Історія справи

Постанова КЦС ВП від 29.10.2025 року у справі №344/22745/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 жовтня 2025 року

м. Київ

справа № 344/22745/23

провадження № 61-5103св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Івано-Франківська міська рада, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 03 липня 2024 року, ухвалене у складі судді Кіндратишин Л. Р., та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 07 листопада 2024 року , ухвалену у складі колегії суддів: Фединяка В. Д., Томин О. О., Луганської В. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним рішення, визнання недійсним та скасування державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу та договору дарування земельної ділянки.

Позовну заяву ОСОБА_1 мотивувала тим, що їй та членам її сім`ї: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 у рівних частках на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 . Власником квартири № 1 вказаного будинку на момент виділення земельної ділянки була ОСОБА_4 .

Для обслуговування вказаного будинку виділена земельна ділянка площею 0,746 га.

Івано-Франківська міська рада 12 вересня 2006 року прийняла рішення, яким затвердила: пункт 4 протоколу узгоджувальної комісії міськвиконкому з розгляду спорів з приводу суміжного землекористування від 17 лютого 2006 року за № 66; матеріали земельно-кадастрової інвентаризації та передано у власність земельну ділянку площею 0,0446 га, розташовану на АДРЕСА_3 , ОСОБА_4 , для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.

ОСОБА_4 25 серпня 2011 року відчужила вказану земельну ділянку ОСОБА_9 , що підтверджено написом нотаріуса на зворотній сторінці державного акта ОСОБА_4 .

Позивач стверджувала, що ОСОБА_9 , знаючи, що право власності на земельну ділянку сумнівне, відчужила її ОСОБА_3 шляхом укладення договору дарування у 2012 році.

Позивач уважала, що рішення Івано-Франківської міської ради від 12 вересня 2006 року, державний акт на право власності на земельну ділянку, а також технічна документація порушують Закон України «Про планування і забудову територій», пункту 3.2.2. Положення про земельно-кадастрову інвентаризацію населених пунктів, затвердженого наказом Державного комітету України по земельним ресурсам від 26 серпня 1997 року № 85, оскільки не враховано того чи претендують співвласники обох квартир на землі спільного користування, які призначені для обслуговування вказаного будинку.

Указувала, що земельна ділянка надається для обслуговування житлового будинку (цілого) незалежно від кількості співвласників такого будинку. Разом з тим, якщо будинок розділено на окремі домоволодіння, приватизація земельної ділянки, здійснюється вже окремо для кожного. При цьому окреме домоволодіння повинно мати окрему адресу, наприклад: АДРЕСА_3 та АДРЕСА_3 . Однак, якщо одна адреса - АДРЕСА_3 , а поділ йде лише на квартири, земельна ділянка передається у спільну сумісну або спільну часткову власність. Окремо приватизувати частину земельної ділянки власником квартири неможливо. ОСОБА_4 порушила право користування земельною ділянкою, яка має бути у спільній сумісній власності. Така поведінка власника сприяла триваючому порушенню її прав наступними власниками: ОСОБА_9 та ОСОБА_3

ОСОБА_1 просила суду:

- визнати недійсним та скасувати рішення VІІІ сесії п`ятого демократичного скликання Івано-Франківської міської ради від 12 вересня 2006 року, яким затверджено пункт 4 протоколу узгоджувальної комісії міськвиконкому по розгляду спорів із приводу суміжного землекористування від 17 лютого 2006 року за № 66;

- визнати недійсним та скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0446 га на АДРЕСА_3 , ОСОБА_4 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 25 серпня 2011 року, посвідчений приватним нотаріусом Івано-Франківського МНО Угрин Л. А. за реєстровим № 2626;

- визнати недійсним договір дарування земельної ділянки від 27 червня 2012 року, посвідчений приватним нотаріусом Івано-Франківського МНО Князевою Л. Р. за реєстровим номером № 1377.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 03 липня 2024 року у позові ОСОБА_1 до Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним рішення, визнання недійсним та скасування державного акту на право приватної власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу та договору дарування земельної ділянки відмовлено.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 07 листопада 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 03 липня 2024 року - без змін.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що за будинком на АДРЕСА_3 станом на 1947 рік закріплено земельну ділянку загальною площею 724 кв. м. Будинок на час набуття права власності ОСОБА_4 (попередній власник ( ОСОБА_10 ), ОСОБА_1 поділений на дві квартири та не є багатоквартирним. По земельній ділянці, яка передана у власність ОСОБА_4 , станом на момент передачі узгодження меж проходило по лінії металевої огорожі, межі ОСОБА_1 . Будь-яких договорів чи підтвердження домовленостей щодо порядку користування спірною земельною ділянкою суду не надано.

Отже, земельна ділянка, була передана у власність ОСОБА_4 . Івано-Франківською міською радою після переходу права власності на квартиру № 1 , вже на виділену частку будинку, тобто з урахуванням норми статті 120 ЗК України. Крім того, пунктом 55 оскаржуваного рішення визнано за необхідне встановлення земельного сервітуту на використання земельних ділянок, чим враховано інтереси позивача.

Позивач не довела, що приймаючи оскаржуване рішення про передачу у власність земельну ділянку, орган місцевого самоврядування порушив вимоги закону.

Оскільки суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволені позовних вимог щодо визнання недійсним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, відсутні підстави для скасування оспорюваного державного акта.

У задоволенні позову ОСОБА_11 відмовлено за недоведеністю, тому строки позовної давності не можуть бути застосовані, про що у свій заяві просив представник відповідача.

Відмовляючи у задоволенні позову у частині вимог про визнання незаконними договору купівлі-продажу земельної ділянки та договору дарування, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, вказав на те, що такі вимоги жодним чином не обґрунтовані, порушень прав позивача не встановлено, тому застосування будь-якого способу захисту прав позивача не є доцільним.

Короткий зміст касаційної скарги

У грудні 2024 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 03 липня 2024 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 07 листопада 2024 року.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

20 грудня 2024 року ухвалою Верховного Суду касаційну скаргу залишено без руху.

25 квітня 2025 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали із Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області, іншим учасникам надіслано копії касаційної скарги.

У травні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 18 березня 2019 року у справі № 263/68/17 (провадження № 61-13354св18).

Висновки судів не відповідають обставинам справи, неправильно застосовано норми матеріального права, порушено норми процесуального права.

Проходження межі по стіні будинку вже є очевидним фактом порушення прав позивача, оскільки не дотримано інтервалів меж.

Нормами земельного законодавства не передбачено можливість передачі земельної ділянки у власність, на якій розташовано багатоквартирний будинок.

Земельна ділянка надається для обслуговування житлового будинку, незалежно від кількості співвласників такого будинку. Цей будинок не був розподілений на два будинка, тому приватизувати частину земельної ділянки неможливо.

Заявник стверджує, що не визнає право власності ОСОБА_4 , а укладення договору сервітуту е вирішить цього спору та не захистить її прав.

Відзив на касаційну скаргу у визначений Верховним Судом строк не подано.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 20 листопада 2002 року, виданого госпрозрахунковою групою з приватизації державного житлового фонду, квартира на АДРЕСА_4 належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 та членам її сім`ї: ОСОБА_6 , ОСОБА_12 та ОСОБА_8 , загальна площа квартири 28,92 кв. м.

ОСОБА_4 прийняла у дар від ОСОБА_10 квартиру АДРЕСА_5 , загальною площею 27,4 кв. м, що підтверджується договором дарування квартири, посвідченим 28 грудня 2005 року ОСОБА_13 , державним нотаріусом Першої Івано-Франківської державної нотаріальної контори.

Згідно з розрахунком ідеальних часток у загальній власності будинковолодіння, розташованого на АДРЕСА_6 складає 49/100 частки, а квартира №2 - 51/100 частки.

Із плану земельної ділянки від 19 липня 1947 року встановлено, що за будинком на АДРЕСА_3 закріплено земельну ділянку загальною площею 724 кв. м.

Відповідно до плану земельної ділянки на АДРЕСА_6 станом на лютий 2004 року, загальна площа земельної ділянки ОСОБА_14 , для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд, виділена на частину будинку на АДРЕСА_6 , яка перебуває у власності ОСОБА_14 - 0,0446 га та схематично відображена саме таким чином, що крайніми точками (межею) є земельна ділянка ОСОБА_15 , а саме від «Г» до «В».

Встановлено, що 17 лютого 2006 року проведено засідання узгоджувальної комісії міськвиконкому спорів з приводу суміжного землекористування (протокол № 66). Згідно з пунктом 4 розглядалось звернення ОСОБА_4 , яка виступила замовником з оформлення документів для передачі у власність земельної ділянки на АДРЕСА_6 . Межа земельної ділянки не погоджена суміжним землекористувачем та співвласником будинку ОСОБА_15 , яка просить врахувати її інтереси при приватизації земельної ділянки. Комісія вирішила рекомендувати міськвиконкому затвердити матеріали земельно-кадастрової інвентаризації, представлені ОСОБА_4 та передати їй земельну ділянку площею 0,0446 га на АДРЕСА_6 , у власність, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, без погодження суміжного землекористувача ОСОБА_16 .

Із акта встановлення та виносу меж земельної ділянки ОСОБА_17 встановлено, що межі земельної ділянки, зокрема від «В» до «Г» - ОСОБА_15 проходять по металевій сітці та стіні будинку. Підпис ОСОБА_15 у такому акті відсутній.

Із технічної документації з проведення земельно-кадастрової інвентаризації земельної ділянки та оформлення документа, що посвідчує право приватної власності на земельну ділянку, ОСОБА_4 12 січня 2006 року звернулася до міського голови із заявою, в якій просила передати їй безоплатно у власність земельну ділянку на АДРЕСА_3 площею 0,0436 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

Івано-Франківське міське управління земельних ресурсів погодило передачу ОСОБА_4 земельну ділянку, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,0446 га на АДРЕСА_6 , що підтверджується відповідним висновком від 23 березня 2006 року № 1-24/663.

Згідно з архівним витягом з рішення VІІІ серії п`ятого демократичного скликання Івано-Франківської міської ради від 29 серпня 2006 року, за пунктом 23 затверджено пункт 4 протоколу узгоджувальної комісії міськвиконкому з розгляду спорів з приводу суміжного землекористування від 17 лютого 2006 року № 66, затверджено матеріали земельно-кадастрової інвентаризації та передано у власність земельну ділянку площею 0,0446 на АДРЕСА_6 , ОСОБА_4 , для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

На підставі вказаного вище рішення сесії Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_4 31 жовтня 2006 року видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0446 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , кадастровий номер земельної ділянки 2610100000030060070, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

Згідно з договором купівлі-продажу, посвідченого 25 серпня 2011 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Угрин Л. А., ОСОБА_4 продала спірну земельну ділянку ОСОБА_9 , де зокрема, у описі меж, зазначено про межі такої від «В» до «Г» - ОСОБА_15

27 червня 2012 року ОСОБА_9 за договором дарування, посвідченим 27 червня 2012 приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Князевою Л. Р., передала спірну земельну ділянку ОСОБА_3 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суди першої та апеляційної інстанції в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вказаним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають, доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Статтями 15 16 ЦК України передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).

Результат аналізу наведених норм права дає підстави для висновку, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Відповідно до частин другої, п`ятої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом.

Відповідно до статті 377 ЦК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Згідно з частинами першою, другою, четвертою статті 120 ЗК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то в разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. При переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

Норми статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку та споруд). Визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачає механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке набуває у власність особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

Процедуру відведення земельних ділянок у порядку безоплатної приватизації, визначена статтями 116 118 121 ЗК України та частиною першою статті 358 ЦК України.

Установивши, що земельна ділянка передана ОСОБА_4 у власність Івано-Франківською міською радою після переходу права власності на квартиру АДРЕСА_5 , на виділену частку будинку, тобто з урахуванням приписів статті 120 ЗК України, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ухвалюючи оскаржуване рішення, орган місцевого самоврядування діяв відповідно до вимог статті 122 ЗК України.

Доводів проте, що орган місцевого самоврядування, ухвалюючи оскаржуване рішення, діяв з порушенням приписів статей 116 118 121 ЗК України, касаційна скарга не містить.

При цьому встановлено, що пунктом 55 оскаржуваного рішення визначено за необхідності встановлення земельного сервітуту на використання земельної ділянки, чим враховано інтереси позивача.

Отже, доводи касаційної скарги про те, що проходження межі по стіні будинку без інтервалів, є очевидним фактом порушення прав власника позивача, на увагу не заслуговують.

Таким чином, позивач у порушення вимог статей 12 81 ЦПК України не надала належних та допустимих доказів того, що її право порушено оскаржуваним рішенням органів місцевого самоврядування.

Установивши, що рішенням Івано-Франківської міської ради від 12 вересня 2006 року право власності ОСОБА_1 не порушено, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову у частині скасування державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого 31 жовтня 2006 року на підставі оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування.

Суди попередніх інстанцій установили, що будинок, який перебуває у спільній частковій власності сторін та їх членів сім`ї, не є багатоквартирним будинком. Будинок розподілений на дві квартири з окремими входами.

Тому не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що указаний будинок є багатоквартирним тому приватизація частини земельної ділянки, виділеної для обслуговування цього будинку, є неможливою, з тих підстав, що норми земельного законодавства не передбачають можливості передачі земельної ділянки співвласнику багатоквартирного будинку, на якій розташовано цей багатоквартирний будинок.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 18 березня 2019 року у справі № 263/68/17 (провадження № 61-13354св18), є необґрунтованими, оскільки встановлені судами у цій справі фактичні обставини, що формують зміст правовідносин у спорах щодо застосування статей 120 ЗК України та статті 377 ЦК України, є іншими ніж у справі, яка переглядається.

Верховного Суду у справі №263/68/17, спростовуючи доводи, вказав «Доводи касаційної скарги ОСОБА_4 про те, що їй на праві власності належить указана квартира разом із прибудованим на прибудинковій території багатоквартирного будинку балконом, у зв`язку з чим до неї, на підставі статті 377 ЦК України, статті 120 ЗК України, перейшло право користування спірною земельною ділянкою і вона має право на розробку проектної документації на відведення земельної ділянки, не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до частини першої статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України до особи, яка набула право власності на квартиру у багатоквартирному будинку, право користування на земельну ділянку не переходить».

Таким чином, вказані висновки Верховного Суду не суперечать висновкам цієї постанови.

З урахуванням викладеного, колегія суддів уважає, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Верховний Суд розглянув справу у межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 03 липня 2024 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 07 листопада 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. В. Коломієць

Б. І. Гулько

Д. Д. Луспеник