.
Не погоджуючись із вказаними висновками судів першої та апеляційної інстанцій, ТОВ «Кавицький» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій зазначає, що умови кредитного договору від 30 листопада 2007 року № 599 суперечать положенням Закону України «Про захист прав споживачів», та посилається на неврахування судами висновків, викладених постановах Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року у справі
№ 6-80цс12, від 25 вересня 2013 року у справі №6-80цс13, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16.
Відповідно до висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року у справі № 6-80цс12, від 25 вересня 2013 року у справі № 6-80цс13, несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
Верховний Суд України у постанові від 16 листопада 2016 року у справі
№ 6-1746цс16 вказав, що відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).
Верховний Суд відхиляє посилання ТОВ «Кавицький» на зазначені висновки Верховного Суду України, оскільки вони стосуються правовідносин між кредитодавцем та позичальником (споживачем) фізичною особою за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору, які регулюються Законом України «Про захист прав споживачів».
Водночас кредитний договір від 30 листопада 2007 року № 599 укладений між двома юридичними особами, тому на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів».
З урахуванням наведеного рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним кредитного договору від 30 листопада 2007 року № 599 підлягають залишенню без змін.
Щодо вирішення вимог про визнання недійсними кредитних договорів від 08 червня 2005 року № 340-Ф, від 27 липня 2005 року № 380, від 27 липня 2005 року № 379-Ф, від 27 липня 2005 року № 377-Ф, від 27 липня 2005 року № 378-Ф, від 31 травня 2006 року № 601-Ф; від 31 травня 2006 року № 602-Ф, від 24 грудня 2007 року № 1054-Ф
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1., ОСОБА_2. посилались на те, що кредитні договори від 31 травня 2006 року № 602-Ф, від 24 грудня 2007 року № 1054-Ф, від 31 травня 2006 року № 601-Ф містять несправедливі умови договору відповідно до пункту 2 частини пятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».
Згідно з пунктом 5.6 зазначених кредитних договорів страхування предметів застави з додержанням зазначеного нижче є обовязковою та істотною умовою договору. На період дії договору (договорів) застави заставодавець, в тому числі майновий поручитель, повинен відповідно до умов договору застави страхувати у страховій компанії, погодженій з банком, за свій рахунок предмет застави у повному обсязі на його повну договірну (заставну) вартість на користь заставодержателя (банку), як вигодонабувача, від ризиків, визначених банком, та протягом семи календарних днів з дати укладення договору застави зобовязаний надати банку достатніх документальних доказів на підтвердження виконання зазначеного обовязку (завірену копію договору страхування та (або) страхового полісу, а також завірені копії платіжних документів про сплату страхового внеску та (або) інших документів, що підтверджують набрання чинності договором страхування.
Не допускається розстрочення сплати страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) за договорами страхування майна. Безумовна франшиза за договорами страхування не може перевищувати 2 % від страхової суми. За винятком ризику викрадення автомобіля, за яким безумовна франшиза не може бути вища за 10 % від страхової суми.
Страхування має здійснюватися від таких ризиків: будівель та споруд, зазначених у підпункті 5.1.1 та 5.1.2 договору від ризиків пошкодження вогнем, водою, стихійними лихами та ризиків протиправних дій третіх осіб. Ненадання банку достатніх документальних доказів на підтвердження виконання обовязку щодо страхування предмета застави відповідно до умов кредитного договору, в тому числі майновим поручителем, розглядається як недодержання умов кредитного договору щодо забезпечення виконання зобовязань позичальника.
Пунктами 6.6 зазначених кредитних договорів від 31 травня 2006 року
№ 602-Ф, від 24 грудня 2007 року № 1054-Ф, від 31 травня 2006 року № 601-Ф визначено штрафні санкції у разі прострочення виконання або неналежного чи неповного виконання умов щодо страхування предметів застави.
Позивачі зазначали, що умова про погодження страхувальника виключно банком фактично надає банку можливість отримання додаткового прибутку від укладення договору страхування саме на умовах, визначених кредитним договором, за погодженням лише необхідних страхувальників.
Кредитодавець не надав списку страхових компаній, які є погодженими кредитодавцем, що унеможливлює встановлення вартості надання такими компаніями страхових послуг та розміру страхових платежів.
Також під час укладення кредитних договорів кредитодавець не повідомив позичальника про орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту.
Пунктами 7.4.17.4.3 кредитних договорів передбачено обовязок щодо сплати комісій за управління кредитною лінією, за відкриття рахунків та сплати будь-яких інших комісій, що передбачені додатком № 2 до кредитних договорів.
Відповідно до частини пятої статті 11, частин першої, другої, пятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
Зазначаючи в графі «Залишок заборгованості за кредитною лінією на кінець періоду, дол. США» інформацію лише щодо повернення тіла кредиту, банк свідомо ввів позичальника в оману щодо вартості кредиту та розміру грошових коштів, які підлягають поверненню, чим порушив вимоги статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів».
Відповідно до пункту 3.3 кредитних договорів у разі зміни облікової ставки Національного банку України та (або) зміни економічних умов, та (або) зміни вартості депозитів та (або) інших грошових ресурсів, що залучаються банком, процентна ставка за користування кредитом за договором за ініціативою банку переглядається між сторонами шляхом укладення додаткового договору.
Згідно з пунктами 3.3.13.3.3 кредитних договорів про наміри щодо зміни процентної ставки банк надсилає письмову пропозицію позичальнику рекомендованим листом за останнім місцезнаходженням позичальника, про яке у банка є письмова інформація від позичальника, або вручає під розпис уповноваженому представнику позичальника. Позичальник протягом пяти банківських днів з дати отримання цієї пропозиції укладає з банком додатковий договір до договору або письмово повідомляє банк про свою відмову. У разі неотримання банком у зазначений строк відповіді позичальника або отримання відмови від зміни процентної ставки банк має право вимагати, а позичальник зобовязується на вимогу банку достроково повернути кредит та достроково виконати інші грошові зобовязання (сплатити проценти, комісії, неустойки) за договором.
Вимога про дострокове виконання грошових зобовязань за кредитним договором надається позичальнику у письмовій формі (рекомендованим листом або під розпис уповноваженого представника) та підлягає виконанню у повному обсязі протягом десяти календарних днів з дати її отримання. У вимозі банку може бути визначений більший строк для виконання. У разі невиконання зазначеної вимоги банку у встановлений для її виконання строк банк має право задовольнити свої вимоги за рахунок забезпечення (застави, поруки, гарантії) та (або) використати інші права, передбачені законодавством для кредитора у звязку із простроченням боржника з метою задоволення своїх вимог.
Позивачі вказували на те, що зазначені умови кредитних договорів встановлюють право банку на одностороннє збільшення процентів за користування кредитом у будь-якому розмірі та з будь-яких підстав. Тому такі умови договорів є несправедливими відповідно до пункту 4 частини пятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».
Також пункти 3.3.13.3.3 кредитних договорів суперечать частині десятій статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки вони передбачають, що позичальник має здійснити дострокове погашення кредиту протягом десяти календарних днів, а не тридцяти, як передбачено частиною десятою статті 11 вказаного Закону.
Згідно з пунктами 7.27.2.1.6 кредитних договорів до повного виконання зобовязань за договором позичальник також зобовязується в період дії договору без попереднього письмового повідомлення банку за 14 календарних днів: не передавити у заставу будь-яке майно у забезпечення зобовязань перед іншими кредиторами; не виступати гарантом чи поручителем інших осіб; не укладати договори про одержання нових кредитів (позик); за 7 календарних днів не придбавати участь у юридичних особах.
Відповідно до пункту 7.2.4 кредитних договорів до повного виконання зобовязань за кредитним договором позичальник також зобовязується надати банку протягом трьох робочих днів з дати придбання позичальником участі у юридичних особах та (або) придбання позичальником статусу посадової особи юридичної особи (статусу керівника або члена виконавчого органу, голови, члена спостережної ради) інформацію у письмовій формі про такий факт.
Позивачі зазначають, що вказані пункти кредитних договорів встановлюють жорсткі обовязки споживача відповідно до пункту 3 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів».
Посилались на те, що кредитні договори в цілому є такими, що містять істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача; такими, що передбачають обовязок укласти інший договір з третьою особою, визначеною кредитодавцем, дискримінаційними стосовно позивача, в тому числі щодо правил зміни відсоткової ставки, несправедливими, такими, що суперечать положенням Закону України «Про захист прав споживачів».
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині вирішення вимог про визнання недійсними кредитних договорів, суд апеляційної інстанції зазначив, що, укладаючи кредитні договори, кредитодавець не здійснив належно детальний, достовірний та об'єктивний розпис сукупної вартості кредиту для споживача у процентному значенні та грошовому виразі з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо, пов'язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту згідно з вимогами пункту 2 частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів»; не зазначив належно вид і предмет кожної супутньої послуги з обґрунтуванням їх вартості; не визначив належно реальну процентну ставку; не визначив та не вказав належно про абсолютне значення подорожчання кредиту в грошовому вигляді шляхом підсумовування всіх платежів, здійснених споживачем, як на користь банку, так і на користь третіх осіб під час отримання, обслуговування та погашення кредиту.
Банк не встановив застереження щодо попередження позичальника про настання валютних ризиків. Крім того, банк не зазначив про всі суми коштів, які споживач має сплатити за договором банківського рахунку у грошовому виразі у зв'язку з отриманням кредиту, його обслуговуванням і погашенням; не визначив відповідальності кредитору у разі порушення умов договору.
З умов кредитних договорів вбачається обов'язок укласти інший договір з третьою особою, визначеною банком, що є несправедливою умовою договору згідно з пунктом 2 частини пятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки споживачі позбавлені права здійснити вільний вибір страховика на власний розсуд. Крім того, витрати за договором страхування не були передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача і положеннями законодавства не передбачено обов'язку укладати договори страхування виключно зі страховиками, погодженими кредитодавцем.
Встановлення безумовної франшизи за договорами страхування не більше 2 % від страхової суми також обмежує права споживача на укладення договору страхування та збільшує витрати на укладення такого договору.
Тому умови кредитних договорів є такими, що містять істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачам, а також є дискримінаційними стосовно споживачів, у тому числі щодо правил зміни відсоткової ставки, несправедливими, такими, що суперечать положенням Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції від 18 листопада 2003 року та в редакції від 01 грудня 2005 року.
Верховний Суд частково не погоджується із зазначеними висновками з огляду на таке.
Позивачі як на підставу визнання оспорюваних кредитних договорів недійсними посилаються на порушення вимог Закону України «Про захист прав споживачів» на час їх укладення, тому під час вирішення цього спору необхідно застосовувати положення Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції від 18 листопада 2003 року (яка була чинною з 05 грудня 2003 року до 13 січня 2006 року) та у редакції цього Закону від 01 грудня 2005 року, яка була чинною з 13 січня 2006 року, зважаючи на дату вчинення оспорюваних правочинів та наявність у них статусу споживчого кредиту.
Щодо вирішення вимог про визнання недійсними кредитних договорів від 08 червня 2005 року № 340-Ф, від 27 липня 2005 року № 380, від 27 липня 2005 року № 379-Ф, від 27 липня 2005 року № 377-Ф, від 27 липня 2005 року № 378-Ф
Згідно зі статтею 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції від 05 грудня 2003 року) споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про товари (роботи, послуги), що забезпечує можливість їх свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги).
Інформація про товари (роботи, послуги) повинна містити: назву товару; зазначення нормативних документів, вимогам яких повинні відповідати вітчизняні товари (роботи, послуги); дані про основні властивості товарів (робіт, послуг), а щодо продуктів харчування про склад (включаючи перелік використаної у процесі їх виготовлення сировини, в тому числі харчових добавок), номінальну кількість (масу, об`єм тощо), харчову та енергетичну цінність, умови використання та застереження щодо вживання їх окремими категоріями споживачів, а також іншу інформацію, що поширюється на конкретний продукт; відомості про вміст шкідливих для здоров`я речовин порівняно з вимогами нормативно-правових актів та нормативних документів і протипоказання щодо застосування; позначку про застосування генної інженерії під час виготовлення товарів; дані про ціну (тариф), умови та правила придбання товарів (виконання робіт, надання послуг); дату виготовлення; відомості про умови зберігання; гарантійні зобов`язання виробника (виконавця); правила та умови ефективного і безпечного використання товарів (робіт, послуг); термін придатності (служби) товарів (робіт, послуг), відомості про необхідні дії споживача після його закінчення, а також про можливі наслідки в разі невиконання цих дій; найменування та адресу виробника (виконавця, продавця) і підприємства, яке здійснює його функції щодо прийняття претензій від споживача, а також проводить ремонт і технічне обслуговування.
Інформація, передбачена пунктом 1 статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», доводиться до відома споживачів виробником (виконавцем, продавцем) у супровідній документації, що додається до товарів (наслідків робіт, послуг), на етикетці, а також маркуванням чи іншим способом (у доступній наочній формі), прийнятим для окремих видів товарів (робіт, послуг) або в окремих сферах обслуговування.
Якщо надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про товар (роботу, послугу) та про виробника (виконавця, продавця) спричинило: придбання товару (роботи, послуги), який не має потрібних споживачеві властивостей, споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування завданих йому збитків; неможливість використання придбаного товару (роботи, послуги) за призначенням споживач має право вимагати надання у розумно короткий, але не більше місяця, термін належної інформації. Якщо інформацію в обумовлений термін не буде надано, споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування збитків; заподіяння шкоди життю, здоров`ю або майну споживача він має право пред`явити продавцю (виробнику, виконавцю) вимоги, передбачені статтею 17 цього Закону, а також вимагати відшкодування збитків, завданих природним об`єктам, що перебувають у його володінні на праві власності або на інших підставах, передбачених законом чи договором.
Відповідно до статті 21 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції від 05 грудня 2003 року) умови договору, що обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними. Якщо в результаті застосування умов договору, що обмежують права споживача, споживачеві завдано збитків, то вони повинні бути відшкодовані винною особою у повному обсязі.
У постанові Обєднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17 (провадження
№ 61-29385сво18), на яку у касаційній скарзі посилається Національний банк України, зазначено, що Законом України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV Закон України «Про захист прав споживачів» був викладений у новій редакції, яка запровадила законодавче регулювання права споживача в разі придбання ним продукції у кредит (стаття 11) та визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача внаслідок їх несправедливості (стаття 18). Натомість у частині першій статті 21 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції від 05 грудня 2003 року) передбачалося, що умови договору, що обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними. Тобто була закріплена інша правова конструкція недійсності умов договору.
Частиною першою статті 5 ЦК України встановлено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Згідно з частиною другою статті 5 ЦК України акт цивільного законодавства не має зворотної дії в часі, крім випадків, коли він помякшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Відповідно до частини третьої статті 5 ЦК України, якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обовязків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Статтею 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони помякшують або скасовують відповідальність особи.
У Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року
№ 1-рп/99 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Отже, за загальним правилом, закон зворотної сили не має. Це правило надає визначеності і стабільності суспільним відносинам. Це означає, що закони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Винятки з цього правила допускаються виключно в таких випадках: за наявності вказівки в законі про надання йому (або окремим статтям) зворотної сили; у загальному правилі про неодмінне надання зворотної сили кримінальному закону, який скасовує або помякшує кримінальну відповідальність.
Закон України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів» не містить вказівки про надання йому (або окремим статтям) зворотної сили, а також не скасовує й не помякшує цивільної відповідальності особи, а отже, не має зворотної дії в часі.
Оскаржувані кредитні договори від 08 червня 2005 року № 340-Ф, від 27 липня 2005 року № 380, від 27 липня 2005 року № 379-Ф, від 27 липня 2005 року № 377-Ф, від 27 липня 2005 року № 378-Ф укладені сторонами до набрання чинності статтями 11, 18 Закону України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів», а тому зазначені договори не можуть бути визнані недійсними з підстав їхньої невідповідності вказаним нормам закону в редакції від 01 грудня 2005 року.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 07 серпня 2020 року у справі № 303/5990/16-ц, на яку посилається Національний банк України у касаційній скарзі.
Позивачі не навели обґрунтованих доводів для визнання недійсними зазначених договорів з підстав, передбачених статтею 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції від 05 грудня 2003 року).
Водночас позивачі у позові посилалися на те, що пунктами 7.4.17.4.3 кредитних договорів від 08 червня 2005 року № 340-Ф, від 27 липня 2005 року № 380, від 27 липня 2005 року № 379-Ф, від 27 липня 2005 року № 377-Ф, від 27 липня 2005 року № 378-Ф передбачено сплату комісії.
Зокрема, відповідно до пунктів 7.4.17.4.3 кредитних договорів від 08 червня 2005 року № 340-Ф, від 27 липня 2005 року № 379-Ф, від 27 липня 2005 року № 377-Ф, від 27 липня 2005 року № 378-Ф позичальник сплачує банку на підставі рахунків банку комісію за відкриття кредитної лінії і управління кредитною лінією у розмірі 1 % від суми траншу за кредитом; комісію за відкриття позичкового рахунку у розмірі 140,00 грн; комісії, що передбачені тарифами, затвердженими банком (додаток № 2 до договору), або визначені банком у межах цих тарифів, на підставі рахунків банку, у разі внесення змін до договору протягом його дії.
Відповідно до пунктів 7.4.17.4.3 кредитного договору від 27 липня 2005 року № 380 позичальник сплачує банку на підставі рахунків банку комісію за відкриття кредитної лінії і управління кредитною лінією у розмірі 1 % від встановленого ліміту кредитної лінії, що сплачується без ПДВ у гривнях за курсом Національного банку України на день здійснення платежу; комісію за відкриття позичкового рахунку у розмірі 140,00 грн; інші комісії, що передбачені тарифами, затвердженими банком (додаток № 2 до договору), або визначені банком у межах цих тарифів, на підставі рахунків банку, у разі внесення змін до договору протягом його дії.
Згідно з пунктом 4.1 кредитного договору від 27 липня 2005 року № 380 позичальник може достроково повернути кредит за умови сплати комісій відповідно до додатку № 2.
У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі
№ 6-1746цс16, на яку посилаються позивачі, зазначено, що суди, дійшовши висновків про те, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не звернули уваги, що, встановивши у кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним.
Згідно з частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (у редакції, чинній на час укладення оспорюваних кредитних договорів) банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов'язаної особи банку як обов'язкову умову надання банківських послуг.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) дійшла висновку про те, що банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов'язаної особи банку як обов'язкову умову надання банківських послуг (частина третя статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).
Умови договору, що обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними (речення перше частини першої статті 21 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній до 13 січня 2006 року).
Суд на підставі приписів статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частини першої статті 21 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, що діяла до набрання чинності Законом України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів», що діє з 13 січня 2006 року, пункту 6 частини першої статті 3 та частини третьої статті 509 ЦК України може визнати недійсною умову про плату (комісію) за управління кредитом (обслуговування його), інші подібні платежі, встановлені у договорі про надання споживчого кредиту, укладеному до 13 січня 2006 року.
Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення кредитних договорів від 08 червня 2005 року № 340-Ф, від 27 липня 2005 року № 380, від 27 липня 2005 року № 379-Ф, від 27 липня 2005 року № 377-Ф, від 27 липня 2005 року № 378-Ф, зазначені у пунктах 7.4.17.4.3 кредитних договорів, відповідно до яких позичальник сплачує комісію за відкриття кредитної лінії, управління кредитною лінією, за відкриття позичкового рахунку у розмірі та інші комісії згідно з пунктом 7.4.3.
Водночас у справі, яка переглядається, відповідач ПАТ «Дельта Банк» у суді першої інстанції заявив клопотання про застосування наслідків спливу позовної давності до спірних правовідносин.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки.
За загальним правилом, перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
У постанові Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15 (провадження № 61-1256св18) зроблено висновок, що тлумачення частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання. Тому положення частини п`ятої статті 261 ЦК України застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним. Таким чином, початком перебігу позовної давності для вимоги про визнання договору іпотеки недійсним є день укладення оспорюваного договору.
Аналогічний висновок зроблений і Верховним Судом України у постанові від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15.
Оскільки порушення вимог Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції від 05 грудня 2003 року) та Закону України «Про банки і банківську діяльність» допущено саме в момент укладення кредитних договорів від 08 червня 2005 року № 340-Ф, від 27 липня 2005 року № 380, від 27 липня 2005 року № 379-Ф, від 27 липня 2005 року № 377-Ф, від 27 липня 2005 року № 378-Ф, а з позовом до суду позивачі звернулися лише у грудні 2016 року, то позовна давність за вимогами позивачів у частині визнання недійсними пунктів 7.4.17.4.3 зазначених кредитних договорів є пропущеною, що є підставою для відмови у задоволенні позову в цій частині.
Верховний Суд відхиляє посилання позивачів на те, що вони про порушення свого права дізналися лише після застосування банком умов кредитних договорів, які суперечать вимогам законодавства (у 2014 році), а також, що в них були відсутні тексти первісних кредитних договорів, що унеможливлювало встановлення невідповідності їх умов положенням закону, оскільки згідно з договором про переведення боргу первісний боржник переводить свій борг (покладає обов'язки з погашення свого боргу) на нового боржника. До останнього у повному обсязі та на тих самих умовах, що були на момент переведення боргу, переходять права й обов'язки первісного боржника.
Відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише його окремі частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини.
Отже, пункти 7.4.17.4.3 договорів від 08 червня 2005 року № 340-Ф, від 27 липня 2005 року № 380, від 27 липня 2005 року № 379-Ф, від 27 липня 2005 року № 377-Ф, від 27 липня 2005 року № 378-Ф суперечать вимогам закону, проте позивачі звернулися до суду з позовом про визнання недійсними кредитних договорів в цілому поза межами позовної давності, тому наявні підстави для відмови у задоволені цих вимог у звязку зі спливом позовної давності.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про звернення позивачів до суду в межах позовної давності та наявність підстав для визнання недійсними кредитних договорів від 08 червня 2005 року
№ 340-Ф, від 27 липня 2005 року № 380, від 27 липня 2005 року № 379-Ф, від 27 липня 2005 року № 377-Ф, від 27 липня 2005 року № 378-Ф.
Щодо вирішення вимог про визнання недійсними кредитних договорів від 31 травня 2006 року № 601-Ф; від 31 травня 2006 року № 602-Ф, від 24 грудня 2007 року № 1054-Ф
Відповідно до частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції від 13 січня 2006 року) споживач не зобовязаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.
У договорі про надання споживчого кредиту зазначаються: 1) сума кредиту; 2) детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача; 3) дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; 4) право дострокового повернення кредиту; 5) річна відсоткова ставка за кредитом; 6) інші умови, визначені законодавством.
У договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки Національного банку України або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною.
Згідно з частиною п`ятою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції від 13 січня 2006 року) до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.
Відповідно до частин першої, другої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції від 13 січня 2006 року) продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.
Пунктом 3 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції від 13 січня 2006 року) передбачено, що несправедливими є, зокрема умови договору про: встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця.
За змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Згідно з абзацом 2 частини другої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції від 13 січня 2006 року) підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.
У Рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року
№ 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) зазначено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
У статтях 12 81 ЦПК України зазначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до матеріалів справи позивачі не надали належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження визнання недійсними у цілому оспорюваних договорів на підставі наявності у них несправедливих умов, істотного дисбалансу договірних прав і обовязків на погіршення становища споживача, ведення банком (кредитором) нечесної підприємницької діяльності.
Такі підстави та обставини для визнання оспорюваних правочинів недійсними були помилково встановлені місцевим судом, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, без чіткого зазначення таких обставин з посиланням на умови оспорюваних договорів, без їх аналізу та оцінки цих правочинів з урахуванням дій учасників спірних правовідносин (первісних та нових позичальників та кредиторів). Тобто такі висновки зроблені фактично на припущеннях.
За змістом статей 6 626 627 628 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особиспоживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до матеріалів справи оспорювані договори підписані сторонами, які досягли згоди з усіх їх істотних умов. Сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. Позичальники на час укладення договорів не заявляли додаткових вимог щодо умов цих договорів та в подальшому виконували їх умови.
Доводи позивачів про те, що банк під час укладення договору приховав від позичальника повну та обєктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту, чим ввів позичальника в оману, щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми кредиту, яку сплатив би позичальник банку, погашаючи кредит у порядку, визначеному графіком погашення заборгованості, не можуть бути взяті до уваги, оскільки позивачі не надали суду належних та допустимих доказів, які беззаперечно підтверджували наявність умислу в діях банку, істотність значення обставин, щодо яких їх введено в оману, і сам факт обману.
Посилання позивачів на те, що під час укладення оспорюваних кредитних договорів позичальникам не надано усю необхідну та достатню інформацію щодо умов кредитування, є безпідставними, оскільки спірні правочини укладені у письмовій формі, містять положення щодо розміру кредиту, дату його видачі, розмір процентної ставки та умови встановлення нового розміру процентної ставки, право дострокового повернення кредиту, розпис загальної вартості кредиту, графік погашення кредиту.
Протягом дії кредитних договорів та до часу зміни первісних позичальників, останні не відкликали свою згоду на укладення оспорюваних правочинів, не зверталися до банку з пропозицією про внесення будь-яких змін до запропонованої редакції договору, за розясненням положень, які були їм не зрозумілі, або за додатковою інформацією щодо умов кредитування, тим самим погоджуючись зі всіма умовами такого договору.
Аналогічно нові боржники (позивачі) не вчиняли таких дій як під час укладення договорів про переведення боргу 13 травня 2010 року, так і після вчинення цих правочинів.
Оспорюваний кредитний договір від 24 грудня 2007 року № 1054-Ф (де на відміну від інших кредитних договорів позичальником був сам позивач ОСОБА_1.) підписаний сторонами, які мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. ОСОБА_1. на день укладення договору своїм підписом засвідчив, що ознайомлений у письмовій формі з умовами кредитування, зокрема: метою, для якої кредит буде витрачений, наявними формами кредитування та відмінностями між ними, перевагами та недоліками пропонованих схем кредитування, формами забезпечення, строком та відсотковою ставкою за кредитом. На день укладення не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконував його. Банк, у свою чергу, надав позивачу документи, які передували укладенню кредитного договору, у тому числі й щодо сукупної вартості кредиту, процентної ставки та деталізованого графіка погашення боргу. Отже, погодившись на всі істотні умови договору, ОСОБА_1. підписав його та, отримавши грошові кошти, користувався ними.
Враховуючи положення законодавства України про принцип свободи договору, первісні позичальники та в подальшому позивачі мали можливість не вступати у кредитні відносини із банком, якщо вважали умови спірних правочинів неправомірними.
Разом із цим позивачі як нові боржники, уклавши договори про переведення боргу та взявши на себе права та обовязки позичальників за оспорюваними правочинами, також мали право відмовитися від вчинення таких дій, укласти договори про заміну боржників в інших редакціях. Однак, уклавши відповідні правочини, позивачі таким чином прийняли та погодилися виконувати як боржники всі умови спірних правочинів.
Суди встановили, що боржники за кредитними договорами в період з моменту укладення договорів та до моменту ініціювання банком збільшення процентної ставки в односторонньому порядку (кінець 2014 року) здійснювали виконання цивільного зобовязання у повному обсязі. Позивачі не мали непогашеної заборгованості за кредитними договорами перед кредитором, що також підтверджувалось ПАТ «Дельта Банк».
Таким чином, позивачі тривалий час виконували умови оспорюваних правочинів, погоджувалися із ними та не заперечували проти них.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 сформульовано висновок, що недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.
Оспорювані кредитні договори та договори про переведення боргу підписані сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, позивачі на час укладення договорів про переведення боргу (13 травня 2010 року) не заявляли додаткових вимог щодо їх умов, не відкликали своєї згоди на укладення, укладали договори про внесення змін до них, тому необхідно дійти висновку про відсутність підстав для визнання недійсними оспорюваних правочинів у цілому.
Верховний Суд погоджується з доводами касаційних скарг Національного банку України та ПАТ «Дельта Банк» щодо суперечливої поведінки позивачів, які кілька років з дня укладення договорів про переведення боргу у спірних правочинах та набуття статусу нових позичальників (боржників), укладення оспорюваного правочину ОСОБА_1. як позичальником (від 24 грудня 2007 року № 1054-Ф) не заявляли про порушення своїх прав та зобовязань з боку банку, сплачували необхідні платежі, не мали непогашеної заборгованості за кредитними договорами, та лише у 2016 році звернулися до суду з цим позовом.
Згідно з частиною першою статті 1 ЦК України цивільні відносини засновані на засадах юридичної рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників.
Основні засади цивільного законодавства визначені у статті 3 ЦК України. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України.
Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України.
Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.
Згідно із пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Добросовісність це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки) базується на римській максимі «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини «venire contra factum proprium» принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
З урахуванням наведеного суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов помилкового висновку про наявність підстав для визнання недійсними кредитних договорів від 31 травня 2006 року № 601-Ф, від 31 травня 2006 року № 602-Ф, від 24 грудня 2007 року № 1054-Ф.
Водночас, згідно з пунктами 7.4.17.4.3 кредитних договорів від 31 травня 2006 року № 601-Ф, від 31 травня 2006 року № 602-Ф позичальник сплачує банку на підставі рахунків банку комісію за відкриття позичкового рахунку у розмірі 140,00 грн; комісію за надання кредиту (відкриття кредитної лінії) і управління кредитом (кредитною лінією) 0,6 % від розміру ліміту заборгованості за кредитною лінією; інші комісії, що передбачені тарифами, затвердженими банком (додаток № 2 до договору), що є невідємною частиною договору, або визначені банком у межах цих тарифів, на підставі рахунків банку, у разі внесення змін до договору протягом його дії.
Відповідно до умов, викладених у пунктах 7.4.17.4.4 кредитного договору від 24 грудня 2007 року № 1054-Ф, позичальник сплачує банку на підставі рахунків банку комісію за відкриття позичкового рахунку у розмірі 140,00 грн; комісію за надання кредиту (відкриття кредитної лінії) і управління кредитом (кредитною лінією) у розмірі 0,6 % від розміру заборгованості за кредитною лінією, що сплачується без ПДВ у гривнях за курсом Національного банку України на день здійснення платежу; комісію за надання кредиту (відкриття кредитної лінії) і управління кредитом (кредитною лінією) у розмірі 0,6 % від розміру ліміту заборгованості за кредитною лінією, що складається на кожний рік у дату та місяць підписання кредитного договору за первісним графіком погашення кредиту щорічно, що сплачується без ПДВ у гривнях за курсом Національного банку України на день здійснення платежу; інші комісії, що передбачені тарифами, затвердженими банком (додаток № 2 до договору, що є невідємною частиною договору), або визначені банком у межах цих тарифів на підставі рахунків банку, у разі внесення змін до договору протягом його дії.
Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції від 13 січня 2016 року) споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.
Відповідно до статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.
Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг.
Банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо). Інакше кажучи, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов`язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку.
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15 зробив висновок, що положення кредитного договору про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту та за резервування ресурсів є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже, такі умови договору порушують публічний порядок, тому є нікчемними.
Тому пункти 7.4.17.4.3 кредитних договорів від 31 травня 2006 року № 601-Ф, від 31 травня 2006 року № 602-Ф та пункти 7.4.17.4.4 кредитного договору від 24 грудня 2007 року № 1054-Ф, які передбачають сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді відкриття кредитної лінії, управління кредитною лінією, за відкриття позичкового рахунку та інші комісії є нікчемними.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) зробила висновок, що визнання судом нікчемного правочину недійсним за вимогою сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, оскільки нікчемний правочин є недійсним на підставі закону.
Умови пунктів 7.4.17.4.3 договорів від 31 травня 2006 року № 601-Ф, від 31 травня 2006 року № 602-Ф, та пункти 7.4.17.4.4 кредитного договору від 24 грудня 2007 року № 1054-Ф, які є невідємною частиною договору, суперечать вимогам законодавства, однак зазначене не має наслідком визнання недійсним договору у цілому, з огляду на що відсутні підстави для визнання зазначених кредитних договорів недійсними.
У постанові Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 641/76/17 (провадження № 61-12138св18) зроблено висновок про те, що позовна давність не поширюється на вимогу про визнання нікчемного правочину недійсним, оскільки рішення суду прийняте за таким позовом тільки констатує нікчемність правочину, адже його нікчемність встановлена законом.
Постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення вимог про визнання недійсними кредитних договорів від 31 травня 2006 року № 601-Ф, від 31 травня 2006 року № 602-Ф, від 24 грудня 2007 року № 1054-Ф підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позову з підстав, наведених у цій постанові.
Щодо вирішення вимог про визнання недійсними оспорюваних іпотечних договорів та скасування записів про іпотеку та обтяження у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно
Відповідно до матеріалів справи на забезпечення виконання умов кредитних договорів укладено іпотечні договори від 13 травня 2010 року № 543 між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький»; від 13 травня 2010 року № 545 між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький»; від 13 травня 2010 року № 547 між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький»; від 13 травня 2010 року № 550 між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький»; від 13 травня 2010 року № 552 між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький»; від 13 травня 2010 року № 554 між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький»; від 13 травня 2010 року № 540 між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якої є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_2., правонаступником якого є ТОВ «Кавицький»; від 06 серпня 2010 року № 1641 між ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_1.
Задовольняючи позов у частині визнання недійсними кредитних договорів, суд першої інстанції дійшов висновку про недійсність правочинів щодо забезпечення такого основного зобов'язання та, як наслідок, скасування записів про іпотеку та обтяження у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними іпотечних договорів та скасування записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про іпотеку та обтяження, виходив із того, що кредитний договір № 599, укладений між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ТОВ «Кавицький», є дійсним та входить як частина до єдиного основного зобов'язання (сукупності кредитних договорів), тому суд апеляційної інстанції вважав, що визнання недійсними іпотечних договорів у судовому порядку є безпідставним.
Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції в зазначеній частині ТОВ «Кавицький» як на підставу касаційного оскарження посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16, постановах Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі № 524/753/16-ц, від 19 грудня 2018 року у справі № 206/7190/14-ц, від 12 грудня 2018 року у справі 490/8641/15-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 297/2655/14-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 688/405/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 1005/1902/2012, від 28 листопада 2018 року у справі № 464/10849/14-ц, від 22 лютого 2018 року у справі № 308/14875/13-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 127/10795/15, у яких зазначено, що частиною другою статті 548 ЦК України встановлено, що недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Тобто порука є додатковим (акцесорним) способом забезпечення виконання зобов'язань, а тому такі правочини щодо встановлення забезпечення матимуть юридичне значення тільки тоді, коли мають юридичну силу основні зобов'язання.
Зазначені висновки не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки Верховний Суд не встановив підстав для визнання недійсними оспорюваних кредитних договорів, тому відсутні підстави для задоволення похідних вимог про визнання недійсними іпотечних договорів та скасування записів про іпотеку та обтяження у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні цих позовних вимог, однак помилився щодо мотивів такої відмови.
Як на підставу касаційного оскарження постанови Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року в частині вирішення вимог про визнання недійсними договорів іпотеки та скасування у Державному реєстрі прав на нерухоме майно записів про іпотеку та обтяження, внесених на підставі іпотечних договорів, ТОВ «Кавицький», ОСОБА_1., ОСОБА_2. також посилаються на відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах, зокрема застосування частини другої статті 548 ЦК України щодо недійсності забезпечувального правочину у разі недійсності основного зобовязання саме у випадку, коли основне зобовязання, яке забезпечене іпотекою, складається з кількох кредитних договорів (сукупний розмір боргу за якими становить єдину істотну умову основного зобовязання) і частина з таких кредитних договорів визнана недійсними в судовому порядку.
Згідно з пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Приписами частини третьої статті 412 ЦПК України передбачено, що неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 390 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав).
Таким чином, з огляду на зміст наведених вимог процесуального закону при касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених пунктами
1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити:
1) формулювання застосованого судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування норми права, з яким не погоджується заявник, із зазначенням цієї норми права та змісту правовідносин, у яких ця норма права застосована, а також посилання на постанови Верховного Суду, в яких зроблено інший (який саме) висновок щодо застосування цієї ж норми права та в яких (подібних) правовідносинах, із зазначенням, в чому саме полягає невідповідність оскарженого судового рішення сформованій правозастосовчій практиці у подібних правовідносинах; 2) обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, із чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів такого відступлення; 3) зазначення норми права, щодо якої відсутній висновок її застосування із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи.
Пунктом 1 частини першої статті 389 ЦПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обовязки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Як вже зазначалося, підставою касаційного оскарження у цій справі є пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, відповідно до якого підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Тобто при касаційному оскарженні судових рішень з підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 цього Кодексу, касаційна скарга має містити зазначення конкретної норми права, щодо якої відсутній висновок її застосування із конкретизацією правовідносин, в яких цей висновок відсутній.
У касаційній скарзі (з цієї підстави) заявники вказують на те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме стосовно застосування частини другої статті 548 ЦК України щодо недійсності забезпечувального правочину у разі недійсності основного зобовязання саме у випадку, коли основне зобовязання, яке забезпечене іпотекою, складається з кількох кредитних договорів (сукупний розмір боргу за якими становить єдину істотну умову основного зобовязання) і частина з таких кредитних договорів визнана недійсними в судовому порядку.
При цьому Верховний Суд вважає необґрунтованою наведену заявником підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки: 1) ця норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору; 2) у разі подання касаційної скарги на підставі зазначеного пункту заявник повинен чітко вказати, яку саме норму матеріального чи процесуального права суди першої та апеляційної інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права та як, на думку заявника, відповідна норма повинна застосовуватися (схожий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 25 лютого 2021 року у справі № 910/800/19).
Натомість у поданій касаційній скарзі заявники, посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме застосування частини другої статті 548 ЦК України щодо недійсності забезпечувального правочину у разі недійсності основного зобовязання саме у випадку, коли основне зобовязання, яке забезпечене іпотекою, складається з кількох кредитних договорів (сукупний розмір боргу за якими становить єдину істотну умову основного зобовязання) і частина з таких кредитних договорів визнана недійсними в судовому порядку, не конкретизували змісту правовідносин, в яких такий висновок відсутній, не зазначили, у чому полягає помилка суду апеляційної інстанції при застосуванні вказаних норм права та як, на думку заявників, відповідна норма повинна застосовуватися.
Заявники, здійснивши загальні посилання на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, не обґрунтували необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування цих норм для правильного вирішення спору у подібних правовідносинах, що свідчить про відсутність належного обґрунтування заявниками підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
За таких підстав постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про визнання оспорюваних договорів іпотеки недійсними та скасування записів про іпотеку та обтяження у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно підлягає зміні з викладенням її мотивувальної частини у редакції цієї постанови, а в іншій частині залишенню без змін.
Щодо наданих пояснень ОСОБА_1., ОСОБА_2., ТОВ «Кавицький», Національного банку України
У червні 2022 року ОСОБА_1., ОСОБА_2., у серпні 2022 року ТОВ «Кавицький» подали пояснення щодо касаційних скарг Національного банку України, ПАТ «Дельта Банку», які по суті є відзивами на касаційні скарги.
Відповідно до частини першої статті 395 ЦК України учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження.
Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (стаття 126 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 127 ЦПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Отже, строк на подання відзиву, встановлений судом, є процесуальним строком, який може бути продовжений судом за наявності поважних причин за заявою заявника, яка подається одночасно з відзивом.
Відповідно до частини четвертої статті 183 ЦПК України суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду.
Враховуючи, що на час розгляду справи ОСОБА_1., ОСОБА_2., ТОВ «Кавицький» не надали доказів поважності причин пропуску строку на подання відзивів, Верховний Суд дійшов висновку про залишення відзивів, які заявники найменували як пояснення на касаційну скаргу, без розгляду.
У лютому 2023 року Національний банк України надіслав додаткові пояснення щодо актуалізації висновків Верховного Суду, у лютому 2024 року ОСОБА_1. надіслав письмові пояснення щодо висновків Верховного Суду.
Частиною першою статті 398 ЦПК України передбачено, що особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження.
Оскільки додаткові пояснення, які є по суті доповненнями до касаційної скарги, подані поза межами строку на касаційне оскарження, і питання про поновлення цього строку заявник не порушується, отже, такі додаткові пояснення залишаються без розгляду.
Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц, від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц та від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18.
Щодо розгляду клопотань ОСОБА_1., ОСОБА_2., ТОВ «Кавицький» про закриття касаційного провадження
У жовтні 2021 року ОСОБА_1., ОСОБА_2. подали клопотання про закриття касаційного провадження у справі за касаційними скаргами Національного банку України, ПАТ «Дельта Банк», до якої приєднався Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.
У серпні 2022 року ОСОБА_1., ОСОБА_2. подали додаткові пояснення до клопотання про закриття касаційного провадження у справі.
На обґрунтування клопотання, з урахуванням додаткових пояснень, ОСОБА_1., ОСОБА_2. посилалися на те, що ПАТ «Дельта Банк» та Національний банк України не обґрунтували підстави для звернення із касаційною скаргою відповідно до вимог статті 389 ЦПК України, оскільки висновки Верховного Суду, на які заявники посилаються у касаційній скарзі, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Національний банк України у касаційній скарзі не обґрунтував необхідності відступлення від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 757/61632/16-ц щодо наявності у позивачів права на звернення до суду.
У серпні 2022 року та серпні 2023 року ТОВ «Кавицький» подало клопотання про закриття касаційного провадження у справі за касаційними скаргами Національного банку України та ПАТ «Дельта Банк», до якої приєднався Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.
Клопотання ТОВ «Кавицький» мотивовані тим, що заявники у касаційних скаргах не обґрунтували належним чином, які саме норми матеріального права були порушені судами першої та апеляційної інстанцій, не вказали, які саме висновки Верховного Суду щодо застосування норм права не були враховані судами.
Національний банк України та ПАТ «Дельта Банк» у касаційних скаргах зазначали, що позивачі звернулися до суду з пропуском позовної давності, а Національний банк України також посилався на те, що позивачі не мають права на звернення до суду з цим позовом. Проте Верховний Суд у постанові від 29 січня 2020 року у справі № 757/61632/16-ц вже зробив висновки щодо наявності у позивачів права на звернення до суду, а також про те, що позов поданий у межах позовної давності. Проте заявники у касаційних скаргах не порушували питання щодо необхідності відступлення від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі, що переглядається.
Висновки Верховного Суду, на які у касаційній скарзі посилаються заявники, стосуються правовідносин, які не є подібними із правовідносинами у цій справі.
Клопотання про закриття касаційного провадження не підлягають задоволенню, враховуючи таке.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Велика Палата Верхового Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 зазначила, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності необхідно насамперед визначити, які правовідносини є спірними, а тоді порівнювати права й обовязки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, субєктний склад спірних правовідносин (види субєктів, які є сторонами спору) й обєкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
Керуючись зазначеними мотивами, Верховний Суд вважає, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду та на які посилаються відповідачі у касаційних скаргах, стосуються правовідносин, які є подібними до спірних правовідносин.
Крім того, касаційні скарги Національного банку України та ПАТ «Дельта Банк» містять підстави касаційного оскарження, передбачені як пунктом 1, так і пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Враховуючи наведене, відсутні правові підстави, передбачені пунктом 5 частини першої статті 396 ЦПК України, для закриття касаційного провадження.
Заявники також посилалися на те, що Національний банк України та ПАТ «Дельта Банк» у касаційних скаргах не порушували питання про відступлення від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у цій справі, в якій суд дійшов висновку про наявність у позивачів права на звернення до суду та про те, що позов поданий у межах позовної давності.
Колегія суддів відхиляє зазначені посилання, оскільки Верховний Суд у постанові від 29 січня 2020 року не вирішував спір по суті заявлених позовних вимог та не ухвалював остаточного судового рішення за наслідками розгляду справи по суті, а лише скасував попередні судові рішення та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Крім того, тлумачення пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України дає підстави дійти висновку, що подібність правовідносин не може визначатися в межах однієї і тієї ж справи, а суд касаційної інстанції перевіряє подібність правовідносин у справі, яка переглядається в касаційному порядку, та в іншій справі, в якій суд касаційної інстанції ухвалив рішення.
Подібний висновок викладений в ухвалі Обєднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 756/2765/15-ц (провадження № 61-39290сво18).
Тому посилання заявників на те, що Національний банк України та ПАТ «Дельта Банк» не порушували питання про відступлення від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у цій справі, що є підставою для закриття касаційного провадження, є безпідставними.
Щодо розгляду клопотання ТОВ «Кавицький» про передачу справи Науково-консультативній раді при Верховному Суді для надання висновку
У листопаді 2023 року ТОВ «Кавицький» подало клопотання про передачу справи Науково-консультативній раді при Верховному Суді для надання висновку.
На обґрунтування клопотання ТОВ «Кавицький» посилалося на те, що з метою формування єдності судової практики Верховним Судом є необхідність отримання наукового висновку щодо вирішення питання про можливість визнання недійсними договорів про надання невідновлювальної кредитної лінії у звязку з недотриманням вимог Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції від 18 листопада 2003 року з підстав, заявлених позивачами у цій справі.
Відповідно до частини сьомої статті 404 ЦПК України після передачі справи на розгляд палати, обєднаної палати або Великої Палати визначений у ній суддя-доповідач у разі необхідності звертається до відповідних фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді стосовно підготовки наукового висновку щодо застосування норми права, питання щодо якого стало підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати, крім випадків, коли висновок щодо застосування цієї норми у подібних правовідносинах був раніше отриманий Верховним Судом.
З огляду на вказаний припис суд не вирішує питання про звернення до Науково-консультативної ради при Верховному Суді за клопотаннями сторін. Суддя-доповідач звертається до відповідних фахівців цієї ради лише у разі необхідності. Таке звернення є правом, а не обовязком суду. Необхідності у такому зверненні у справі № 757/61632/16-ц не було.
Щодо розгляду заяви про розяснення ухвали Верховного Суду від 06 вересня 2023 року
13 лютого 2023 року ТОВ «Кавицький» звернулося до Верховного Суду із заявою про розяснення ухвали Верховного Суду від 06 вересня 2023 року, якою відмовлено у задоволенні клопотання арбітражного керуючого Куделі М. О. про залучення її як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.
ТОВ «Кавицький» просило розяснити указану ухвалу щодо того, чому Верховний Суд відмовив арбітражному керуючому Куделі М. О. у залученні її до справи як третьої особи, якщо з положень Кодексу України з процедур банкрутства не вбачається наявності в останньої повноважень діяти як представник юридичної особи до моменту припинення повноважень керівника боржника в процедурі банкрутства.
Заява ТОВ «Кавицький» про розяснення ухвали Верховного Суду від 06 вересня 2023 року не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 271 ЦПК України за заявою учасників справи, державного виконавця, приватного виконавця суд розяснює судове рішення, яке набрало законної сили, не змінюючи змісту судового рішення.
За змістом зазначеної норми процесуального права, рішення суду може бути розяснено у разі, якщо без такого розяснення його важко виконати, оскільки існує значна ймовірність неправильного його виконання внаслідок неясності резолютивної частини рішення.
Тобто розяснення рішення суду це засіб виправлення недоліків судового рішення, який полягає в усуненні неясності і викладенні рішення суду у більш зрозумілій формі.
Суть розяснення судового рішення полягає в тому, що суд не повинен давати відповідь на нові питання та вирішувати невирішені вимоги, він лише має розяснити положення ухваленого ним рішення, які нечітко ним сформульовані, що позбавляє можливості його виконання.
Якщо у заяві про розяснення рішення фактично порушено питання про зміну рішення або внесення в нього нових даних, у тому числі й розяснення мотивів ухваленого рішення, суд ухвалою відмовляє в розясненні рішення.
Подання заяви про розяснення судового рішення допускається, якщо судове рішення ще не виконане або не закінчився строк, протягом якого рішення може бути предявлене до примусового виконання (частина друга статті 271 ЦПК України).
Здійснюючи розяснення судового рішення, суд викладає більш повно і зрозуміло ті частини рішення, розуміння яких викликає труднощі, не вносячи змін до рішення по суті і не торкаючись тих питань, які не були предметом судового розгляду. Якщо фактично порушується питання про зміну рішення, або про внесення до нього нових даних, або про розяснення мотивів прийняття рішення, або фактично про встановлення чи зміну способу і порядку виконання рішення, суд відмовляє в розясненні рішення.
З огляду на зміст зазначеної норми розясненню підлягають не всі судові рішення, а лише ті, які підлягають виконанню, порядок здійснення яких визначено Законом України «Про виконавче провадження».
Аналогічний висновок викладений в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2023 року у справі № 596/1922/18.
Отже, розясненню підлягають судові рішення, ухвалені по суті справи, які набрали законної сили та підлягають виконанню, але ще не виконані та не закінчився строк, протягом якого рішення може бути предявлене до примусового виконання.
Враховуючи, що ухвала Верховного Суду від 06 вересня 2023 року, якою відмовлено у задоволенні клопотання арбітражного керуючого Куделі М. О. про залучення її як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, не є судовим рішенням по суті справи, яке підлягає виконанню відповідно до Закону України «Про виконавче провадження», не допускає декількох варіантів тлумачення, є зрозумілою, тому не підлягає розясненню за заявою сторін у справі в порядку, передбаченому статтею 271 ЦПК України.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційних скарг
У статті 410 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
За таких обставин суд касаційної інстанції доходить висновку про відсутність підстав для скасування рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2017 року та постанови Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним кредитного договору від 30 листопада 2007 року № 599, оскільки, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, судові рішення в зазначеній частині прийнято з додержанням норм матеріального і процесуального права, що є підставою для залишення судових рішень у зазначеній частині без змін.
Відповідно до статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
З огляду на викладене, враховуючи, що оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсними кредитних договорів, договорів іпотеки та скасування записів про іпотеку та обтяження у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не відповідають вимогам щодо законності й обґрунтованості, Верховний Суд дійшов висновку про:
часткове задоволення касаційної скарги Національного банку України, касаційної скарги ПАТ «Дельта Банк», до якої приєднався Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, скасування рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсними кредитних договорів від 27 липня 2005 року № 379-Ф, від 27 липня 2005 року № 377-Ф, від 27 липня 2005 року № 378-Ф, від 31 травня 2006 року № 601-Ф, від 31 травня 2006 року № 602-Ф, від 24 грудня 2007 року № 1054-Ф, від 08 червня 2005 року № 340-Ф, від 27 липня 2005 року № 380 та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині;
часткове задоволення касаційних скарг ТОВ «Кавицький», ОСОБА_1. та ОСОБА_2., зміну постанови апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсними оспорюваних іпотечних договорів, скасування записів про іпотеку та обтяження у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно шляхом викладення її мотивувальної частини в редакції цієї постанови, а в решті у цій частині залишення без змін.
Керуючись статтями 271 396 400 404 409 410 412 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
У задоволенні клопотань ОСОБА_1, ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю «Кавицький» про закриття касаційного провадження відмовити.
У задоволенні клопотання товариства з обмеженою відповідальністю «Кавицький» про передачу справи Науково-консультативній раді при Верховному Суді для надання висновку відмовити.
У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Кавицький» про розяснення ухвали Верховного Суду від 06 вересня 2023 року відмовити.
Касаційні скарги Національного банку України, публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (до якої приєднався Фонд гарантування вкладів фізичних осіб), товариства з обмеженою відповідальністю «Кавицький», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсними кредитних договорів від 27 липня 2005 року № 379-Ф, від 27 липня 2005 року № 377-Ф, від 27 липня 2005 року № 378-Ф, від 31 травня 2006 року № 601-Ф, від 31 травня 2006 року № 602-Ф, від 24 грудня 2007 року № 1054-Ф, від 08 червня 2005 року № 340-Ф, від 27 липня 2005 року № 380 скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсними іпотечних договорів, скасування записів про іпотеку та обтяження у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно змінити, виклавши її в редакції цієї постанови, а в решті у цій частині залишити без змін.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним кредитного договору від 30 листопада 2007 року № 599 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. М. Ігнатенко
Судді С. О. Карпенко
В. В. Сердюк
М. Ю. Тітов
І. М. Фаловська
page
telegram
viber
youtube
