Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 26.09.2019 року у справі №279/2471/18

Постанова

Іменем України

17 грудня 2019 року

м. Київ

справа № 279/2471/18

провадження № 61-17210св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа - орган опіки та піклування Коростенської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 13 березня 2019 року у складі судді Невмержицької О. А. та постанову Житомирського апеляційного суду від 06 серпня 2019 року у складі колегії суддів: Талько О. Б., Коломієць О. С., Павицької Т. М.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - орган опіки та піклування Коростенської міської ради, про розірвання шлюбу та визначення місця проживання малолітньої дитини.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача, зазначивши, що з 27 лютого 2016 року вони перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають малолітню дочку ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. Їх сімейне життя не склалось, оскільки під час перебування у шлюбі між ними постійно виникають непорозуміння і сварки, відповідач зловживає алкогольними напоями, веде спосіб життя, який суперечить інтересам дитини та сім'ї, вчиняє психічний та фізичний тиск щодо нього, бійки із нанесенням тілесних ушкоджень, неодноразово проходила кодування від алкогольної залежності.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив розірвати шлюб, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, а також визначити місце проживання малолітньої дитини разом з ним.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 13 березня 2019 року, яке залишено без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 06 серпня 2019 року, позов задоволено частково. Розірвано шлюб, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, який зареєстрований 27 лютого 2016 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану по місту Коростеню Коростенського міськрайонного управління юстиції у Житомирській області, актовий запис № 55.

Визначено місце проживання малолітньої ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом із матір'ю - ОСОБА_2.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що таке рішення відповідатиме інтересам дитини які переважають над інтересами батьків.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанції в частині визначення місця проживання малолітньої дитини, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Коростенського міськрайонного суду Житомирської області.

31 жовтня 2019 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судом не повно досліджено наявні докази.

Заявник вказує, що судом першої та апеляційної інстанції безпідставно відхилено клопотання про витребування та дослідження доказів. Зазначає, що суд не здійснив оцінки, яку роль у житті дитини відіграє батько та те, що дочка більше року проживала з ним. Суд апеляційної інстанції прийняв рішення без його участі та без участі його представника.

Відзив на касаційну скаргу

У листопаді 2019 року до Верховного Суду ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить рішення суду першої та постанову апеляційної інстанції залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом встановлено, що 27 лютого 2016 року сторони уклали шлюб, який зареєстрований відділом державної реєстрації актів цивільного стану по місту Коростеню Коростенського міськрайонного управління юстиції у Житомирській області. Від шлюбу вони мають малолітню доньку ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Між сторонами склалися неприязні стосунки. До серпня 2018 року дитина проживала разом з матір'ю у АДРЕСА_1.

20 серпня 2018 року позивач без погодження з ОСОБА_2 забрав доньку та з цього часу вона проживала разом з ним у житловому будинку АДРЕСА_2. Власником зазначеного житлового будинку є мати позивача.

На даний час ОСОБА_2 проживає в орендованому житловому приміщенні - квартирі АДРЕСА_3.

Сторони мають постійне місце роботи.

Відповідач за місцем роботи характеризується позитивно. Акти обстеження умов проживання свідчать про те, що умови проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовільні.

На запит суду в. о. головного лікаря КУ "Обласний медичний центр з надання спеціалізованої допомоги хворим на залежності, ВІЛ/СНІД-інфекції та шкірно-венерологічні захворювання" Житомирської обласної ради підтвердив факт проходження ОСОБА_2 з 21 серпня 2018 року по 28 серпня 2018 року курсу лікування, однак повідомив, що раніше вона за медичною допомогою не зверталась, на наркологічному обліку у центрі не перебуває.

Відповідно до висновку, затвердженого рішенням виконавчого комітету Коростенської міської ради від 01 серпня 2018 року № 344, орган опіки та піклування Коростенської міської ради вважає за доцільне визначити місце проживання малолітньої доньки сторін з матір'ю.

Рішенням виконавчого комітету Коростенської міської ради від 05 грудня 2018 року № 568 вказаний висновок залишено незмінним.

Даним рішенням також зобов'язано позивача не перешкоджати зустрічам матері з дитиною.

Згідно із актом, складений працівниками служби у справах дітей виконавчого комітету Коростенської міської ради та інспектором з ювенальної превенції Коростенського ВП ГУНП в Житомирській області 03 вересня 2018 року, позивач та його мати заборонили членам комісії заходити до житлового будинку, розташованого в АДРЕСА_2, не дозволили провести обстеження умов проживання та відмовилися показати малолітню ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Згідно із довідкою відділу освіти Коростенської міської ради Житомирської області від 20 червня 2019 року за № 253 малолітня ОСОБА_4 не відвідує дошкільні навчальні заклади м. Коростеня.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини 1 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно із частинами 1 , 2 статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Згідно частини 1 статті 12 Закону України "Про охорону дитинства" на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Відповідно до положень статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Стаття 141 СК України визначає, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.

Крім того, вирішуючи справу суд повинен враховувати вимоги статті 51 Конституції України, згідно якої кожному із подружжя гарантуються рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї, а також частину 6 статті 7 СК України, відповідно до якої рівність прав і обов'язків жінки та чоловіка у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї є однією із загальних засад регулювання сімейних відносин, що узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, який неодноразово наголошував, що батьки повинні мати рівні права у спорах про опіку над дітьми, і жодні презумпції, які ґрунтуються на ознаці статі, не повинні братись до уваги (рішення у справі "Зоммерфельд проти Німеччини" ("Sommerfeld v. Germany") від 08 липня 2003 року, "Цаунеггер проти Німеччини" ("Zaunegger v. Germany") від 03 грудня 2009 року).

Відповідно до положень частини 1 статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

Частинами 4 та 5 статті 19 СК України визначено, що при розгляді судом спорів щодо визначення місця проживання дитини обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

При цьому орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджає про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених Частинами 4 та 5 статті 19 СК України.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Отже, обов'язок подати суду письмовий висновок щодо розв'язання спору законом покладено на орган опіки та піклування, а не на сторону спору.

Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

Згідно із частиною 8 статті 7 СК України регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї.

Відповідно до положень частини першої статті 3, частини першої статті 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

При цьому положення вказаної Конвенції, яка ратифікована Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі "М.

С. проти України", заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

Зазначених висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, в якій вона відступила від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, про обов'язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю.

Аналіз наведених норм права, зокрема й практики Європейського суду з прав людини, дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що для дітей розлучення батьків - це завжди тяжке психологічне навантаження, пов'язане, зокрема, з кардинальними змінами в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо.

Вирішуючи питання про визначення місця проживання дитини, суди мають враховувати об'єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновок органу опіки та піклування. Однак найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти шлюб, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства.

Ухвалюючи рішення про визначення місцем проживання малолітньої ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, місце проживання її матері - ОСОБА_2 суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з якнайкращих інтересів дитини, з урахуванням висновку органу опіки та піклування Коростенської міської ради, дав належну оцінку наявним у справі доказам, на підставі яких достатньо повно встановив обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, а тому дійшов обґрунтованого висновку про визначення місця подальшого проживання дитини разом з матір'ю.

Верховний Суд враховує, що батько дитини не обмежений у можливості реалізації належного йому права на спілкування з дитиною, вияв турботи стосовно дитини та участь у її вихованні. Він може реалізувати свої права шляхом досягнення домовленості з матір'ю дитини про встановлення часу спілкування з дитиною або за рішенням органу опіки та піклування, або за судовим рішенням.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідач та його представник не були присутні при розгляді справи апеляційним судом, що є порушенням їх процесуальних прав, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Особи, які беруть участь у справі, згідно зі статтею 43 ЦПК України мають право, зокрема брати участь у судових засіданнях, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб.

За правилами частини 1 статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Тобто процесуальним законом суду апеляційної інстанції надано право розгляду справи за відсутності сторін, які належним чином повідомлені про розгляд справи, незалежно від причин їх неявки.

Колегія суддів апеляційного суду вважала за можливе розглянути справу за відсутності позивача та його представника, виходячи з того, що явка учасників справи до суду апеляційної інстанції не є обов'язковою, та при зверненні до суду із численними клопотаннями про відкладення розгляду справи ОСОБА_1 не надав доказів на підтвердження поважності причин, які б перешкоджали йому особисто взяти участь у судовому засіданні. Будучи належним чином та своєчасно повідомленим про час та місце проведення судових засідань, позивач не був обмежений у праві отримати правничу допомогу.

Отже, проведення судового засідання 06 серпня 2019 року за відсутності позивача та його представника, які були повідомлені завчасно, не є обмеженням у доступі до правосуддя та порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішення суду першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої та апеляційної інстанцій.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильних висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 13 березня 2019 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 06 серпня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький В. В. Сердюк І. М. Фаловська