Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 02.03.2018 року у справі №753/13791/17

Постанова

Іменем України

30 травня 2018 року

м. Київ

справа № 753/13791/17-ц

провадження № 61-10518св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю., Фаловської І. М., Штелик С. П. (суддя-доповідач)

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - публічне акціонерне товариство «Українська залізниця»,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та його представника - ОСОБА_2 - на постанову апеляційного суду м. Києва від 24 січня 2018 року у складі суддів: Шкоріної О. І., Семенюк Т. А., Стрижеуса А. М.,

В С Т А Н О В И В :

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - ПАТ «Українська залізниця») про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що рішенням Дарницького районного суду м.Києві від 04 квітня 2017 року, яке набрало законної сили 19 липня 2017 року, його поновлено на посаді заступника начальника філії «Центр транспортного сервісу «Ліски» ПАТ «Українська залізниця» з 22 грудня 2016 року. Разом з тим, в порушення частини п'ятої статті 235 КЗпП України його було поновлено на роботі не з 22 грудня 2016 року, як передбачено рішенням суду, а з 29 серпня 2017 року згідно з наказом № 2109/ос, тобто через 168 робочі дні.

Таким чином, на підставі статей 235 236 КЗпП України відповідач має сплатити йому середній заробіток за час вимушеного прогулу (168 робочі дні) при затримці виконання рішення суду про поновлення його на роботі в загальній сумі 101 510 грн 64 коп. та 20 тис. грн моральної шкоди, завданої позивачу протиправними діями відповідача.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 02 листопада 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто із ПАТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 101 510 грн 64 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу із 22 грудня 2016 року по 28 серпня 2017 року та 5 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Вирішено питання про судові витрати.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що в порушення частини п'ятої статті 235 КЗпП України відповідач поновив ОСОБА_1 на роботі не з 22 грудня 2016 року, як передбачено рішенням суду, а з 29 серпня 2017 року згідно з наказом № 2109/ос, тобто через 168 робочі дні, у зв'язку з чим має сплатити позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу при затримці виконання судового рішення про поновлення на роботі за статтею 236 КЗпП України. Позбавленням заробітку внаслідок вимушеного прогулу йому завдано моральної шкоди, розмір якої з урахуванням вимог розумності та справедливості становить 5 тис. грн.

Постановою апеляційного суду м. Києва від 24 січня 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. Стягнуто із ПАТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 58 981 грн 30 коп. середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду та 1 500 грн на відшкодування моральної шкоди. Вирішено питання про судові витрати.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що нормами КЗпП України передбачені випадки стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зокрема, у разі поновлення на роботі вирішується питання про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, (стаття 235 КЗпП України), та оплата вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі працівника (стаття 236 КЗпП України). У даній справі вимушений прогул, за який позивач просив стягнути середній заробіток, складається з двох частин, а саме: з 22 грудня 2016 року по 04 квітня 2017 року - стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при прийнятті рішення про поновлення позивача на роботі (стаття 235 КЗпП України), та з 04 квітня 2017 року по 29 серпня 2017 року - стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду (стаття 236 КЗпП України). За правилами статті 235 КЗпП України вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу розглядаються одночасно з прийняттям рішення про поновлення працівника на роботі. Разом з тим, якщо позивачем вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу разом з вимогами про поновлення на роботі не заявлялись, то для звернення з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу на підставі статті 235 КЗпП України встановлено тримісячний строк як загальний строк для звернення за захистом суб'єктивних трудових прав працівника. Позивач ОСОБА_1 до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу на підставі статті 235 КЗпП України звернувся 26 липня 2017 року, тобто поза межами встановленого законом тримісячного строку, клопотання про поновлення строку на звернення до суду з такими вимогами не заявив. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 04 квітня 2017 року про поновлення ОСОБА_1 на роботі, яке допущено в цій частині до негайного виконання, виконано відповідачем 29 серпня 2017 року. За таких обставин, затримка виконання рішення суду складає 98 робочі дні, за які позивач має право вимагати стягнення середнього заробітку на підставі статті 236 КЗпП України. Враховуючи період затримки виконання рішення, а також те, що за цей період на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток, виходячи із засад розумності, виваженості, справедливості, апеляційний суд оцінив розмір моральної шкоди в розмірі 1 500 грн.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 та його представник - ОСОБА_2 - просять скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що вимушеним прогулом вважається відсутність працівника на роботі протягом певного періоду часу, в тому числі у зв'язку з незаконним його звільненням, а тому працівник має право на стягнення із роботодавця середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка чинним законодавством України визначається заробітною платою. Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду із позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Така ж правова позиція висловлена Верховним Судом в постанові від 31 січня 2018 року у справі № 813/7926/14. Разом з тим, апеляційний суд безпідставно відмовив у стягненні середнього заробітку за час вимушеного прогулу за спливом строку звернення із такими вимогами до суду. Крім того, доплати за медичне страхування, які виплачувалися на постійній основі, не належать до компенсаційних виплат, а тому має враховуватися при обчисленні середньої заробітної плати. Апеляційний суд безпідставно зменшив розмір стягнутої суми відшкодування моральної шкоди.

У відзиві на касаційну скаргу ПАТ «Українська залізниця» зазначає, що для звернення із позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу статтею 235 КЗпП України встановлено тримісячний строк, який позивачем пропущено, підстав для поновлення пропущеного строку не наведено. Апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що доплати за медичне страхування належать до компенсаційних виплат, а тому не мають враховуватися при обчисленні середньої заробітної плати.

Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Суди встановили, що рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 04 квітня 2017 року, яке набрало законної сили 19 липня 2017 року, визнано незаконним та скасовано наказ (розпорядження) №756-ос/тр від 22 грудня 2016 року Філії «Центр транспортного сервісу «Ліски» про звільнення ОСОБА_1 за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України; визнано незаконним та скасовано наказ № 2425/ос від 22 грудня 2016 року ПАТ «Українська залізниця» про звільнення ОСОБА_1 за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України; поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника філії «Центр транспортного сервісу «Ліски» ПАТ «Українська залізниця» з 22 грудня 2016 року.

Відповідно до статті 235 КЗпП України в разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Разом з тим, при винесенні рішення про поновлення на роботі ОСОБА_1

питання про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу не вирішувалося, а тому вказану вимогу заявлено ОСОБА_1 у даній справі.

Реалізація права на судовий захист невід'ємно пов'язана зі строками, в межах яких позивач може звернутися до суду за захистом свого порушеного права.

У частині першій статті 233 КЗпП України передбачено строки позовної давності для звернення працівника до суду: один місяць - у справах про звільнення; три місяці - щодо вирішення інших трудових спорів. Однак відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Разом з тим у частині другій статті 233 КЗпП України зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

У частині першій статті 1 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у частині першій статті 94 Кодексу і частині першій статті 1 ЗаконуУкраїни «Про оплату праці», як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов'язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов'язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов'язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров'я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя.

Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати.

Положення статті 235 КЗпП України встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування.

Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу приймається судом одночасно з рішенням про поновлення на роботі. Якщо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при поновленні на роботі не відбулось, працівник з урахуванням змісту статті 235 КЗпП України не позбавлений процесуальної можливості заявити таку вимогу за окремим позовом.

У такому випадку вимога про оплату вимушеного прогулу незаконно звільненого працівника є спором про оплату праці, тому до його вирішення підлягають застосуванню положення частини другої статті 233 КЗпП України.

При вирішенні позову в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період із 22 грудня 2016 року по 04 квітня 2017 року апеляційний суд помилково виходив із того, що на звернення до суду із такими вимогами поширюється тримісячний строк, передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України, перебіг якого почався із дня звільнення позивача та сплив на момент звернення із позовом.

Апеляційний суд помилково застосував положення частини першої статті 233 КЗпП України до позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період із 22 грудня 2016 року по 04 квітня 2017 року, оскільки такі позовні вимоги відносяться до вимог щодо порушення законодавства про оплату праці та відповідно до частини другої указаної статті не обмежуються будь-яким строком звернення працівника до суду.

Таким чином, апеляційним судом скасовано рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону, що в силу статті 413 ЦПК України є підставою скасування рішення апеляційного суду із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись статтями 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 та його представника - ОСОБА_2 - задовольнити.

Постанову апеляційного суду м. Києва від 24 січня 2018 року скасувати, залишити в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 02 листопада 2017 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: А. О. Лесько

С. Ю. Мартєв

І. М. Фаловська

С. П. Штелик