Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 30.06.2020 року у справі №161/15687/19

Постанова

Іменем України

16 червня 2021 року

м. Київ

справа № 161/15687/19

провадження № 61-8777св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 і касаційну скаргу ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Тертичний Юрій Вікторович, на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 лютого 2020 року у складі судді Пахолюка А. М. та постанову Волинського апеляційного суду від 19 травня 2020 року у складі колегії суддів: Шевчук Л. Я., Здрилюк О. І., Киці С. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3, про визнання права власності на нерухоме майно та визнання права власності на ідеальну частку.

Позовну заяву мотивовано тим, що 31 січня 2002 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_3 15/100 часток житлового будинку АДРЕСА_1. Згідно з цим договором біля будинку розташовані літня кухня літ. "Б-1 ", сарай літ. "Г-1 ", сарай літ. "В-1", вбиральня літ. "в" та огорожа 1.

Відповідно до довідки-характеристики № 28192, виданої 31 жовтня 2001 року Волинським обласним бюро технічної інвентаризації, ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_3 приміщення в житловому будинку АДРЕСА_1, зокрема, коридор 2-1, площею 5,4 кв. м; кімнату 2-2, площею 12,0 кв. м; кімнату 2-3, площею 8,4 кв. м, що становить 15/100 часток цього будинку.

10 січня 2006 року між ОСОБА_3 та нею укладений договір дарування житлового будинку, відповідно до якого ОСОБА_3 передав їй (своїй дружині) безоплатно у власність 15/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1, біля будинку розташовані літня кухня літ. "Б-1 ", сарай літ. "Г-1 ", сарай літ. "В-1 ", вбиральня літ. "в" та огорожа 1, які належали ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 31 січня 2002 року.

У квітні 2017 року було проведено інвентаризацію житлового будинку АДРЕСА_1 з надвірними будівлями та спорудами, відповідно до якої коридор 2-1, площею 5,4 кв. м, кімнату 2-2, площею 12,0 кв. м, та кімнату 2-3, площею 8,4 кв. м, внаслідок знесення перегородки перетворено у кухню 2-1, площею 13,7 кв. м, та кімнату 2-2, площею 12,0 кв. м.

Таким чином, ОСОБА_1 вважає, що їй на підставі договору дарування від 10 січня 2006 року належить право власності на кухню 2-1, площею 13,7 кв. м, та кімнату 2-2, площею 12,0 кв. м, у житловому будинку АДРЕСА_1.

Також, оскільки предметом договору дарування від 10 січня 2006 року є 15/100 часток зазначеного житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, то вона також має право на 15/100 частин ідеальної частки приміщення літньої кухні літ. "Б-1" на АДРЕСА_1.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила:

- визнати за нею право власності на приміщення в житловому будинку АДРЕСА_1, зокрема, на кухню 2-1, площею 13,7 кв. м, та кімнату, площею 12,0 кв. м, які становлять 15/100 часток цього будинку;

- визнати за нею право власності на 15/100 частин ідеальної частки приміщення літньої кухні літ. "Б-1", що розташована на АДРЕСА_1.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду від 19 травня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 15/100 часток ідеальної частки приміщення літньої кухні літ. "Б-1" на АДРЕСА_1, яке є предметом договору дарування, укладеного 10 січня 2006 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1, посвідченого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Сушик Л.

А., зареєстрованого в реєстрі за № 13.

У іншій частині позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Суди виходили із того, що позивач на підставі договору дарування від 10 січня 2006 року набула права власності на 15/100 часток житлового будинку АДРЕСА_1, тому має право власності і на 15/100 частин приміщення літньої кухні літ. "Б-1" на АДРЕСА_1. Та обставина, що приміщення літньої кухні самочинно переобладнано під житловий будинок, не позбавляє позивача права власності на 15/100 частин ідеальної частки приміщення літньої кухні, оскільки переобладнання приміщення літньої кухні під житловий будинок проведено самочинно і на час розгляду справи право власності на житловий будинок не зареєстровано.

Щодо визнання за позивачем права власності на кухню 2-1, площею 13,7 кв. м, та кімнату, площею 12,0 кв. м, в житловому будинку АДРЕСА_1, то відповідно до рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 квітня 2016 року, зміненого постановою Апеляційного суду Волинської області від 27 серпня 2018 року, в справі № 161/12765/15-ц, ці приміщення були виділені в натурі у власність відповідачу.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та їх доводів

У касаційній скарзі, поданій у червні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення в частині задоволених позовних вимог і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначила застосування судами норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 161/12765/15-ц (провадження № 61-44551св18), а також порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що приміщення літньої кухні літ. "Б-1" на АДРЕСА_1 на даний час не існує, оскільки відповідно до матеріалів інвентаризаційної справи та технічного паспорта спірне приміщення переобладнано під житловий будинок, при цьому збільшено загальну площу на 7,0 кв. м та зменшено житлову площу на 8,4 кв. м.

Крім того, оскаржуваними судовими рішеннями суди змінили також і розмір частки позивача, оскільки до належної їй конкретної частки у спірному житловому будинку, яка була врахована при виділі частки в натурі, суд першої інстанції додатково визнав за нею право власності ще на 15/100 часток нерухомого майна, збільшивши таким чином частку ОСОБА_1 і, відповідно, зменшивши частку ОСОБА_2 у спірному домоволодінні.

У касаційній скарзі, поданій у червні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Тертичний Ю. В., посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, просила змінити оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначила застосування судами норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року в справі № 209/696/16-ц (провадження № 61-12003св19), від 03 лютого 2020 року в справі № 172/1076/14-ц (провадження № 61-42664св18), а також заявник вказує на те, що суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування доказів, які мають значення для правильного вирішення справи.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували вимоги частини 4 статті 82 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) до спірних правовідносин, оскільки в справі № 161/12765/15-ц судами не оцінювались та не відображались в мотивувальній частині рішень правовстановлюючі документи на 15/100 часток житлового будинку АДРЕСА_1 з надвірними будівлями і спорудами, зокрема, договори дарування; довідки-характеристики Волинського об'єднаного бюро технічної інвентаризації; витяги з реєстру права власності; технічна документація; технічні паспорти, які є невід'ємною частиною правовстановлюючого документа; акти-додатки інвентаризації. Отже, обставини встановлені в справі № 161/12765/15-ц, не мають преюдиціального значення для цієї справи.

Крім того, судом апеляційної інстанції необґрунтовано відмовлено у задоволенні клопотання про витребування та дослідження доказів, зокрема інвентаризаційної справи, для встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

Відзиви на касаційні скарги від інших учасників справи не надходили.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 лютого 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 19 травня 2020 року залишено без руху для усунення недоліків.

У липні 2020 року заявником у встановлений судом строк недоліки касаційної скарги усунуто.

Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 лютого 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 19 травня 2020 року і витребувано із Луцького міськрайонного суду Волинської області цивільну справу № 161/15687/19.

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Тертичний Ю. В., на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 лютого 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 19 травня 2020 року залишено без руху для усунення недоліків.

У серпні 2020 року заявником у встановлений судом строк недоліки касаційної скарги усунуто.

Ухвалою Верховного Суду від15 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Тертичний Ю. В., на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 лютого 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 19 травня 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2021 року ОСОБА_2 відмовлено у задоволенні клопотання про зупинення дії рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 лютого 2020 року та постанови Волинського апеляційного суду від 19 травня 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пунктів 1, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених пунктів 1, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційних скарг і вимог, заявлених в суді першої інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Тертичний Ю. В., не підлягає задоволенню.

Фактичні обставини справи

31 січня 2002 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_3 15/100 часток житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами АДРЕСА_1.

Згідно з пунктом 2 цього договору житловий будинок цегляний, житловою площею 77,7 кв. м. Біля будинку розташовані: літня кухня літ. "Б-1 ", сарай літ. "Г-1", сарай літ. "В-1 ", вбиральня літ. "в", огорожа 1.

10 січня 2006 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладений договір дарування житлового будинку, відповідно до якого дарувальник ОСОБА_3 передав безкоштовно у власність своїй дружині ОСОБА_1 15/100 часток житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами АДРЕСА_1.

Згідно з пунктом 3 цього договору житловий будинок цегляний, 15/100 часток якого є предметом цього договору, має житлову площу 77,7 кв. м, загальну - 115,5 кв. м. Біля будинку розташовані літня кухня літ. "Б-1 ", сарай літ. "Г-1", сарай літ. "В-1 ", вбиральня літ. "в", огорожа 1.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 квітня 2016 року в справі № 161/12765/15-ц позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_1 про виділ в натурі частки житлового будинку з господарсько-побутовими спорудами задоволено.

Виділено ОСОБА_2 згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи від 14 вересня 2012 року № 7294-7295 у житловому будинку АДРЕСА_1 (А-1) приміщення: коридор 1-1, площею 5,1 кв. м; кухню 1-2, площею 6,9 кв. м; кімнату 1-3, площею 10,8 кв. м; кімнату 1-4, площею 18,9 кв. м; ванну 1-5, площею 5,3 кв. м; кімнату 2-2, площею 12,0 кв. м; коридор 2-1*, площею 5,4 кв. м, всього приміщень у житловому будинку, загальною площею 64,5 кв. м, та з господарсько-побутових споруд: хлів (Г-1) та огорожу (1), що становить 55/100 частки.

Виділено ОСОБА_3 та ОСОБА_1 в житловому будинку АДРЕСА_5 та прибудові (а) приміщення: кухню 2-1, площею 8,3 кв. м; кімнату 3-4, площею 18,5 кв. м; кімнату 3-6, площею 9,1 кв. м; ванну 3-7, площею 4,0 кв. м; коридор 3-5, площею 5,0 кв. м; котельню 3-3, площею 5,5 кв. м, всього приміщень у житловому будинку, загальною площею 50,4 кв. м, та з господарсько-побутових споруд: вбиральню (Д), що становить 45/100 часток.

Зобов'язано ОСОБА_2 влаштувати дверний проріз між приміщеннями 1-4 та 2-1*.

Зобов'язано ОСОБА_3 та ОСОБА_1 провести переобладнання: замурувати вхідний дверний проріз у приміщення 2-1; влаштувати перегородку в існуючому приміщенні кухні 2-1, яка була ними самовільно демонтована з метою його розподілу для влаштування приміщення коридору 2-1*, площею 5,4 кв. м, та кімнати 2-1, площею 8,3 кв. м; влаштувати дверні прорізи між приміщеннями 2-1 та 3-4. ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ОСОБА_1 влаштувати автономні інженерні мережі електро-, водо-, газопостачання та каналізації.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постановою Апеляційного суду Волинської області від 27 серпня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково, рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 квітня 2016 року в частині поділу нерухомого майна між сторонами змінено.

Виділено ОСОБА_2 згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи від 29 травня 2018 року № 8671-8672 у житловому будинку АДРЕСА_1 приміщення: коридор (1-1), площею 5,1 кв. м; кухню (1-2), площею 6,9 кв. м; кімнату (1-3), площею 10,8 кв. м; кімнату (1-4), площею 18,9 кв. м; ванну-котельню (1-5), площею 5,3 кв. м; кухню (2-1), площею 13,7 кв. м; кімнату (2-2), площею 12,0 кв. м; хлів (Г-1); 56/100 частин огорожі.

Виділено ОСОБА_3 та ОСОБА_1 згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи від 29 травня 2018 року № 8671-8672 у житловому будинку АДРЕСА_1 приміщення: котельню (3-3), площею 5,5 кв. м; кімнату (3-4), площею 18,5 кв. м; коридор (3-5), площею 5,0 кв. м; кімнату (3-6), площею 9,1 кв. м; ванну (3-7), площею 4,0 кв. м; вбиральню (Д); 44/100 частини огорожі.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_1 19 114,00 грн грошової компенсації за відхилення від ідеальної частки в будинковолодінні.

У іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 05 вересня 2019 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 Тертичного Ю. В. залишено без задоволення, рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 квітня 2016 року в незміненій частині та постанову Апеляційного суду Волинської області від 27 серпня 2018 року залишено без змін.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені статті 400 ЦПК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною 1 статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням Частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Відповідно до частин 1 , 2 , 4 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, і доводів касаційної скарги, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції не повною мірою відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Щодо позовних вимог про визнання права власності на кухню 2-1, площею 13,7 кв. м, та кімнату, площею 12,0 кв. м, в житловому будинку АДРЕСА_1

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з подальшим повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Згідно зі статтею 317 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частини 4 статті 10 ЦПК України Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та судової практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) застосовуються українськими судами як джерело права.

Згідно з статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є такі: 1) чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі (втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними); 2) чи переслідувало втручання легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті (якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів); 3) чи є відповідний захід пропорційним конкретній легітимній меті втручання у право (втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції Європейський суд з прав людини констатує якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Згідно з частиною 1 статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Відповідно до частини 1 статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (стаття 391 ЦК України).

Частиною 4 статті 82 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено та не спростовано як позивачем, так і матеріалами справи те, що на підставі постанови Апеляційного суду Волинської області від 27 серпня 2018 року, залишеної без змін постановою Верховного Суду від 05 вересня 2019 року, в справі № 161/12765/15-ц виділено ОСОБА_2 згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи від 29 травня 2018 року № 8671-8672 у житловому будинку АДРЕСА_1 приміщення: коридор (1-1), площею 5,1 кв. м; кухню (1-2), площею 6,9 кв. м; кімнату (1-3), площею 10,8 кв. м; кімнату (1-4), площею 18,9 кв. м; ванну-котельню (1-5), площею 5,3 кв. м; кухню (2-1), площею 13,7 кв. м; кімнату (2-2), площею 12,0 кв. м; хлів (Г-1); 56/100 частин огорожі.

Таким чином, колегія суддів погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що рішенням суду, яке набрало законної сили, спірні приміщення, зокрема кухню (2-1), площею 13,7 кв. м, та кімнату (2-2), площею 12,0 кв. м, у будинку АДРЕСА_1, було виділено в натурі у власність ОСОБА_2, тому позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на ці приміщення, заявлені нею у цій справі, задоволенню не підлягають.

Щодо позовних вимог про визнання права власності на 15/100 частин ідеальної частки приміщення літньої кухні літ. "Б-1", що розташована на АДРЕСА_1

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на 15/100 частин ідеальної частки приміщення літньої кухні літ. "Б-1", що розташована на АДРЕСА_1, з рішенням якого погодився суд апеляційної інстанції, зазначив, що самочинне переобладнання літньої кухні літ. "Б-1" та проведення сторонами в подальшому реконструкції літньої кухні літ. "Б-1" у житловий будинок, не зумовлює припинення майнових прав позивача на це майно саме як на приміщення літньої кухні. Крім того, як позивач, так і відповідач в подальшому не позбавлені права усунути недоліки самочинного будівництва літньої кухні літ. "Б-1" та зареєструвати право власності на цей об'єкт нерухомого майна у встановленому законом порядку.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з таких підстав.

Частиною 1 статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності.

За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні.

Вид майна, що перебуває у спільній частковій власності, впливає на порядок виділу з нього частки.

Так, відповідно до частини 2 статті 364 ЦК України якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частини 2 статті 364 ЦК України), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Оскільки після виділу частки зі спільного нерухомого майна в порядку статті 364 ЦК України право спільної часткової власності припиняється, то при виділі частки зі спільного нерухомого майна власнику, що виділяється, та власнику (власникам), що залишаються, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складати окремий об'єкт нерухомого майна в розумінні статті 364 ЦК України та пункту 10 Порядку присвоєння об'єкту нерухомого майна реєстраційного номера, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 грудня 2010 року № 1117 "Про ідентифікацію об'єктів нерухомого майна для державної реєстрації прав на них".

Порядок проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток жилих будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна при підготовці проектних документів щодо можливості проведення цих робіт визначається Інструкцією щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18 червня 2007 року № 55 (далі - Інструкція).

Згідно із пунктами 1.2,2.1,2.4 цієї Інструкції поділ об'єкта нерухомого майна (виділ частки) на окремі самостійні об'єкти нерухомого майна здійснюються відповідно до законодавства на підставі висновку щодо технічної можливості такого поділу (виділу) з дотриманням чинних будівельних норм та з наданням кожному об'єкту поштової адреси.

Пунктом 2.3 глави 2 Інструкції передбачено, що не підлягають поділу об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна. Питання щодо поділу об'єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону.

Зазначені положення узгоджуються з нормами статей 316, 317, частинами 1 , 2 статті 376 ЦК України.

Ураховуючи те, що за змістом статей 316, 317 ЦК України право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом, здійснення особою самочинного будівництва відповідно до статей 316, 317 ЦК України не породжує в неї права власності на таке майно, відтак виключає це майно із цивільного обороту.

Отже, самочинно збудоване нерухоме майно не є об'єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (виділу) згідно з нормами статей 364, 367 ЦК України.

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах від 04 грудня 2013 року в справі № 6-130цс13, від 30 вересня 2015 року в справі № 6-286цс15.

За змістом частини 1 статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво жилого будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво, або відведена не для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Таким чином, виходячи зі змісту цієї норми самочинним є будівництво об'єкта нерухомого майна за наявності будь-якої із зазначених умов.

Отже, відсутність дозволу на будівництво, проекту або порушення умов, передбачених у цих документах, спричиняє визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини 1 статті 376 ЦК України.

Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього як на об'єкт нерухомості (частина 2 статті 376 ЦК України).

У розумінні частини 1 статті 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об'єкт, а й об'єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови вже існуючого об'єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки внаслідок таких дій об'єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності. Усі об'єкти нерухомого майна, які зведені після одержання акта приймання в експлуатацію, незалежно від того, значились вони до одержання акта приймання в проектній документації чи ні, вважаються самочинними (пункт 3.4.1 Методичних рекомендацій з питань технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затверджених наказом Держжитлокомунгоспу України від 05 вересня 2003 року № 146 (далі - Методичні рекомендації)).

Поняття реконструкції об'єкта нерухомості міститься в пункті 3 Державних будівельних норм України В.3.2-2-2009 "Житлові будинки. Реконструкція та капітальний ремонт", затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку та будівництва України від 22 липня 2009 року № 295, відповідно до якого реконструкція - це така перебудова будинку, наслідком якої є зміна кількості приміщень, їх площі, геометричних розмірів та функціонального призначення, заміна окремих конструкцій.

Отже, норма частини 1 статті 376 ЦК України застосовується й до випадків самочинної реконструкції об'єкта нерухомості, у результаті якої він набуває нових якісних характеристик (зміна конфігурації, площі та кількості приміщень, втручання в несучі конструкції, улаштування дверних прорізів у капітальних стінах тощо) (розділ 3.4 Методичних рекомендацій).

При цьому за змістом частини 1 статті 376 ЦК України правила про самочинне будівництво і його наслідки поширюються на всі випадки будівництва (реконструкції) всіх типів будівель, споруд та іншого нерухомого майна.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що не підлягають поділу (виділу) об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено те не заперечується відповідачем те, що літня кухня літ. "Б-1" на АДРЕСА_1 відповідно до матеріалів інвентаризаційної справи була самочинно переобладнана та в подальшому її реконструкція привела до переобладнання літньої кухні літ. "Б-1" у житловий будинок.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (стаття 328 ЦК України).

Відповідно до частини 2 статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Державна реєстрація права спільної сумісної власності на новостворений об'єкт нерухомості свідчить про закінчення його будівництва та підтверджує право власності кожного зі співвласників на зазначений об'єкт.

Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, можливий лише за умови, якщо співвласники оформили право власності (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 344/8200/14-ц (провадження № 14-302цс19)).

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не звернув уваги на викладені норми права, а апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, допущені порушення норм матеріального і процесуального права не виправив.

Зважаючи на те, що у справі не вимагаються збирання або додаткова перевірка чи оцінка доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального і процесуального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню в частині позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 права власності на 15/100 частин ідеальної частки приміщення літньої кухні літ. "Б-1", що розташована на АДРЕСА_1, і ухвалення в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні цієї позовної вимоги.

Колегія суддів не бере до уваги посилання в касаційній скарзі ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Тертичний Ю. В., на постанови Верховного Суду від 25 березня 2020 року в справі № 209/696/16-ц (провадження № 61-12003св19), від 03 лютого 2020 року в справі № 172/1076/14-ц (провадження № 61-42664св18), оскільки вони стосуються інших фактичних обставин справи.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справу на новий розгляд (пункт 3 частини 1 статті 409 ЦПК України).

Відповідно до частин 1 -3 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Перевіривши в межах доводів касаційних скарг правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити, оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій в частині позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 права власності на 15/100 частин ідеальної частки приміщення літньої кухні літ. "Б-1", що розташована на АДРЕСА_1 скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цієї позовної вимоги, в іншій частині рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Тертичний Ю. В., залишити без задоволення.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Тертичний Юрій Вікторович, залишити без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 лютого 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 19 травня 2020 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3, про визнання за ОСОБА_1 права власності на 15/100 частин ідеальної частки приміщення літньої кухні скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3, про визнання за ОСОБА_1 права власності на 15/100 частин ідеальної частки приміщення літньої кухні, відмовити.

У іншій частині рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 лютого 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 19 травня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк