Історія справи

Постанова КЦС ВП від 26.09.2023 року у справі №756/5565/21
Постанова КЦС ВП від 26.09.2023 року у справі №756/5565/21

Постанова

Іменем України

26 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 756/5565/21

провадження № 61-2923св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - Дніпровська окружна прокуратура міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , подану адвокатом Негребецькою Юлією Едуардівною, на постанову Київського апеляційного суду від 27 січня 2022 року у складі колегії суддів Левенця Б. Б., Ратнікової В. М., Борисової О. В.

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2021 року керівник Дніпровської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,- ОСОБА_4 , про визнання недійсним договору та витребування майна.

Позов мотивований тим, що Дніпровською окружною прокуратурою міста Києва під час здійснення процесуального керівництва у кримінальному проваджені № 12019100040008801 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України, встановлені порушення майнових прав та інтересів держави в особі Київської міської ради, а саме факт вибуття кв. АДРЕСА_1 з власності територіальної громади міста Києва поза волею її власника.

Розпорядженням Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації від 26 березня 2012 року № 174 згідно з пунктом 2 «Про внесення змін в договори найму жилих приміщень» у зв`язку зі смертю попереднього наймача квартири ОСОБА_6 внесені зміни до договору найму житлового приміщення на однокімнатну кв. АДРЕСА_1 , та укладено його з ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

За інформацією Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації від 01 грудня 2020 року № 104-11070 приватизація кв. АДРЕСА_1 станом на 30 листопада 2020 року органом приватизації державного житлового фонду Оболонського району міста Києва не здійснювалась. За інформацією Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації свідоцтво про право власності на цю квартиру не оформлювалось.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно приватний нотаріус Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Корнійчук В. І. на підставі договору купівлі-продажу від 30 вересня 2019 року зареєстрував право власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ОСОБА_5 .

Згідно з пунктом 2 договору купівлі-продажу квартира належить ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 18 червня 2004 року відділом приватизації державного житлового фонду Солом`янської районної державної адміністрації м. Києва на підставі розпорядження від 18 червня 2004 року № 1833 згідно із Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Відповідно до пункту 3 договору купівлі-продажу право власності продавця на вказану квартиру зареєстровано Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 28 липня 2004 року в реєстрову книгу за № д.151-155, реєстровий номер 32866.

Свідоцтво про право власності на спірну квартиру в установленому законом порядку не видавалося, державна реєстрація за ОСОБА_5 не проводилася, право власності у останнього не виникало, тому він не мав права розпоряджатись цим майном.

На думку прокурора, згідно зі свідоцтвом про право власності в порядку приватизації нет виникає ніяких правових наслідків, воно є нікчемним за своєю правовою природою, тому не потребує визнання його недійсним в судовому порядку.

У подальшому 28 жовтня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу кв. АДРЕСА_1 , відповідно до якого ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_4 набула у власність спірну квартиру.

Надалі ОСОБА_4 відповідно до договору дарування від 02 лютого 2021 року подарувала цю квартиру своїй дочці ОСОБА_3 .

Прокурор вважає, що всі наступні дії зі спірною квартирою спрямовані на незаконне заволодіння майном комунальної власності, порушують права та охоронювані законом інтереси держави в особі Київської міської ради як єдиного власника цього майна.

Просив визнати недійсним договір купівлі-продажу кв. АДРЕСА_1 , серія та номер 1209 від 30 вересня 2019 року, що укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Білоцерківського нотаріального округу Київської області Корнійчуком В. І; витребувати від ОСОБА_3 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради спірну кв. АДРЕСА_1 ; вирішити питання розподілу судових витрат.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 23 вересня 2021 року у позові відмовлено.

Відмовивши у позові, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний договір купівлі-продажу від 30 вересня 2019 року є нікчемним, тому не потребує визнання його недійсним, проте витребування майна від ОСОБА_3 буде становити непропорційність втручання в особисті майнові права власника та становити індивідуальний й надмірний для неї тягар, що призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 27 січня 2022 року рішення суду першої інстанції скасовано. Позов задоволено частково.

Витребувано на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради із незаконного володіння ОСОБА_3 кв. АДРЕСА_1 , загальною площею 30,4 кв. м, житловою площею 17,5 кв. м.

Вирішено питання про судові витрати.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідним органом приватизації свідоцтво про право власності на кв. АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_5 не оформлювалось, розпорядження від 18 червня 2004 року № 1833 не видавалось, тобто право власності у ОСОБА_5 на спірну квартиру у встановленому законом порядку не виникало, тому договір купівлі-продажу кв. АДРЕСА_1 від 30 вересня 2019 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , відповідно до частин першої, другої статті 228 ЦК України є нікчемним.

Установлення цього факту є достатнім для витребування квартири в порядку статті 388 ЦК України.

Встановлені у справі обставини свідчать про відчуження нерухомого майна (квартири) особою, яка не є власником цього майна за документами, що не видавались (були підроблені), а оспорюваний прокурором правочин фактично спрямований на незаконне заволодіння майном власника - територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради. Такі обставини відповідають критеріям наявності загального (суспільного) інтересу, а тому посилання відповідача щодо порушення її прав власника і добросовісного набувача не можуть бути визнані підставою для відмови в позові.

Відповідачка ОСОБА_3 є добросовісним набувачем спірної квартири, яку вона отримала в дар від матері ОСОБА_4 , яка купила квартиру на підставі договору купівлі-продажу у ОСОБА_2 , який на момент продажу квартири не мав прав на цю квартиру.

ОСОБА_3 набула право власності на спірну квартиру безоплатно, отримавши в дар від матері ОСОБА_4 , а остання, проявивши розумну обачність, могла звернути увагу, що спірна квартира двічі відчужувалась протягом 29 календарних днів: 30 вересня 2019 року і 28 жовтня 2019 року.

Згідно з доказами у справі з 22 жовтня 2019 року здійснюється кримінальне провадження № 12019100040008801 щодо незаконного заволодіння спірною квартирою, що свідчить про відсутність підстав для висновку про необґрунтоване і тривале зволікання реагування уповноваженого органу на виявлені обставини протиправних дій щодо незаконного заволодіння майном.

У суді апеляційної інстанції відповідачка ОСОБА_3 не заперечувала того, що їй належала на праві власності частка (1/3 частина) чотирикімнатної квартири в м. Білій Церкві за місцем проживання батьків, яку (частку) вона подарувала своїй матері ОСОБА_4 у липні 2021 року, після отримання у лютому 2021 року в дар від матері ОСОБА_4 спірної квартири, що підтверджується протоколом та звукозаписом судового засідання.

Помилковим є висновок суду першої інстанції, що витребування від ОСОБА_3 спірної квартири призведе до позбавлення відповідачки єдиного житла, отже, до непропорційного втручання у її право власності, оскільки на час розгляду справи судом апеляційної інстанції ОСОБА_4 залишається власником чотирикімнатної квартири в м. Білій Церкві Київської області.

ЦК України визначає механізм повного відшкодування заподіяних кінцевим набувачам збитків. З урахуванням частин третьої, четвертої статті 390 ЦК України добросовісний набувач, який не заявив зустрічні позови у справі, може заявити до власника майна позов про відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів, та на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

Таких вимог у цьому провадженні відповідачка ОСОБА_3 не заявляла, тому суд відхилив доводи ОСОБА_3 , що у спірній квартирі вона здійснила коштовний ремонт з посиланням на понесені витрати.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У лютому 2022 року ОСОБА_3 через адвоката Негребецьку Ю. Е. направила поштовим зв`язком до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 27 січня 2022 року, просить її скасувати, залишити в силі рішення суду першої інстанції в частині витребування квартири.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу заявниця мотивувала тим, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 522/23155/16-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі № 2/1522/12319/11, від 26 вересня 2019 року у справі № 2-4352/11, від 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 204/198/16-ц, від 12 серпня 2020 року у справі № 522/21850/15-ц.

На момент оформлення договору дарування та реєстрації нею права власності жодних обмежень або обтяжень в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна не існувало, що підтверджує її добросовісність як останньої набувачки. Квартира є єдиним її житлом.

Вона витратила не менше 320 000 грн та власні зусилля на проведення капітального ремонту у квартирі, погасила заборгованість за житлово-комунальні послуги. Про шахрайські дії з нерухомим майном вона дізналася у лютому 2021 року, коли працівники поліції повідомили про кримінальне провадження.

Вона не могла передбачити ризику того, що право власності на квартиру може бути припинено у зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном.

Задоволення позову про витребування у неї єдиного житла призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини і основоположних свобод, оскільки в такому випадку на неї буде покладено індивідуальний надмірний тягар.

Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи.

Аргументи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу керівник Дніпровської окружної прокуратури міста Києва зазначає, що право власності ОСОБА_3 на спірне майно виникло на підставі безвідплатного договору дарування, тому відповідно до частини третьої статті 388 ЦК України підлягає витребуванню на користь законного власника. Безпідставними є посилання заявника на постанову Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16-ц, у якій набувач став власником спірного майна за відплатним договором.

Київська міська рада не приймала рішення про відчуження спірної квартири, тому є безпідставним посилання заявниці на постанову Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі № 522/21850/15-ц, в якій міська рада не довела набуття нею права власності на квартиру.

Доводи заявниці про те, що у справі не забезпечено справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту прав конкретної особи, не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки низка договорів відчуження квартири спрямовані на незаконне заволодіння майном дійсного власника - територіальної громади м. Києва.

З огляду на характер спірних відносин не вбачається невідповідності втручання держави у право власності ОСОБА_3 критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном. Посилання на покладення на заявницю індивідуального й надмірного тягаря є безпідставними.

Посилання на інші постанови Верховного Суду, за якими бездіяльність влади в рамках кримінального провадження не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, є безпідставними, оскільки в цій справі за відсутності незаконних дій органів влади наявні підстави для витребування у відповідачки майна, яке вибуло із власності територіальної громади м. Києва поза її волею.

Проведення капітального ремонту у квартирі заявником та погашення заборгованості за житлово-комунальні послуги не є предметом розгляду у цій справі.

У липні 2021 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до Київської міської ради про визнання права власності на квартиру, що свідчить про те, що вона не є її дійсним власником.

У поясненнях до касаційної скарги ОСОБА_2 через свого представника повністю погодився з ОСОБА_3 та навів ідентичні касаційній скарзі доводи згоди із рішенням суду першої інстанції.

У відзиві на касаційну скаргу Київська міська рада зазначає, що збереження та охорона права комунальної власності територіальної громади на певне майно є інтересом як територальної громади, так і держави.

Оскільки територіальна громада м. Києва є власником спірної квартири та не була учасником договору її відчуження від 30 вересня 2019 року, такий правочин є недійсним.

На права власника на майно не впливає та обставина, що воно було предметом угод відчуження, укладених іншими особами.

Відчуження спірної квартири відбулося на підставі підроблених документів, тобто внаслідок злочинного умислу. Оспорювання прокурором договору купівлі-продажу квартири має на меті відновлення балансу між суспільним та приватним інтересом особи.

Спірна квартира вибула з власності територіальної громади м. Києва поза її волею та підлягає витребуванню.

ОСОБА_3 через адвоката Негребецьку Ю. Е. направила поштовим зв`язком до Верховного Суду пояснення до відзивів на її касаційну скаргу.

Зазначила, що її мати, у дар від якої вона отримала житло, придбала квартиру за відплатним договором, обмежень в момент укладення договору дарування не існувало. У постанові Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі № 522/21850/15-ц зазначено, що суд має оцінити обставини покладення на особу індивідуального надмірного тягаря, саме ці висновки не врахував суд апеляційної інстанції.

Крім власності на квартиру вона позбавляється й коштів на її ремонт та утримання, які у сукупності складають майже вартість квартири. Нотаріус мав перевірити підставу виникнення права власності на квартиру у ОСОБА_5 . Також існували підстави для накладення арешту на квартиру після з`ясування обставин видачі свідоцтва про право власності на житло на підставі підроблених документів. Державні органи не здійснили належний контроль щодо спірного об`єкта нерухомого майна. Влада допустила бездіяльність і в межах кримінального провадження.

Вона доводить належність їй спірної квартири в іншому судовому провадженні та звернулася до суду із відповідним позовом до подання позову у цій справі.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2022 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2022 року заяву ОСОБА_3 , подану адвокатом Негребецькою Ю. Е., про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 27 січня 2022 року задоволено. Зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 27 січня 2022 року до закінчення касаційного розгляду справи.

У травні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційне провадження відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, пояснень і відзивів до неї, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Встановлені судами обставини

Згідно з рішеннями Київської міської ради від 27 грудня 2001 року № 208/1642 «Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва», від 02 грудня 2010 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва» буд. АДРЕСА_2 належить до об`єктів комунальної власності територіальної громади Оболонського району м. Києва.

Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 10 грудня 2010 року № 1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві» затверджено перелік підприємств, організацій та установ, майно яких віднесено до сфери управління Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації, до якого входить жилий будинок на АДРЕСА_2 .

Згідно з розпорядженням Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації № 41 від 31 січня 2015 року (зі змінами) жилий будинок на АДРЕСА_2 закріплено на праві господарського відання без права розпорядження за Комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва», що передається з балансу комунальних підприємств.

Згідно з пунктом 2 розпорядження Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації від 26 березня 2012 року № 174 «Про внесення змін в договори найму жилих приміщень» у зв`язку зі смертю попереднього наймача квартири ОСОБА_6 внесено зміни до договору найму житлового приміщення на однокімнатну квартиру АДРЕСА_3 та укладено його з ОСОБА_8 .

Відповідно до актового запису про смерть від 10 травня 2019 року № 7963 ОСОБА_8 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Останнє його зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 .

30 вересня 2019 року приватний нотаріус Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Корнійчук В. І. зареєстрував право власності на кв. АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 30 вересня 2019 року, укладеного між ним як покупцем та ОСОБА_5 як продавцем.

Відповідно до пункту 2 договору купівлі-продажу від 30 вересня 2019 року квартира належить ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 18 червня 2004 року відділом приватизації державного житлового фонду Солом`янської районної державної адміністрації м. Києва на підставі розпорядження від 18 червня 2004 року № 1833 згідно із Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Згідно з пунктом 3 договору купівлі-продажу право власності продавця на вказану квартиру зареєстровано Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 28 липня 2004 року в реєстрову книгу за № д.151-155, реєстровий номер 32866 (т. 1 а. с. 75-78).

Листом Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації від 24 листопада 2020 року № 108-15170 повідомлено, що відповідний орган приватизації свідоцтво про право власності на кв. АДРЕСА_1 не оформлював, розпорядження від 18 червня 2004 року № 1833 не видавалось.

За повідомленням Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації від 01 грудня 2020 року № 104-11070 приватизація кв. АДРЕСА_1 станом на 30 листопада 2020 року органом приватизації державного житлового фонду Оболонського району міста Києва не здійснювалась.

За повідомленням Комунального підприємства КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 30 листопада 2020 року № 062/14-13087 (И-2020) згідно з відомостями реєстрових книг право власності на кв. АДРЕСА_1 не реєструвалось, замовлення на технічну інвентаризацію та інформаційні довідки на спірну квартиру не оформлювались, довідки та технічні паспорти підприємством на цю квартиру не виготовлялись тане видавались, а останній технічний план квартири датований 21 березня 1968 року (згідно з відміткою на плані).

Згідно з договором купівлі-продажу, укладеним 28 жовтня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Корнійчуком В. І., ОСОБА_4 набула у власність кв. АДРЕСА_1 за відплатним договором, сплативши вартість квартири 427 890,00 грн.

Відповідно до договору дарування від 02 лютого 2021 року ОСОБА_4 подарувала спірну квартиру дочці ОСОБА_3 , посвідчивши вказаний договір у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Куксової М. С.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Предметом позову у цій справі є визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , витребування спірної квартири від ОСОБА_3 як останньої власниці на підставі частини третьої статті 388 ЦК України та передачі у власність територіальної громади в особі Київської міської ради, як такої, що вибула з володіння поза волею власника.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина 1 статті 328 ЦК України).

Згідно із частинами першою, четвертою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво - чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина 2 статті 215 ЦК України).

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з частинами першою, другою статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (провадження № 14-28цс20) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що правочин, спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним, відповідно до частин першої, другої статті 228 ЦК України вважається таким, що порушує публічний порядок. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) погодилася з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-308цс16, у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 3 жовтня 2018 року у справі № 369/2770/16-ц і від 07 листопада 2018 року у справі № 357/3394/16-ц щодо того, що якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, оскільки нікчемним правочин є в силу закону. Отже, такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що такий спосіб захисту, як встановлення нікчемності правочину, також не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового

фонду» (у редакції, чинній на дату, вказану у свідоцтві ОСОБА_5 про право власності на житло від 18 червня 2004 року) приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними

підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.

Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.

Підготовку та оформлення документів про передачу у власність громадян квартир (будинків) може бути покладено на спеціально створювані органи приватизації (агентства, бюро, інші підприємства).

Передача квартир (будинків) у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією відповідно до статті 5 цього Закону оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення.

Суди встановили, що кв. АДРЕСА_1 перебувала у власності територіальної громади до набуття права власності на неї ОСОБА_5 , який її продав на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 18 червня 2004 року відділом приватизації державного житлового фонду Солом`янської районної державної адміністрації м. Києва на підставі розпорядження від 18 червня 2004 року № 1833.

Встановивши, що відповідним органом приватизації свідоцтво про право власності на кв. АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_5 не оформлювалось, розпорядження від 18 червня 2004 року № 1833 не видавалось, тобто право власності у ОСОБА_5 на спірну квартиру у встановленому законом порядку не виникло, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що договір купівлі-продажу кв. АДРЕСА_1 від 30 вересня 2019 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , спрямований на незаконне заволодіння нерухомим майном територіальної громади м. Києва,отже, відповідно до частин першої, другої статті 228 ЦК України є нікчемним.

За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язальними відносинами, що визначають їх зміст та правову природу.

Якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають зобов`язальний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387-388 ЦК України (віндикаційний позов).

Позовом про витребування майна (віндикаційним позовом) є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності індивідуально визначеного майна, до особи, яка ним заволоділа, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово визначала, що для застосування такого речово-правового способу захисту, як витребування майна за правилами статті 388 ЦК України, оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, низки договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (постанови від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34).

У пункті 49 постанови від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним. Таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване.

Надалі Велика Палата Верховного Суду поширила цей підхід та вказала, що оспорювання ланцюга договорів купівлі-продажу майнових прав (або інших правочинів) не є ефективним способом захисту в тому випадку, коли особа відступила право вимоги, яке їй не належить (у правовідносинах відсутній управнений на таке відступлення суб`єкт), а також коли відбулось відступлення припиненого права вимоги (тобто майнового права вимоги, якого не існує на момент укладення відповідного договору у будь-якого суб`єкта), що не створює жодних правових наслідків для особи - власника майна, яке було обтяжено іпотекою (пункти 139-141 постанови від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20).

Верховний Суд вважає такий підхід застосовним і до спірних правовідносин, які виникли у цій справі.

Відповідно до частин першої, третьої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Встановивши, що кв. АДРЕСА_1 вибула з комунальної власності на підставі неіснуючої приватизації (підроблення свідоцтва) на ім`я ОСОБА_5 , а договір купівлі-продажу кв. АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , є нікчемним, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірна квартира вибула з володіння власника поза його волею, а також про витребування цієї спірної квартири від добросовісного набувача.

Оцінюючи у цій справі наявність підстав для втручання у право на мирне володіння майном, Верховний Суд виходить з такого.

Статтею 1 Першого протоколу Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West AllianceLimited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які необхідно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18)).

У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц зроблено висновок, що: «розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням.

Як на підставу касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції заявниця посилається на те, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 522/23155/16-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі № 2/1522/12319/11, від 26 вересня 2019 року у справі № 2-4352/11, від 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 204/198/16-ц, від 12 серпня 2020 року у справі № 522/21850/15-ц.

Наведені постанови суду касаційної інстанції об`єднує загальний висновок, застосовний до цієї справи, про те, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном.

З огляду на баланс між загальним інтересом суспільства - територіальної громади та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи - ОСОБА_3 , Верховний Суд зазначає таке.

У цій справі суди встановили, що з 22 жовтня 2019 року здійснюється кримінальне провадження № 12019100040008801 щодо незаконного заволодіння квартирою, обвинувальний акт щодо винних осіб розглядається судом, що свідчить про відсутність підстав для висновку про зволікання реагування уповноваженого органу на виявлені обставини протиправних дій щодо незаконного заволодіння майном.

У справі, яка переглядається, надаючи оцінку обставинам вибуття спірної квартири з власності територіальної громади та набуття відповідачкою права власності на неї в контексті її добросовісності, суд апеляційної інстанції встановив, що спірна квартира вибула на підставі підроблених документів, тобто воля територіальної громади на відчуження квартири була відсутня. Відповідачка набула право власності на квартиру за безоплатним договором, отримавши її в дар від матері.

Дарувальник, проявивши розумну обачність, могла звернути увагу, що спірна квартира двічі відчужувалась протягом 29 календарних днів - 30 вересня 2019 року і 28 жовтня 2019 року. На такі обставини могла звернути увагу і ОСОБА_3 , прийнявши від матері в дар спірну квартиру.

У суді апеляційної інстанції відповідач ОСОБА_3 не заперечувала того, що їй належала на праві власності частка (1/3 частина) чотирикімнатної квартири в м. Біла Церква за місцем проживання батьків, яку (частку) вона подарувала своїй матері ОСОБА_4 у липні 2021 року після отримання в дар у лютому 2021 року від матері ОСОБА_4 спірної квартири.

Враховуючи встановлені судом апеляційної інстанції обставини, Верховний Суд дійшов висновку, що на останню набувачку квартири ОСОБА_3 не буде покладено індивідуальний та надмірний тягар з огляду на безоплатність набуття нею права власності на спірну квартиру, яка вибула з власності територіальної громади у незаконний спосіб.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що вона витратила не менше 320 000 грн та власні зусилля на проведення капітального ремонту у квартирі, погасила заборгованість за житлово-комунальні послуги, не становлять підставу скасування постанови суду апеляційної інстанції, з огляду на таке.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 390 ЦК України добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів. Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

У пункті 92 постанови від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження №14-256цс18), Велика Палата Верховного Суду (у подібних правовідносинах) дійшла висновку, щоз огляду на особливості принципів диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України (згідно з якими сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами, зокрема, і щодо подання зустрічного позову, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання) та враховуючи приписи частин третьої і четвертої статті 390 ЦК України, позивач не позбавлений можливості заявити до власника земельної ділянки позов про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження останньої, здійснених з часу, з якого власникові належить право на її повернення, а у разі здійснення поліпшень земельної ділянки, які не можуть бути відокремлені від неї без завдання їй шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельної ділянки.

Таких вимог у цьому провадженні відповідач ОСОБА_3 не заявляла.

Отже, Верховний Суд вважає, що витребування квартири в ОСОБА_3 не порушує принцип пропорційності втручання у її право власності.

Інші доводи відзивів на касаційну скаргу не стосуються предмета доказування у справі.

Таким чином, доводи заявниці, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, не знайшли своє підтвердження.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судами норм процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваного судового рішення - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2022 року виконання постанови Київського апеляційного суду від 27 січня 2022 зупинено до закінчення касаційного розгляду справи, то згідно із статтею 436 ЦПК України її виконання підлягає поновленню.

Керуючись статтями 400 401 416 419 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргуОСОБА_3 , подану адвокатом Негребецькою Юлією Едуардівною, залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 27 січня 2022 року залишити без змін.

Поновити виконання постановиКиївського апеляційного суду від 27 січня 2022 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточноюі оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

О. В. Ступак

В. В. Яремко