Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 26.06.2018 року у справі №350/1839/17

Постанова

Іменем України

18 грудня 2019 року

м. Київ

справа № 350/1839/17

провадження № 61-37714св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О.,

суддів: Жданової В. С., Карпенко С. О., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на заочне рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 29 грудня 2017 року у складі судді Пулика М. В. та постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 10 травня 2018 року у складі колегії суддів: Василишин Л. В., Девляшевського В. А., Матківського Р. Й.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У листопаді 2017 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договорів дарування недійсними, посилаючись на те, що на підставі договору дарування від 29 липня 2005 року його батько ОСОБА_6 передав безоплатно у власність 482/1000 частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 своєму синові ОСОБА_2 (брату позивача), який в подальшому подарував це майно ОСОБА_3, про що свідчить договір дарування від 11 червня 2009 року. Однак ОСОБА_6 не мав права розпоряджатися вказаним майном, оскільки за договором дарування від 07 липня 1997 року, укладеним між його батьками, він був власником спірної частини домоволодіння. Враховуючи викладене, ОСОБА_5 просив: поновити йому строк для звернення до суду; визнати недійсними вищевказані договори дарування від 29 липня 2005 року та від 11 червня 2009 року.

Заочним рішенням Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 29 грудня 2017 року поновлено ОСОБА_5 строк для звернення до суду. Позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування 482/1000 частин домоволодіння, що знаходиться по АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_2, посвідчений 29 липня 2005 року нотаріусом Першої Рожнятівської державної нотаріальної контори Котелко С. Д. та зареєстрований в реєстрі за № Д-366. Визнано недійсним договір дарування 482/1000 частин домоволодіння, що знаходиться по АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений 11 червня 2009 року нотаріусом Першої Рожнятівської державної нотаріальної контори Котелко С. Д. та зареєстрований в реєстрі за № 1-1531.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_5 дізнався про порушення своїх прав лише в жовтні 2017 року, а тому пропущений ним строк для звернення до суду з цим позовом підлягає поновленню. Оскільки на час укладення договору дарування від 29 липня 2005 року власником спірної частини домоволодіння вже був позивач, а не його батько ОСОБА_6, то останній не мав права дарувати це майно ОСОБА_2, а той, у свою чергу, - ОСОБА_3. За таких обставин наявні підстави для визнання оспорюваних правочинів недійсними.

Постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 10 травня 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_7 залишено без задоволення.

Заочне рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 29 грудня 2017 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Правом розпоряджатися майном, в тому числі відчужувати його шляхом дарування, наділений лише власник майна. Відчуження майна особою, яка не є його власником, суперечить положенням цивільного законодавства та є підставою для визнання недійсним відповідного правочину. Оскільки ОСОБА_5 дізнався про існування оспорюваних правочинів лише в жовтні 2017 року і таку обставину відповідачі не спростували, то місцевий суд обґрунтовано поновив йому строк для звернення до суду з цим позовом.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У червні 2018 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати заочне рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 29 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 10 травня 2018 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій безпідставно визнали недійсними оспорювані правочини, оскільки права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову. Також суди безпідставно поновили ОСОБА_5 строк для звернення до суду з цим позовом. Договір дарування від 07 липня 1997 року було укладено ОСОБА_8 від імені неповнолітнього сина ОСОБА_5, однак під час розгляду справи не досліджувався факт отримання дозволу органу опіки та піклування на вчинення такого правочину в інтересах дитини. Апеляційний судне перевірив правильність встановлення місцевим судом обставин справи, що мають значення для вирішення спору, у зв'язку з чим дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову. Крім того, ОСОБА_5 не здійснив державної реєстрації права власності на отриману в дар частину домоволодіння, тобто не набув спірне майно у власність.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 25 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області.

19 липня 2018 року справа № 350/1839/17 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 06 грудня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина 2 статті 389 ЦПК України).

Згідно з частиною 1 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини 1 статті 367, частини 1 статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Судами встановлено, що рішенням народного суду Рожнятівського району Івано-Франківської області від 30 жовтня 1981 року шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_9 (батьками позивача) розірвано. Визнано за ОСОБА_6 право власності на частину житлового будинку в селі Креховичі Рожнятівського району Івано-Франківської області, а саме: кімнату площею 20 кв. м, кухню площею 19,3 кв. м, веранду площею 7,1 кв. м, що становить 48,2 % від загальної вартості будинку, та гараж.

Визнано за ОСОБА_9 право власності на частину житлового будинку в селі Креховичі Рожнятівського району Івано-Франківської області, а саме: кімнату площею 20 кв. м, кухню площею 19,3 кв. м, веранду площею 7,8 кв. м, котельню площею 2,8 кв. м, що становить 51,8 % від загальної вартості будинку, сарай та криницю.

Довідкою Креховицької сільської ради Рожнятівського району від 28 травня 1997 року № 606 підтверджується, що за записом в погосподарській книзі НОМЕР_1 ОСОБА_6 належала 1/2 частина житлового будинку в селі Креховичі Рожнятівського району Івано-Франківської області, розташованого на земельній ділянці площею 400 кв. м.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 243 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК Української РСР) за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

Згідно з частинами 1 , 3 статті 244 ЦК Української РСР договір дарування на суму понад 500 карбованців, а при даруванні валютних цінностей - на суму понад 50 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений. До договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила частинами 1 , 3 статті 244 ЦК У.

Відповідно до статті 227 ЦК Української РСР договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (статті 227 ЦК У). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

07 липня 1997 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_8, яка діяла від імені неповнолітнього сина ОСОБА_5, було укладено нотаріально посвідчений договір дарування, за яким ОСОБА_6 подарував, а ОСОБА_5 прийняв у дар 48,2 частки цегляного будинку житловою площею 80 кв. м, гараж, що знаходяться в селі Креховичі Рожнятівського району Івано-Франківської області. Вказана частка в нерухомому майні належала дарувальнику за рішенням народного суду Рожнятівського району Івано-Франківської області від 30 жовтня 1981 року, зареєстрованим у погосподарській книзі Креховицької сільської Ради народних депутатів за НОМЕР_1. Цей договір підлягав реєстрації у виконавчому комітеті сільської ради.

Згідно з довідкою Виконавчого комітету Креховицької сільської ради Рожнятівського району від 12 жовтня 2017 року № 1239 на підставі договору дарування від 07 липня 1997 року ОСОБА_5 належить 1/2 частина житлового будинку по АДРЕСА_1, що свідчить про реєстрацію сільською радою вказаного правочину.

Витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно від 27 липня 2005 року підтверджується, що власниками домоволодіння по АДРЕСА_1 були ОСОБА_6 (482/1000) та ОСОБА_9 (518/1000) на підставі рішення народного суду Рожнятівського району Івано-Франківської області від 30 жовтня 1981 року.

Згідно з довідкою Першої Рожнятівської районної державної нотаріальної контори від 29 липня 2005 року за даними Єдиного реєстру заборон частина будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1, власником якої був ОСОБА_6, станом на 29 липня 2005 року під забороною не перебувала.

Відповідно до частини 1 статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

29 липня 2005 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 було укладено нотаріально посвідчений договір дарування, за яким ОСОБА_6 подарував своєму синові ОСОБА_2 482/1000 частин домоволодіння (загальна площа будинку складає 91,6 кв. м, житлова - 56,3 кв. м) по АДРЕСА_1. Вказана частка у нерухомому майні належала дарувальнику за рішенням народного суду Рожнятівського району Івано-Франківської області від 30 жовтня 1981 року, зареєстрованим в Івано-Франківському обласному бюро технічної інвентаризації (далі - ОБТІ) 28 вересня 2000 року під № 14/1.

13 травня 2009 року ОСОБА_2 зареєстрував право власності на вказане нерухоме майно в Івано-Франківському ОБТІ за № 11534442, номер запису 14 в книзі 1.

Згідно з Витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно від 13 травня 2009 року, виданим Івано-Франківським ОБТІ, ОСОБА_2 був власником 482/1000 частин (підстава набуття у власність: договір дарування від 29 липня 2005 року), а ОСОБА_3-518/1000 частин (підстава набуття у власність: свідоцтво про право на спадщину від 12 липня 2006 року № 19699) домоволодіння по АДРЕСА_1.

11 червня 2009 року між ОСОБА_2, від імені якого діяв ОСОБА_10, та ОСОБА_3, від імені якої діяв ОСОБА_11, було укладено нотаріально посвідчений договір дарування, за яким ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 482/1000 частин домоволодіння (загальна площа будинку складає 91,6 кв. м, житлова - 56,3 кв. м) по АДРЕСА_1.

Вказана частка у нерухомому майні належала дарувальнику на підставі договору дарування від 29 липня 2005 року, зареєстрованого Івано-Франківським ОБТІ.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_5 просив визнати недійсними оспорювані правочини, посилаючись на те, що з 1997 року він є власником спірної частини домоволодіння, а тому його батько не мав права у 2005 році дарувати це майно ОСОБА_2, а той, у свою чергу, - ОСОБА_3.

Відповідно до частини 1 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Положеннями статей 15, 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у статті 16 ЦК України.

Таким способом може бути, зокрема визнання правочину недійсним (частина 2 статті 16 ЦК України).

За змістом частин 2 та 3 статті 16 ЦК України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності.

Зокрема, стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно з чужого незаконного володіння.

Відповідно до частин 1 , 3 статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Виходячи з положень зазначених статей, право витребувати майно з чужого незаконного володіння має тільки власник цього майна.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина 1 статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма частини 1 статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, яке було передане на виконання недійсного правочину та відчужене третій особі. В цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною 1 статті 388 ЦК України.

Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов'язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно, зокрема в добросовісного набувача.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-3104цс16 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15-ц (провадження № 14-288цс18).

Згідно з частиною 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до частиною 1 статті 13 ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених частиною 1 статті 13 ЦПК України випадках.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що ОСОБА_5 довів ті обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог.

Однак ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не застосували вищенаведені норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та не врахували, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом пред'явлення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України.

При цьому право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсними правочинів, за якими майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді. Застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином, враховуючи положення статті 216 ЦК України, є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і набувача.

За таких обставин ОСОБА_5 як особа, що має речове право, обрав неналежний та неефективний спосіб захисту, застосування якого не призводить до поновлення його порушених прав, у зв'язку з чим пред'явлені ним позовні вимоги до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договорів дарування недійснимине підлягають задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Щодо розподілу судових витрат.

Згідно з частинами 1 , 13 статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпунктів "б ", "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За подання апеляційної та касаційної скарг ОСОБА_3 сплатила 3 520 грн, які підлягають стягненню з позивача на її користь.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити.

Заочне рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 29 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 10 травня 2018 року скасувати і ухвалити нове рішення.

В задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договорів дарування недійснимивідмовити.

Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 3 520 (три тисячі п'ятсот двадцять) грн судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. О. Кузнєцов Судді:В. С. Жданова С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М.

Ю. Тітов