Історія справи

Постанова КЦС ВП від 20.09.2023 року у справі №201/11618/19
Ухвала КЦС ВП від 02.12.2020 року у справі №201/11618/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 201/11618/19

провадження № 61-15826св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Фаловської І. М.,

суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Акціонерне товариство «Альфа-Банк» (після перейменування - Акціонерне товариство «Сенс Банк»), державний реєстратор Комунального підприємства «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради Дворецька Юлія Олексіївна,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-Банк» (після перейменування - Акціонерне товариство «Сенс Банк»), в інтересах якого діє адвокат Черкавський Юрій Сергійович, на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська

від 22 січня 2020 року, ухвалене у складі судді Наумова О. С., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року, прийняту колегією у складі суддів: Городничої В. С., Варенко О. П., Лаченкової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Акціонерного товариства (далі - АТ) «Альфа-Банк» (після перейменування - АТ «Сенс Банк») та державного реєстратора Комунального підприємства (далі -

КП) «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради Дворецької Ю. О. про визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

В обґрунтування позову вказувала, що 17 грудня 2007 року нею і Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку (далі - АКБСР) «Укрсоцбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство (далі - ПАТ) «Укрсоцбанк», укладено договір кредиту № 07.1/314-7, відповідно до умов якого вона отримала кредит у розмірі 65 000 доларів США для придбання квартири АДРЕСА_1 . На забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором цими ж сторонами укладено іпотечний договір № 937 від 17 грудня 2007 року, відповідно до умов якого позивач передала в іпотеку банку вказану квартиру.

1 липня 2019 року державний реєстратор КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради Дворецька Ю. О. прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 47562218), яким здійснено державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за ПАТ «Укрсоцбанк».

Оспорюваним рішенням порушено права малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який проживає у вказаній квартирі разом із нею, оскільки перереєстрацію права власності на квартиру здійснено за відсутності попередньої згоди органу опіки і піклування.

Вважає оспорюване рішення таким, що прийнято з порушенням вимог законодавства, а саме:

- в порушення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оспорюваним рішенням за банком зареєстровано право власності на квартиру, яка є єдиним житлом позичальника та її площа не перевищує 140 кв.м;

- всупереч статті 37 Закону України «Про іпотеку» державна реєстрація здійснена без укладення ПАТ «Укрсоцбанк» та іпотекодавцем окремого договору про задоволення вимог банку.

Крім того, рішення про державну реєстрацію прийнято з порушенням

пунктів 57 та 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1127

від 25 грудня 2015 року (далі - порядок № 1127) «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», оскільки вимоги банку є спірними, а іпотекодавець не отримала письмову вимогу про усунення порушень.

За таких обставин просила визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради Дворецької Ю. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 47562218) щодо державної реєстрації права власності ПАТ «Укрсоцбанк» на предмет іпотеки -

квартиру АДРЕСА_1 , запис про право власності № 32194066.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 січня 2020 року позов задоволено частково.

Скасовано запис державного реєстратора КП «Дніпропетровське

міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради Дворецької Ю. О., внесений на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер № 47562218 від 1 липня 2019 року, щодо державної реєстрації права власності ПАТ «Укрсоцбанк» на предмет іпотеки -

квартиру АДРЕСА_2 (запис про право власності: 32194066).

Поновлено право власності ОСОБА_1 шляхом поновлення запису про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на вказану квартиру, внесеного на підставі договору купівлі-продажу від 17 грудня 2007 року

(ВКС № 339416), посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Панченко О. В. за № 9922.

Відмовлено у задоволенні позову в частині вирішення позовних вимог до державного реєстратора КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради Дворецької Ю. О.

Стягнено з АТ «Альфа-Банк» на користь ОСОБА_1 1 152,60 грн на відшкодування судового збору.

Крім того, 22 січня 2020 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська замінив співвідповідача ПАТ «Укрсоцбанк» на його правонаступника -

АТ «Альфа-Банк», зазначивши у рішенні суду відповідні мотиви.

Ухвалюючи рішення в частині позовних вимог, пред`явлених до АТ «Альфа-Банк», суд першої інстанції зазначив, що позивач не отримувала від банка повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору; конверт з вказаним повідомленням повернувся кредитору неврученим із відміткою відділення поштового зв`язку «за закінченням терміну зберігання».

Крім того, місцевий суд зазначив, що квартира

АДРЕСА_1 забезпечує зобов`язання за споживчим кредитом, наданим в іноземній валюті, вказана квартира використовується позивачем як місце постійного проживання, її площа не перевищує 140 кв.м, а доказів про наявність іншого нерухомого майна у власності позивача банк не надав. За таких обставин оспорюване рішення про державну реєстрацію права власності на вказану квартиру за іпотекодержателем суперечить Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Разом з тим, суд першої інстанції встановив, що у квартирі АДРЕСА_1 проживає малолітній ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , тому проведення державної реєстрації права власності за банком на квартиру, право на яку має дитина, за відсутності дозволу органу опіки та піклування суперечить статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 177 СК України.

Вказані порушення місцевий суд вважав підставою для скасування запису державного реєстратора, внесеного на підставі оспорюваного рішення. Також цей суд зазначив, що відновленням становища, яке існувало до порушення, є поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про право власності позивача на вказану квартиру.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року апеляційну скаргу АТ «Альфа-Банк» залишено без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 січня 2020 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про існування правових підстав для часткового задоволення позову, зазначивши про відповідність таких висновків обставинам справи, нормам матеріального і процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У серпні 2022 року представник АТ «Альфа-Банк» (після перейменування -

АТ «Сенс Банк») подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 січня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована порушенням судом першої інстанції норм процесуального права, а саме, задовольнивши вимогу про скасування запису про державну реєстрацію, цей суд не врахував, що позивач не заявляла таку вимогу, а просила скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію. Крім того, суд першої інстанції задовольнив вимогу про поновлення права власності позивача на квартиру, яку позивач не заявляла. За таких обставин суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, що свідчить про порушення частини другої статті 264 ЦПК України, а суд апеляційної інстанції на вказане порушення уваги не звернув. Суди попередніх інстанції не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 18 січня 2018 року

у справі № 521/8178/16-ц (провадження № 61-696св18), від 16 вересня 2020 року

у справі № 359/4356/18 (провадження № 61-22792св19) та від 26 вересня

2020 року у справі № 754/10844/18 (провадження № 61-4071св20), згідно з якими вихід за межі позовних вимог є підставою для скасування рішення.

Заявник вказує про неврахування судами суди першої та апеляційної інстанцій, що обраний позивачем спосіб захисту права шляхом скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речового права не є ефективним. Надаючи оцінку ефективності обраного позивачем у цій справі способу захисту права, суди попередніх інстанцій не врахували висновки

Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 4 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18), від 16 січня 2019 року

у справі № 755/9555/18 (провадження № 14-536цс18), від 29 травня 2019 року

у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18), та висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 3 липня 2019 року у справі № 372/270/16-ц (провадження № 61-27565св18) і від 31 січня 2020 року у справі № 726/1991/18 (провадження № 61-11907св19).

Помилковими, на думку заявника, є висновки судів попередніх інстанцій про те, що неотримання боржником письмової вимоги про виконання зобов`язання вказує про порушення порядку звернення стягнення на предмет іпотеки за договором про задоволення вимог іпотекодержателя, оскільки такий висновок суперечить висновкам Верховного Суду, а саме:

- у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року

у справі № 522/2732/16-ц (провадження № 14-240цс18) зазначено про помилковість висновків судів про те, що відмова боржника від отримання письмової вимоги іпотекодержателя про виконання порушеного зобов`язання та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги, засвідчена працівником кур`єрської служби, свідчить про належне повідомлення боржника і дотримання вимог пункту 46 Порядку

державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень,

затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 жовтня 2013 року № 868 (далі - Порядок № 868);

- у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 490/3505/17

(провадження № 61-5426св19) Верховний Суд зазначив про те, що якщо іпотекодавець узгодив з іпотекодержателем процедуру надсилання повідомлень, які необхідні будуть при виконанні умов договору іпотеки, він повинен діяти добросовісно і інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій;

- у постанові Верховного Суду від 4 грудня 2019 року у справі № 361/5027/16-ц (провадження № 61-5028св19) вказано про те, що неотримання іпотекодавцем повідомлення про намір іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу іншій особі, не має наслідком визнання вказаного договору недійсним, а може виступати підставою для відшкодування цим особам завданих збитків (стаття 38 Закону України «Про іпотеку»). Колегія суддів врахувала, що іпотекодавець не надав належних та допустимих доказів на підтвердження повідомлення іпотекодержателя про зміну місця проживання, оскільки вимога про погашення боргу з повідомленням про реалізацію предмета іпотеки була направлена на адресу позичальника, зазначену в іпотечному та кредитному договорах.

Вказує про помилковість висновків судів попередніх інстанцій про необхідність отримання дозволу органу опіки та піклування для прийняття рішення про державну реєстрацію права власності, оскільки такий висновок суперечить висновку Верховного Суду України, викладеному в постанові від 27 квітня

2016 року у справі № 6-2976цс15.

Заявник вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли помилково висновку про застосування до спірних правовідносин Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки позивач не довела обставин щодо відсутності

у неї іншого житла. У постанові Верховного Суду від 13 лютого 2019 року

у справі № 725/885/16-ц (провадження № 61-10180св18) зазначено, що «тягар доведення зазначених обставин у цьому випадку покладається на позивача, який звернувся до суду, оскільки в частині третій статті 10 та частині першій статті 60 ЦПК України 2004 року передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Такий правовий

висновок викладено у постанові Верховного Суду від 28 лютого 2018 року

у справі № 727/10081/15-ц (провадження № 61-2394св18).

Позиція інших учасників справи

У березні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказувала про безпідставність її доводів та правильність висновків судів попередніх інстанцій про задоволення позову.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі і витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Підставою відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявника про застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Плати Верховного Суду

від 4 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18),

від 16 січня 2019 року у справі № 755/9555/18 (провадження № 14-536цс18),

від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18), від 4 липня 2018 року у справі № 522/2732/16-ц (провадження № 14-240цс18),

у постановах Верховного Суду від 18 січня 2018 року у справі № 521/8178/16-ц (провадження № 61-696св18), від 16 вересня 2020 року у справі № 359/4356/18 (провадження № 61-22792св19), від 16 вересня 2020 року

у справі № 754/10844/18 (провадження № 61-4071св20), від 3 липня 2019 року

у справі № 372/270/16-ц (провадження № 61-27565св18), від 31 січня 2020 року

у справі № 726/1991/18 (провадження № 61-11907св19), від 22 травня 2019 року

у справі № 490/3505/17 (провадження № 61-5426св19), від 4 грудня 2019 року

у справі № 361/5027/16-ц (провадження № 61-5028св19), від 13 лютого 2019 року у справі № 725/885/16-ц (провадження № 61-10180св18), у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-2976цс15 (пункт 1

частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 17 грудня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Панченко О. В. та зареєстрованого за № 9922, належала на праві власності квартира АДРЕСА_1 .

17 грудня 2007 року ОСОБА_1 уклала з АКБСР «Укрсоцбанк», правонаступником якого був ПАТ «Укрсоцбанк», кредитний договір № 07.1/314-7, відповідно до умов якого позивач отримала кредит у розмірі сумі 65 000 доларів США зі сплатою 12,5 процентів річних з кінцевим терміном погашення

до 16 грудня 2032 року. Кредит наданий для придбання нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 .

На забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_1 за вказаним договором цими ж сторонами укладено іпотечний договір № 937 від 17 грудня 2007 року, відповідно до умов якого позивач передала в іпотеку банку вказану квартиру.

Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 3 грудня 2015 року у справі № 201/14262/15-ц стягнено солідарно з ОСОБА_1 і ОСОБА_3 (фінансового поручителя) на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором № 07.1/314-7 від 17 грудня 2007 року у розмірі 2 591 396,92 грн, яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 1 301 298,27 грн (строкова заборгованість - 961 313,87 грн та прострочена заборгованість - 339 984,40 грн), заборгованості за простроченими процентами у розмірі 902 085,47 грн, пені за несвоєчасне повернення

кредиту у розмірі 109 833,23 грн та пені за несвоєчасне повернення

процентів - 278 179,95 грн.

Листом від 10 травня 2019 року АТ «Укрсоцбанк» направило ОСОБА_1 повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та статті 37 Закону

України «Про іпотеку» у зв`язку із непогашенням заборгованості за кредитним договором № 07.1/314-7 від 17 грудня 2007 року у розмірі 145 590,99 доларів США, що на 10 травня 2019 року згідно з курсом Національного банку України складало 3 821 697,97 грн.

Конверт із цим повідомленням, направлений 11 травня 2019 року

ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 ), повернувся 28 травня 2019 року на адресу відправника з позначкою відділення поштового зв`язку «за закінченням терміну зберігання».

З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна № 197109107 від 22 січня 2020 року суди встановили, що у ОСОБА_1 у власності немає іншого нерухомого майна, крім квартири, яка була передана в іпотеку.

Зі змісту довідки про склад сім`ї відділу обліку проживання фізичних осіб Департамента адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради № 8679 від 8 жовтня 2018 року суди встановили, що у квартирі

АДРЕСА_1 проживають ОСОБА_1 , її дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та її син ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши правильність застосування норм матеріального права і додержання процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і врахувавши зміст відзиву на неї, суд дійшов таких висновків.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 628 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено зміст договору, який становить умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 Закону України «Про іпотеку»).

За приписами частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Положеннями статті 37 Закону України «Про іпотеку» у редакції Закону, чинній на час укладення договору іпотеки, визначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Із внесенням змін до цієї норми згідно із Законом України від 25 грудня

2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (далі - Закон № 800-VI) норми статті 37 Закону України «Про іпотеку» передбачають, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Приписами статті 36 Закону України «Про іпотеку» у вказаній редакції Закону передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Після внесення Законом № 800-VI змін до статті 36 Закону України «Про іпотеку» її нормами передбачено, зокрема, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Разом з тим, відповідно до пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок), який набрав чинності на момент прийняття оспорюваного рішення, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:

1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;

2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі;

3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

Із наведеного слідує, що обов`язковою умовою при вирішенні питання перереєстрації права власності на іпотечне майно є наявність доказів отримання іпотекодавцем письмової вимоги та дотримання строку, зазначеного в ньому.

Аналогічні правові висновки викладено у постановах Великої Палати

Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20) та від 26 липня 2023 року у справі № 759/5454/19 (провадження № 14-81цс22).

У справі, судові рішення в якій переглядаються, суди встановили, що банком на адресу іпотекодавця направлено повідомлення від 10 травня 2019 року про обов`язок достроково сплатити заборгованість за кредитним договором та попереджено про наслідки невиконання. Проте у справі відсутні докази вручення повідомлення-вимоги боржнику. За встановленими судами обставинами поштове відправлення повернулося без вручення адресату у зв`язку із закінченням встановленого терміну зберігання, що було перешкодою у вчиненні державним реєстратором оспорюваних реєстраційних дій.

Такий висновок судів попередніх інстанцій є правильним і узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у вказаних постановах.

Доводи касаційної скарги про необов`язковість вручення вказаного повідомлення боржнику та неврахування судами висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 4 липня 2018 року

у справі № 522/2732/16-ц (провадження № 14-240цс18), і висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 490/3505/17

(провадження № 61-5426св19) та від 4 грудня 2019 року у справі № 361/5027/16-ц (провадження № 61-5028св19) відхиляються касаційним судом, оскільки такі доводи не впливають на обов`язок реєстратора перед здійсненням відповідних процедур отримати документ, що підтверджує факт отримання іпотекодавцем (боржником) письмової вимоги іпотекодержателя (пункт 61 Порядку).

Щодо застосування Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» до спірних правовідносин

7 червня 2014 року набрав чинності Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», підпунктом 1 пункту 1 якого в редакцій, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.

Згідно з пунктом 23 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції Закону, яка діяла на момент укладення кредитного договору та договору іпотеки, споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.

Пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку»).

Отже, Закон України «Про іпотеку» прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки.

Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України «Про мораторій стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому способі) не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а залежало від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.

Водночас Закон України «Про мораторій стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодателя без згоди останнього на таке відчуження.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанції про те, що квартира АДРЕСА_1 загальною площею 61,2 кв.м, яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії вказаного Закону, у тому числі шляхом реєстрації права власності за ПАТ «Укрсоцбанк» як забезпечення виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору від 17 грудня 2007 року, укладеного в іноземній валюті.

Таким чином, у державного реєстратора Дворецької Ю. О. були наявні правові підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ПАТ «Укрсоцбанк».

Доводи касаційної скарги про недоведення позивачем щодо відсутності у неї іншого житла та неврахування судами висновків Верховного Суду,

викладених у постановах від 28 лютого 2018 року у справі № 727/10081/15-ц (провадження № 61-2394св18) і від 13 лютого 2019 року у справі № 725/885/16-ц (провадження № 61-10180св18), щодо обов`язку позивача довести такі обставини, відхиляються касаційним судом, оскільки суди попередніх інстанцій зі змісту інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна № 197109107 від 22 січня 2020 року встановили, що у ОСОБА_1 у власності немає іншого нерухомого майна, крім квартири, яка передана в іпотеку.

Щодо способу захисту права

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Обраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами.

У наведеній категорії справ щодо оскарження рішень (записів) про державну реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), Велика Палата виклала сталу практику в частині належного (ефективного) способу захисту прав іпотекодавця саме у спосіб оскарження таких рішень. Зокрема, саме такий спосіб захисту прав іпотекодавця застосований Великою

Палатою Верховного Суду у постановах від 4 вересня 2018 року

у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18), від 20 листопада 2019 року

у справі № 802/1340/18-а, від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17,

від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18-ц та багатьох інших.

У постанові Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 922/2589/19 викладено висновок про те, що з 16 січня 2020 року законодавець вже виключив такий спосіб захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права, а отже, відсутня необхідність застосування позивачем такого способу судового захисту, який в практичному аспекті не зможе забезпечити і гарантувати позивачу відновлення порушеного права, а значить - не спроможний надати особі ефективний захист її прав.

У постанові Верховного Суду від 6 липня 2023 року у справі № 462/4050/19-ц (провадження № 61-4818св23) зазначено, що згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» викладено у новій редакції. Відповідно до пунктів 1, 2, 3

частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону.

Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

У постанові Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року в справі № 545/1883/20 (провадження №61-5728св21) вказано, що: «на підставі статті 412 ЦПК Україні підлягають скасуванню оскаржувані судові рішення і в частині вирішення позовних вимог про скасування запису про реєстрацію права власності на нерухоме майно та поновлення становища, що існувало до порушення, з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні цих вимог, оскільки задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності за банком призведе до відновлення порушених прав позивача і не потребує для застосування додаткових способів захисту, таких як поновлення права власності та скасування запису про реєстрацію права власності, який є неналежним способом захисту порушеного права».

У справі, яка переглядається, позивач заявив вимогу про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора

КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради Дворецької Ю. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 47562218) щодо державної реєстрації права власності ПАТ «Укрсоцбанк» на предмет іпотеки - квартиру

АДРЕСА_1 , запис про право власності № 32194066.

Отже позивач пред`явила вимогу, яка відповідає правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та просила захистити право ефективним способом.

Ухвалюючи рішення про скасування запису державного реєстратора, суд першої інстанцій, з яким погодився і апеляційний суд, не тільки самостійно змінив формулювання позовних вимог, а й задовольнив позов у спосіб, який є неналежним способом захисту порушеного права ОСОБА_1 .

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою

статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Колегія суддів вважає за необхідне врахувати висновки щодо ефективності способу захисту права іпотекодавця шляхом звернення вимогою про скасування рішення державного реєстратора щодо здійснення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем, викладені після подання касаційної скарги у постанові Верховного Суду від 6 липня 2023 року

у справі № 462/4050/19-ц (провадження № 61-4818св23), що узгоджується з частиною третьою статті 400 ЦПК України.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

У частині першій статті 412 ЦПК України вказано, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною четвертою статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

За таких обставин резолютивна частина рішення суду першої інстанції та постанова апеляційної інстанції, якою залишено без змін вказане рішення, підлягають зміні шляхом викладення пункту 2 резолютивної частини рішення місцевого суду в наступній редакції: визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради Дворецької Ю. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 47562218) щодо державної реєстрації права власності ПАТ «Укрсоцбанк» на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 .

Щодо висновків судів попередніх інстанцій про порушення прав дитини оспорюваним рішенням державного реєстратора

В постанові Верховного Суду від 1 березня 2023 року у справі № 712/9294/20 (провадження № 61-7294св22) зазначено, що «системний аналіз статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей»,

статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» дає підстави для висновку про те, що попередній дозвіл органу опіки та піклування при відчуженні нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким, в разі використання йогояк житла, має дитина, надається лише в разі, коли власниками відчужуваного майна є батьки або особи, які їх замінюють, а також коли останні укладають угоди від імені неповнолітніх.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вона у своїй постанові

від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17

(провадження № 14-711цс19) підтримала правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 504/294/14-ц (провадження № 6-2940ц15), який зводиться до наступного: правочин,

що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти,

за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки

та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста

статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам

дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права

та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним (пункти 88-90).

Тобто судам при вирішенні подібних справ у кожному конкретному випадку необхідно перевіряти наявність у дитини права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце

її фактичного проживання; враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про право дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору, з`ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору».

Колегія суддів не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності приймалось всупереч статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» без згоди органу опіки та піклування, з огляду на таке.

Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону.

Згідно з частинами четвертою та п`ятою статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.

Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон

України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували право членів сім`ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

Частиною першою статті 405 ЦК України визначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

У справі, яка переглядається, при укладенні договору іпотеки права малолітнього ОСОБА_2 порушені не були, він не був власником та не користувався нерухомістю, яка передавалася в іпотеку, не був зареєстрований на постійне місце проживання за адресою предмета іпотеки і, отже, отримання дозволу на здійснення правочину та/або реєстраційної дії від служби у справах дітей не було потрібне, оскільки перереєстрація права власності на предмет іпотеки не призвела до зменшення чи обмеження існуючого права на користування вказаним житлом дітей, адже вони набули права користування цим житлом як члени сім`ї власника, відповідно до статті 405 ЦК України,

статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», та зберігають це право протягом часу перебування квартири в іпотеці.

Такий висновок узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 2 вересня 2020 року у справі № 755/18091/18

(провадження № 1525св20).

Колегія суддів вважає за необхідне врахувати висновки щодо ефективності способу захисту права іпотекодавця шляхом заявлення вимоги про скасування рішення державного реєстратора щодо здійснення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем, викладені після подання касаційної скарги у постанові Верховного Суду від 1 березня 2023 року

у справі № 712/9294/20 (провадження № 61-7294св22), що узгоджується

з частиною третьою статті 400 ЦПК України.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшли помилкового висновку про те, що рішення державного реєстратора прийнято за відсутності дозволу органу опіки та піклування і з порушенням

статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 177 СК України.

За таких обставин колегія суддів касаційну скаргу задовольняє частково, із мотивувальних частин рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду підлягають виключенню посилання на невідповідність оспорюваного рішення державного реєстратора статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 177 СК України і порушення ним прав ОСОБА_2 .

За таких обставин доводи касаційної скарги щодо помилковості висновків судів про порушення рішенням державного реєстратора прав ОСОБА_2 та неврахування висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-2976цс15, не мають правового значення.

Щодо поновлення права власності ОСОБА_1 на квартиру шляхом поновлення запису про державну реєстрацію такого права

Згідно з частинами першою, третьою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог

(частина друга статті 264 ЦПК України).

У резолютивній частині рішення зазначається висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог (пункт 1 частини п`ятої статті 265 ЦПК України).

В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (частина шоста статті 367 ЦПК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 1 червня 2022 року у справі № 757/32778/19 (провадження № 61-7598св21) вказано, що «учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України). Відповідно до частин першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно з частиною першою

статті 188 ЦПК України в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги). Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог(частина перша, друга статті 264 ЦПК України)».

У справі, що переглядається:

- ОСОБА_1 заявила вимогу про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради Дворецької Ю. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 47562218) щодо державної реєстрації права власності ПАТ «Укрсоцбанк» на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 ;

- протягом розгляду справи в суді першої інстанції ОСОБА_1 не змінювала позовних вимог і вимогу про поновлення її права власності шляхом поновлення запису про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на вказану квартиру, внесеного на підставі договору купівлі-продажу від 17 грудня

2007 року (ВКС № 339416), посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Панченко О. В. за № 9922, позивач не заявляла.

Ухвалюючи рішення про поновлення права власності, суди не врахували, що суд розглядає справи у межах заявлених позивачем вимог і при ухваленні рішення не може виходити за межі позовних вимог. Тому оскаржені рішення в частині поновлення права власності підлягають скасуванню, оскільки таку вимогу позивач не заявляла.

Такий висновок узгоджується з висновком Верховного Суду від 9 листопада

2022 року у справі № 445/166/20 (провадження № 61-18598св21).

З урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених після подання касаційної скарги у постановах

Верховного Суду від 1 червня 2022 року у справі № 757/32778/19

(провадження № 61-7598св21) та від 9 листопада 2022 року

у справі № 445/166/20 (провадження № 61-18598св21), колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення в частині поновлення права власності

ОСОБА_1 ухвалені з порушенням норм процесуального права. У зв`язку з наведеним касаційна скарга в цій частині підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду у відповідних частинах - скасуванню.

Касаційна скарга не містить доводів щодо незаконності та необґрунтованості рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора

КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради Дворецької Ю. О.

Керуючись статтями 400 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-Банк» (після

перейменування - Акціонерне товариство «Сенс Банк»), в інтересах якого діє адвокат Черкавський Юрій Сергійович, задовольнити частково.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 січня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк» (після перейменування - Акціонерне товариство «Сенс Банк») про визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень змінити:

- викласти абзац другий резолютивної частини рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 січня 2020 року в такій редакції: «Визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради Дворецької Юлії Олексіївни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 47562218) щодо державної реєстрації права власності ПАТ «Укрсоцбанк» на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 »;

- виключити з мотивувальних частин рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 січня 2020 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року висновки про невідповідність оспорюваного рішення державного реєстратора статтям 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 177 СК України і порушення цим рішенням прав ОСОБА_2 як підставу задоволення позову.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 січня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року в частині поновлення права власності ОСОБА_1 шляхом поновлення запису про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на вказану квартиру, внесеного на підставі договору купівлі-продажу від 17 грудня 2007 року (ВКС № 339416), посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Панченко О. В. за № 9922 скасувати.

В іншій частині рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська

від 22 січня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду

від 23 вересня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: І. М. Фаловська А. І. Грушицький В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк