Історія справи

Постанова КЦС ВП від 19.11.2019 року у справі №753/15072/16

Постанова

Іменем України

30 жовтня 2019 року

м. Київ

справа № 753/15072/16

провадження № 61-25033св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Усика Г. І. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

представник відповідача - ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на заочне рішення Дарницького районного суду м.

Києва

від 15 травня 2017 року у складі судді Вовка Є. І. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 11 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Українець Л. Д., Оніщука М. І., Шебуєвої В. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.

На обгрунтування позовних вимог зазначав, що у листопаді 2013 року між ним та ОСОБА_2 укладено усний договір позики, за умовами якого він передав відповідачу у борг грошові кошти в розмірі 80 000,00 доларів США, строком на один рік.

Після закінчення строку дії договору позики відповідач кошти не повернув, почав його уникати, пояснив, що повертати кошти не збирається, у зв'язку з чим 03 жовтня 2015 року він звернувся до Управління Міністерства внутрішніх справ у Вінницькій області із заявою про злочин, на підставі якої було відкрито кримінальне провадження.

Під час досудового розслідування ОСОБА_2 визнав факт отримання в борг на початку листопада 2013 року грошових коштів частково, у розмірі

50 000,00 доларів США строком на один рік.

Посилаючись на наведене, позивач просив стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за договором позики в розмірі 80 000,00 доларів США та три проценти річних за час прострочення виконання грошового зобов'язання в розмірі 162 835,46 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 15 травня

2017 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість (позику) у розмірі 50
000,00 доларів США, що еквівалентно 1 323 715,60 грн.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що наявними письмовими доказами підтверджується отримання у листопаді 2013 року ОСОБА_2 від ОСОБА_1 50 000,00

доларів США за договором позики, відповідач зобов'язання щодо повернення зазначених коштів не виконав, у зв'язку з чим в нього виникла заборгованість у розмірі 50 000,00 доларів США, що станом на

15 травня 2017 року еквівалентно 1 323 715,60 грн (за курсом НБУ 1 долар США дорівнює 26,474312 грн). Позивач не надав доказів на підтвердження того, що договором позики було визначено строк її повернення, а тому ураховуючи положення частини 1 статті 1049 ЦК України, відповідно до якої позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором, а якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позовні вимоги позивача про стягнення трьох процентів річних не підлягають задоволенню, оскільки вимогу ОСОБА_1 про повернення заборгованості за договором позики, ОСОБА_2 отримав 28 квітня 2017 року, а вимог про стягнення трьох процентів річних за період, що сплив після зазначеної дати, позивач не заявляв.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 21 серпня 2017 року заяву представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення від 15 травня 2017 року залишено без задоволення.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 11 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 15 травня 2017 року залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що письмова форма для договору позики на суму, що перевищує більш ніж у десять разів встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, є обов'язковою. Разом з тим, відповідно до частин 1 та 2 статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами.

Оскільки закон не встановлює недійсність договору позики у зв'язку з недотриманням сторонами письмової форми, суд першої інстанції повно та всебічно дослідивши обставини справи на підставі об'єктивно досліджених доказів у їх сукупності, дійшов обгрунтованого висновку про укладення між сторонами у листопаді 2013 року договору позики та не виконання відповідачем зобов'язань щодо повернення грошових коштів, а отже наявності підстав для часткового задоволення позовних вимог у розмірі

50 000,00 доларів США, що еквівалентно 1 323 715,60 грн.

Узагальнені вимоги та доводи касаційної скарги

У листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3, у якій вона, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій та ухвалити у справі нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована посиланнями на те, що суди попередніх інстанцій не звернули увагу, що відповідно до частини 1 статті 209 ЦК України усно можуть вчинятися правочини які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. За змістом статті 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти, зокрема, правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною 1 статті 206 ЦК України.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику. Доказом укладення договору позики є письмовий документ, підписаний стороною (сторонами), в якому викладені умови надання позики, зокрема розмір та валюта позики, обов'язок та умови повернення позичальником грошової суми, а також застереження про фактичне отримання грошей. Суди попередніх інстанцій безпідставно покладалися на надані позивачем недопустимі докази на підтвердження укладення між сторонами договору позики (витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань, постанову про закриття кримінального провадження, протоколи допитів свідків та потерпілого), оскільки отримані у кримінальному провадженні показання свідків та потерпілого мають значення тільки для цього кримінального провадження, і не мають доказового значення у цивільному процесі, а отже не можуть бути підставою для прийняття судового рішення. Виключно показання, надані в суді, можуть бути визнані судом достовірними і використані для обгрунтування судових рішень.

Ураховуючи, що позивач не надав належних доказів на підтвердження укладення між сторонами договору позики та обов'язку позичальника щодо повернення грошових коштів, суди попередніх інстанцій дійшли необгрунтованих висновків про задоволення частково позовних вимог ОСОБА_1

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних справ і кримінальних справ від 06 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.

Згідно з статтею 388 ЦПК України, який набрав чинності з 15 грудня 2017 року, судом касаційної інстанції є Верховний Суд.

15 травня 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення"

ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Ухвалою Верховного Суду від 17 жовтня 2019 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

Згідно частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом частин 1 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга не містить доводів щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального та матеріального права в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та трьох процентів річних, а тому справа в цій частині не переглядається в касаційному порядку.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Установлені судами фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій установлено, що у листопаді 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено усний договір позики, за умовами якого позивач передав відповідачеві у борг грошові кошти в розмірі 50 000,00 доларів США.

Постановою слідчого Вінницького відділу поліції Головного управління Національної поліції у Вінницькій області від 17 травня 2016 року кримінальне провадження № 12015020010006614 від 03 жовтня 2015 року закрито у зв'язку із відсутністю у діях ОСОБА_2, складу злочину, передбаченого частиною 1 статті 190 КК України.

Зазначеною постановою встановлено, що на початку листопада 2013 року в

м. Вінниці ОСОБА_1 передав у борг ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 80 000,00
доларів США, однак ОСОБА_2 зазначені грошові кошти потерпілому не повернув.

Допитаний як свідок, ОСОБА_2 пояснив, що на початку листопада 2013 року, він дійсно розмовляв із ОСОБА_1 щодо передачі йому в борг грошових коштів у розмірі 80 000,00 доларів США, на що потерпілий погодився. У листопаді 2013 року він отримав від ОСОБА_4 (зятя ОСОБА_1) грошові кошти у розмірі 50 000,00 доларів США, які потім передав своєму знайомому ОСОБА_5. В ході допиту свідка

ОСОБА_5 було встановлено, що в листопаді 2013 року він зателефонував до ОСОБА_2 та попросив у нього у борг 50 000,00 доларів США для обробки поля, ОСОБА_2 повідомив, що в нього таких грошових коштів немає, однак він запитає у свого знайомого ОСОБА_1 Через деякий час

ОСОБА_2 зателефонував до ОСОБА_5 та повідомив, що він позичив у ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 50 000,00 доларів США.

На підтвердження своїх показів ОСОБА_5 надав слідчому копію розписки від 12 листопада 2013 року про отримання в борг від ОСОБА_2

72 500,00 доларів США та зобов'язання повернути йому зазначену суму позики.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування

Відповідно до частини 1 статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому частини 1 статті 3 ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів

Частиною 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною 1 статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог частиною 1 статтею 526 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми (частина 1 статті 1047 ЦК України).

Частиною 1 статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов'язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання.

Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Оскільки сума позики у розмірі 50 000,00 доларів США перевищує більш ніж у десять разів встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, дотримання письмової форми договору позики є обов'язковою.

Згідно з статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на показаннях свідків (частина 1 статті 218 ЦК України).

Ураховуючи, що цивільним законодавством не встановлено недійсність договору позики у зв'язку з недотриманням сторонами письмової форми такого договору, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що наявність такого договору може бути підтверджена письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами.

Відповідно до частини 1 статті 57 ЦПК України 2004 року, доказами є

будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Частиною 1 статті 60 ЦПК України 2004 року передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно статті 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обгрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Метою доказування є з'ясування дійсних обставин справи. Обов'язок доказування покладається на сторін, суд не може збирати докази за власною ініціативою.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина 2 статті 59 ЦПК України 2004 року).

Проаналізувавши надані позивачем письмові докази, зокрема постанову про закриття кримінального провадження від 17 травня 2016 року, відповідно до якої ОСОБА_2 визнав, що у листопаді 2013 року він взяв у

ОСОБА_1 у борг грошові кошти у розмірі 50 000,00 доларів США, та надавши їм належну правову оцінку, з урахуванням зазначених вище положень чинного законодавства, суди попередніх інстанцій дійшли обгрунтованого висновку про те, що між позивачем та відповідачем у листопаді 2013 року був укладений договір позики. У зв'язку з невиконанням ОСОБА_2 зобов'язань щодо повернення позики, у нього виникла заборгованість у розмірі 50 000,00 доларів США, що на дату ухвалення рішення судом першої інстанції за курсом НБУ еквівалентно 1 323 715,60
грн, яка підлягає поверненню позивачу.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлених судами обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судів першої та апеляційної інстанцій, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За наслідками розгляду касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили характер правовідносин, вірно застосували закон, що їх регулює, надали належну правову оцінку доводам сторін та зібраним у справі доказам, а тому оскаржувані судові рішення є законними та обгрунтованими, що є підставою для відмови у задоволенні касаційної скарги представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3.

Щодо поновлення виконання рішення суду

Відповідно до частини 3 статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ураховуючи те, що ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 листопада 2017 року зупинено виконання заочного рішення Дарницького районного суду м. Києва від 15 травня 2017 року до закінчення касаційного провадження у справі, виконання цього судового рішення підлягає поновленню.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 15 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 11 жовтня 2017 року залишити без змін.

Поновити виконання заочного рішення Дарницького районного суду м. Києва від 15 травня 2017 року.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г. І. Усик

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко