Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 21.03.2021 року у справі №555/571/20

Постанова

Іменем України

13 травня 2021 року

м. Київ

справа № 555/571/20

провадження № 61-3911св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - релігійна громада Свято-Михайлівської парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) села Поліське Березнівського району Рівненської області,

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу релігійної громади Свято-Михайлівської парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) села Поліське Березнівського району Рівненської області на рішення Березнівського районного суду Рівненської області, у складі судді Собчука А. Ю., від 22 жовтня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Шимківа С. С., Боймиструка С. В., Гордійчук С. О., від 11 лютого 2021 року.

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2020 року релігійна громада Свято-Михайлівської парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) села Поліське Березнівського району Рівненської області (далі - релігійна громада) звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом зобов'язання звільнити житлове приміщення.

Позовні вимоги мотивовані тим, що релігійній громаді належить на праві приватної власності житловий будинок по АДРЕСА_1. Релігійна громада не має можливості здійснювати свої речові права щодо зазначеного житлового будинку, оскільки там зареєстровані і проживають відповідачі по справі. При цьому будь-яких правових підстав для проживання вони не мають, а добровільно звільнити жиле приміщення відмовляються.

Із урахуванням зазначеного, релігійна громада просила позов задовольнити, зобов'язати відповідачів усунути перешкоди у користуванні належним релігійній громаді Свято-Михайлівської парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) села Поліське Березнівського району Рівненської області будинком по АДРЕСА_1, шляхом зобов'язання відповідачів звільнити житлове приміщення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Березнівського районного суду Рівненської області від 22 жовтня 2020 року у задоволенні позовних вимог релігійної громади відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачі вселилися до спірного житлового будинку зі згоди попереднього власника, де проживають і зареєстровані понад 25 років, вони іншого житла не мають, їх виселення з цього будинку суперечить принципу пропорційності, порушує справедливий баланс між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. В контексті спірних правовідносин заявлені релігійною громадою матеріально-правові вимоги визнані судом першої інстанції такими, що не підлягають задоволенню.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Рівненського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року апеляційну скаргу релігійної громади Свято-Михайлівської парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) села Поліське Березнівського району Рівненської області залишено без задоволення, а рішення Березнівського районного суду Рівненської області від 22 жовтня 2020 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що районний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, враховуючи те, щовідповідачі вселилися до спірного житлового будинку зі згоди попереднього власника, проживають і зареєстровані в ньому понад 25 років, іншого житла вони не мають, втручання в їхнє право на користування житлом суперечитиме принципу пропорційності.

Апеляційний суд також зауважив, що спірні правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються житловим законодавством України. Позивач пред'явив до відповідачів позов про усунення перешкод у здійсненні права власності на нерухоме майно, керуючись при цьому нормами Цивільного кодексу України. Підстав для виселення відповідачів відповідно до положень Житлового кодексу Української РСР, які застосовуються до спірних правовідносин, позивачем наведено не було.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

09 березня 2021 року до Верховного Суду релігійна громада Свято-Михайлівської парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) села Поліське Березнівського району Рівненської області подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Березнівського районного суду Рівненської області від 22 жовтня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року і ухвалити нове судове рішення про задоволення позову у повному обсязі.

Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначив неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 761/5115/17, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 07 березня 2018 року у справі № 677/1656/15-ц, від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц, від 02 липня 2020 року у справі № 308/7081/15-ц, від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18 (пункт 1 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази та встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Заявник стверджує, що у цій справі спір виник між власником житлового будинку та відповідачем, який є його користувачем та продовжує проживати у ньому разом із членами своєї родини після свого увільнення від здійснення функцій настоятеля Свято-Михайлівського храму с. Поліське. Відповідачі не визнають право власності релігійної громади на спірний будинок, чинять перешкоди у користуванні належним їй житловим приміщенням, добровільно відмовляються його звільнити. На думку заявника, при вирішенні спору судами попередніх інстанцій застосовано норми матеріального права, які не підлягали до застосування, не захистили права власника. У спірних правовідносин права позивача, як власника житлового будинку, захищенні статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У касаційній скарзі релігійна громада також посилається на те, що оцінюючи виселення відповідачів на предмет пропорційності легітимній меті у світлі відповідних гарантій, передбачених статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, місцевий та апеляційний суди не врахували, що право позивача на звернення до суду за захистом порушеного права власника не являється формальним, має легітимну мету. У релігійної громади виникла необхідність використання житлового будинком, який є церковним майном, а не службовим житлом у розумінні ЖК Української РСР, для проживання нового настоятеля церкви.

Відповідачі не є членами сім'ї позивача, а тому на них не розповсюджуються положення статті 156 ЖК Української РСР, якою визначенні права членів сім'ї власника житлового будинку.

Заявник наголошує на тому, що при вирішенні спору судами належним чином не досліджено докази, які мають суттєве значення для правильного вирішення спору.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2021 року справу за позовом релігійної громади Свято-Михайлівської парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) села Поліське Березнівського району Рівненської області до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом зобов'язання звільнити житлове приміщення призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У поданому відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 посилається на те, що при вирішенні спору суди першої та апеляційної інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів дійшли правильного та обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Із урахуванням встановлених обставин справи, судами попередніх інстанцій правильно застосовано до спірних правовідносин положення ЖК Української РСР. Вказує, що він та члени його сім'ї проживають і зареєстровані у спірному будинку понад 25 років, іншого житла не мають.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

24 липня 1995 року згідно указу єпископа Рівненського і Острозького настоятелем Свято-Михайлівського храму с. Поліське Березнівського району Рівненської області призначено ОСОБА_1.

З часу призначення настоятелем Свято-Михайлівського храму с. Поліське ОСОБА_1 та члени його сім'ї, дружина - ОСОБА_2, діти: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 проживають у житловому будинку по АДРЕСА_1, який належав релігійній громаді Свято-Михайлівської парафії Сарненської єпархії Української православної церкви.

Факт проживання та реєстрації відповідачів за вказаною адресою підтверджується довідкою Поліської сільської ради Березнівського району Рівненської області № 7 від 19 лютого 2019 року.

В подальшому власник спірного житлового будинку змінився. Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 05 листопада 2019 року, житловий будинок АДРЕСА_1, площею 101,6 кв. м, належить Свято-Михайлівської парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви (Православна Церква України) села Поліське, форма власності приватна.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених пунктів 1, 4 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною 1 статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.

Статтею 7 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" визначено, що релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями). Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об'єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації.

Релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. Релігійні організації можуть бути обмежені у здійсненні права власності лише у випадках і в порядку, передбачених законом.

Релігійні організації мають право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом (стаття 18 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації").

Згідно частини 1 статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Відповідно до частин 1 , 2 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина 1 статті 321 ЦК України).

Частиною 1 статті 383 ЦК України визначено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.

Згідно статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини 1 статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Статтею 379 ЦК України визначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Право користування чужим майном передбачено врегульовано положеннями статей 401, 402, 403, 404, 405, 406 ЦК України.

У частині 1 статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині 1 статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Спір з приводу користування житловим приміщенням виник між власником житлового будинку - релігійною громадою Свято-Михайлівської парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) села Поліське Березнівського району Рівненської області та ОСОБА_1 (членами його сім'ї), який 24 липня 1995 року згідно указу єпископа Рівненського і Острозького був призначений настоятелем Свято-Михайлівського храму с. Поліське Березнівського району Рівненської, та з часу призначення, разом із родиною (яка з часом збільшувалася), проживав у житловому будинку по АДРЕСА_1, який належав релігійній громаді Свято-Михайлівської парафії Сарненської єпархії Української православної церкви. Усі члени родини ОСОБА_1 зареєстровані у спірному будинку, зокрема двоє малолітніх дітей (онуки ОСОБА_1).

Статтею 8 Конвенції про захист прав і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції кожній особі крім інших прав гарантовано право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у користування особою правами, зазначеними у пункті 1 цієї статті, є виправданим.

Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню.

Водночас державі надаються широкі межі розсуду, виходячи із обставин, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі "Садов'як проти України" (заява № 17365/14), пунктах 42,43 рішення Європейського суду з прав людини від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (заява № 30856/03) зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і заходи національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві (рішення від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України", заява № 39948/06, пункт 47).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом із тим, права релігійної громади, як власника житлового будинку, гарантовані статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, в якій закладено принцип мирного володіння майном.

Отже, у своїй практиці Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання справедливого балансу. Заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар внаслідок втручання у її права.

Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення, й наслідками, що настають.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частини 4 статті 10 ЦПК України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Вирішуючи спори про усунення перешкод у користуванні житловим будинком, який перебуває у приватній власності, суди з урахуванням обставин справи надають оцінку правам, гарантованим статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, пропорційності втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло з метою захисту права власності.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Подібні висновки висловлені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статті 81 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну оцінку доказам, дійшов обґрунтованого висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог. Висновки судів мотивовані тим, що відповідачі вселилися до спірного житлового приміщення зі згоди попереднього власника - релігійної громади Свято-Михайлівської парафії Сарненської єпархії Української православної церкви, безперервно проживають у будинку більше 25 років, іншого житла не мають.

Судами попередніх інстанцій, із урахуванням принципу пропорційності, з дотриманням балансу інтересів сторін спору відносно спірного житлового приміщення, зроблено обґрунтований висновок про те, що фактичне виселення всієї сім'ї разом із малолітніми дітьми із займаного будинку, яким відповідачі користувалися тривалий час, не відповідатиме потребам загальної суспільної ваги та позбавить відповідачів фундаментальних прав на збереження єдиного житла, яке вони займають на протязі 25 років.

Схожий висновок у подібних правовідносинах висловлений у постанові Верховного Суду від 07 квітня 2021 року у справі № 61-11890св20.

У касаційній скарзі релігійна громада Свято-Михайлівської парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) села Поліське Березнівського району Рівненської області посилається на те, що відповідач ОСОБА_1 з дружиною, дітьми та онуками проживав у спірному будинку, який був наданий йому як настоятелю Свято-Михайлівського храму с. Поліське, вказує, що обставини, які надавали ОСОБА_1 та членам його родини право на проживання у спірному житловому будинку, припинилися із припиненням його повноважень, як настоятеля Свято-Михайлівського храму с. Поліське та керівника релігійної організації. Релігійна громада наголошує на тому, що спірний будинок необхідний для забезпечення житлом нового настоятеля Свято-Михайлівського храму с. Поліське. Однак позивачем не надано належних доказів на підтвердження своїх доводів, а також обґрунтування такої необхідності, яка виникла на час подання позову до суду.

У відповідності до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_8 є (тимчасово уповноважений голова парафіяльної ради) керівником релігійної громади Свято-Михайлівської парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) села Поліське Березнівського району Рівненської області. У відповідності до наявної у матеріалах справи копії паспорта місце проживання ОСОБА_8 зареєстроване по АДРЕСА_3 з 29 квітня 1980 року.

За встановлених обставин, слід погодитися із висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову, виходячи з підстав заявлених позивачем вимог, враховуючи те, що відповідачі вселилися до спірного житлового будинку зі згоди релігійної громади Свято-Михайлівської парафії Сарненської єпархії Української православної церкви, проживають і зареєстровані в ньому, починаючи з 1995 року, та іншого житла не мають, а тому виселення родини відповідачів (сім осіб разом з малолітніми дітьми) із займаного житла за встановлених судами обставин слід визнати непропорційним втручанням в їхні права на повагу до приватного й сімейного життя, до житла, що покладе на них надмірний тягар.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що суди за встановлених у цій справі обставин дійшли загалом обґрунтованого висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення спору по суті, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Щодо посилання заявника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду, слід зазначити наступне.

У справі № 677/1656/15-ц про примусове виселення (постанова Верховного Суду від 07 березня 2018 року) судами встановлено, що відповідачі вселилися у спірну квартиру на підставі усного розпорядження директора СТОВ "Діброва" у 2001 році, повинні були усвідомлювати, що вони не мають документів (договору найму, ордеру тощо), які б могли підтверджувати їх право користування квартирою. Позивач пропонував відповідачу викупити спірну квартиру або звільнити її. За встановлених у вказаній справі обставин Верховний Суд дійшов висновку, що втручання у право відповідачів, які без достатньої правової підстави продовжували користуватись спірною квартирою, при тому, що власник з 2005 року категорично заперечував щодо проживання відповідачів у ній, не може вважатись непропорційним по відношенню до необхідності захисту прав власника квартири.

У справі № 308/7081/15-ц (постанова Верховного Суду від 02 липня 2020 року) позивач заявляв, що будинковолодіння по АДРЕСА_2 використовується для проживання священнослужителів Єпархії. У житловому приміщенні був зареєстрований та проживав відповідач (без членів сім'ї). Указом Патріарха Київської і Всієї Русі - України Філарета від 27 січня 2015 року № 4 відповідача звільнено від управління Закарпатською Єпархією та виключено зі складу Української православної церкви Київського патріархату. Указом № 3 від 27 січня 2015 року Єпископом Ужгородським і Закарпатським, керуючим Закарпатською Єпархією, призначено преосвященного єпископа Варсонофія (ОСОБА_9).

Відповідачкористувався домоволодінням для проживання у період здійснення функцій єпископа Ужгородського і Закарпатського (2003-2015 роки), та після його увільнення та призначення єпископом Ужгородським і Закарпатським іншої особи релігійна організація мала потребу у забезпеченні житлом новопризначеного єпископа. Відповідно до указу Митрополита Київського і Всієї України Епіфанія від 11 лютого 2019 року № 11/14 преосвященного єпископа Ужгородського і Хустського Кирила (відповідача) призначено керуючим Ужгородською єпархією Української православної Церкви (Православної церкви України), де він може бути забезпечений житлом.

У справах № 595/1271/16-ц та № 182/7347/18 вирішено спори, які виникли між фізичними особами з приводу користування житловим приміщенням, а встановлені судами обставини (виселення членів сім'ї колишнього власника житла та осіб, які тимчасово проживали у будинку під час перебування власника житла за кордоном) не можна вважати подібними з обставинами, встановленим у цій справі.

Із урахуванням зазначеного слід дійти висновку, що посилання касаційної скарги на неврахування судами висновків щодо застосування норм матеріального й процесуального права у подібних правовідносинах, викладених у постановах суду касаційної інстанції, є необґрунтованими, а висновки судів не суперечать висновкам, висловленим Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 04 вересня 2019 року у справі № 761/5115/17, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, а також Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду у постановах від 07 березня 2018 року у справі № 677/1656/15-ц, від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц, від 02 липня 2020 року у справі № 308/7081/15-ц, від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18.

За змістом статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статті 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина 2 статті 410 ЦПК України).

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу релігійної громади Свято-Михайлівської парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) села Поліське Березнівського району Рівненської області залишити без задоволення.

Рішення Березнівського районного суду Рівненської області від 22 жовтня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников Судді О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В.

Шипович