Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 15.03.2020 року у справі №713/1196/19

Постанова

Іменем України

15 липня 2020 року

м. Київ

справа № 713/1196/19-ц

провадження № 61-3109св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк",

відповідачі: ОСОБА_1, яка діє від свого імені та від імені неповнолітніх дітей: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

третя особа - служба у справах дітей Вижницької районної державної адміністрації Чернівецької області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за позовом акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_1, яка діє від свого імені та від імені неповнолітніх дітей ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - служба у справах дітей Вижницької районної державної адміністрації Чернівецької області, про виселення та зняття з реєстрації за касаційною скаргою акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" на заочне рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 13 листопада 2019 року у складі судді Кибич І. А. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 15 січня 2020 року у складі колегії суддів: Одинака О. О., Перепелюк І.

Б., Половінкіної Н. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ
КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, яка діє від свого імені та від імені неповнолітніх дітей ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, третя особа - служба у справах дітей Вижницької районної державної адміністрації Чернівецької області, про виселення та зняття з реєстрації.

Позовна заява мотивована тим, що 28 вересня 2016 року АТ КБ "ПриватБанк" у порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки отримало у власність квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки від 23 жовтня 2007 року. Після набуття права власності на вказане нерухоме майно позивач не може отримати доступ до житла, оскільки там проживають ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_3

АТ КБ "ПриватБанк" було направлено відповідачам письмову претензію про добровільне звільнення вказаного приміщення та зняття з реєстраційного обліку, однак вимоги відповідачами не виконано.

Ураховуючи викладене, АТ КБ "ПриватБанк" просив суд виселити ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_3, які зареєстровані та проживають у квартирі АДРЕСА_1 зі зняттям з реєстрації місця проживання у відповідному органі реєстрації.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Вижницького районного суду Чернівецької області від 13 листопада 2019 року у задоволенні позову АТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки квартира, яка була предметом договору іпотеки, придбана не за рахунок отриманого кредиту, то відповідачі не можуть бути виселені з неї без надання іншого житла.

При цьому, набуваючи спірне житлове приміщення у власність на підставі іпотечного договору від 23 жовтня 2007 року, банк був обізнаний про наявність осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, а також те, що спірне житлове приміщення було придбано ОСОБА_1 не за кредитним договором, тобто обізнано про ризики, пов'язані з набуттям у власність спірної нерухомості.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 15 січня 2020 року апеляційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" залишено без задоволення.

Заочне рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 13 листопада 2019 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції правильно встановлено, що квартира АДРЕСА_1 не була придбана ОСОБА_1 за кредитні кошти, які надані банком та повернення яких було забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, тому відповідачі не можуть бути виселені з неї без надання іншого житла (стаття 109 ЖК УРСР).

Вимога позивача про зобов'язання знятися з реєстраційного обліку задоволенню не підлягає з огляду на те, що відповідно до статті 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про виселення.

При цьому суд послався на усталену судову практику Верховного Суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У лютому 2020 року АТ КБ "ПриватБанк" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржені судові рішення й ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 04 травня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 713/1196/19-ц з Вижницького районного суду Чернівецької області.

Надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу.

У травні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій були порушені норми матеріального та процесуального права, вимоги чинного законодавства України, а саме статті 41 Конституції України, та статей 317, 319, 321, 391 ЦК України. Судами не враховано, що АТ КБ "ПриватБанк" є власником зазначеної квартири. Отже, суди безпідставно відмовили у задоволенні позову, посилаючись на те, що позивач звернувся із позовом про виселення без надання іншого житла, тому на думку заявника позовні вимоги мають бути задоволенні у повному обсязі, оскільки відповідачі не є власниками квартири.

Крім того, відповідно до частини 2 статті 109 ЖК УРСР на кредитора не покладено обов'язок за власний рахунок надавати житло боржнику, який підлягає виселенню з предмета іпотеки.

При цьому посилається на відповідні судові рішення Верховного Суду України.

Відзив на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга АТ КБ "Приватбанк" задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені статті 400 ЦПК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржені судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

За змістом частини 1 статті 575 ЦК України та статті 1 Закону "Про іпотеку" іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому статті 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні".

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону "Про іпотеку" в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статті 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні".

Згідно з частиною третьою статті 33 Закону "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

За змістом частини першої статті 41 Закону "Про іпотеку" реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України "Про виконавче провадження", з дотриманням вимог Законом України "Про виконавче провадження".

Судом встановлено, що згідно з довідкою Берегометської селищної ради Вижницького району Чернівецької області від 22 січня 2014 року № 396 у квартирі АДРЕСА_1 зареєстрована ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, та малолітні діти: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2.

28 вересня 2016 року державним реєстратором на звернення АТ КБ "ПриватБанк" у порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки, зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 41,00 кв. м, житловою площею 18,50 кв. м, на підставі договору іпотеки від 23 жовтня 2007 року, за ПАТ КБ "ПриватБанк".

Згідно з повідомленням АТ КБ "ПриватБанк" від 01 лютого 2019 року ОСОБА_1 була направлена вимога звільнити в тридцятиденний строк добровільно квартиру АДРЕСА_1 із одночасним зняттям з реєстраційного обліку.

За змістом статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 40 Закону "Про іпотеку" передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей.

Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Частина третя цієї статті регулює порядок виселення громадян.

Прикінцевими положеннями Закону "Про іпотеку", який набрав чинності з 01 січня 2004 року, внесено зміни до ЖК УРСР, зокрема, текст статті 109 викладено у новій редакції.

За змістом частини другої статті 40 Закону "Про іпотеку" та частини 3 статті 109 ЖК УРСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини 2 статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина 2 статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України "Про іпотеку", так і норма статті 109 ЖК УРСР.

За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Установивши у справі, яка переглядається, що позивач набув право власності на спірний будинок у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки і з цих підстав просить виселити відповідачів зі спірної квартири, яка придбана не за рахунок кредиту, суди дійшли обґрунтованого висновку про неможливість виселення відповідачів із зазначеного будинку без надання їм іншого постійного житла.

Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, а у подальшому підтверджений постановою Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18, згідно з якою немає підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16.

Відповідно до абзацу 3 частини 1 статті 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

У разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.

Таким чином вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням.

Вимога позивача про зобов'язання знятися з реєстраційного обліку задоволенню не підлягає з огляду на те, що відповідно до статті 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про виселення.

Такий висновок узгоджується з правовим висновком, який Верховний Суд виклав у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 235/9835/15-ц (провадження № 61-8142св18).

Вирішуючи спір, суди з дотриманням вимог статей 89, 263, 264, 382 ЦПК України повно та всебічно з'ясували обставини справи, надали належну правову оцінку доводам сторін, наданим ними доказам та дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову.

У зв'язку з тим, що суди правильно застосували положення частини 4 статті 82 ЦПК України таврахували преюдиційні судові рішення, висновки судів відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судами правильно застосовані.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій.

Таким чином, посилання банку на те, що відповідачі не є власниками квартири, а тому їх виселення можливо без надання іншого постійного житла є помилковими.

Також у касаційній скарзі заявник посилається на неврахування судами висновків Верховного Суду України у справах: № 6-10723св08, № 6-2778св08, № 6-55662св10, відповідно до яких право члена сім'ї власника будинку (квартири) користуватися цим житлом існує лише за наявності у власника права приватної власності на це майно. Виникнення права членів сім'ї власника будинку на користування будинком та обсяг цих прав залежить від виникнення у власника будинку права власності на цей будинок, а отже, припинення права власності на будинок припиняє право членів його сім'ї на користування цим будинком. Чинним законодавством не передбачено перехід прав та обов'язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом членів сім'ї колишнього власника у випадку зміни власника.

Проте зазначені доводи не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини наведених справ є різними і у справі, яка переглядається іпотечне житло придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, тому до спірних правовідносин застосовуються положення статті 109 ЖК УРСР.

Інші доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи, в основному направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палатиКасаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" залишити без задоволення.

Заочне рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 13 листопада 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 15 січня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

Б. І. Гулько

Ю. В. Черняк