Постанова

Іменем України

26 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 2-4/2012

провадження № 61-11070св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: відділ земельних ресурсів Вільнянської районної державної адміністрації Запорізької області, ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 29 січня 2019 року у складі судді Кіяшко В. О. та постанову Запорізького апеляційного суду від 24 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Онищенка Е. А., Бєлки В. Ю., Воробйової І. А. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: відділ земельних ресурсів Вільнянської районної державної адміністрації Запорізької області, ОСОБА_3 , про розподіл земельної ділянки та зобов`язання вчинити певні дії,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2010 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , про розподіл земельної ділянки та зобов`язання вчинити певні дії.

В обґрунтування позову зазначала, що 28 січня 2004 року ухвалою Вільнянського районного суду Запорізької області вирішено питання про розподіл сумісно нажитого майна з відповідачем - житлового будинку. Рішення суду постановлено з порушенням прав на житло дитини. Крім того, не було предметом розгляду суду вирішення питання про розподіл земельної ділянки площею 0,25 га. У зв`язку з тим, що зазначене питання судом не вирішено, відповідач на свій розсуд встановив огорожу поперек земельної ділянки та перекрив можливість доступу позивачу до городу. Відповідачем не було отримано дозволів на зведення побудови, ця побудова перешкоджає нормальному користуванню їй своїм майном. Відповідач не мав права на зведення цього паркану, у зв`язку із чим вважає, що паркан підлягає знесенню.

Посилаючись на викладене, просила суд розділити спірну земельну ділянку та виділити їй земельну ділянку, яка відноситься до виділеної судом частини житлового будинку, земельну ділянку, яка використовується під город розділити на три частини та виділити їй з дитиною 2/3 частини земельної ділянки. Зобов`язати відповідача розібрати паркани у дворі та біля будівель, які перешкоджають їй доступ до городу та сараю.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 29 січня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з недоведеності та необґрунтованості заявлених позивачем вимог.

Постановою Запорізького апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 29 січня 2019 року у цій справі без змін.

Відмовляючи у задоволенні апеляційної скарги суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого суду, та вказував, що судом першої інстанції правильно встановлено, що позивачем не заявлялися вимоги щодо виділу земельної ділянки у розмірі частки будинку, а наданий позивачем варіант поділу земельної ділянки під городом на три рівні частини, не може бути визнаний судом як належний доказ, оскільки розподіл повинен проводитись відповідно частки права власності у спірному майні будинку, також позивачем не надано жодного доказу стосовно парканів, які, як вона вважає, підлягають знесенню.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої та постанову апеляційної інстанцій, та ухвалити нове рішення, яким розділити земельну ділянку площею 0,25 га на АДРЕСА_1 та виділити позивачу земельну ділянку, яка відноситься до виділеної судом частини житлового будинку. Земельну ділянку, яка використовується під город розділити на три частини і позивачу із дитиною виділити 2/3 частини земельної ділянки городу. Також просить зобов`язати відповідача розібрати паркани біля будівель, які перешкоджають позивачу доступ до городу та сараю.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що судом першої інстанції було проігноровано вимоги законодавства щодо залучення та обов`язкової участі у справі органу опіки та піклування.

Заявник вказувала, що судом першої інстанції не було належним чином досліджено мирову угоду укладену між сторонами 28 січня 2004 року, якою було поділено не лише будинок, а і земельну ділянку, а тому позов, на її думку, підлягав щонайменше частковому задоволенню.

Касаційна скарга містить посилання на те, що висновки суду з приводу того, що земельна ділянка площею 0,25 га належить відповідачу та те, що позивач не надала доказів на обґрунтування своїх позовних вимог є необґрунтованими та суперечать матеріалам справи.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 05 серпня 1989 року перебували у зареєстрованому шлюбі.

Згідно рішення голови Гнаровської Ради народних депутатів від 19 жовтня 1995 року № 17 ОСОБА_2 передано безплатно у приватну власність земельну ділянку для будівництва житлового будинку площею 0,25 га.

06 листопада 2001 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано

Ухвалою Вільнянського районного суду Запорізької області від 28 січня 2004 року затверджено мирову угоду та вирішено питання про розподіл сумісно нажитого майна між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - розділений житловий будинок та земельна ділянка.

На спірній земельній ділянці знаходиться будинок, який розділений між позивачем та відповідачем відповідно ухвали від 28 січня 2004 року Вільнянського районного суду Запорізької області, якою затверджено мирову угоду та вирішено питання про розподіл житлового будинку та земельної ділянки.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 липня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 29 січня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 24 квітня 2019 року у зазначеній справі.

29 липня 2019 року справа № 2-4/2012 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27 січня 2020 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому в тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу України (далі - СК України) зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

З огляду на вищевказані правові норми порядок набуття спільного майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна, а поділ майна подружжя має здійснюватися за правилами, передбаченими СК України.

Відповідно до статті 22 КпШС України, який був чинним на час виникнення правовідносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (аналогічні положення містить стаття 60 СК України).

Згідно зі статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Відповідно до статті 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним з подружжям під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Згідно з частиною першою статті 29 КпШС України, якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов`язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми.

У пункті 18-2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» судам роз`яснено, що відповідно до положень статей 81, 116 ЗК України окрема земельна ділянка, земельна ділянка, одержана громадянином в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.

Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою, переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди відповідно до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України.

Аналогічні правові висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року у справі № 6-814цс15.

Згідно з частиною першою статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділено в натурі між співвласниками за домовленістю між ними.

Відповідно до частини третьої статті 103 ЦПК Української РСР 1963 року (чинного на час постановлення судом першої інстанції ухвали про затвердження мирової угоди) сторони можуть закінчити справу мировою угодою в усякій стадії процесу, вимагати виконання рішення, ухвали, постанови суду.

Відповідно до пункту 4 статті 179 ЦПК Української РСР 1963 року про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін суд постановляє ухвалу, якою одночасно закриває провадження в справі. В ухвалі повинні бути зазначені умови затверджуваної судом мирової угоди сторін.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ухвалою Вільнянського районного суду Запорізької області від 28 січня 2004 року затверджено мирову угоду та вирішено питання про розподіл сумісно нажитого майна між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - розділений житловий будинок. Разом із тим мирова угода містить посилання, що розподіл землі при домоволодінні сторони погодили в ідеальних долях домоволодіння, тобто по 1/2.

За клопотанням представника позивача ОСОБА_4 , судом першої інстанції ухвалою від 14 серпня 2017 року, у справі було призначено експертизу на вирішення якої було поставлено наступні питання: 1) яка фактична площа земельної ділянки, яка знаходиться під будинками та спорудами і використовується сторонами як двір на АДРЕСА_1 ? 2) вказати варіанти поділу земельної ділянки відповідно до виділених частин житлового будинку; 3) яка фактична площа земельної ділянки на АДРЕСА_1 , яка використовується сторонами під город? 4) вказати варіанти поділу земельної ділянки під городом на три рівні частини.

19 вересня 2018 року ухвалою суду першої інстанції, у зв`язку із неповідомленням суду, на його неодноразові запити до позивача та експерта про хід виконання призначеної експертизи та її результат, провадження у справі було відновлено.

Висновку експертного дослідження матеріали справи не містять.

Відповідно до вимог частин 3 та 4 статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Таким чином, з огляду на вищенаведене та те, що ухвалою Вільнянського районного суду Запорізької області від 28 січня 2004 року було затверджено мирову угоду між сторонами цього спору, однак питання про поділ земельної ділянки в натурі нею не вирішувалось, такої позовної вимоги позивач не заявляла, експертиза у справі проведена не була, суди дійшли правильних висновків про відмову у задоволенні позову в цій частині позовних вимог.

Разом із тим місцевим судом правильно встановлено, що наданий позивачем варіант поділу земельної ділянки під городом на три рівні частини, не може бути визнаний судом як належний доказ, оскільки розподіл повинен проводитись відповідно частки права власності у спірному будинку та з урахуванням мирової угоди від 28 січня 2004 року, якою земельну ділянку розділено між сторонами в ідеальних долях домоволодіння - по 1/2, із такими позовними вимогами позивач не зверталась і не обмежена в реалізації свого права на звернення шляхом пред`явлення відповідного позову.

Доводи касаційної скарги стосовно того, що судом першої інстанції було проігноровано вимоги законодавства щодо залучення та обов`язкової участі у справі органу опіки та піклування колегія суддів відхиляє з огляду на наступне.

Відповідно до статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Згідно частини першої статті 59 ЦПК України права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть бути залучені судом до участі у справі або брати участь у справі за своєю ініціативою для подання висновків на виконання своїх повноважень. Участь зазначених органів у судовому процесі для подання висновків у справі є обов`язковою у випадках, встановлених законом, або якщо суд визнає це за необхідне (частина шоста статті 56 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Отже, з огляду на предмет спору, який виник між сторонами, та вищенаведені норми права, участь органу опіки та піклування у розгляді цієї справи чинним законодавством не передбачено.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судового рішення виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування апеляційним судом норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення суду є законними та обґрунтованими, доводи касаційної скарги правильність висновків судів не спростовують, а тому касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 29 січня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 24 квітня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:В. С. Висоцька А. І. Грушицький І. В. Литвиненко В. В. Сердюк І. М. Фаловська