Ухвала

20 червня 2018 року

м. Київ

справа № 202/4494/16-ц

провадження № 61-25892 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк",

відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 7 грудня 2016 року у складі судді Волошина Є. В. та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 квітня 2017 року у складі колегії суддів: Пономарь З. М., Баранніка О. П., Посунся Н. Є.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У липні 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позовна заява мотивована тим, що 20 липня 2007 року між банком та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 16 тис. доларів США, зі сплатою 17 % річних, терміном до 20 липня 2012 року. 20 липня 2007 року на забезпечення виконання зобов'язання за вказаним кредитним договором між банком та ОСОБА_4 було укладено договір поруки, за умовами якого поручитель зобов'язався солідарно з позичальником відповідати перед банком за виконання ним зобов'язання по вказаному кредитному договору.

2 грудня 2010 року заочним рішенням Жовтневого районного суду м.

Дніпропетровська стягнуто солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь банку заборгованість за кредитним договором від 20 липня 2007 року у розмірі 16 904
долари 72 центи США, що еквівалентно 135 037 грн. Вищевказане рішення суду відповідачами виконано не було.

Відповідачі взяті на себе зобов'язання не виконували, на вимоги не реагували, унаслідок чого станом на 7 червня 2016 року виникла заборгованість за кредитним договором у розмірі 85 020 доларів 01 цент США, з яких: 12 939 доларів 78 центів США - заборгованість за кредитом, 27 420 доларів 32 центи США - заборгованість за відсотками за користування кредитом, 44 659 доларів 91 цент США - пеня.

З урахуванням викладеного та уточнених позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" просило суд стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь банку вказану заборгованість за кредитним договором від 20 липня 2007 року.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 7 грудня 2016 року позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 20 липня 2007 року у розмірі 48 633 долари США 06 центів, з яких: заборгованість по процентам за користування кредитом у розмірі 24 316 доларів 53 центи США, пеня за несвоєчасність виконання зобов'язання за договором у розмірі 24 316 доларів 53 цента США, що еквівалентно 1 214 853 грн 84 коп. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки ОСОБА_3, як позичальник, належним чином взяті на себе зобов'язання за кредитним договором не виконала, тому з неї на користь банку підлягає стягненню заборгованість за цим договором, яка складається з заборгованості по процентам за користування кредитом та пені. Банк пред'явив вимогу до поручителя лише 14 липня 2016 року, тобто після спливу встановленого договором поруки п'ятирічного строку для звернення до поручителя з вимогою, оскільки у березні 2010 року змінив строк виконання основного зобов'язання, пред'явивши позов до суду унаслідок чого порука припинена.

Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 квітня 2017 року апеляційна скарга ПАТ КБ "ПриватБанк" відхилена, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 2 грудня 2010 року про стягнення у тому числі з ОСОБА_4, як поручителя, заборгованості за спірним кредитним договором, не виключає необхідність додержання банком положень частини 4 статті 559 ЦК України щодо строку звернення з вимогою до поручителя, при його новому зверненні до суду про стягнення заборгованості за цим кредитним договором за новий період. Отже, на підставі частини 4 статті 559 ЦК України порука ОСОБА_4 припинена.

У касаційній скарзі, поданій у травні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ КБ "ПриватБанк" просить оскаржувані судові рішення у частині відмови у задоволенні його позову до ОСОБА_4 скасувати й ухвалити у цій частині нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання. Частина 4 статті 559 ЦК України до спірних правовідносин не застосовується, оскільки наявне судове рішення про задоволення вимог кредитора, у тому числі до поручителя, що підтверджує своєчасне пред'явлення вимог до поручителя. При цьому банк посилається на відповідні правові позиції Верховного Суду України, які суди не врахували.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку по необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з таких підстав.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини 5 статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Колегія суддів вважає, що обставини цієї справи дають підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ця справа містить виключну правову проблему й передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права й формування єдиної правозастосовчої практики.

Установлено, що предметом спору є застосування положень частини 4 статті 559 ЦК України щодо припинення поруки у зв'язку зі зверненням кредитора з вимогою до поручителя з порушенням встановленого законодавством або договором поруки строку, при наявності преюдиційного рішення суду про задоволення вимог кредитора до поручителя.

Верховний Суд України у постановах: від 26 листопада 2014 року № 6-75 цс 14, від 3 лютого 2016 року № 6-2017 цс 15, від 6 липня 2016 року № 6-1199 цс 16, за побідних правовідносин й фактичних обставин висловив позицію про те, що судове рішення, що набрало законної сили, є обов'язковим до виконання, відповідно до положень статті 129 Конституції України, статей 553, 559 ЦК України. При ухваленні судом рішення про задоволення вимог кредитора до поручителя, стягнення з останнього кредитної заборгованості, судом обов'язково встановлювались обставини щодо дійсності поруки, в іншому разі неможливо б було задоволення таких вимог. Отже, оскільки рішенням суду, що набрало законної сили, задоволені вимоги кредитора до поручителя, тому підстав для застосування положень частини 4 статті 559 ЦК України при новому позові до поручителя немає.

Разом з тим у постанові від 18 листопада 2015 року № 6-1779 цс 15 Верховний Суд України у справі за позовом кредитора до поручителя про стягнення заборгованості за кредитним договором, по суті відійшов від зазначеної вище правової позиції та дійшов висновку про те, що у зв'язку з порушенням боржником виконання зобов'язання за кредитним договором кредитор відповідно до частини 2 статті 1050 ЦК України та умов кредитного договору використав право дострокового стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за кредитним договором, тобто змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому повинен був пред'явити позов до поручителя протягом строку, встановленого договором поруки, починаючи від дати судового рішення про задоволення вимог кредитора до поручителя. Проте кредитор з даним позовом звернувся до поручителя поза межами трирічного строку, встановленого договором поруки, тому відповідно до положень частини 4 статті 559 ЦК України порука припинилась.

Ухвалюючи зазначене вище судове рішення, Верховний Суд України разом з тим не зазначив про відступлення від раніше прийнятої правової позиції (частина 1 статті 360-7 ЦПК України 2004 року).

Отже, правові висновки Верховного Суду України у наведених вище постановах при однакових фактичних обставинах і подібних правовідносинах зводяться до протилежних висновків. Так, в одному випадку Верховний Суд України дійшов висновку, що після ухвалення рішення про стягнення на користь банку кредитної заборгованості з поручителя порука вже не може бути припинена, а в іншому випадку - що може бути припинена, так як слід по-новому обчислювати строк пред'явлення вимог до поручителя після ухвалення рішення суду.

У справі, яка є предметом касаційного перегляду, суди погодились з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 18 листопада 2015 року № 6-1779 цс 15, та дійшли висновку про те, що судове рішення про задоволення вимог кредитора до поручителя, не виключає необхідність додержання банком положень частини 4 статті 559 ЦК України щодо строку звернення з вимогою до поручителя, при його новому зверненні до суду про стягнення заборгованості за цим кредитним договором за новий період після ухвалення рішення суду про стягнення з нього кредитної заборгованості.

Зазначене свідчить про виключну правову проблему при однакових фактичних обставинах та при подібних правовідносинах.

Крім того, колегія суддів звертає увагу й на те, що виключна правова проблема має оцінюватися з врахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний відбиває той факт, що вона наявна не в одній якійсь конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з врахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

З точки зору якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать наступні обставини: 1) касаційна скарга мотивована тим, що судами були допущені істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; 2) норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами нижчестоящих інстанцій таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між інтересами сторін у справі.

Колегія суддів вважає, що вирішення цих правових питань, з урахуванням наведених вище правових позицій Верховного Суду України у подібних правовідносинах, містить виключну правову проблему для забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

При цьому однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдине застосування законів поліпшує громадське прийняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.

З урахуванням наведеного є підстави для передачі справи на розгляд Великій Палаті Верховного Суду згідно з частиною 5 статті 403 ЦК України.

Керуючись статтями 402, 403, 404 ЦПК України, пунктом 7 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 202/4494/16-ц за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 7 грудня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 квітня 2017 року.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Б.І. Гулько

Є.В. Синельников

Ю.В. Черняк