Історія справи

Ухвала КГС ВП від 21.01.2018 року у справі №904/2931/16
Постанова ВГСУ від 01.11.2016 року у справі №904/2931/16

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 листопада 2016 року Справа № 904/2931/16

Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П. - головуючий (доповідач), судді Васищак І.М. і Студенець В.І.

розглянув касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Сокар Україна", м. Київ (далі - Товариство),

на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 15.06.2016 та

постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 01.08.2016

зі справи № 904/2931/16

за позовом Товариства

до товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова інвестиційна компанія "Енерго-Інвест", м. Дніпропетровськ (далі - Компанія),

про стягнення 10 784 098, 22 грн.

Судове засідання проведено за участю представників сторін:

позивача - Пацкан Я.В., Третьякова М.В.,

відповідача - Семикіної Л.В.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України

ВСТАНОВИВ:

Позов було подано про стягнення коштів у сумі 10 784 098, 22 грн., з яких: 9 440 189,27 грн. "інфляційних витрат" та 1 343 908, 95 грн. - 3% річних, які нараховані на залишок непогашеної основної заборгованості у сумі 12 390 486, 95 грн., що була стягнута постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.04.2013 у справі № 904/936/13-г за договором поставки нафтопродуктів від 12.10.2012 № 511-2012 (далі - Договір № 511-2012).

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 15.06.2016 (суддя Дубінін І.Ю.), залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 01.08.2016 (колегія суддів у складі: Пархоменко Н.В. - головуючий, Верхогляд Т.А. і Чередко А.Є.), у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Товариство просить скасувати оскаржувані рішення і постанову попередніх судових інстанцій з даної справи та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Скаргу з посиланням на положення Конституції України, Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) мотивовано неправомірним застосуванням господарськими судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права.

У письмових запереченнях на касаційну скаргу Компанія зазначає про законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень і помилковість доводів скаржника та просить скаргу залишити без задоволення, а згадані судові рішення - без змін.

Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Судові інстанції у розгляді справи виходили з таких обставин та висновків.

Товариством (постачальник) і Компанією (покупець) укладено Договір №511-2012, згідно з яким:

- постачальник зобов'язується передати у власність покупця, а покупець прийняти та оплатити нафтопродукти згідно з умовами договору та додатковими угодами до нього (пункт 1.1);

- поставка товару здійснюється окремими партіями. Об'єми, асортимент, строки поставки та умови транспортування визначаються відповідною додатковою угодою до даного договору, узгодженою сторонами, яка після її підписання є невід'ємною частиною даного договору (пункт 1.2);

- Договір №511-2012 вступає в законну силу з моменту його підписання сторонами і діє до 31.12.2012, а в частині взаєморозрахунків - до їх повного завершення. Закінчення терміну дії договору не звільняє винну сторону від відповідальності за його невиконання (пункт 12.1).

На виконання умов Договору №511-2012 та укладених додаткових угод до нього Товариство протягом жовтня-грудня 2012 року здійснило на адресу Компанії поставку нафтопродуктів на загальну суму 66 056 529,09 грн.

Проте Компанія не в повному обсязі оплатила поставлені нафтопродукти, у зв'язку з чим у останньої виникла заборгованість.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2013 у справі № 904/936/13-г встановлено факт укладення сторонами Договору №511-2012, поставку позивачем відповідачу товару протягом жовтня-грудня 2012 року та порушення відповідачем зобов'язань щодо оплати отриманого товару в сумі 18 256 529,09 грн.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2013 у справі №904/936/13-г стягнуто з Компанії на користь Товариства заборгованість за Договором № 511-2012 у сумі 18 256 529,09 грн., вартість додаткових витрат, пов'язаних із транспортування вантажу за Договором № 511-2012, у сумі 389 231,46 грн. та витрати зі сплати судового збору в сумі 68 820 грн.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.04.2013 у вказаній справі рішення господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2013 змінено та стягнуто з Компанії на користь Товариства 18 256 529,09 грн. основного боргу, 1 207 752,29 грн. пені, 241 550,46 грн. - 3% річних, 30 022,03 грн. "інфляційних втрат" та 389 231,46 грн. додаткових витрат, пов'язаних із транспортуванням вантажу; в іншій частині рішення господарського суду Дніпропетровської області у справі №904/936/13-г залишено без змін.

07.05.2013 господарським судом Дніпропетровської області на виконання згаданих рішення і постанови виданий наказ, на підставі якого 12.06.2013 відділом примусового виконання рішень державної виконавчої служби України відкрито виконавче провадження.

15.11.2013 позивачем та відповідачем укладена угода про порядок погашення боргових зобов'язань, відповідно до якої Компанія зобов'язалася здійснити погашення заборгованості за Договором № 511-2012, що стягнута постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.04.2013 у справі № 904/936/13-г у період з 01.12.2013 по 31.05.2014 у сумі 15 925 085,33 грн.

Від Товариства до відділу примусового виконання рішень державної виконавчої служби України надійшла заява про закінчення виконавчого провадження. 24.12.2013 закінчено виконавче провадження з виконання наказу господарського суду Дніпропетровської області у справі № 904/936/13-г.

На виконання зобов'язання Компанія частково здійснила оплату за поставлені нафтопродукти згідно з платіжними дорученнями: від 01.04.2013 №248 на суму 1 000 000 грн.; від 22.04.2013 № 314 на суму 900 000 грн., від 26.04.2013 № 339 на суму 1 000 000 грн.; від 31.05.2013 №58 на суму 500 000 грн., від 31.05.2013 №637 на суму 500 000 грн.; від 27.09.2013 №1243 на суму 300 000 грн., від 17.04.2014 №435 на суму 500 000 грн., від 17.06.2014 №778 на суму 200 000 грн., від 24.06.2014 №345 на суму 500 000 грн., від 07.07.2014 №381 на суму 300 000 грн., від 15.08.2014 №1049 на суму 546 606,57 грн.

Також на рахунок Товариства від Державної виконавчої служби 30.04.2014 надійшли кошти в рахунок погашення боргу згідно з наказом від 07.05.2013, які перераховані двома платежами на суми 145,71 грн. та 8 521,32 грн.

У зв'язку з наявністю залишку непогашеної основної заборгованості за Договором №511-2012 у сумі 12 390 486, 95 грн. (стягнутої постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.04.2013 у справі № 904/936/13-г) Товариство звернулося до суду з позовом про стягнення з Компанії коштів у сумі 10 784 098, 22 грн., з яких: 9 440 189,27 грн. "інфляційних витрат" за період прострочення виконання грошового зобов'язання з січня 2013 року по лютий 2016 року включно; 1 343 908, 95 грн. - 3% річних за період прострочення виконання грошового зобов'язання з 01.01.2013 по 04.03.2016.

04.05.2016 Компанія подала до господарського суду першої інстанції заперечення на позовну заяву та заяву про застосування позовної давності, в якій просило застосувати позовну давність та відмовити у задоволенні позовних вимог.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Судами зазначено, що порядок оплати поставленого за Договором №511-2012 товару встановлений протягом 2-х календарних днів з дати підписання відповідних актів приймання-передачі. Оскільки акти приймання-передачі підписані сторонами у період з 15.04.2012 по 20.11.2012, то, відповідно, оплата за договором боржником повинна бути здійснена у період з 17.04.2012 по 22.11.2012.

При цьому суд першої інстанції зазначив, що право вимоги у позивача до відповідача за Договором № 511-2012 виникло у період з 18.04.2012 по 23.11.2012, і за захистом свого права щодо стягнення з відповідача "інфляційних витрат" та 3% річних він мав звернутися до суду протягом трьох років із зазначених дат, а кінцевою датою такого звернення є 22.11.2015. Відповідач звернувся до суду із заявою про застосування позовної давності. Оскільки позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача заборгованості (у справі № 904/936/13-г), то останнім днем звернення з даним позовом могло бути 11.03.2016, тоді як позивач звернувся до суду лише 11.04.2016, тобто з пропуском трирічної позовної давності.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що, з урахуванням звернення позивача до господарського суду з позовом про стягнення з відповідача заборгованості за Договором № 511-2012 (у справі № 904/936/13-г), останнім днем звернення з позовом про стягнення 3% річних та "втрат від інфляції" могло бути 01.02.2016, тоді як позивач звернувся з таким позовом лише 11.04.2016, тобто з пропуском трирічної позовної давності.

Стосовно доводів Товариства про те, що частковою сплатою заборгованості та укладенням угоди про порядок погашення боргових зобов'язань перервалася позовна давність, суди попередніх інстанцій зазначили, що визнання боржником основного боргу, в тому числі і його сплата, саме по собі не є доказом визнання ним також і додаткових вимог кредитора (зокрема, неустойки, процентів за користування коштами), а так само й вимог щодо відшкодування збитків і, отже, не може вважатися перериванням перебігу позовної давності за зазначеними вимогами.

Проте відповідні висновки судів попередніх інстанцій є передчасними з огляду на таке.

Причиною подання касаційної скарги зі справи стала незгода скаржника з відмовою судами у задоволенні позовних вимог про стягнення сум "інфляційних нарахувань" та річних через сплив позовної давності.

Попередніми судовими інстанціями встановлено і відповідачем зі справи не заперечується факт неналежного виконання відповідачем грошового зобов'язання за Договором № 511-2012, заборгованість за яким була стягнута у справі № 904/936/13-г. Тобто підставою нарахування позивачем "інфляційних витрат" та 3% річних є неналежне виконання відповідачем постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.04.2013 зі справи № 904/936/13-г.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною першою статті 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зокрема, стаття 599 ЦК України передбачає, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до положень статті 625 ЦК України:

- боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання (частина перша);

- боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга).

Виходячи з положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

При цьому дана норма не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов'язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу. Таким є правовий висновок Верховного Суду України, що неодноразово викладався в його судових рішеннях, зокрема у постанові від 04.07.2011 № 13/210/10 та ін. Відповідний висновок згідно з частиною третьою статті 82 та частиною першою статті 11128 ГПК України враховується судами при застосуванні норм права.

Як зазначено у підпункті 7.1 пункту 7 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", за відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання.

Враховуючи викладене, Вищий господарський суд України не може погодитися з висновками судів попередніх інстанцій про сплив позовної давності щодо вимог позивача про стягнення 3% річних та "інфляційних", оскільки Товариство вправі вимагати стягнення в судовому порядку сум інфляційних витрат та 3 % річних, аж до повного виконання Компанією постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.04.2013 зі справи № 904/936/13-г.

Таким чином, попередніми судовими інстанціями у розгляді справи:

- неправильно застосовано норми матеріального права, а саме: статті 256, 257, 264, 266, 526, 598, 599, 625 ЦК України;

- неповністю з'ясовано зміст, правові і фактичні підстави позову та відповідні обставини, зокрема пов'язані з початком і перебігом позовної давності. Відтак названими судовими інстанціями допущено й неправильне застосування вимог частини першої статті 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 названого Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду господарським судом в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

Касаційна ж інстанція згідно з частиною другою статті 1117 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Тому оскаржувані судові рішення відповідно до пункту 3 статті 1119 та частини першої статті 11110 ГПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

У такому розгляді суду необхідно врахувати викладене, встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм, доводам сторін та поданим ними, а за необхідності й додатково одержаним доказам належну правову оцінку і вирішити спір відповідно до закону. За результатами нового розгляду має бути вирішено й питання щодо розподілу судових витрат зі справи.

Керуючись статтями 1117 - 11112 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Сокар Україна" задовольнити частково.

2. Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 15.06.2016 та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 01.08.2016 зі справи № 904/2931/16 скасувати.

Справу передати на новий розгляд до господарського суду Дніпропетровської області.

Суддя В. Селіваненко

Суддя І. Васищак

Суддя В. Студенець