Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 16.08.2018 року у справі №2-5268/10

Постанова

Іменем України

21 серпня 2018 року

м. Київ

справа № 2-5268/10

провадження № 61-32200св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О., Пророка В. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Штелик С. П.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, треті особи: Головне управління Держкомзему в Одеській області, Одеська міська рада,розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 29 січня 2010 року у складі судді Кравчук Т. С. та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 21 жовтня 2011 року у складі колегії суддів: Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д., Панасенкова В. О.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до підпунктів 4, 14 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Судові рішення, ухвалені судами апеляційної інстанції до набрання чинності цією редакцією Кодексу, набирають законної сили та можуть бути оскаржені в касаційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У квітні 2007 року ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6,

ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа - Головне управління Держкомзему у Одеській області (далі - ГУ Держкомзему у Одеській області), про визнання правочинів недійсними, визнання недійсним державного акта на право власності на землю, визнання права власності на земельну ділянку та усунення перешкод у користуванні нею.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є власниками будинку на АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право власності, виданого 19 вересня

2006 року виконавчим комітетом Одеської міської ради. Рішенням Одеської міської ради від 10 серпня 2000 року земельна ділянка площею 0,0810 га, на якій розташований будинок позивачів, була передана у приватну власність ОСОБА_5, у зв'язку з чим останній був виданий державний акт на право приватної власності на землю від 20 липня 2001 року.

Постановою Малиновського районного суду міста Одеси від 16 травня

2006 року вказане рішення Одеської міського ради від 10 серпня 2000 року скасовано, а державний акт на право приватної власності на землю

від 20 липня 2001 року на ім'я ОСОБА_5 визнано недійсним.

Однак, незважаючи на судові рішення 11 грудня 2003 року ОСОБА_5 подарувала спірну земельну ділянку ОСОБА_6, яка 16 вересня

2006 року отримала державний акт на право приватної власності на землю площею 0,0810 га, а 03 квітня 2007 року за договором дарування передала частину вказаної земельної ділянки площею 0,0537 га - ОСОБА_7

Позивачі також зазначали, що розпорядженням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 04 серпня 2006 року № 1900 будівлі АДРЕСА_1 надано статус самостійного домоволодіння, присвоєно номер 10/6 і зобов'язано їх переоформити у встановленому законом порядку правовстановлюючі документи на будинок та землекористування, тобто на їх думку їм надано дозвіл на оформлення земельної ділянки, що знаходиться біля будинку та під ним.

На підставі вищевказаного позивачі просили суд визнати недійсним договір дарування земельної ділянки від 11 грудня 2003 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6; визнати недійсним договір дарування земельної ділянки від 03 квітня 2007 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_7

У жовтні 2007 року ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися до суду із заявою про доповнення позовних вимог, в якій просили визнати за кожним з них право власності на 1/3 частину земельної ділянки площею 0,0648 га.

У березні 2008 року ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися до суду із заявою про уточнення повних вимог, в якій просили визнати недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,0810 га, укладений 11 грудня 2003 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6; визнати недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,0537 га, укладений 03 квітня 2007 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7; визнати недійним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий 18 вересня 2006 року на ім'я ОСОБА_6

В останній редакції заяви про уточнення та доповнення позовних вимог, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 просили суд визнати недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,0810 га, укладений 11 грудня 2003 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6; визнати недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,0537 га, укладений 03 квітня 2007 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7; визнати недійним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий 18 вересня 2006 року на ім'я ОСОБА_6; визнати за кожним з них право власності на 1/3 частину земельної ділянки площею 0,0648 га; зобов'язати відповідача ОСОБА_8 усунути перешкоди у здійсненні ними права власності на спірну земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2; відновити стан земельної ділянки шляхом знесення за свій рахунок самочинно зведеного паркану.

У листопаді 2009 року ОСОБА_8 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа - Одеська міська рада, про встановлення меж земельної ділянки в натурі, відновлення стану земельної ділянки, усунення перешкод у користуванні, визнання протиправною відмови у погодженні приватизації, зобов'язання не чинити перешкоди у приватизації та визнання правочинів недійсними.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_8 є власником домоволодіння на АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом 17 серпня 2006 року, а згодом й свідоцтва про право власності, виданого 10 лютого 2007 року виконавчим комітетом Одеської міської ради.

Відповідно до вказаних документів у неї у фактичному користуванні перебуває земельна ділянка загальною площею 0,0442 га, яка також у фактичному користуванні перебувала у попереднього власника нерухомого майна, що розміщене на цій земельній ділянці. У зв'язку з цим, маючи намір приватизувати земельну ділянку, яка перебуває у її користуванні,

ОСОБА_8 почала здійснювати дії щодо належного оформлення всіх необхідних документів, одним з яких є згода суміжних землекористувачів, тобто позивачів.

Посилаючись на те, що ОСОБА_2, ОСОБА_3 та

ОСОБА_4 не визнають меж та площу земельної ділянки, яку має намір приватизувати ОСОБА_8, остання просила суд встановити межі земельної ділянки площею 0,0442 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 та перебуває в її користуванні; відновити стан земельної ділянки шляхом заборони ОСОБА_2,

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 порушувати межі зазначеної земельної ділянки; зобов'язати останніх не чинити перешкоди користуванні земельною ділянкою; визнати протиправною відмову позивачів у погодженні приватизувати земельну ділянку і зобов'язати не перешкоджати в приватизації спірної земельної ділянки; визнати недійсними договори дарування земельної ділянки площею 0,0810 га, укладені між ОСОБА_5 і ОСОБА_6, між ОСОБА_6 і ОСОБА_7; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0810 га на ім'я ОСОБА_6

Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 29 січня 2010 року позови ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_8 задоволено частково.

Визнано недійсним з моменту укладення договір дарування земельної ділянки від 11 грудня 2003 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус Одеського МНО) Карімовою Л. М. та зареєстрований в реєстрі за номером 1447, за яким ОСОБА_5 подарувала, а ОСОБА_6 прийняла в дар земельну ділянку площею 0,0810 га, яка розташована на АДРЕСА_1.

Визнано недійсним виданий на ім'я ОСОБА_6 державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 18 вересня 2006 року, який зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010650501211.

Визнано недійсним з моменту укладення договір дарування земельної ділянки від 03 квітня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського МНО Тітаренко О. С. та зареєстрований в реєстрі за номером 2110, за яким ОСОБА_6 подарувала, а ОСОБА_7 прийняв в дар земельну ділянку площею 0,0537 га, яка розташована на АДРЕСА_1.

Встановлено в натурі межі земельної ділянки площею 0,0442 га, яка знаходиться на АДРЕСА_1, та перебуває у користуванні ОСОБА_8, відповідно до яких:

- відстань від точки 1 (кут огорожі з боку АДРЕСА_1, зі сторони, де знаходиться житловий будинок літ. «А», позначений на технічному паспорті від 15 січня 2007 року) по прямій лінії по межі огорожі з суміжними землекористувачами до точки 2 складає 8,89 м;

- від точки 2 з наступним поворотом вправо по прямій лінії по зовнішній стіні житлового будинку літ. «А», позначеного в технічному паспорті

від 15 січня 2007 року, до точки 3 відстань складає 0,24 м;

- від точки 3 з наступним поворотом вліво по прямій лінії по внутрішній стіні житлового будинку літ. «А», що розділяє приміщення № 3 - жиле, площею 20,8 кв. м, до точки 4 - стіни домоволодіння суміжного власника (позивачів), відстань складає 6,0 м;

- від точки 4 з наступним поворотом вправо по прямій лінії по внутрішній стіні жилого будинку літ. «А», що розділяє приміщення № 3 - жиле, площею 20,8 кв. м, і № 2 - кухня, площею 6,5 кв. м, до точки 5, частини домоволодіння позивачів, відстань складає 8,22 м;

- від точки 5 з наступним поворотом вліво по прямій лінії по внутрішній стіні жилого будинку літ. «А», що розділяє приміщення № 1 - коридор, площею 4,9 кв. м, до точки 11, частини домоволодіння позивачів, відстань складає 1,37 м;

- від точки 11 з наступним поворотом вправо по прямій лінії по межі огорожі між ділянками ОСОБА_8 та ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4, до точки 12 відстань складає 19,54 м;

- від точки 12 з наступним поворотом вправо по прямій лінії по межі огорожі з суміжним землекористувачем до точки 10 відстань складає

16,26 м;

- від точки 10 з наступним поворотом вправо по прямій лінії по межі огорожі з боку АДРЕСА_1 до первісної точки відліку 1 відстань складає 28,0 м.

Відновлено стан земельної ділянки площею 0,0442 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та перебуває у користуванні ОСОБА_8, який існував до порушення її меж та заборонено ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 порушувати межі зазначеної земельної ділянки.

Зобов'язано ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 не чинити перешкоди ОСОБА_8 у користуванні земельною ділянкою площею 0,0442 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Визнано протиправною відмову ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 у погодженні ОСОБА_8 в приватизації земельної ділянки площею 0,0442 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що будь-які дії учасників земельних відносин, в тому числі й щодо узгодження приватизації, мають відповідати наявним у таких осіб правам та не порушувати встановлений порядок реалізації суб'єктивних прав інших осіб. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків особа зобов'язана додержуватися моральних засад суспільства.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 02 червня 2010 року рішення Приморського районного суду міста Одеси від 20 січня 2010 року скасовано в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_8 про встановлення в натурі межі земельної ділянки, відновлення стану земельної ділянки, заборони ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 порушувати межі зазначеної земельної ділянки, зобов'язання їх не чинити перешкоди ОСОБА_8 у користуванні спірною земельною ділянкою та відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2,

ОСОБА_3 і ОСОБА_4 про визнання права власності на земельну ділянку, усунення перешкод у користуванні нею - скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що питання про надання громадянам у користування чи у власність земельних ділянок (у тому числі, за набувальною давністю) належить до повноважень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. До компетентного органу з клопотанням про передачу у власність або надання в користування земельної ділянки сторони не звертались. Висновки КП «Одеського МБТІ та РОН» та судової будівельно-технічної експертизи, є доказами і не є правовстановлюючими документами, які дають право на визначення меж земельних ділянок для користування ними та оформлення права власності на них.

Ухвалою Верховного Суду України від 22 червня 2011 року ухвалу апеляційного суду Одеської області від 02 червня 2010 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала Верховного Суду України мотивована тим, що спір виник між сторонами, як користувачами земельної ділянки, відносно розміру цих земельних ділянок для подальшого набуття на них права власності. Зазначаючи, що Одеська міська рада повинна бути залучена до участі у справі в якості відповідача, а Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, яка надала сторонам розпорядження щодо оформлення земельних ділянок у користування, не брала участі у справі, суд апеляційної інстанції не обґрунтував, яким саме чином порушуються права та обов'язки Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, а також в чому полягає обов'язковість змін процесуального становища Одеської міської ради.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 21 жовтня 2011 року рішення Приморського районного суду міста Одеси від 29 січня 2010 року залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що предметом спору є суміжна земельна ділянка, на якій знаходяться домоволодіння АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1, однак межі цієї земельної ділянки не узгоджені між сторонами у справі. Тому суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, обґрунтовано врахував загальний принцип, відповідно до якого рішення суду має повністю вирішувати спірні відносини, в межах заявлених вимог, та не породжувати необхідність подальшого повторного звернення до суду, а також те, що рішення суду має бути дієвим способом захисту прав, свобод та інтересів осіб.

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_8 і передати справу у скасованій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не визначились з характером спірних правовідносин та не вирішили питання щодо наявності чи відсутності права ОСОБА_8 на звернення до компетентного органу з клопотанням про передачу їй у власність або надання в користування земельної ділянки. Тобто, суди не врахували, що питання про надання громадянам у користування чи у власність земельних ділянок (у тому числі, за набувальною давністю) належить до повноважень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Наявність звернення ОСОБА_8 до компетентних органів судами не перевірялася. Також матеріали справи містять технічний паспорт на індивідуальний житловий будинок, який належить на праві власності позивачам, який був проігнорований судами першої та апеляційної інстанцій.

У січні 2018 року представник ОСОБА_8 - адвокат ОСОБА_14 подав відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що позивачі стверджують, що суди попередніх інстанцій не надали правову оцінку технічному паспорту як доказу. Однак, технічний паспорт від 10 вересня 2009 року був виготовлений після та лише на підставі скасованого 23 жовтня 2009 року заочного рішення Приморського районного суду міста Одеси

від 13 липня 2009 року, тому він не може бути належним доказом набуття земельної ділянки у власність площею 0,0648 га. Отже, касаційна скарга ОСОБА_15 не підлягає задоволенню, а підстави для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій відсутні.

30 травня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Суди встановили, що 21 травня 1937 року між Одеським міськкомунвідділом та заводом Виннокам'яної кислоти імені Куйбишева укладено договір на право забудування, відповідно до умов якого останньому, для дачного будівництва, передана земельна ділянка площею 0,8496 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. За вказаним договором завод Виннокам'яної кислоти імені Куйбишева мав право провести на цій земельній ділянці будівництво кам'яних будинків та передати їх в найм іншим особам.

Рішенням Київського районного суду міста Одеси від 16 травня 2001 року визнано за ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_4 право користування жилим приміщенням під літ. «А», на АДРЕСА_1, під літ. «2-1», «2-2», «2-3», «2-4», «2-5», «2-6». Зобов'язано виконавчий комітет Одеської міської ради укласти з ОСОБА_3 договір найму жилого приміщення на АДРЕСА_1 у складі трьох осіб. Зобов'язати виконавчий комітет Одеської міської ради на чинити перешкоди сім'ї ОСОБА_3 у приватизації жилих приміщень на АДРЕСА_1.

Також ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 набули у рівних частках право власності на квартиру АДРЕСА_3 відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 28 серпня 2002 року, виданого Управлінням житлово-комунального господарства виконавчого комітету Одеської міської ради.

У подальшому, розпорядженням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 04 серпня 2006 року № 1900 вказаній квартирі присвоєно статус самостійного домоволодіння, власниками якого у рівних частках є ОСОБА_2 І, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, та присвоєно поштову адресу - АДРЕСА_2.19 вересня 2006 року видано свідоцтво про право власності на житловий будинок на АДРЕСА_2, яким за позивачами в рівних частках посвідчено право часткової власності на вказаний будинок.

Відповідно до технічної документації на геодезичні вишукування щодо встановлення меж земельної ділянки на АДРЕСА_2 громадянам ОСОБА_2, ОСОБА_3,

ОСОБА_4 належить земельна ділянка площею 647,99 кв. м.

З матеріалів справи вбачається, що відповідно до постанови Президії Одеського обласного суду від 06 грудня 2000 року квартирою АДРЕСА_1 з 1945 року користувались громадяни

ОСОБА_17 та ОСОБА_18 Розпорядженням органу приватизації

від 23 вересня 2002 року № 163681 вказана квартира № 3 була приватизована ОСОБА_17 та ОСОБА_18 на праві спільної часткової власності.

17 серпня 2006 року між ОСОБА_17, ОСОБА_18 та ОСОБА_8 укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1. Розпорядженням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 26 грудня 2006 року № 3317 вказаній квартирі № 3 було присвоєно статус самостійного домоволодіння та присвоєно поштову адресу - АДРЕСА_1.

Відповідно до витягу комунального підприємства «Одеського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» (далі - КП «Одеське МБТІ та РОН») від 17 листопада 2008 року ОСОБА_8 є власником домоволодіння АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 10 лютого 2007 року.

Відповідно до технічного паспорта, виготовленого на ім'я ОСОБА_8 КП «Одеське МБТІ та РОН», у користуванні ОСОБА_8 перебуває земельна ділянка площею 0,0442 га, на якій розміщене домоволодіння

АДРЕСА_1.

Таким чином, пунктом 4 розпоряджень Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 04 серпня 2006 року та 26 грудня 2006 року, якими присвоєно окремі адреси на АДРЕСА_1, зобов'язано ОСОБА_4 та ОСОБА_8 оформити в установленому законом порядку правоустановчі документи на земельні ділянки.

Однак, розмір земельних ділянок, які підлягали оформленню за ними, вказаними розпорядженнями Приморської районної адміністрації Одеської міської ради не зазначено.

Таким чином, установлено, що розпорядженнями Приморської районної адміністрації Одеської міської ради № 1900 та 3317 про присвоєння самостійно розташованих житлових домоволодінь АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 визнано право власності на будинок ОСОБА_4 та ОСОБА_8 Однак, розмір земельних ділянок не визначено, а лише зобов'язано оформити в установленому порядку правоустановчі документи на землекористування.

У листопаді 2009 року представник ОСОБА_8 -адвокат

ОСОБА_14 звернувся до суду із заявою про призначення судової будівельно-технічної експертизи, в якій просив: відобразити існуючий порядок користування земельною ділянкою на АДРЕСА_1, яка знаходиться у фактичному користуванні ОСОБА_8;

чи відповідає фактичний порядок користування земельною ділянкою за вказаною адресою проекту виділу частини жилих будівель в самостійні; якщо не відповідає, то встановити, де повинні проходити межі земельної ділянки на АДРЕСА_1, яка знаходиться у фактичному користуванні ОСОБА_8, та відобразити це графічно.

Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 13 листопада

2009 року заяву представника ОСОБА_8 - адвоката ОСОБА_14 задоволено. Призначено судову будівельно-технічну експертизу, яку доручено приватному підприємству «Одеський науково-дослідний центр експертних досліджень імені Скібінського С. С.» (далі - ПП «Одеський НДЦЕД імені Скібінського С. С.»).

Відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи

від 23 листопада 2009 року № 023/2009 площа земельної ділянки, яка знаходиться у фактичному користуванні ОСОБА_8, при існуючому порядку користування, складає 404 кв. м, що не відповідає площі - менше на 38 кв. м, що вказана у проекті виділу частини жилих будівель в самостійні на АДРЕСА_1, відповідно до якого ОСОБА_8 є власником земельної ділянки площею 442 кв. м.

Як вбачається з ухвали суду про призначення судової експертизи

від 13 листопада 2009 року, остання відносилась до питань фактичного користування земельною ділянкою ОСОБА_8, а щодо ОСОБА_4 не стосувалась взагалі.

Судом першої інстанції не виконані вимоги частини 4 статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи), не роз'яснено позивачам ОСОБА_4 про можливість заявити клопотання про призначення судової експертизи щодо визначення площі земельної ділянки, яка знаходиться у них у користуванні та наслідки її не призначення.

Відповідності до статті 116 ЗК України (у редакції, чинній на час розгляду справи) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

За змістом статті 377 ЦК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Згідно зі статтею 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.

При переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

При переході права власності на будівлю або споруду до громадян або юридичних осіб, які не можуть мати у власності земельні ділянки, до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій розташована будівля чи споруда.

Зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об'єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.

Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Аналогічна правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16.

Отже, суди не встановили фактичних обставин справи, не усунули протиріч у доказах, які надали сторони. Так, сім'я ОСОБА_4 посилається на технічний паспорт та технічну документацію на геодезичні вишукування по встановленню меж земельної ділянки та стверджує, що їм належить земельна ділянка площею 647,99 кв. м, а ОСОБА_8 посилається на висновок КП «Одеський МБТІ та РОН» від 19 грудня 2006 року, що її домоволодіння розташоване на земельній ділянці площею 442 кв. м, однак висновком судової будівельно-технічної експертизи від 23 листопада

2009 року № 023/2009 визначено площу земельної ділянки - 404 кв. м.

Разом з тим, експертиза щодо визначення меж земельної ділянки ОСОБА_4 не проводилась і останніх не попереджено судом про необхідність заявити клопотання про призначення експертизи та наслідки ухилення від її проведення.

Крім того, в матеріалах справи відсутні докази надання дозволу компетентних органів на оформлення права власності на земельні ділянки сторін.

Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»

(у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) питання про надання громадянам у користування чи у власність земельних ділянок (у тому числі, за набувальною давністю) належить до повноважень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. До компетентного органу з клопотанням про передачу у власність або надання в користування земельної ділянки сторони у справі не звертались. Висновки КП «Одеського МБТІ та РОН» та судової будівельно-технічної експертизи, є доказами і не є правовстановлюючими документами, які дають право на користування земельною ділянкою.

Однак, сторони у справі не позбавлені права вирішити питання відповідно до вимог чинного законодавства, звернувшись до компетентних органів про надання їм у користування чи у власність спірних земельних ділянок.

Крім того, вимоги про визнання протиправною відмову позивачів у погодженні меж земельної ділянки є передчасними, оскільки в матеріалах справи відсутні докази звернення ОСОБА_8 до Одеської міської ради з приводу приватизації земельної ділянки.

Таким чином, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не забезпечив у процесі розгляду справи справедливих судових процедур, спрямованих на ефективний захист порушеного права особи, не усунув у межах своїх повноважень допущених місцевим судом недоліків, не сприяв всебічному та повному дослідженню доказів, та не вирішив спір по суті в межах заявлених позовних вимог.

Позовні вимоги ОСОБА_8 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 є взаємопов'язаними та містять один предмет спору - правомірність спільного користування спірною земельною ділянкою, отже рішення апеляційного суду в цій частині підлягає скасуванню повністю.

Таким чином, судове рішення суду апеляційної інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_8 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені, тому суд касаційної інстанції позбавлений можливості усунути вказані недоліки і перевірити доводи відповідача, оскільки вони потребують встановлення обставин, які не були встановлені судом.

Відповідно частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Оскільки суд апеляційної інстанції не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, та не перевірив доводи сторін і надані на їх підтвердження докази, а суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, збирати нові докази та давати їм оцінку, то рішення апеляційного суду відповідно до частини третьої

статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з переданням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Оскільки недоліки, допущені судом апеляційної інстанції, не можуть бути усунуті при касаційному розгляді справи, рішення апеляційного суду в частині позовних вимог ОСОБА_8 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 підлягає скасуванню з передачею справи на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В іншій частині позовних вимог рішення судів першої та апеляційної інстанцій не оскаржувались.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Одеської області від 21 жовтня 2011 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_8 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді А. О. Лесько

В. В. Пророк

І. М. Фаловська

С. П. Штелик