Історія справи

Постанова ВССУ від 12.02.2025 року у справі №206/3502/20
Постанова КЦС ВП від 26.04.2023 року у справі №206/3502/20
Постанова КЦС ВП від 26.04.2023 року у справі №206/3502/20

Постанова

Іменем України

26 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 206/3502/20

провадження № 61-18498св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 28 травня 2021 року у складі судді Приваліхіної А. І., додаткове рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 16 липня 2021 року у складі судді Приваліхіної А. І. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Деркач Н. М., Городничої В. С., Пищиди М. М.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про відшкодування збитків.

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати ОСОБА_1 . ОСОБА_4 , після смерті якої вона та її брат ОСОБА_5 (у 2018 році змінив прізвище на ОСОБА_5 ) є спадкоємцями першої черги.

Спадщина після смерті ОСОБА_4 складалася з квартири АДРЕСА_1 та грошового вкладу у АТ КБ «Приватбанк» у розмірі 62,11 дол. США.

У травні 2011 року нотаріусом Ленінського району м. Єкатеринбурга заведена спадкова справа № 50/2011.

18 грудня 2008 року секретарем Коробівської сільської ради Золотоніського району Черкаської області Дорошенко Т. В. від імені ОСОБА_4 складений заповіт на користь ОСОБА_2 . На підставі вказаного заповіту 16 січня 2013 року приватним нотаріусом нотаріального округу м. Єкатеринбурга Перовим М. В. видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку ним зареєстровано у Єдиному державному реєстрі нерухомості Федеральної служби державної реєстрації, кадастру та картографії 21 листопада 2017 року, та вартість якої складала 9 416 062,15 руб, що з урахуванням поточного курсу рубля до гривні еквівалентно 3 512 191,20 грн.

21 листопада 2017 року спірна квартира була відчужена ОСОБА_2 на користь третьої особи шляхом її дарування. Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2014 року заповіт від 18 грудня 2008 року визнаний недійсним та скасовано свідоцтво про право на спадщину, що видане приватним нотаріусом Кравченок С. В. 27 березня 2012 року. Оскільки заповіт визнаний недійсним, позивач є спадкоємцем першої черги, фактично претендувати на частку майна не може через його відчуження, вважає, що має право на отримання компенсації від ОСОБА_2 у розмірі вартості 1/2 частки майна.

Позивач також вказувала, що за життя і до моменту смерті її мати мала у власності кв. АДРЕСА_2 . У серпні 2011 року під час оформлення спадщини вона дізналася, що зазначена квартира на підставі договору купівлі-продажу від 19 листопада 2010 року, укладеного за довіреністю від імені її матері ОСОБА_3 , належить ОСОБА_2 . Після продажу квартири ОСОБА_3 не повернула довірителю грошові кошти у розмірі 80 000 грн від її продажу, тому на цей час вони зберігаються у неї без достатньої правової підстави, через що позивач вимагає повернення безпідставно набутого майна відповідно до своєї частки у спадщині у розмірі 50 %, тобто 40 000 грн. Крім того, вартість майна не була погоджена із довірителем, а тому визначення її вартості у розмірі 80 000 грн є заниженою та наносить шкоду й збитки довірителю у розмірі 320 000 грн, оскільки реальна вартість квартири на той час складала 400 000 грн. 04 травня 2020 року позивач направила ОСОБА_3 вимоги на повернення грошей та відшкодування збитків, на які відповіді не отримала, кошти їй не повернуто, завдану шкоду не відшкодовано.

ОСОБА_1 , з урахуванням уточнених позовних вимог, просила:

поновити позовну давність, визнавши причину її пропуску поважними;

стягнути з ОСОБА_2 компенсацію вартості 1/2 частки квартири за адресою: АДРЕСА_3 у розмірі 1 756 095,60 грн;

стягнути з ОСОБА_3 безпідставно набуте майно у розмірі 40 000 грн та збитки у розмірі 160 000 грн.

судові витрати покласти на відповідачів.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 28 травня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3 мотивоване тим, що ОСОБА_4 уповноважила ОСОБА_3 управляти та розпоряджатися усім належним їй майном, що підтверджується довіреністю від 19 листопада 2010 року, яка посвідчена приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Отроцюк О. В. На підставі вказаної довіреності ОСОБА_3 від імені ОСОБА_4 уклала з ОСОБА_5 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 19 листопада 2010 року, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського округу Отроцюк О. В. та зареєстрований в реєстрі за № 4831. Відповідно до пунктів 2.1 та 2.2 вказаного договору, продаж квартири за домовленістю сторін вчинено за 82 040 грн й сторонами підтверджено факт повного розрахунку за продану квартиру. Вказана довіреність не оскаржена та не скасована, тобто на момент укладення правочину була чинною. Вказане свідчить, що ОСОБА_3 набула майно (грошові кошти у сумі 82 040 грн) за існування достатніх правових підстав, у спосіб, що не суперечить цивільному законодавству, з метою його передачі довірительниці. Грошові кошти відповідачці ОСОБА_3 не передавались у власність чи користування, їх було отримано не як позику чи оплату за надані послуги згідно з договором, а лише як предмет договору, які після його укладення остання передала довірительниці. Доказів, які б спростовували дану обставину, позивачем суду не надано.

Суд першої інстанції зазначив, що рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 березня 2014 року скасовано рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 21 січня 2014 року, яким було визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , що укладений 19 листопада 2010 року та посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Отроцюк О. В. та зареєстрований в реєстрі за № 4831, та відмовлено у задоволенні позовних вимог. Позивачем рішення апеляційної інстанції не оскаржувалося. Таким чином, вказаний договір купівлі-продажу квартири є дійсним, а тому підстави вважати, що ОСОБА_3 завдано довірительниці шкоду у вигляді продажу квартири за заниженою ціною, відсутні, через що відсутні підстави для задоволення заявлених позовних вимог до ОСОБА_3 в частині стягнення збитків у розмірі 160 000 грн, через продаж квартири за заниженою ціною. Подані у своїй сукупності докази не дають суду достатніх підстав для застосування до правовідносин, що виникли між сторонами, положень статті 1212 ЦК України. За таких обставин, з урахуванням того, що позивачкою не надано суду жодних доказів на підтвердження визнання укладеного правочину недійсним або його розірвання, суд зробив висновок, що позивачкою не доведено, в розумінні статті 1212 ЦК України, що оспорювана сума у розмірі 40 000 грн отримана відповідачкою безпідставно, а тому її доводи щодо безпідставного набуття ОСОБА_3 майна у розмірі 40 000 грн є такими, що не підтверджені належними та допустимими доказами, та спростовані матеріалами справи, через що підстави для задоволення позовних вимог до ОСОБА_3 , в цій частині, відсутні, а тому у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3 , в частині стягнення безпідставно набутого майна у розмірі 40 000 грн, слід також відмовити.

Підстав для застосування позовної давності немає, оскільки позовні вимоги в цій частині необгрунтовані.

Суд першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 зазначив, що позивач в обґрунтування своїх позовних вимог до ОСОБА_2 посилається на те, що заповіт, за яким відповідачу 16 січня 2013 року нотаріусом нотаріального округу м. Єкатеринбурга Свердловської області рф Перовим М. В. видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на кв. АДРЕСА_1 рф, рішенням суду визнано недійсним. Однак, свідоцтво про право на спадщину за заповітом на кв. АДРЕСА_1 рф, що видане нотаріусом нотаріального округу м. Єкатеринбурга Свердловської області рф Перовим М. В. є чинним, не скасованим та не визнане судом недійсним. За таких обставин, з урахуванням того, що позивачем не надано суду жодних доказів на підтвердження визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом на кв. АДРЕСА_1 рф, що видане нотаріусом нотаріального округу м. Єкатеринбурга Свердловської області рф Перовим М. В. недійсним, суд зробив висновок, що позивачем не доведено, в розумінні статті 1212 ЦК України, що квартира, 50% вартості якої позивачка просить стягнути з відповідача на її користь, отримана ним без достатньої правової підстави, а тому її доводи є такими, що не підтверджені належними, достатніми та допустимими доказами, та спростовані матеріалами справи, через що підстави для задоволення позовних вимог до ОСОБА_2 у розмірі 1 756 095,60 грн, відсутні.

Додатковим рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 16 липня 2021 року заяву ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення задоволено.

Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правову допомогу у розмірі 27 500 грн.

Додаткове рішення мотивоване тим, що враховуючи складність справи, заявлену позивачем ціну позову у розмірі 1 956 095,60 грн, велику кількість документів у справі та необхідність їх опрацювання, а також значення даної справи для відповідача ОСОБА_2 , з урахуванням того, що у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про витребування майна та відшкодування збитків, судом відмовлено, факт понесення витрат на правничу допомогу у розмірі 27 500 грн відповідачем доведено, а не співмірність цих витрат під час розгляду справи по суті позивачем неспростована.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 28 травня 2021 року залишено без задоволення.

Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 28 травня 2021 року залишено без змін.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 16 липня 2021 року задоволено частково.

Змінено додаткове рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 16 липня 2021 року в частині розміру витрат на правничу допомогу, яка стягнута з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , зменшивши його з 27 500 грн до 12 025,13 грн.

В іншій частині додаткове рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 16 липня 2021 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішенням Московського районного суду м. Харкова від 12 червня 2017 року у справі № 643/5851/17, яке залишено без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2017 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 28 січня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_7 до ОСОБА_5 , Коробівської сільської ради Золотоніського району Черкаської області, третя особа ОСОБА_1 , про визнання заповіту недійсним відмовлено. Зазначеними судовими рішеннями встановлено, що при складанні 18 грудня 2008 року заповіту, посвідченого секретарем Коробівської сільської ради Черкаської області Дорошенко Т.А. від імені ОСОБА_4 , дотримані вимоги щодо його форми та посвідчення, заповіт складений у письмовій формі та посвідчений уповноваженою особою. Заповідач на свій розсуд вирішила долю належного і яке буде належати їй майна. 16 січня 2013 року нотаріусом нотаріального округу м. Єкатеринбурга Свердловської області РФ Перовим М. В. видано ОСОБА_5 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на квартиру АДРЕСА_1 . Наведені обставини свідчать про те, що відповідач ОСОБА_2 набув право на спадкове майно після смерті матері з належних правових підстав. Зазначене свідоцтво про право на спадщину є чинним, у встановленому законом порядку не скасовано. Тому висновок суду першої інстанції про відсутність доказів на підтвердження визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом на квартиру АДРЕСА_1 , що видане нотаріусом нотаріального округу м. Єкатеринбурга Свердловської області РФ Перовим М. В., тому відсутні докази того, що квартира, 50% вартості якої позивач просить стягнути з відповідача на її користь, отримана останнім без достатньої правової підстави, є правильним, законним та обґрунтованим.

При відхиленні посилання в апеляційній скарзі на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2014 року, яким визнано недійсним заповіт ОСОБА_4 , що посвідчений Коробівською селищною радою Золотоніського району Черкаської області від 18 грудня 2008 року, та свідоцтво про право на спадщину, що видане ОСОБА_5 приватним нотаріусом Кравченкок С. В. після смерті ОСОБА_4 , апеляційний суд зазначив, що його ухвалено на підставі висновку експертизи, який в подальшому було спростовано іншим висновком експерта, яким встановлено, що підпис в оспорюваному заповіті належить матері сторін у справі. Посилання в апеляційній скарзі на те, що свідоцтво про право на спадщину видається на підтвердження існування права і його оспорення є неефективним способом захисту спростовуються положеннями статті 1301 ЦК України, якою передбачено, що свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

Суд апеляційної інстанції при залишенні рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 вказав, що підставою для звернення позивача до суду з позовними вимогами до ОСОБА_3 було відчуження останньою на підставі довіреності від матері позивача квартири АДРЕСА_2 за занадто заниженою ціною. Як зазначила позивач, після продажу квартири ОСОБА_3 не повернула довірителю грошові кошти від її продажу, тому на цей час вони зберігаються у неї без достатньої на те правової підстави. Тому позивач просила суд стягнути з ОСОБА_3 безпідставно набуте майно у розмірі 40 000 грн та збитки у розмірі 160 000 грн. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 зазначених грошових сум. Як встановлено з матеріалів справи, мати позивача ОСОБА_4 за життя уповноважила ОСОБА_3 управляти та розпоряджатися усім належним їй майном, що підтверджується довіреністю від 19 листопада 2010 року, яка посвідчена приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Отроцюк О. В. На підставі вказаної довіреності ОСОБА_3 від імені ОСОБА_4 уклала з ОСОБА_5 договір купівлі-продажу кв. АДРЕСА_2 від 19 листопада 2010 року, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського округу Отроцюк О. В. та зареєстрований в реєстрі за № 4831. Зазначена довіреність не оскаржена та у встановленому законом порядку не скасована, тобто відповідач ОСОБА_3 мала повноваження на відчуження квартири, яка належала ОСОБА_4 . Стосовно посилань в апеляційній скарзі на те, що відповідач здійснила відчуження спірної квартири за заниженою ціною та не передала кошти довірителю, то вони були предметом дослідження у суді першої інстанції, їм дана належна правова оцінка. Відповідно до пунктів 2.1 та 2.2 договору купівлі - продажу, продаж квартири за домовленістю сторін вчинено за 82 040 грн, сторонами підтверджено факт повного розрахунку за квартиру.

Суд апеляційної інстанції зауважив, що договір купівлі-продажу спірної квартири був предметом дослідження у судовій справі. 20 січня 2014 року рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська визнано недійсним договір купівлі-продажу кв. АДРЕСА_2 , що укладений 19 листопада 2010 року та посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Отроцюк О. В. та зареєстрований в реєстрі за № 4831. 12 березня 2014 року рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 21 січня 2014 року скасовано. З огляду на наведені обставини апеляційний суд вважав, що позивач не довела належними та допустимими доказами підстави для стягнення з відповідача ОСОБА_3 на її користь грошових сум в порядку статті 1212 ЦК України.

При зміні додаткового рішення суду першої інстанції апеляційний суд вказав, що відповідачем в обґрунтування витрат на професійну правничу допомогу подані квитанція № 1 від 19 жовтня 2020 року на суму 7 000 грн та платіжне доручення № Р24А881665569А80092 від 18 травня 2021 року на суму 5 025,13 грн. З урахуванням складності справи, обсягу і складності виконаної адвокатом роботи, критерію необхідності складання процесуальних документів та значимості таких дій у справі, виходячи з її конкретних обставин, колегія суддів вважала, що витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 27 500 грн є завищеними, що суперечить принципу розподілу судових витрат, тому зменшила їх розмір та стягнула з позивача на користь відповідача витрати на професійну правничу допомогу, пов`язані з розглядом справи в сумі 12 025,13 грн.

Аргументи учасників справи

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, у якій просить скасувати додаткове рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 16 липня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року в частині стягнення витрат на правову допомогу; відмовити у задоволенні заяви про відшкодування витрат на правову допомогу.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд грубо порушив процесуальні права позивача щодо надання заперечень, передбачених статтею 182 ЦПК України. Суд не звернув увагу, що відповідач відповідно до пункту 8 частини третьої статті 178 ЦПК України у відзиві не зазначив попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які відповідач поніс і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи, що є підставою для відмови у їх відшкодуванні. Суд першої інстанції не взяв до уваги заяву позивача про зменшення судових витрат, зроблену нею під час судових дебатів, не відобразив її в своєму рішенні та не врахував кількість та об`єм виконаних робіт адвокатом Головашич Ю. О. з обґрунтованими підставами. Згідно договору від 19 жовтня 2020 року адвокат Головашич Ю. О. зобов`язалась здійснювати представництво у справі № 206/3502/20 та отримувати гонорар лише здійснюючи представницькі функції. Оскільки, на думку позивача, сторонами договору не узгоджені інші функції адвоката, крім представництва, вони не повинні враховуватись.

У грудні 2021 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 28 травня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року; позов задовольнити, передати справу до Великої Палати Верховного Суду, судові витрати покласти на відповідача.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції неправильно застосована стаття 1301 ЦК України, оскільки у разі визнання заповіту недійсним, який був правовою підставою видачі свідоцтва про право на спадщину, видане ОСОБА_2 на спадкування квартири за адресою: АДРЕСА_3 , звертатись про його скасування не є обов`язковим. Судам до правовідносин, які виникли між сторонами потрібно було застосувати правила реституції та статтю 1212 ЦК України. Заповіт ОСОБА_4 від 18 грудня 2008 року є нікчемним, оскільки спадкове майно перебувало за межами державного кордону, тому застосування зазначеного заповіту на території рф суперечить законодавству України.

Суди помилково послались на рішення Московського районного суду м. Харкова від 12 червня 2017 року у справі № 643/5851/17, у якій позивач не є стороною та безпідставно «обезцінили» значення рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2014 року, зазначивши, що його ухвалено на підставі висновку експерту, який спростовується іншим експертним висновком без посилань на нього.

Помилковим є висновок про те, що ОСОБА_3 набула кошти за договором купівлі-продажу від 19 листопада 2010 року за наявності правових підстав (довіреності), а тому положення статті 1212 ЦК України до спірних правовідносин не застосовуються. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що факт не передачі ОСОБА_3 коштів за договором купівлі-продажу від 19 листопада 2010 року довірителю ОСОБА_4 повинен доводитися позивачем, а також про те, що ОСОБА_3 передала кошти ОСОБА_4 , оскільки ОСОБА_3 не надано доказів на підтвердження цієї обставини.

У січні 2022 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 28 травня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року залишити без змін.

Зазначає, що суди в повному обсязі встановили всі обставини справи та надали їм відповідну оцінку, а позивач з огляду на зміст її касаційної скарги бажає лише переоцінити докази, які вже були оцінені судами, що не допустимо. Посилання позивача на те, що свідоцтво про право на спадщину, видане нотаріусом рф із застосуванням українського законодавства є нікчемним і не може бути застосоване на території рф не заслуговує на увагу, оскільки використання складеного ОСОБА_4 заповіту на території рф та видача 16 січня 2013 року приватним нотаріусом м. Єкатеринбург Перовим М. В. ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину за заповітом на кв. АДРЕСА_1 відповідає вимогам статті 71 Закону України «Про міжнародне приватне право» та Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах.

Позивачем порушена підсудність розгляду даної вимоги, оскільки позивач повинна звертатися з позовом за місцем знаходження квартири. Посилання позивача на те, що вказане свідоцтво скасуванню в судовому порядку не підлягає, визнання недійсним не вимагається, не заслуговує на увагу, оскільки законодавство України чітко зазначає, що свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду.

Посилання позивача на те, що апеляційний суд нібито «обезцінив» рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2014 року та фактично знищив значення вказаного рішення не заслуговує на увагу, адже тоді виходить, що для суду вказане рішення повинно було мати заздалегідь встановлену силу, що суперечить статті 89 ЦПК України. Суди дослідили рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2014 року, постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року, рішення Московського районного суду м. Харкова від 12 червня 2017 року по справі № 643/5851/17; ухвалу Харківського апеляційного суду від 19 жовтня 2017 року по справі № 643/5851/17; постанову Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 28 січня 2019 року по справі № 643/5851/17, висновок додаткової почеркознавчої експертизи від 13 липня 2015 року за № 1/625 в сукупності та надали оцінку відповідним обставинам. Позивач просить застосувати реституцію та посилається на статтю 1212 ЦК України, проте заявляє вимоги про стягнення половини вартості квартири, що суперечить одне одному.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 16 липня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року залишено без руху.

Ухвалою Верховного Суду від 10 грудня 2021 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 28 травня 2021 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року, звільнено ОСОБА_1 від сплати судового збору за подання касаційної скарги, відкрите касаційне провадження у справі № 206/3502/20, витребувано з суду першої інстанції справу № 206/3502/20.

Після усунення недоліків, ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2021 року відкрите касаційне провадження у справі № 206/3502/20 за касаційною скаргою ОСОБА_1 на додаткове рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 16 липня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року.

У грудні 2021 року матеріали цивільної справи № 206/3502/20 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2022 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення дії рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 28 травня 2021 року, додаткового рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 16 липня 2021 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року відмовлено, зупинено виконання додаткового рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 16 липня 2021 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року в частині розподілу судових витрат до закінчення його перегляду у касаційному порядку.

Ухвалою Верховного Суду від 18 серпня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 01 березня 2023 року касаційне провадження у справі № 363/3611/19 зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного судусправи №398/1796/20 (провадження № 61-432сво22).

Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2023 року клопотання ОСОБА_1 про поновлення касаційного провадження задоволено, поновлено касаційне провадження у справі № 206/3502/20.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 10 грудня 2021 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 916/780/18, від 10 квітня 2018 року у справі № 927/849/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 916/641/18 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 23 грудня 2021 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі № 462/9002/14-ц та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини

Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 , яка була матір`ю ОСОБА_1 та ОСОБА_5

18 грудня 2008 року секретарем Коробівської сільської ради Черкаської області Дорошенко Т. А. від імені ОСОБА_4 складений заповіт, відповідно до якого все майно, що буде їй належати на день її смерті, вона заповідає своєму сину ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

19 листопада 2010 року ОСОБА_3 від імені ОСОБА_4 укладений з ОСОБА_5 договір купівлі-продажу кв. АДРЕСА_2 , що посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського округу Отроцюк О.В. та зареєстрований в реєстрі за № 4831. Відповідно до пунктів 2.1 та 2.2 вказаного договору, продаж квартири за домовленістю сторін вчинено за 82 040 грн й сторонами підтверджено факт повного розрахунку за продану квартиру.

Згідно довіреності від 19 листопада 2010 року, яка посвідчена приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Отроцюк О. В та була чинною на момент укладення правочину, ОСОБА_4 уповноважила ОСОБА_3 управляти та розпоряджатися усім належним їй майном.

27 березня 2012 року приватним нотаріусом Золотоніського районного нотаріального округу Черкаської області Кравченок С. В. видано ОСОБА_5 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на грошовий вклад у розмірі 62,11 дол. США, що належали ОСОБА_4

16 січня 2013 року нотаріусом нотаріального округу м. Єкатеринбурга Свердловської області Перовим М.В. видано ОСОБА_5 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на кв. АДРЕСА_1 .

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2014 року у справі № 419/3259/12 позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , Коробівської сільської ради Золотоніського району Черкаської області, третя особа: Головне управління юстиції у Черкаській області, приватний нотаріус Золотоніського району Черкаської області Кравченок С. В., про визнання недійсними заповіту та свідоцтва про право на спадщину задоволено. Визнано заповіт ОСОБА_4 засвідчений Коробівською селищною радою Золотоніського району Черкаської області 18 грудня 2008 року недійсним. Визнано свідоцтво про право на спадщину видане приватним нотаріусом Кравченок С. В. ОСОБА_5 27 березня 2012 року після смерті ОСОБА_4 недійсним.

Рішенням Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська від 01 червня 2017 року у справі № 419/3259/12 заяву ОСОБА_5 про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровськ від 27 лютого 2014 року задоволено, рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2014 року скасовано, в задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року у справі № 419/3259/12 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 01 червня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2014 року відмовлено.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 12 червня 2017 року у справі № 643/5851/17, яке залишено без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2017 року та постановою Верховного Суду від 28 січня 2019 року, в задоволенні позову ОСОБА_7 до ОСОБА_5 , Коробівської сільської ради Золотоніського району Черкаської області, третя особа ОСОБА_1 про визнання заповіту недійсним відмовлено.

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 20 січня 2014 року в справі № 204/3810/13-ц позов ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , третя особа Комунальне підприємство «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації», приватний нотаріус Дніпропетровського нотаріального округу Отроцюк О. В. про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу кв. АДРЕСА_2 , укладений 19 листопада 2010 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Отроцюк О. В. та зареєстрований у реєстрі за № 4831.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 березня 2014 року в справі № 204/3810/13-ц, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2014 року, апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено. Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 20 січня 2014 року скасовано. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , 3-я особа Комунальне підприємство «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації», приватний нотаріус Дніпропетровського нотаріального округу Отроцюк О. В. про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири відмовлено.

У справі № 204/3810/13-ц встановлено, що 19 листопада 2010 року між ОСОБА_4 , від імені якою діяла ОСОБА_3 , та відповідачем ОСОБА_5 укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 . При укладанні договору купівлі-продажу від імені продавця ОСОБА_4 діяла на підставі нотаріально посвідченої довіреності ОСОБА_3 . Покупцем був особисто ОСОБА_5 . Позивачем не надано суду належних та допустимих доказів існування зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною.

12 січня 2018 року відповідач змінив прізвище з « ОСОБА_5 » на « ОСОБА_5 ».

Позиція Верховного Суду

Щодо позовних вимог про стягнення з ОСОБА_2 компенсації вартості 1/2 частки в праві власності на квартиру

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку з цим суд, з`ясувавши в розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 січня 2021 року в справі № 320/2233/18 (провадження № 61-2279св19).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19 та від 20 липня 2022 року в справі № 461/2565/20 (провадження № 61-21209св21).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює, встановлює, припиняє, зумовлює переходу чи набуття) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Відповідно до частини 4 статті 1257 ЦК України у разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.

Якщо після спливу строку для прийняття спадщини і після розподілу її між спадкоємцями спадщину прийняли інші спадкоємці (частини друга і третя статті 1272 цього Кодексу), вона підлягає перерозподілу між ними. Такі спадкоємці мають право вимагати передання їм у натурі частини майна, яке збереглося, або сплати грошової компенсації (частина перша статті 1280 ЦК України).

Згідно частини четвертої статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 квітня 2020 року у справі № 727/1571/15-ц (провадження № 61-47830св18) зазначено: «відповідно до частини першої статті 1280 ЦК України, якщо після спливу строку для прийняття спадщини і після розподілу її між спадкоємцями спадщину прийняли інші спадкоємці, вона підлягає перерозподілу між ними. Такі спадкоємці мають право вимагати передання їм у натурі частини майна, яке збереглося, або сплати грошової компенсації. У разі ж продажу (відчуження іншим способом) спадкового майна особою, на користь якої було видано свідоцтво про право на спадщину, як спосіб захисту інтересів спадкоємців судом може бути застосовано передання їм частки в натурі шляхом перерозподілу майна, що збереглося, або сплати грошової компенсації».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 748/72/20-ц (провадження № 61-13144св20) зазначено: «відповідно до частини першої статті 1280 ЦК України якщо після спливу строку для прийняття спадщини і після розподілу її між спадкоємцями спадщину прийняли інші спадкоємці (частини друга і третя статті 1272 цього Кодексу), вона підлягає перерозподілу між ними. Такі спадкоємці мають право вимагати передання їм у натурі частини майна, яке збереглося, або сплати грошової компенсації. Оскільки з урахуванням преюдиційності рішення Чернігівського районного суду від 17 жовтня 2016 року (справа № 748/1366/16-ц) ОСОБА_4 пропустив строк для прийняття спадщини, то 1/5 частина у житловому будинку підлягає перерозподілу, проте не лише позивачеві, а між усіма співвласниками, які прийняли спадщину. Проте для застосування статті 1280 ЦК України, на яку позивач не посилався, потрібні визначені нею умови й підстави для застосування. Зокрема, перерозподіл стосується спадщини, яка вже розподілена між спадкоємцями в натурі, тобто коли спадкові відносини припинилися. Важливим для застосування статті 1280 ЦК України є визначення моменту здійснення первинного розподілу спадщини, яким є видача нотаріусом відповідним спадкоємцям свідоцтв про право на спадщину та проведення державним реєстратором прав на нерухоме майно. Крім того, у статті 1280 ЦК України визначено лише одну підставу перерозподілу спадщини - прийняття її іншими спадкоємцями».

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (частина четверта статті 10 ЦПК України).

Право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті її преамбули, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. «вирішена справа»), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов`язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень («що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності») (рішення ЄСПЛ від 19 лютого 2009 року у справі «Христов проти України», заява № 24465/04).

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду.

У справі, що переглядається:

при зверненні із вимогою про стягнення з ОСОБА_2 компенсації вартості 1/2 частки квартири у сумі 1 840 840,12 грн позивач виходила з того, що заповіт на ім`я відповідача визнаний недійсним, тому вона має право на 1/2 частку спірної квартири, в зв`язку з її продажом, їй спричинена майнова шкода, при цьому вона на жодні норми права не посилалась. При відмові у задоволенні позовних вимог в цій частині суди виходили з того, що позивач не довела, що квартира, 50 % вартості якої позивач просить стягнути з відповідача ОСОБА_2 , отримана ним без достатньої правової підстави, оскільки при складанні заповіту дотримані вимоги щодо його форми та посвідчення, заповіт складений у письмовій формі та посвідчений уповноваженою особою, свідоцтво про право на спадщину за заповітом не визнано недійсним;

суди не врахували, що рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2014 року у справі № 419/3259/12 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Коробівської сільської ради Золотоніського району Черкаської області, третя особа: Головне управління юстиції у Черкаській області, приватний нотаріус Золотоніського району Черкаської області Кравченок С. В. про визнання недійсними заповіту та свідоцтва про право на спадщину, заповіт ОСОБА_4 , що засвідчений Коробівською селищною радою Золотоніського району Черкаської області від 18 грудня 2008 року та свідоцтво про право на спадщину після смерті ОСОБА_4 визнані недійсними;

суди не врахували, що принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто, поваги до остаточного рішення суду. Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2014 року у справі № 419/3259/12 набуло законної сили та підлягає виконанню;

за таких обставин передчасним є висновок про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення з ОСОБА_2 компенсації вартості 1/2 частки в праві власності на квартиру. Тому оскаржені судові рішення в цій частині належить скасувати, а справу в цій частині слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції. З урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, додаткове рішення слід також скасувати.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Щодо позовних вимог про стягнення з ОСОБА_3 безпідставно набутого майна у розмірі 40 000 грн та збитків у розмірі 160 000 грн

У статті 16 ЦК України встановлено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема примусове виконання обов`язку в натурі.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 1006 ЦК України повірений зобов`язаний негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення.

Тлумачення пункту 3 частини першої статті 1006 ЦК України дозволяє зробити висновок, що у разі відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв`язку з виконанням доручення, така передача має відбуватися негайно.

При цьому для довірителя не потрібно пред`являти вимогу про передачу одержаного у зв`язку з виконанням доручення, оскільки пункт 3 частини першої статті 1006 ЦК України є виключенням.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 листопада 2022 року у справі № 127/13491/21-ц (провадження № 61-7849св22) зазначено, що: «відповідно до частини першої статті 1006 ЦК України повірений зобов`язаний: повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення; після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення; негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення. Таким чином, законодавством чітко визначено дії повіреного по закінченню виконання договору доручення, зокрема, негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення».

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

Згідно статті 623 ЦК України боржник, який порушив зобов`язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов`язання, доказується кредитором. Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов`язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред`явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення. При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.

Особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання (частина перша, друга статті 614 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року у справі № 405/5723/18 (провадження № 61-7659св21) вказано, що «відповідно до частини третьої статті 46 Господарського процесуального кодексу України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. Зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається. На відміну від викладеного, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові, як помилково вважали суди попередніх інстанцій у цій справі. […] суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18)). Велика Палата Верховного Суду зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. Проте суд апеляційної інстанції зазначеного не врахував та дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позову, не застосувавши до спірних правовідносин правову норму, яка підлягає застосуванню».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 січня 2022 року у справі № 757/14438/20 (провадження № 61-13627св21) зазначено: «підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається. Разом з тим не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2021 року у справі № 759/9443/17 (провадження № 61-11386св20) зазначено: «не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку з цим суд, з`ясувавши в розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 у справі № 750/8676/15-ц (провадження № 14-79цс18) зроблено висновок, що «відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правил статті 22 ЦК України, оскільки частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування. Відповідно до статті 22 ЦК України у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані при належному виконанні зобов`язання. Кредитор, який вимагає відшкодування збитків, має довести: неправомірність поведінки особи; наявність шкоди; причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов`язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди; вина завдавача шкоди, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов`язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини. З іншого боку, боржник має право доводити відсутність своєї вини (стаття 614 ЦК України). Таким чином, у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані. Пред`явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов`язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані. Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18) зроблено висновок, що «збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси, як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також не одержаних кредитором доходів, які б він одержав, якби зобов`язання було виконано боржником. Чинним законодавством України обов`язок доведення факту наявності таких збитків та їх розмір, а також причинно-наслідковий зв`язок між правопорушенням і збитками покладено на позивача».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 704/962/17 (провадження № 61-47536св18) зроблено висновок по застосуванню статей 22 614 623 ЦК України та вказано, що «презумпція вини особи має бути спростована тільки за умови, якщо буде встановлено, що саме внаслідок дій або бездіяльності конкретної особи завдано збитків. Тому тільки за умови встановлення конкретної особи, яка завдала збитків, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність збитків та причинний зв`язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини».

У справі, що переглядається:

суди встановили, що за довіреностю від 19 листопада 2010 року, яка посвідчена приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Отроцюк О. В, ОСОБА_4 уповноважила ОСОБА_3 управляти та розпоряджатися усім належним їй майном. 19 листопада 2010 року ОСОБА_3 від імені ОСОБА_4 укладений з ОСОБА_5 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , що посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського округу Отроцюк О.В. та зареєстрований в реєстрі за № 4831. Відповідно до пунктів 2.1 та 2.2 вказаного договору, продаж квартири за домовленістю сторін вчинено за 82 040 грн. Сторонами підтверджено факт повного розрахунку за вказаним договором;

в позовній заяві ОСОБА_1 зазначила, що після продажу кв. АДРЕСА_2 ОСОБА_3 не повернула довірителю (померлій матері позивача) отримані за договором купівлі-продажу грошові кошти у розмірі 80 000 грн. Сума коштів за продаж квартири є заниженою та наносить шкоду й збитки довірителю ( ОСОБА_4 ) у розмірі 320 000 грн, оскільки реальна вартість квартири на той час складала 400 000 грн. Позивач вважала, що має право на стягнення з ОСОБА_3 безпідставно набутого майна у розмірі 40 000 грн та збитків у розмірі 160 000 грн відповідно до статті 1212 ЦК України;

при відмові у задоволенні позову в цій частині суди вважали, що позивачем не доведено, в розумінні статті 1212 ЦК України, що оспорювана сума у розмірі 40 000 грн отримана ОСОБА_3 безпідставно та що ОСОБА_3 завдано ОСОБА_4 шкоду у вигляді продажу квартири за заниженою ціною, оскільки договір купівлі-продажу кв. АДРЕСА_2 від 19 листопада 2010 року є дійсним;

суди залишили поза увагою, що у разі відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв`язку з виконанням доручення, така передача має відбуватися негайно. Доказів того, що за договором купівлі-продажу від 19 листопада 2010 року ОСОБА_3 кошти довірителю не передавались позивач не надала;

за таких обставин суди зробили обґрунтований висновок про відмову в позові в частині позовних вимог про стягнення з ОСОБА_3 безпідставно набутого майна у розмірі 40 000 грн та збитків у розмірі 160 000 грн. Проте помилилися щодо мотивів такої відмови. Тому оскаржені судові рішення в цій частині належить змінити в мотивувальній частині, виклавши її у редакції цієї постанови.

Висновки результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

З урахуванням висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року у справі № 405/5723/18 (провадження № 61-7659св21), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 січня 2022 року у справі № 757/14438/20 (провадження № 61-13627св21), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2021 року у справі № 759/9443/17 (провадження № 61-11386св20), Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 листопада 2022 року у справі № 127/13491/21-ц (провадження № 61-7849св22), колегія суддів вважає, що: касаційні скарги належить задовольнити частково, рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 28 травня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року в частині позовних вимог до ОСОБА_2 , додаткове рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 16 липня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року в частині його перегляду скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції, рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 28 травня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року в частині позовних вимог до ОСОБА_3 змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Щодо судових витрат

Згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

З урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції в частині позовних вимог до ОСОБА_3 не здійснюється, оскільки судові рішення змінені лише щодо мотивів їх прийняття, в частині позовних вимог до ОСОБА_2 здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400 409 410 411 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 28 травня 2021 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про компенсацію вартості 1/2 частки квартири, додаткове рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 16 липня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про компенсацію вартості 1/2 частки квартири та перегляду додаткового рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 16 липня 2021 року скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 28 травня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення безпідставно набуте майно та збитки змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 28 травня 2021 року, додаткове рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 16 липня 2021 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року в скасованій частині втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук