Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 18.12.2019 року у справі №442/7187/18

Постанова

Іменем України

09 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 442/7187/18

провадження № 61-22108св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,

Шиповича В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Левика Я. А., Струс Л. Б., Шандри М. М.,

від 05 листопада 2019 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до

ОСОБА_2 про виселення.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що вона є власником квартири АДРЕСА_1.

На прохання сина ОСОБА_3 вона зареєструвала його співмешканку ОСОБА_2 у своїй квартирі, та вважала, що така реєстрація є тимчасовою, при цьому жодного договору найму житла між нею та відповідачем укладено не було.

Відносини між її сином та відповідачем припинені у 2014 році, однак добровільно виселятися з належної позивачу квартири ОСОБА_2 відмовляється.

Стверджує, що відповідач своєю триваючою протиправною поведінкою чинить їй, як законному власнику житла, перешкоди, ініціює сварки та конфлікти.

У зв'язку із незадовільним станом здоров'ям та потребою у грошових коштах на лікування нею прийнято рішення про продаж квартири. Наразі наявний покупець, який має намір придбати її квартиру, за умови виселення та зняття з реєстрації усіх осіб, які проживають чи зареєстровані в ній.

Посилаючись на викладені обставини позивач просила суд виселити

ОСОБА_2 із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області, у складі судді Крамара О. В., від 21 січня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Виселено ОСОБА_2 із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житла. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 є власником квартири за вказаною адресою, а тому має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, які чиняться відповідачем.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 05 листопада 2019 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 21 січня

2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Приймаючи постанову від 05 листопада 2019 року, колегія суддів виходила з того, що відповідач вселена у спірне житло, як член сім'ї власника житла, в зв'язку з цим була зареєстрована там, як постійна мешканка з 2004 року та із таким статусом проживає дотепер.

Припинення сімейних відносин ОСОБА_2 із власником квартири не позбавляє її права користування займаним приміщенням.

У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР). Апеляційним судом також враховано, що виселення відповідача зі спірного житла (через припинення сімейних відносин між нею та сином позивачки) без надання іншого житла не відповідає вимогам закону та порушує право ОСОБА_2 на повагу до житла.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2019 року до Верховного Суду,

ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Львівського апеляційного суду

від 05 листопада 2019 року, залишивши в силі рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 21 січня 2019 року.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі № 442/7187/18, та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

У січні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 10 березня 2020 року продовжено

ОСОБА_2 строк подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 01 грудня 2020 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що постанова апеляційного суду не відповідає вимогам статті 263 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Заявник вважає, що в порушення вимог частини першої статті 367,

пункту 5 частини 2 статті 356, статті 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції вийшов за межі доводів та вимог апеляційної скарги та безпідставно застосувавши до спірних правовідносин норми матеріального права, зокрема, статті 383, 405 ЦК України, статті 64, 116, 150, 156, 157, 162 ЖК УРСР, статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України", дійшов висновків, які не ґрунтуються на нормах матеріального права, зокрема, встановив юридичний факт, що відповідач упродовж 2004-2014 років проживала однією сім'ю не лише з її сином, а і з нею.

Заявник також посилалась на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 28 травня 2018 року, яке набрало законної сили, та яким було відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_2 про встановлення факту проживання з ОСОБА_3 однією сім'єю як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу.

Вказує, що суд апеляційної інстанції неправильно витлумачивши положення ЖК УРСР, дійшов хибного висновку про те, що відповідач на час вселення у спірну квартиру була членом сім'ї власника квартири.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У березні 2020 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Просить врахувати, що вона за час проживання у спірній квартирі неодноразово за свої кошти проводила капітальний ремонт житла та самостійно оплачувала витрати на комунальні послуги. Вказує, що заселилася до спірної квартири та була там зареєстрована зі згоди власника, оскільки на той час проживала однією сім'єю з її сином.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 18 листопада 2003 року приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Спариняк Л. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 3270, є власником квартири АДРЕСА_1.

Допитані судом першої інстанції свідки ОСОБА_3, ОСОБА_4,

ОСОБА_5 підтвердили, що ОСОБА_2 проживає одна у спірній квартирі.

Апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_2 вселилася та зареєстрована у спірній квартирі зі згоди ОСОБА_1 та проживає в ній із 2004 року по теперішній час.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі по тексту в редакції Кодексу на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї, як зазначено у частині 2 статті 64 ЖК УРСР.

Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в статтею 156 ЖК УРСР. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 156 ЖК УРСР.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною 1 статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном регламентоване зокрема у статтях 401, 402, 403, 404, 405, 406 ЦК України.

У частині 1 статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині 1 статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, яка передбачає, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції свідчать про гарантування кожній особі права на повагу до її житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов'як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення у справі "Прокопович проти Росії", заява № 58255/00, п. 36).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom),

заява № 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (рішення від 18 грудня 2008 р. у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56).

Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі "Зехентнер проти Австрії", зазначене вище, п. 60).

Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі "Косіч проти Хорватії" (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45).

Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (mutatis mutandis рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110).

Крім статті 8 Конвенції, права ОСОБА_1, як власника житла, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним.

Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи.

Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями

статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) Велика Палата Верховного Суду при порівнянні норм

ЖК УРСР та ЦК України зазначила, що у частині першій статті 156

ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім'ї власника житла на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.

Передбачене право члена сім'ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, свідчить про похідний характер права користування члена сім'ї від прав власника.

При розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у

будь-який час.

Верховний Суд, оцінюючи виселення ОСОБА_2 на предмет пропорційності, встановивши, що порушені права позивача - власника житла, гарантовані як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вважає, що в даному випадку виселення відповідача зі спірного житла є законним та пропорційним заходом, переслідує легітимну мету та є необхідним, оскільки:

- у належній ОСОБА_1 на праві власності квартирі проживає

ОСОБА_2, яка не є членом її сім'ї;

- будь-які письмові договори з приводу користування житлом між сторонами відсутні;

- між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 склались неприязні відносини, а вимоги власника звільнити квартиру ОСОБА_2 ігнорує;

- ОСОБА_2 намагалась в судовому порядку оспорити право власності ОСОБА_1, подавши позов про визнання за собою права власності на частину спірної квартири та визнання частково недійсним договору купівлі-продажу за яким ОСОБА_1 набула права власності на квартиру. Однак, рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 23 травня 2019 року у справі № 442/8668/18, яке набрало законної сили, у задоволені позову ОСОБА_2 відмовлено;

- ОСОБА_1,1944 року народження, є особою похилого віку, має ряд серцево-судинних захворювань, та маючи потребу в коштах на ефективне лікування і оздоровлення вирішила розпорядитися належним їй нерухомим майном шляхом його продажу. Однак реєстрація та проживання в квартирі відповідача значно ускладнює продаж, оскільки очевидно, що перед новим власником постане необхідність вирішення питання виселення ОСОБА_2;

- будучи обізнаною із вимогами власника звільнити житло та наміром ОСОБА_1 продати квартиру, ОСОБА_2 мала достатньо часу для того аби знайти собі інше житло чи запропонувати позивачу продати спірну квартиру їй.

Посилання ОСОБА_2 на проведення нею ремонту в спірній квартирі та оплату витрат на утримання житла, не спростовують висновків суду щодо наявності правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1.

При цьому, будь-яких вимог щодо стягнення компенсації витрат понесених на поліпшення та утримання спірного житла ОСОБА_2 у розглядуваній справі не заявляла.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Згідно із частиною 1 статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Колегія суддів вважає, що апеляційний суд не врахував вищенаведені обставини, які свідчать про законність та пропорційність виселення

ОСОБА_2, неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до помилкового скасування рішення суду першої інстанції, який правильно вирішив спір по суті.

Разом із тим вірні по суті висновки суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1, мають бути доповнені мотивами викладеними в цій постанові Верховного Суду щодо оцінки виселення ОСОБА_2 на предмет пропорційності в контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Згідно пункту 3 частини 1 статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Частиною 4 статті 412 ЦПК України визначено, що зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина 13 статті 141 ЦПК України).

Отже із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 409,60 грн.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 413, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року скасувати та залишити в силі рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 21 січня 2019 року, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 409,60 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: Є. В. Синельников О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В.

Шипович