Історія справи

Постанова ВГСУ від 29.09.2015 року у справі №925/577/15

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2015 року Справа № 925/577/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Плюшка І.А. - головуючого,

Самусенко С.С.,

Татькова В.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну

скаргу Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк"

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 липня 2015 року

на рішення господарського суду Черкаської області від 27 травня 2015 року

у справі № 925/577/14

господарського суду Черкаської області

за позовом Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк"

до 1. Приватного підприємства "Бізнес-Гранд"

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "СтройСфера"

про визнання недійсним договору оренди

за участю представників

позивача Баранов В.С.

відповідачів 1. Юрченко Т.М.

2. Школьна І.П.

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» звернулось до господарського суду Черкаської області з позовом до відповідачів: Приватного підприємства «Бізнес-Гранд» та Товариства з обмеженою відповідальністю «СтройСфера» про визнання недійсним Договору оренди нерухомого майна від 03 жовтня 2008 року № 3-10/08 Г, укладеного відповідачами.

Рішенням господарського суду Черкаської області від 27 травня 2015 року (суддя Потапенко В.В.) залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 16 липня 2015 року (судді Михальська Ю.Б., Отрюх Б.В., Тищенко А.І.) у справі № 925/577/15 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись з вищезазначеними рішенням та постановою Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить рішення господарського суду Черкаської області від 27 травня 2015 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 липня 2015 року скасувати, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

В обґрунтування зазначених вимог заявник касаційної скарги посилається на неправильне застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 14 листопада 2007 року між Банком (іпотекодержатель) та ПП «Бізнес-Гранд» (іпотекодавець) у якості забезпечення виконання зобов'язань ПП «Бізнес-Гранд» за Генеральним договором № 895/09.2-085 від 13 листопада 2007 року та додаткових угод до нього було укладено Іпотечний договір № ІД895/09.2-085 від 14 листопада 2007 року (далі, Іпотечний договір), згідно якого іпотекодавець передав іпотекодержателю в іпотеку наступне нерухоме майно - комплекс, а саме: торговий комплекс площею 5024,3 кв. м. (літера інвентарної справи А-2), трансформаторна (літера інвентарної справи Б), дахова котельня площею 51,7 кв. м. (літера інвентарної справи В), що знаходиться за адресою: м. Черкаси, вул. Гагаріна, 55/1 та належить іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі свідоцтва (серії ЯЯЯ № 151387) про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Черкаської міської ради 12 грудня 2005 року, зареєстроване в Черкаському обласному об'єднаному БТІ в книзі № 26 під № 2515, та в Реєстрі прав власності на нерухоме майно за р. № 13159755, право власності на яку зареєстроване згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 9283511 від 14 грудня 2005 року.

Згідно пункту 1.15. Іпотечного договору іпотека за цим Договором поширюється на всі поліпшення та/або переобладнання предмета іпотеки, що можуть бути здійснені Іпотекодавцем або третіми особами (орендарями тощо) після укладення цього Договору.

У відповідності до пункту 2.1.4. Іпотечного договору іпотекодавець зобов'язаний без письмової згоди іпотекодержателя, що оформляється додатковою угодою до цього договору, не відчужувати предмет іпотеки, а також не передавати його в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 03 жовтня 2008 року між Приватним підприємством «Бізнес-Гранд» (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «СтройСфера» (орендар) було укладено Договір оренди № 3-10/08Г (далі, Договір оренди), предметом якого є цілісний майновий комплекс, що складається з нежитлових будівель та споруд з обладнанням та устаткуванням за адресою: м. Черкаси, вул. Гагаріна, 55/1 (далі, об'єкт оренди).

У відповідності з пунктом 4.1. Договору оренди № 3-10/08Г об'єкт оренди був переданий орендарю за Актом приймання-передачі від 04 жовтня 2008 року.

Позивач зазначає, що Договір оренди був укладений між іпотекодавцем - ПП «Бізнес-Гранд» та ТОВ «СтройСфера» без відповідної згоди на такі дії з боку іпотекодержателя - ПАТ «Укрсоцбанк», а тому цей правочин за імперативними приписами статті 12 Закону України «Про іпотеку», є недійсним в силу закону (нікчемним).

10 листопада 2011 року постановою Київського апеляційного господарського суду у справі № 02/5026/1266/2011, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 10 травня 2011 року, було звернено стягнення на предмет іпотеки за Іпотечним договором від 14 листопада 2007 року № ІД 895/09.2-085 та визнано за ПАТ «Укрсоцбанк» право власності на торгівельний комплекс площею 9145,2 кв. м. (літера інвентарної справи А-2, А'-2), дахова котельня (літера інвентарної справи В), огорожа (№ 1-3), замощення (І, II), та трансформаторна підстанція (літера інвентарної справи Г), що знаходиться за адресою: м. Черкаси, вул. Гагаріна, 55/1.

11 квітня 2013 року право власності на вищезазначене нерухоме майно було зареєстровано за ПАТ «Укрсоцбанк» у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Згідно з пунктом 7.3. Договору оренди у разі зміни власника об'єкта оренди до нового власника переходять права та обов'язки орендодавця за цим Договором.

Із матеріалів справи вбачається, що листами від 27 жовтня 2014 року № 72 та від 23 січня 2015 року № 10/1 ТОВ «СтройСфера» повідомило ПАТ «Укрсоцбанк» про необхідність компенсації витрат з комунальних платежів за період з червня 2013 року по вересень 2014 року у розмірі 3 525 878,06 грн. та за період з жовтня 2014 року по грудень 2014 року у розмірі 4 646 900,13 грн., понесених ТОВ «СтройСфера» в зв'язку із утриманням об'єкту нерухомості за адресою м. Черкаси, вул. Гагаріна, 55/1, що належить ПАТ «Укрсоцбанк» на праві власності.

У позовній заяві Банк зазначив, що оскільки ТОВ «СтройСфера» вимагає від ПАТ «Укрсоцбанк» компенсації витрат за комунальними платежами, які понесені ТОВ «СтройСфера» у зв'язку із утриманням на підставі договору оренди № 3-10/08Г об'єкту нерухомості за адресою м. Черкаси, вул. Гагаріна, 55/1, який належить ПАТ «Укрсоцбанк», то такі дії свідчать про невизнання ТОВ «СтройСфера» факту недійсності зазначеного правочину.

Банк також зазначає, що ТОВ «СтройСфера» на підставі, зокрема, Договору оренди, заявило грошові вимоги до ПП «Бізнес-Гранд» у справі № 925/1874/13 про банкрутство останнього, що розглядається господарським судом Черкаської області.

Як зазначає позивач, кредиторські вимоги ТОВ «СтройСфера» до ПП «Бізнес-Гранд», які ґрунтуються на правах та обов'язках сторін за Договором оренди, безпосередньо стосуються прав та інтересів ПАТ «Укрсоцбанк», оскільки визнання таких вимог господарським судом є підставою для визначення кількості голосів, які належать кожному конкурсному кредитору під час прийняття рішення на зборах (комітеті) кредиторів, одним з яких є Банк.

Позивач наголошує на тому, що оскільки недійсність Договору оренди фактично не визнається ТОВ «СтройСфера», а також, що зазначений правочин безпосередньо впливає на права та інтереси Банку, як кредитора у справі про банкрутство ПП «Бізнес-Гранд», Банк має право на судовий захист своїх майнових прав та інтересів шляхом визнання недійсним нікчемного Договору оренди.

Колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій з огляду на наступне.

Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних правових наслідків встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини 1 та частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 2 статті 215 Цивільного кодексу України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

У Постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року № 11 «Про деякі питання практики розгляду справ, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними» зазначено, що вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону.

Приписами статті 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 629 Цивільного кодексу України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно частини 2 статті 586 Цивільного кодексу України заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до частини 3 статті 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя передавати предмет іпотеки в оренду.

Частиною 3 статті 12 Закону України «Про іпотеку» визначено, що правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним.

У відповідності до пункту 2.1.4. Іпотечного договору іпотекодавець зобов'язаний без письмової згоди іпотекодержателя, що оформляється додатковою угодою до цього договору, не відчужувати предмет іпотеки, а також не передавати його в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

Спірний договір оренди був укладений відповідачами за відсутності згоди позивача. Доказів протилежного відповідачами не надано.

З огляду на вищезазначене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку щодо наявності порушень прав позивача внаслідок укладання відповідачами без згоди позивача спірного Договору оренди та передачу предмету іпотеки в оренду відповідачу-2, що суперечить вимогам статей 9, 12 Закону України «Про іпотеку» та умовам Іпотечного договору.

Водночас, відповідачами до суду першої інстанції були подані заяви про застосування строків позовної давності до вимог Банку (том 1, а.с. 36-37, 40-41).

Зазначені заяви мотивовані тим, що Банку про факт укладення відповідачами Договору оренди без його згоди було відомо ще з 2008 року, однак, до суду з позовом про визнання недійсним зазначеного договору він звернувся лише у березні 2015 року, тобто з пропуском строку позовної давності, встановленого законом.

Колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо необхідності застосування до спірних правовідносин наслідків спливу строків позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачами у справі, з огляду на наступне.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно статті 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання, що закріплено частиною 5 статті 261 Цивільного кодексу України.

Статтею 260 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 Цивільного кодексу України. Порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.

Відповідно до частини 3 статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив строку позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4 статті 267 Цивільного кодексу України).

Пунктом 2.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29 травня 2013 року «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» вказано, що за змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необгрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність сплила і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що у матеріалах справи містяться листи відповідача-1 до позивача із проханням до Банку оформити зміни до Іпотечного договору.

Для оформлення змін до Іпотечного договору відповідач-1 листом від 03 жовтня 2008 року за № 837/1 за підписом генерального директора ПП «Бізнес-Гранд» звернувся до керуючого ЧОФ АКБСР «Укрсоцбанк», до якого додав копію Договору оренди № 3-10/08Г від 03 жовтня 2008 року. На даному листі стоїть штамп, на якому вказано, вх. № 67/764 від 03 жовтня 2008 року. Також, матеріалами справи підтверджується, що відповідач-1 звертався до позивача із листом № 956 від 10 листопада 2008 року, у якому знову просив останнього підписати зміни до Іпотечного договору.

Жодної відповіді від позивача ні щодо готовності Банку внести зміни до Іпотечного договору, ні щодо його відношення до укладеного Договору оренди на адресу відповідача-1 не надходило.

Водночас, матеріалами справи підтверджується, що в 2010 році Банк здійснював огляд та оцінку предмету іпотеки по вулиці Гагаріна, 55/1 у м. Черкаси, про що ТОВ «ДТЗ Консалтинг» складено відповідний звіт (том 1, а. с. 57).

Зазначені обставини свідчать про те, що позивачу про факт експлуатації відповідачем-2 спірного об'єкту нерухомості згідно Договору оренди відомо ще з 2008 року. Однак, позивач із позовом про визнання Договору оренди недійсним звернувся до господарського суду Черкаської області лише 28 березня 2015 року, про що свідчить відбиток поштового штемпеля на конверті, тобто, зі спливом строку позовної давності, встановленого статтею 257 Цивільного кодексу України.

З огляду на вищевикладене, враховуючи встановленість факту порушення прав позивача внаслідок укладання відповідачами без згоди Банку спірного Договору оренди та передачу предмету іпотеки в оренду відповідачу-2, з огляду на те, що строк позовної давності сплив, про що відповідачами у справі зроблено відповідну заяву, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки останні заявлені Банком за межами строку позовної давності, встановленого чинним законодавством України.

Заперечення касатора про те, що даний договір є нікчемним, та не потребує визнання недійсним, не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки даний правочин є оспорюваним, він укладений між відповідачами та породжує для них відповідні права та обов'язки щодо користування приміщенням, та про визнання його недійсним позивачем поданий відповідний позов.

Згідно з статтею 34 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд приймає лише ті докази, які мають значення для справи.

Колегія суддів Вищого господарського суду дійшла висновку про те, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції прийнята з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим, правові підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Таким чином, доводи заявника касаційної скарги про порушення і неправильне застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваного процесуального документу не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового рішення колегія суддів Вищого господарського суду України не вбачає.

З огляду на зазначене. Вищий господарський суд України дійшов висновку, що постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

На підставі наведеного вище та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-10, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 липня 2015 року зі справи № 925/577/14 залишити без змін.

Головуючий суддя І. А. Плюшко

Судді С. С. Самусенко

В. І. Татьков