Історія справи

Постанова

Іменем України

23 вересня 2022 року

місто Київ

справа № 463/11877/20

провадження № 61-821св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 30 серпня 2021 року, постановлене суддею Гиричем С. В., та постанову Львівського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі Ванівського О. М., Цяцяка Р. П., Шеремети Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у грудні 2020 року звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 15 квітня 2020 року, укладений всупереч вимогам закону та договору позики від 11 лютого 2020 року з метою уникнення ОСОБА_2 виконання зобов`язань з повернення суми боргу у розмірі 18 366 392, 00 грн.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 11 лютого 2020 року він та ОСОБА_2 уклали договір позики, за умовами якого позичальник отримав грошові кошти у сумі 8 336 392, 00 грн, що станом на день укладення договору становило 340 000, 00 доларів США, зі строком повернення до 11 квітня 2020 року включно.

ОСОБА_2 порушив взяті на себе зобов`язання, оскільки жодних дій на повернення коштів не вчинив, заборгованість не погасив.

Позивач зазначав, що позичальник за умовами договору позики зобов`язався не відчужувати чи обтяжувати належне йому на праві власності майно до повного виконання зобов`язань, а дії з укладення цих правочинів трактуватимуться як такі, спрямовані на ухилення від виконання зобов`язання за цим договором позики.

Водночас, 06 грудня 2020 року позивачу стало відомо, що будинок та земельна ділянка, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , які належали ОСОБА_2 , ним відчужені на користь ОСОБА_3 .

Позивач вважав, що ОСОБА_2 уклав договір купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки з метою ухилення від виконання зобов`язань перед ним, оскільки іншої можливості їх виконати, зокрема за рахунок інших джерел позичальник не має.

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заперечували проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 30 серпня 2021 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року, Личаківський районний суд м. Львова відмовив у задоволені позову.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що договір позики від 11 лютого 2020 року за своєю суттю не може виконувати функцію забезпечення виконання зобов`язань, а тим більше обмежувати право власності позичальника на розпорядження майном, яке йому належить на праві приватної власності без укладення окремого договору в порядку визначеному главою 49 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Укладення оспорюваного договору купівлі-продажу нерухомого майна зі згоди іпотекодержателя з метою повернення йому боргу від ОСОБА_2 не підтверджує, що такий правочин спрямований на уникнення виконання зобов`язань за договором позики, укладеним між позивачем та ОСОБА_2

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 11 січня 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Личаківського районного суду м. Львова від 30 серпня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

ОСОБА_1 , наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм процесуального права та порушенням норм матеріального права, як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначив те, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норму права без урахування висновків, викладених, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) та від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/1799/18 (провадження

№ 61-17511св19), щодо ознак фраудаторного правочину, вчиненого на шкоду кредитора.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у лютому 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслали до Верховного Суду відзиви, у яких просили касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 18 січня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

За змістом правила частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 11 лютого 2020 року ОСОБА_1 як позикодавець та ОСОБА_2 як позичальник уклали договір позики, за умовами якого відповідач отримав у борг грошові кошти у сумі 8 336 392, 00 грн, що станом на день укладення договору становило 340 000, 00 доларів США, зі строком повернення до 11 квітня 2020 року включно.

Надалі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 15 квітня 2020 року уклали оспорюваний договір купівлі-продажу житлового будинку з приналежними до нього господарськими будівлями та спорудами, а також земельної ділянки, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Право, застосоване судом

У частині першій статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 на підставі положень частини першої статті 215 ЦК України просив визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки, посилаючись на те, що оспорюваний договір спрямований на припинення права власності позичальника ОСОБА_2 на об`єкти нерухомого майна, за рахунок якого можливо виконати грошові зобов`язання за договором позики.

У пунктах 7, 8 договору позики від 11 лютого 2020 року зазначено, що позичальнику на праві власності належить земельна ділянка, площею 0, 0436 га, кадастровий номер 4610137200:01:003:0050, та житловий будинок, загальною площею 411, 20 кв. м, житлова площа 188, 70 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначені об`єкти нерухомого майна перебувають в іпотеці згідно з договором іпотеки від 20 листопада 2019 року № 1035, укладеним між ОСОБА_2 (іпотекодавець) та ОСОБА_4 (іпотекодержатель) як забезпечення виконання зобов`язань за договором позики від 20 листопада 2019 року, укладеним між ОСОБА_2 (позичальник) та ОСОБА_4 (позикодавець), розмір заборгованості за яким становив 10 487 223, 15 грн, що на день укладення між ними договору позики складало 433 286, 00 доларів США.

Відповідно до пункту 10 договору позики від 11 лютого 2020 року сторони погодили, що у разі якщо позичальник своєчасно та повністю не поверне позичені грошові кошти, порушить строк повернення позики, а також порушить основне зобов`язання та/або договір іпотеки, укладені з ОСОБА_4 , позикодавець, починаючи з моменту такого порушення, має право за згодою іпотекодержателя від імені та в інтересах боржника відчужити предмет іпотеки та погасити заборгованість. Заборгованість буде погашатися у такій черговості задоволення вимог: в першу чергу погашенню підлягає підтверджена заборгованість іпотекодержателя ОСОБА_4 , в тому числі сума основного зобов`язання, неустойка (пеня, штраф) та інші платежі, розраховані згідно з умовами договору позики та договору іпотеки; в другу чергу погашенню підлягає підтверджена заборгованість позикодавця ОСОБА_1 , в тому числі сума основного зобов`язання, неустойка (пеня, штраф) та інші платежі, розраховані згідно з умовами цього договору позики; залишок грошових коштів, отриманих після задоволення вимог кредиторів, підлягатиме негайному повернення позичальнику.

За умовами пункту 15 договору позики від 11 лютого 2020 року сторони домовилися, а позичальник підтвердив, що до повернення позики той відповідає перед позикодавцем усім належним йому рухомим та нерухомим майном, грошовими коштами, цінними паперами, банківськими вкладами, частками корпоративних прав, нерозподіленими доходами та іншими активами, належними боржнику на день укладення цього договору, та тих, що перейдуть у власність боржника в майбутньому. На час дії цього договору, до повного виконання зобов`язань, позичальник зобов`язується не продавати, дарувати, заповідати, передавати в іпотеку, заставу, наступну іпотеку, заставу чи будь-яким іншим способом повністю або частково відчужувати чи обтяжувати належне йому на праві власності майно, що знаходиться в нього чи в третіх осіб, а укладення зазначених правочинів без попередньої згоди будуть тлумачитися як такі, що спрямовані на ухилення від виконання зобов`язання за цим договором позики, та «як наслідок є нікчемними і підлягають скасуванню (припиненню/розірванню)».

Проаналізувавши зміст договору позики від 11 лютого 2020 року, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно зауважив, що договір позики не може виконувати функції забезпечення виконання зобов`язань та не може обмежувати право власності позичальника на розпорядження майном, яке йому належить на праві приватної власності без окремого укладення самостійного договору в порядку, визначеному главою 49 ЦК України.

Додатково умови договору позики від 11 лютого 2020 року підтверджують те, що позивач був обізнаний про існування укладених між ОСОБА_2 (позичальник/іпотекодавець) та ОСОБА_4 (позикодавець/іпотекодержатель) договорів позики та іпотеки від 20 листопада 2019 року, предметом забезпечення за яким стали спірний житловий будинок та земельна ділянка, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Також у договорі позики від 11 лютого 2020 року сторони дійшли згоди, що за рахунок предмета іпотеки заборгованість погашається в порядку черговості, а саме: в першу чергу погашенню підлягає заборгованість іпотекодержателя ОСОБА_4 , а в другу чергу погашенню підлягає заборгованість позикодавця ОСОБА_1 .

Суд першої інстанції вірно зазначив, що позивач погодився з тим, що в разі існування заборгованості ОСОБА_2 перед ОСОБА_4 , останній як іпотекодержатель має першочергове право на погашення існуючої заборгованості за рахунок іпотечного майна, без врахування інтересів ОСОБА_1 .

У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що за рахунок відчуження предмету іпотеки відбулося погашення заборгованості ОСОБА_2 перед ОСОБА_4 за договором позики від 20 листопада 2019 року. Позивач зазначених обставин не спростував.

Враховуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що укладення оспорюваного договору купівлі-продажу нерухомого майна зі згоди іпотекодержателя та з метою повернення йому боргу від ОСОБА_2 не свідчить про те, що такий правочин безумовно укладений задля ухилення ОСОБА_2 від виконання зобов`язань за договором позики перед ОСОБА_1 .

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають правовим висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) та від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/1799/18 (провадження № 61-17511св19), щодо ознак фраудаторного правочину, вчиненого на шкоду кредитора з таких підстав.

У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму права, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, зокрема, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. З огляду на те, що у справі № 369/11268/16-ц суди встановили, що відповідач, відчужуючи нерухоме майно на користь синів, був обізнаний про наявність вироку суду, яким стягнуто з нього кошти у великому розмірі, Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів про визнання недійсними оспорюваних правочинів на підставі статті 234 ЦК України, оскільки під час укладення оспорюваних правочинів воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених цими правочинами, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому вироку суду.

У постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) зазначено, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм права, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, спрямованого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

У справі № 405/1820/17 Верховний Суд, вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, врахував таке: відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; майно відчужене на підставі безвідплатного договору; майно відчужене на користь близького родича; після відчуження спірного майна у відповідача немає іншого майна, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

За висновками Верховного Суду у наведеній справі, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. Водночас, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства. В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути належно виконано, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому усі боржники мають на меті добросовісно виконати усі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається «про людське око», таким критеріям відповідати не може. Зазначення позивачем певної правової норми, наведеної у обґрунтуванні позову, не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом потрібно керуватися під час вирішення спору, оскільки підставою позову визнаються обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, у цьому випадку - укладення боржником договору з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно.

У постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/1799/18 (провадження № 61-17511св19) Верховний Суд зробив висновок про те, що договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника.

Зазначені правові висновки послідовно застосовано також і в інших постановах Верховного Суду, наведених заявником у касаційній скарзі, а саме: від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 (провадження № 61-6420св21), від 26 травня 2021 року у справі № 727/2525/20 (провадження № 61-4679св21), від 28 липня 2021 року у справі № 766/14589/18 (провадження № 61-6780св20), від 08 вересня 2021 року у справі № 379/1542/19 (провадження

№ 61-11684св20), від 15 вересня 2021 року у справі № 606/1636/18 (провадження № 61-13833св19) та від 03 листопада 2021 року у справі № 204/5407/18 (провадження № 61-15468св20).

У справі, що переглядається, висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать наведеним висновкам Верховного Суду щодо ознак фраудаторного правочину, вчиненого на шкоду кредитора, оскільки у справах, на які посилається заявник в касаційній скарзі, суди виходили з конкретних обставин кожної із цих справ та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Втім, у справі, що переглядається, позивач не надав доказів на підтвердження того, що оспорюваний правочин є фраудаторним, тобто вчинений виключно на шкоду йому як кредитору. Отже, фактичні обставини наведених заявником в касаційній скарзі справ та справи, що переглядається, є відмінними.

З урахуванням встановлених судами обставин справи, що переглядається, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про невстановлення підстав для задоволення позову ОСОБА_1 , оскільки доказів на підтвердження недійсності оспорюваного договору, зокрема наявності в йому ознак фраудаторного правочину, позивач не надав.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з ухваленими судовими рішеннями, а також до вимоги здійснити переоцінку досліджених судами першої та апеляційної інстанцій доказів, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Водночас, у справі, що переглядається, Верховний Суд врахував, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково зазначили також про безпідставність позову, оскільки позивач має право на звернення до суду з таким позовом та обґрунтував підстави для цього звернення, втім не надав належних та достатніх доказів на підтвердження заявлених вимог про визнання недійсним оспорюваного договору, тому відмовити в задоволенні позову треба було виключно за недоведеністю. Проте, касаційна скарга ОСОБА_1 не містить відповідних доводів, а підстав для виходу за межі доводів касаційної скарги, передбачених у частині третій статті 400 ЦПК України, Верховний Суд не встановив. Зазначена обставина істотно не впливає на вирішення цього спору, оскільки позивачу відмовлено у задоволенні його позовних вимог.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають. Доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами першої та апеляційної інстанцій, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням того, що суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у зазначених у касаційній скарзі постановах.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Підстави для нового розподілу судових витрат не встановлені.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 30 серпня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак