Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 травня 2025 року

м. Київ

справа № 161/144/23

провадження № 61-18353св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (судді-доповідача), Карпенко С. О., Сердюка В. В., Ситнік О. М.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) -ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мохнюк Максим Вікторович, на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 вересня 2023 року у складі судді Присяжнюк Л. М.та постанову Волинського апеляційного суду від 20 листопада 2023 року у складі колегії суддів Карпук А. К., Бовчалюк З. А., Здрилюк О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном.

Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 . У цьому ж будинку зареєстрований відповідач у справі.

ОСОБА_2 не проживає у вказаному житловому будинку більше п`яти років, не доглядає за ним, не цікавиться його станом, а також не сплачує житлово-комунальні послуги.

ОСОБА_1 просить усунути йому перешкоди у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом припинення права користування відповідача цим майном.

У березні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном.

Позов мотивовано тим, що ОСОБА_2 не втрачав інтерес до житлового будинку АДРЕСА_1 , проживав у ньому за життя попередньої власниці (його баби), а також деякий час після її смерті. Зазначає, що ОСОБА_1 безпідставно та постійно перешкоджає йому проживати у спірному житловому будинку.

Просить зобов`язати ОСОБА_1 не чинити перешкоди в користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 вересня 2023 року, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду від 20 листопада 2023 року, у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.

Зобов`язано ОСОБА_1 не чинити перешкоди ОСОБА_2 у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 .

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, керувався тим, що ОСОБА_2 не втратив інтересу до проживання у спірному будинку, брав участь в його утриманні, а саме сплачував житлово-комунальні послуги, був законно вселений у нього та зареєстрований з дозволу попереднього власника, пов`язаний сімейними відносинами із теперішнім його власником, а саме за кровним спорідненням, не має на праві власності іншого житла, а тимчасове непроживання у цьому будинку було зумовлено саме наявністю конфліктної ситуації та напружених відносин між сторонами.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У грудні 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мохнюк М. В., засобами поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 вересня 2023 року та постанову Волинського апеляційного суду від 20 листопада 2023 року, просить їх скасувати, ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити та відмовити у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 .

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не застосували правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2020 року у справі № 336/1773/17, у постановах Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 712/9569/17, від 26 червня 2019 року у справі № 676/905/16, від 03 листопада 2021 року у справі № 727/11132/14-ц, від 22 березня 2023 року у справі № 463/6829/21 та від 31 травня 2023 року у справі № 705/1087/20.

Суди першої та апеляційної інстанційвсупереч доказам, наявним у справі та доведеності відсутності відповідача у житловому будинку без поважних причин понад один рік, безпідставно відмовили у задоволенні первісного позову.

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У березні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційне провадження відкрито з підстави, передбаченоїпунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є батьком ОСОБА_2 .

З 20 квітня 2021 року ОСОБА_2 зареєстрований у житловому будинку за адресою АДРЕСА_1 , де проживав до початку 2022 року. Вказаний будинок належав на праві власності матері ОСОБА_1 та бабі ОСОБА_2 - ОСОБА_3 яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Після смерті ОСОБА_3 позивач ОСОБА_1 успадкував спірний будинок, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом.

Під примусом ОСОБА_1 , у зв`язку із конфліктом між сторонами з приводу користування будинком, ОСОБА_2 разом з дружиною змушений був виселитись із спірного будинку.

Позивач ОСОБА_1 підтвердив ту обставину, що заперечував щодо проживання свого сина ОСОБА_2 у спірному будинку, оскільки вважає, що він не має на це права, його реєстрацію у будинку вважає тимчасовою та формальною.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до статті 8 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine).

У справі «Прокопович проти росії» (рішення від 18 листопада 2004 року, заява № 58255/00) ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання.

Отже, за змістом указаних рішень ЄСПЛ тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Крім того, ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) також визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої уваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom).

Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ від 16 липня 2009 року у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56).

Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ від 16 липня 2009 року у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria)). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення від 05 січня 2000 року ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy).

Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У справі, яка переглядається, спір виник між ОСОБА_1 , який є власником житлового будинку, та ОСОБА_2 , який є сином ОСОБА_1 , з приводу користування ОСОБА_2 вказаним житлом.

Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391 395 405 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК України.

У статті 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Аналіз положень статей 64 150 156 162 ЖК України дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись житловим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої і другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

У статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є право користування (сервітут).

Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України).

Згідно з частинами першою, четвертою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Отже, аналіз положень ЖК України та ЦК України свідчить про те, що у частині першій статті 156 ЖК України не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Права члена сім`ї, у тому числі і житлові, розглядаюся як постійні.

Водночас відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Приписи статті 406 ЦК України у спорі між власником та членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Отже, при розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.

Враховуючи викладене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що ОСОБА_2 , як член сім`ї, був вселений у спірне житло та зареєстрований у ньому у квітні 2021 року з дозволу власника ОСОБА_3 (баби ОСОБА_2 та матері ОСОБА_1 ). Таким чином, перехід права власності на будинок в порядку спадкування до ОСОБА_1 не змінив характер цих відносин, як сімейний, та відповідно, такий перехід не припинив сервітут ОСОБА_2 на право проживати у будинку.

ОСОБА_2 брав участь в утриманні вказаного будинку, що підтверджується відповідними квитанціями за період з вересня до грудня 2021 року.

Також ОСОБА_2 власного житла на праві власності не має і доказів протилежного ОСОБА_1 не надав.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 орендував квартиру, а тому є підстави для його виселення, Верховний Суд відхиляє, оскільки факт оренди іншого житла ОСОБА_2 , не свідчить автоматично про втрату законного інтересу до спірного житлового будинку, зокрема з огляду на конфлікту ситуацію між сторонами.

Верховний Суд виснує, що право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, Конвенцією, а тому позбавлення цього права, у тому числі шляхом про усунення перешкод у користуванні майном шляхом припинення права користування ОСОБА_2 цим майном, можливо лише на підставі закону, мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання.

Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном та задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном.

У касаційній скарзі заявник посилався на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не застосували правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2020 року у справі № 336/1773/17, у постановах Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 712/9569/17, від 03 листопада 2021 року у справі № 727/11132/14-ц, від 22 березня 2023 року у справі № 463/6829/21,від 26 червня 2019 року у справі № 676/905/16 та від 31 травня 2023 року у справі № 705/1087/20.

Щодо визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений у мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08 лютого 2022 року у справі № 2-7763/10, провадження

№ 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2020 року у справі № 336/1773/17 зазначено, що «у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю».

У постанові Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 712/9569/17 зазначено, що «відповідно до статі 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Аналіз вказаної статті дає підстави дійти висновку про те, що член сім`ї власника втрачає право користування цим житлом у разі його відсутності в жилому приміщенні без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом».

У постанові Верховного Суду від 03 листопада 2021 року у справі № 727/11132/14-ц зазначено, що «Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав».

У постанові Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 463/6829/21 зазначено, що відповідно до частини другої статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою. Частиною першою статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Разом з тим, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України). Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Проте відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України). Системний аналіз зазначених норм права свідчить про те, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво про спадщину, отримане в установленому законодавством порядку. Відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном. У спадкоємця, який в установленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини, тому такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном з використанням способів, визначених главою 29 ЦК України.

У постановах Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 676/905/16, від 31 травня 2023 року у справі № 705/1087/20 зазначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження не знайшли своє підтвердження. Висновки судів у справі, що переглядається, не суперечать висновкам, викладеним у вказаних постановах Верховного Суду щодо застосування норм матеріального та процесуального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про обґрунтованість та законність рішень судів першої та апеляційної інстанцій, а доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів у справі, що не входить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 410 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мохнюк Максим Вікторович, залишити без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 вересня 2023 року та постанову Волинського апеляційного суду від 20 листопада 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк

О. М. Ситнік