Історія справи

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"22" травня 2014 р. м. Київ К-37980/10

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

Бутенка В.І (доповідач), Лиски Т.О., Олендера І.Я.,

розглянувши в порядку письмового касаційного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_4 до Державної судової адміністрації України, Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України, Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області, Державного казначейства України про зобов'язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в :

У липні 2010 року ОСОБА_4 звернулася до суду із вказаним позовом.

В обґрунтування своїх вимог вказувала, що вона є суддею Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області і відповідно до Конституції України, Законів України «Про статус суддів» та «;Про судоустрій України» їй гарантується належний рівень правового захисту, матеріального та соціального забезпечення, що є гарантіями її незалежності як судді. При цьому зазначала, що при встановленні розміру її посадового окладу застосовуються вимоги п.4-1 постанови Кабінету Міністрів України від 31 грудня 2005 року №1310 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2005 року №865», які визнано протиправними та скасовано судовими рішеннями, які набрали законної сили.

Позивач вважає, що при застосуванні вказаних норм обмежено розмір її заробітної плати, оскільки вона обчислюється виходячи з розміру мінімальної заробітної плати, встановленої станом на 21 грудня 2005 року, та забороною у подальшому при підвищенні мінімальної заробітної плати проводити її перерахунок, що свідчить про безумовне порушення права позивача на належне матеріальне забезпечення, яке призвело до недоотримання заробітної плати.

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_4 просила стягнути з Державної судової адміністрації України на її користь недоплачену заробітну плату за період з 1 грудня 2007 року по 31 грудня 2009 року у розмірі 108 194,13грн., а також за період з 1 січня 2006 року по 30 листопада 2007 року та з 1 січня 2010 року по 31 травня 2010 року включно згідно з розрахунком Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області.

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 3 вересня 2010 року позов ОСОБА_4 задоволено частково.

Зобов'язано Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області здійснити перерахунок та виплатити ОСОБА_4 недоотриману заробітну плату з урахуванням підвищення мінімальної заробітної плати відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2009 рік» та Закону України «Про Державний бюджет України на 2010 рік» з 19 серпня 2009 року по 31 грудня 2009 року із врахуванням фактично отриманих сум. В іншій частині позову відмовлено.

Постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 4 листопада 2010 року це рішення змінено. В абзаці другому резолютивної частини постанови слова «з 19 серпня 2009 року по 31 грудня 2009 року» замінено на слова «з 19 серпня 2009 року по 31 травня 2010 року».

У третьому абзаці резолютивної частини зазначено: «Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_4 надбавки за вислугу років за період з 22 травня 2008 року по 31 травня 2010 року відповідно до вимог статті 44 Закону України «Про статус суддів» (в редакції Закону №4015-Х 11 від 24 лютого 1994 року), виходячи з відсотків від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційні класи». В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

В касаційній скарзі Міністерство фінансів України, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, просить скасувати ці рішення та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до частини другої статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Згідно ст.22 Конституції України скасування чи звуження змісту та обсягу прав і свобод людини і громадянина при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається.

Частиною третьою статті 11 Закону України "Про статус суддів" (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) гарантії незалежності судді, включаючи заходи його правового захисту, матеріального і соціального забезпечення, передбачені цим Законом, поширюються на всіх суддів України і не можуть бути скасовані чи знижені іншими нормативними актами України і Автономної Республіки Крим.

Конституційний Суд України у Рішенні № 8-рп/2005 (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання суддів) роз'яснив що за змістом статті 126 Конституції України положення частини третьої статті 11 Закону України "Про статус суддів" у взаємозв'язку з частиною восьмою статті 14 Закону України "Про судоустрій України" треба розуміти як таке, що гарантує досягнутий рівень незалежності суддів і забороняє при прийнятті нових законів та інших нормативних актів, внесенні змін до них скасовувати чи звужувати існуючі гарантії незалежності суддів, у тому числі заходи їх правового захисту та матеріального і соціального забезпечення.

Правова позиція судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі щодо підстав часткового задоволення позову є помилковою з огляду на таке.

У статті 6 Конституції України міститься правова норма, згідно з якою державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України статус суддів, визначається виключно законами України, а згідно частини першої статті 126 Конституції України Конституція і закони України повинні гарантувати незалежність і недоторканість суддів. Збереження існуючого статусу суддів, недопущення його скасування або звуження його змісту та обсягу є однією з основоположних гарантій незалежності суддів.

Незалежність та недоторканість суддів гарантується наданням їм відповідно до Закону України "Про статус суддів"(в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) спеціальних умов матеріального та соціально-побутового забезпечення.

Згідно зі статтею 44 вказаного Закону заробітна плата судді, як складова його матеріального і соціально-побутового забезпечення, є елементом статусу судді. Вона складається з посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років та інших надбавок. Розміри посадових окладів суддів встановлюються у відсотковому відношенні до посадового окладу Голови Верховного Суду України і не можуть бути меншими від 50 відсотків його окладу. У свою чергу посадовий оклад судді не може бути меншим від 80 відсотків посадового окладу голови суду, в якому працює суддя. Частина четверта зазначеної правової норми встановлювала розміри щомісячної надбавки за вислугу років, яка підлягала виплаті суддям.

Розміри посадових окладів, премій встановлювались Кабінетом Міністрів України, розміри надбавок за кваліфікаційні класи суддів та інших надбавок у різні періоди визначались указами Президента України та (або) постановами Кабінету Міністрів України.

Обсяги витрат на оплату праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом.

Статтею 51 Бюджетного кодексу України встановлено, що відповідно до затвердженого бюджетного розпису розпорядники коштів Державного бюджету України одержують бюджетні асигнування, що є підставою для затвердження кошторисів. Затвердження, а також коригування протягом бюджетного року кошторисів бюджетних установ, здійснюється розпорядниками коштів відповідно до затвердженого бюджетного розпису Державного бюджету України.

Розпорядники бюджетних коштів несуть відповідальність за управління бюджетними асигнуваннями і здійснення контролю за виконанням процедур та вимог, встановлених цим Кодексом.

Розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та провадять видатки тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами.

Будь-які зобов'язання, взяті фізичними та юридичними особами за коштами Державного бюджету України без відповідних бюджетних асигнувань або ж з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України, не вважаються бюджетними зобов'язаннями. Витрати державного бюджету на покриття таких зобов'язань не можуть здійснюватися.

Таким чином, Кабінет Міністрів України при визначенні розміру заробітної плати працівників бюджетних установ, у тому числі і суддів, повинен виходити з обсягів витрат на оплату їх праці, затверджених Державним бюджетом України на відповідний рік.

Згідно з частиною другою статті 8 Закону України "Про оплату праці" умови та розміри оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з державного бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України. На виконання вимог вказаного Закону 30 червня 2005 року та 3 вересня 2005 року Кабінет Міністрів України прийняв постанови № 514 "Про оплату праці Голови, першого заступника Голови та заступника Голови Верховного Суду України", згідно з абзацом другим пункту 1 якої посадовий оклад Голови Верховного Суду України з 1 червня 2005 року становив 15 розмірів мінімальної заробітної плати, та № 865 "Про оплату праці суддів", якою затверджена Схема посадових окладів голови та заступника голови судової палати, голови Військової судової колегії, секретаря Пленуму та суддів Верховного Суду України, керівників та суддів вищих спеціалізованих судів, апеляційного суду України, апеляційних та місцевих судів (додатки №№2 - 6).

Постанова Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2005 року № 865 повинна була набрати чинності з 1 січня 2006 року. Однак, до набрання чинності вказаною постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 року № 1243 "Питання оплати праці вищих посадових осіб України, окремих керівних працівників органів державної влади і органів місцевого самоврядування та суддів" було зафіксовано розрахункову величину для обчислення посадових окладів працівників певних установ, що фінансуються з бюджету, у тому числі й суддів, у розмірі встановленої мінімальної заробітної плати - 332 грн.

Іншою постановою від 31 грудня 2005 року № 1310 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2005 року №865" внесені зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2005 року № 865, зокрема, постанову доповнено пунктом 41, згідно з яким також встановлено, що розміри посадових окладів, передбачені постановою від 3 вересня 2005 року № 865, встановлюються виходячи з розміру мінімальної заробітної плати 332 грн. і у подальшому при підвищенні мінімальної заробітної плати їх перерахунок не провадиться. Такі зміни були внесені до постанови від 3 вересня 2005 року №865 до набрання нею чинності.

При обчисленні посадового окладу в якості сталої (розрахункової) величини Кабінет Міністрів України використав встановлений з 1 вересня 2005 року Законом України "Про Державний бюджет України на 2005 рік" розмір мінімальної заробітної плати 332 грн., що виключало можливість її збільшення у випадку підвищення розміру мінімальної заробітної плати.

В основу оскаржених рішень судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_4 покладено факт прийняття постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 травня 2008 року, яку залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 19 серпня 2009 року.

Зазначеними рішеннями визнано незаконними постанову Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 року № 1243 "Про питання оплати праці вищих посадових осіб України, окремих керівних працівників органів державної влади і органів місцевого самоврядування та суддів" в частині встановлення розміру посадового окладу суддям; пункт 4 постанови Кабінету Міністрів України від 31 грудня 2005 року № 1310 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2005 року № 865" та пункт 4-1 постанови Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2005 року № 865 "Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів".

Однак постановою Вищого адміністративного суду України від 13 квітня 2011 року постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 травня 2008 року і ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19 серпня 2009 року скасовано та відмовлено в задоволенні позовних вимог про визнання незаконними і скасування вказаних постанов Кабінету Міністрів України.

Відповідно до положень частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. За правилами частини першої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов'язковою для осіб, які беруть участь у справі, а також для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.

З огляду на викладене, постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 травня 2008 року була обов'язковою до виконання з дня набрання нею законної сили, яким є 19 серпня 2009 року, до дня її скасування постановою Вищого адміністративного суду України, яким є 13 квітня 2011 року.

У справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади відповідно до положень частини одинадцятої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України суд зобов'язаний у резолютивній частині постанови вирішити питання не тільки про визнання нормативно-правового акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, але й обов'язково зазначити у резолютивній частині постанови про визнання нормативно-правового акта нечинним. Тобто згідно до зазначеної правової норми нормативно-правовий акт втрачає чинність лише у разі наявності відповідного запису про це у резолютивній частині рішення суду.

У резолютивній частині постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 травня 2008 року суд визнав незаконними: постанови Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 року № 1243 "Про питання оплати праці вищих посадових осіб України, окремих керівних працівників органів державної влади і органів місцевого самоврядування та суддів" в частині встановлення розміру посадового окладу суддям; пункт 4 постанови Кабінету Міністрів України від 31 грудня 2005 року № 1310 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2005 року № 865" та пункт 4-1 постанови Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2005 року № 865 "Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів". Рішення про визнання зазначених нормативно-правових актів нечинними судом не ухвалювалось.

Відповідно до положень пункту 2 частини 1 статті 168 Кодексу адміністративного судочинства України суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою особи, яка брала участь у справі, чи з власної ініціативи прийняти додаткову постанову у випадку, якщо, вирішивши питання про право, не визначив способу виконання судового рішення. Додаткова постанова у зазначеній справі судом також не приймалась.

Оскільки вказані положення постанов Уряду України хоча і були визнані у судовому порядку незаконними, але нечинними не визнавалися, а тому підлягали виконанню.

Враховуючи викладене, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_4 щодо перерахунку заробітної плати.

Що стосується позовних вимог про перерахунок надбавки за вислугу років, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до частини четвертої статті 44 Закону України "Про статус суддів", чинного на час виникнення спірних правовідносин, суддям виплачується щомісячна надбавка за вислугу років у розмірах: при стажі роботи понад 3 роки - 10 відсотків, понад 5 років - 15, понад 10 років - 20, понад 15 років - 25, понад 20 років - 30, понад 25 років - 40 відсотків від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційні класи.

Підпунктом "б" підпункту 2 пункту 61 розділу ІІ Закону України від 28 грудня 2007 року № 107-VІ "Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України" змінено порядок нарахування надбавки за вислугу років та встановлено, що вказана надбавка розраховується у тих же відсотках, проте не від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційні класи, а від посадового окладу з урахуванням доплати за кваліфікаційні класи.

Відповідно до пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 16 січня 2008 року № 19, якою затверджено зміни, що вносяться до постанови Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2005 року № 865, останню доповнено пунктом 2-2 такого змісту: "Суддям щомісяця виплачується надбавка за вислугу років у відсотках від посадового окладу з урахуванням надбавки за кваліфікаційний клас в таких розмірах: при стажі роботи понад три роки - 10 відсотків, понад п'ять років - 15, понад 10 років - 20, понад 15 років - 25, понад 20 років - 30, понад 25 років - 40 відсотків".

Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 положення підпункту "б" підпункту 2 пункту 61 розділу ІІ Закону України "Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України" визнані неконституційними, а отже, втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

За правилами частини четвертої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Враховуючи викладене, суди прийшли до обґрунтованого висновку про пріоритет у застосуванні положень частини четвертої статті 44 Закону України "Про статус суддів" над нормами постанов Кабінету Міністрів України в частині визначення бази обчислення надбавки за вислугу років.

Відповідно до ст.229 КАС України суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені повно і правильно, але суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що судами попередніх інстанцій повно і правильно встановлені обставини справи, але порушено норми матеріального права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень, а тому вбачаються підстави для їх скасування та ухвалення нового рішення.

Керуючись ст.ст.220, 221, 222, 223, 229, 230, 232 КАС України, суд, -

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу Міністераства фінансів України задовольнити частково.

Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 03 вересня 2010 року та постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 04 листопада 2010 року скасувати.

Прийняти нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_4 задовольнити частково.

Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_4 надбавки за вислугу років у відповідності з положеннями частини четвертої статті 44 Закону України «Про статус суддів» в редакції Закону України № 4015-ХІІ від 24 лютого 1994 року з 22 травня 2008 року по 31 травня 2010 року.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.

С у д д і : В.І. Бутенко

Т.О. Лиска

І.Я. Олендер