Історія справи

Постанова ВССУ від 17.04.2026 року у справі №569/19797/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 квітня 2026 року

м. Київ

справа № 569/19797/22

провадження № 61-5474св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В.,

Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 вересня 2024 року у складі судді Галінської В. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від 18 березня 2025 року у складі колегії суддів: Ковальчук Н. М., Хилевича С. В., Шимківа С. С.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору позики грошових коштів недійсним.

Позов мотивований тим, що в провадженні Рівенського міського суду перебуває справа № 569/15659/22 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики.

Позивач уважав, що договір позики коштів, укладений 02 серпня 2021 року між сторонами, є фіктивним, а отже, недійсним. Стверджував, що він особисто не знайомий з ОСОБА_2 і ніколи з ним особисто не зустрічався, а тому не міг

у нього позичати і отримувати від нього зазначену у розписці суму коштів. Визнає те, що він дійсно особисто писав таку розписку, але її написав на вимогу ОСОБА_4 , не отримавши при цьому насправді суму коштів, зазначену в розписці.

ОСОБА_1 вказував, що він і ОСОБА_5 на початку серпня 2021 року домовились про те, що позивач бере у ОСОБА_6 в оренду з правом викупу автомобіль «Volkswagen», модель LT 35, 2002 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , зареєстрований на ОСОБА_2 , який вони оцінили в сумі 7 000,00 дол. США. За цією домовленістю ОСОБА_1 зобов`язався, починаючи з 10 вересня 2021 року, виплачувати

ОСОБА_7 за вказаний автомобіль по 1 000,00 дол. США щомісяця до повної виплати його оціночної вартості, до 10 березня 2022 року включно. Передача вказаного автомобіля ОСОБА_8 відбулась

02 серпня 2021 року. Саме для гарантії виконання ОСОБА_1 взятих на себе зобов`язань відповідно до усної домовленості ОСОБА_5 висунув ОСОБА_1 вимогу написати розписку. Отримавши від ОСОБА_6 вказаний автомобіль, ОСОБА_1 , готуючи його до експлуатації, 03 серпня 2021 року провів перевірку його технічного стану, а 07 вересня 2021 року здійснив тимчасову реєстрацію цього автомобіля на Приватне підприємство «Анастасія-II», керівником якого він є. 08 вересня 2021 року ОСОБА_1 як керівник Приватного підприємства «Анастасія-II» уклав із Страховою компанією «Еталон» договір обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів на вказаний автомобіль, цього ж дня отримав дозвіл на експлуатацію цього автомобіля для перевезення пасажирів за маршрутами Дубно - Рівне і Дубно - Клинці (Дубенського району). Після цього ОСОБА_1 використовував вказаний автомобіль для перевезення пасажирів за вказаними маршрутами, періодично ремонтуючи його. Приблизно до кінця листопада 2021 року припинив експлуатацію автомобіля у зв`язку

з економічною невигідністю. За період експлуатації автомобіля ОСОБА_1 сплатив ОСОБА_4 1 500,00 дол. США як частину його вартості згідно з домовленістю.

Оскільки позивач перестав експлуатувати автомобіль, у нього

з ОСОБА_4 виникли різні погляди щодо подальшої долі автомобіля

і він досі знаходиться у володінні позивача разом із свідоцтвом про реєстрацію цього транспортного засобу, але не експлуатується ОСОБА_1 , посилаючись на статтю 234 ЦК України, просив визнати недійсним договір позики грошових коштів в сумі 7 000,00 дол. США, укладений 02 серпня 2021 року між ним

і ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 12 вересня

2024 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивоване відсутністю належних, достатніх достовірних

і допустимих доказів на підтвердження того, що укладений між ОСОБА_1

і ОСОБА_2 договір позики є фіктивними та укладений без мети настання реальних наслідків, а також відсутністю фактичних даних, підтверджених доказами, на спростування встановленої законом презумпції правомірності цього правочину, передбаченої статтею 204 ЦК України.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 18 березня 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишено без задоволення.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 вересня

2024 року залишено без змін.

Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, апеляційний суд погодився

з висновком суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог і доводів касаційної скарги

23 квітня 2025 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, з урахуванням нової редакції касаційної скарги, просить скасувати рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 вересня 2024 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 18 березня 2025 року, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не надав будь-якої оцінки поясненням ОСОБА_2 . Вказує, що пояснення відповідача підтверджують той факт, що сторони не знайомі, а отже кошти позивач

у відповідача не позичав. Звертає увагу на те, що суд першої інстанції фактичні обставини справи виклав неповно, не зазначив пояснення ОСОБА_2 ,

у зв`язку із чим зробив неправильний висновок про відмову в позові.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27 липня

2021 року у справі № 357/4897/20, від 09 жовтня 2019 року у справі

№ 521/15110/14-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 06 червня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Рівненського міського суду Рівненської області.

15 серпня 2025 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Короткий зміст фактичних обставин справи

02 серпня 2021 року ОСОБА_1 написав розписку про отримання у позику

у ОСОБА_2 коштів у розмірі 7 000,00 дол. США, які зобов`язався повернути рівними частинами по 1 000,00 дол. США до погашення всієї суми. Перший платіж повинен бути здійснений 10 вересня 2021 року, наступні платежі - кожного місяця до 10 числа з проведенням повного погашення заборгованості до 10 березня 2022 року. Місце отримання та повернення грошових коштів

м. Рівне.

У жовтні 2022 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 ,

в якому просив стягнути з відповідача на його користь суму боргу в розмірі

7 000,00 дол. США і 3 % річних у розмірі 124,27 дол. США (справа

№ 569/15659/22).

З Єдиного державного реєстру судових рішень відомо, що рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 13 червня 2025 року у справі № 569/15659/22 стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики (розписка) від 02 серпня 2021 року

в розмірі 7 000,00 дол. США.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 29 січня 2026 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 13 червня 2025 року у справі № 569/15659/22 залишено без змін.

Судові рішення у справі № 569/15659/22 мотивовано тим, що наявність оригіналу боргової розписки у позивача (кредитора) свідчить про те, що боргове зобов`язання відповідачем не виконано і позику не повернуто.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги про визнання договору позики недійсним

з підстав його фіктивності, ОСОБА_1 посилався на те, що в дійсності він не отримував грошових коштів від ОСОБА_2 , особисто з ним не знайомий,

а розписка про отримання ним коштів у сумі 7 000,00 дол. США була написана як гарантія виконання домовленості про те, що він, ОСОБА_1 , бере

у ОСОБА_6 в оренду з правом викупу автомобіль «Volkswagen», модель LT 35, 2002 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .

Мотиви, якими керується Верховний Суд

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону відповідають.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (частина перша статті 5 ЦПК України).

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли

б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Зважаючи на те, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися

з урахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), від 19 лютого 2024 року

у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021

у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю

є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку

з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом

і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

- особа (особи) «використовувала / використовували право на зло»;

- наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів / умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах

з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

- враховується правовий статус особи / осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (постанова Верховного Суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 )провадження № 61-1272св20)).

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (постанова Верховного Суду від

17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390св18)).

Недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є за своєю суттю «нівелювання» правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав взагалі) (постанови Верховного Суду від

22 листопада 2023 року у справі № 128/1878/20 (провадження № 61-2477св23); від 10 липня 2024 року у справі № 201/3274/21 (провадження № 61-4014св23)).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення, породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді, коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок про те, що «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України). Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення, про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (постанова Верховного Суду від 13 січня 2021 року в справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18)).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність

в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (постанова Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанова Верховного Суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).

Згідно з частинами першою, другою статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками,

а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження

№ 61-30435сво18) вказано: «У частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку».

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою, п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суди попередніх інстанцій надали належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності та, встановивши, що сторони договору позики мали дійсні наміри щодо його укладання, зокрема ОСОБА_2 передав,

а ОСОБА_1 отримав кошти у визначеному договором розмірі, що встановлено у справі № 569/15659/22, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Аргументи заявника про неврахування висновків Верховного Суду, наведених

у касаційній скарзі, є безпідставними, оскільки висновки судів першої

і апеляційної інстанцій у цій справі не суперечать висновкам Верховного Суду

у справах, зазначених заявником у касаційній скарзі.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками судів першої і апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи та необхідності переоцінки доказів. При цьому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє

в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від

12 вересня 2024 року та постанови Рівненського апеляційного суду від

18 березня 2025 року - без змін, оскільки підстав для їх скасування немає.

З огляду на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 вересня

2024 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 18 березня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Коротун

Є. В. Коротенко

М. Є. Червинська