Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 22.02.2018 року у справі №752/4255/17

Постанова

Іменем України

20 червня 2018 року

м. Київ

справа № 752/4255//17

провадження № 61-543св17

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

представник позивача -ОСОБА_5,

відповідач - ОСОБА_6,

третя особа - Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 подану представником ОСОБА_5 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 01 червня 2017 року, у складі головуючого-судді Шкірай М. І. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 07 листопада 2017 року, у складі колегії суддів: Музичко С. Г., Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М.,

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_6, третя особа: Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна про визнання права власності.

Просила визнати за нею право власності за набувальною давністю на кімнати, зазначені в технічному паспорті за номерами: 3-0, 3-1, 3-2, 3-3, 3-4, 3-5, загальною площею 42,8 кв.м, що знаходяться у будинку АДРЕСА_1 з урахуванням часу протягом якого спірним майном володіла її бабуся ОСОБА_7

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 01 червня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем не надано до суду належних та допустимих доказів набуття будь-якою особою права власності на спірну частину об'єкту нерухомості, та доказів, які б підтверджували законність підстав для будівництва спірного нерухомого майна.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 07 листопада 2017 року рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 01 червня 2017 року залишене без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що судом першої інстанції не було допущено неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, ОСОБА_4 в особі її представника ОСОБА_5, просить скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що рішення судів є незаконними та необґрунтованими, які ухвалені з порушенням вимог матеріального та процесуального права.

Так, судами не було враховано факт тривалого користування позивачем спірною кімнатою, догляд за нею, оплату земельного податку, комунальних послуг.

Крім того, судами не було досліджено момент заволодіння річчю та не враховано, що батьки позивача здійснювали добудови до будинку.

Статтею 388 ЦПК України, в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України ЦПК України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України ЦПК України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

16 лютого 2018 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження в наведеній справі.

У березні 2018 року ОСОБА_6 подала відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що оскаржувані судові рішення першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими, всі висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстав для їх скасування немає.

У травні 2018 року ОСОБА_4 в особі її представника ОСОБА_5 подала відповідь на відзив на касаційну скаргу ОСОБА_6 зазначаючи те, що вищезазначений відзив є надуманим та необґрунтованим.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Встановлено, і це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального права та додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судом установлено, що рішенням Апеляційного суду м. Києва від 13 травня 2017 року у справі № 22-5158/2014 встановлено, що ОСОБА_6, згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 19 травня 2009 року є власницею житлового будинку АДРЕСА_1, який належав її померлому батьку - ОСОБА_9, на підставі договору на право забудови, посвідченого Четвертою Київською державною нотаріальною конторою 20 червня 1940 року за реєстровим № 1414, зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації 28 квітня 1956 року і записаного в реєстрову книгу під № 12361.

Згідно Державного акту на право власності на земельну ділянку серія НОМЕР_1 ОСОБА_6 є власником земельної ділянки площею 0,0792 га по АДРЕСА_1 ( а.с. 19, 20).

Відповідно до плану земельної ділянки садибного (індивідуального) житлового будинку, який знаходиться за спірною адресою, на ній знаходиться будинок НОМЕР_2 та самовільні прибудови під літерою «А 1», «А2», «А 3», «а2,а3,а4,а5,а6,а7,а8».

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно положень статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно, при цьому право власності за набувальною давністю набувається лише на підставі судового рішення.

Можливість пред'явлення до суду позову про визнання права власності за набувальною давністю випливає з положень статей 15,16 ЦК України, а також частини четвертої статті 344 ЦК України, згідно з якими захист цивільних прав здійснюється судом шляхом визнання права. У зв'язку з цим особа, яка заявляє про давність володіння і вважає, що у неї є всі законні підстави бути визнаною власником майна за набувальною давністю, має право звернутися до суду з позовом про визнання за нею права власності.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

З вищевикладено вбачається, що на належній відповідачу землі, знаходиться самовільна прибудова, на яку позивач просить визнати за нею право власності за набувальною давністю.

Оскільки спірна прибудова має статус об'єкта самовільного будівництва та відповідно до частин третьої, п'ятої статті 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Виходячи з аналізу вищезазначених норм, з врахуванням положень частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК України.

Володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна. Володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

Таким чином, відсутні підстави для визнання права власності на спірну прибудову за набувальною давністю.

Сам факт тривалого користування позивачем кімнатою, догляд за нею, оплата земельного податку, комунальних послуг, не є підставою для висновку про заволодіння майном у розумінні статті 344 ЦК України, оскільки право власності на прибудову, у відповідності до частини третьої статті 376 ЦК України, не визнано.

Судами встановлено, що 27 травня 2011 року ОСОБА_7 склала заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупенею О. М. та зареєстровано в реєстрі за №1561, відповідно до якого ОСОБА_7 все своє майно, де б воно не знаходилось і з чого воно б не складалось і взагалі все те, на що вона матиме за законом право і що буде належати їй на момент смерті, заповіла ОСОБА_4 (а.с. 29).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 22 січня 2013 року, НОМЕР_3 (а.с. 31).

У матеріалах справи не має доказів того, що спірні житлові приміщення належали на праві власності ОСОБА_7

Відповідно до довідки ТОВ «Житловик-ПЛЮС» від 21 грудня 2011 року № 127, у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_6 - власник, ОСОБА_11 - чоловік, ОСОБА_12 - син, ОСОБА_13 - дочка, ОСОБА_14 - онук, ОСОБА_15 - син сестри, ОСОБА_16 - дружина ОСОБА_15, ОСОБА_17 - онук сестри, ОСОБА_7, ОСОБА_18 (а.с. 33).

З вищенаведеного вбачається, що позивач не була зареєстрована у спірному будинку, а відтак відсутні підстави вважати, що вона протягом десяти років проживала у вказаних добудовах.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 13 травня 2014 року по справі справі № 22-5158/2014 зобов'язано позивача усунути перешкоди у користуванні та володінні відповідачем права власності на спірний будинок шляхом її виселення із вказаного будинку з приміщень позначених у технічному паспорті на жилий будинок №19 під № 3-1, 3-2, 3-3, 3-4, 3-5, 3 ІІ, без надання іншого жилого приміщення.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що кімнати, зазначені в технічному паспорті за номерами: 3-0, 3-1, 3-2, 3-3, 3-4, 3-5, які знаходяться у будинку НОМЕР_2 по вул. Листопадній в м. Києві, загальною площею 42,8 кв.м. є самочинним будівництвом, доказів введення їх в експлуатацію позивачем не надано, на праві власності за ОСОБА_7, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, не зареєстровані, тому й вимога про визнання права власності за набувальною давністю не ґрунтується на вимогах закону.

До такого висновку суди дійшли без порушень норм процесуального права правильно застосувавши норми матеріального права.

Доводи касаційної скарги про те, що позивач тривалий час користується кімнатою, доглядає за нею, оплачує земельний податок, комунальні послуги, не є підставою для висновку про заволодіння майном у розумінні статті 344 ЦК України, оскільки право власності на прибудову, у відповідності до частини третьої статті 376 ЦК України, не визнано.

Доводи касаційної скарги про те, що судом не було досліджено момент заволодіння річчю та не враховано, що батьки позивача здійснювали добудови до будинку не мають правового значення оскільки для набуття права власності відповідно до статті 344 ЦК України необхідно щоб нерухоме майно було прийнято в експлуатацію в установленому законом порядку та зареєстровано, а на час розгляду справи спірні приміщення були самочинним будівництвом.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 подану представником ОСОБА_5, залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 01 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 07 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. О. Кузнєцов С. О. Карпенко В. А. Стрільчук