Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 02.02.2020 року у справі №336/2251/19

Постанова

Іменем України

25 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 336/2251/19

провадження № 61-1754св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Погрібного С. О., Яремка В. В.,учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на постанову Запорізького апеляційного суду від 17 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Полякова О. З., Крилової О. В., Кухаря С. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на майно в порядку спадкування за законом.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що він є сином ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які з 19 листопада 1971 року перебували у шлюбі. За цей час вони виплатили повністю пайовий внесок за квартиру за адресою: АДРЕСА_1.03 червня 1998 року ОСОБА_4 видано свідоцтво № НОМЕР_1 про право власності на вказану квартиру, право власності зареєстровано в Орендному підприємстві Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації за реєстровим № 35857 у реєстрову книгу № 215.

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5, яка на момент смерті мешкала та була зареєстрована за вказаною адресою з позивачем та його батьком ОСОБА_4, які фактично прийняли спадщину за померлою, оскільки заповіт нею складено не було.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_4. На момент смерті він також мешкав та був зареєстрований за вказаною адресою разом із позивачем. Після його смерті відкрилася спадщина за законом, яку, звернувшись у встановлений законом строк до нотаріуса із заявами про прийняття спадщини, прийняли позивач та відповідач ОСОБА_2 (син спадкодавця від попереднього шлюбу).

Проте постановою нотаріуса від 05 квітня 2019 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті матері ОСОБА_5 на 1/4 частки квартири через відсутність документів, які підтверджують реєстрацію права власності спадкодавця на спадкове майно.

У зв'язку з наведеним, посилаючись на неможливість захистити свої майнові права як спадкоємця в інший, позасудовий, спосіб, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності на 1/4 частки квартири АДРЕСА_2 в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_5.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 15 жовтня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частки квартири АДРЕСА_2 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у розмірі 768,40 грн.

Встановивши, що за відсутності спору між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про розмір їх часток, домовленості між ними щодо іншого розміру їх часток, суд першої інстанції дійшов висновку, що частки подружжя є рівними, по 1/2 частки у кожного, оскільки ОСОБА_4 набув право власності на спірне майно під час зареєстрованого шлюбу із ОСОБА_5. Отже, після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 відкрилася спадщина за законом, до складу якої входить 1/2 частки спірної квартири.

З урахуванням наявності постанови нотаріуса про відмову видати ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину після смерті ОСОБА_5 на 1/2 частки, що належала ОСОБА_5 у спільній сумісній власності, суд першої інстанції вважав за можливе визнати за позивачем право власності на 1/4 частки спірної квартири.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 17 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 15 жовтня 2019 року скасовано, прийнято нову постанову, за якою позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на майно в порядку спадкування за законом залишено без задоволення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1 152,60 грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції виходив з того, що умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об'єкти нерухомості, в тому числі на житлове приміщення, житловий будинок, інші споруди, є набуття самим спадкодавцем зазначеного права у встановленому законодавством України порядку, адже відповідно до статті 1218 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Нерухоме майно, право власності на яке не виникло у спадкодавця, не може бути включено до спадкової маси, оскільки відповідна державна реєстрація не проведена.

У матеріалах справи міститься інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотеки, Єдиного реєстру заборони відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, в якій зазначено про відсутність у ОСОБА_5 прав власності на нерухоме майно, на що суд першої інстанції уваги не звернув та що призвело до помилкового висновку про задоволення позовних вимог.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У січні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 засобами поштового зв'язку звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Запорізького апеляційного суду від 17 грудня 2019 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції. В касаційній скарзі зазначила клопотання про розгляд справи за її участю.

У касаційній скарзі заявник вказує на те, що:? апеляційний суд дійшов суперечливих висновків, оскільки, з одного боку, зазначив, що ОСОБА_5 не набула право власності на частку в спірній квартирі у зв'язку з тим, що не здійснила державну реєстрацію свого права, а, з іншого боку, зазначив, що виникнення права власності на будинки, споруди не залежало від державної реєстрації до часу набрання чинності ЦК України та Законом України від 01 липня 2004 року "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"; ? належність спірної квартири померлим ОСОБА_5 та ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності відповідачем визнається; ? станом на 03 червня 1998 року чинним законодавством України не було передбачено державної реєстрації права власності, оформлення права на нерухоме майно відбувалось відповідно до Правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб, затверджених наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13 грудня 1995 року № 56. Нормативні документи, зазначені в оскаржуваній постанові, не регулювали виникнення прав на спірну квартиру в зв'язку з тим, що один з них на час виникнення спірних правовідносин (03 червня 1998 року) вже втратив чинність, а інший ще на набрав чинності; ? апеляційний суд не звернув увагу на норму частини 3 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"; ? на момент смерті ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, відповідно до положень частини 1 статті 15 та статті 16 Закону України від 07 лютого 1991 року "Про власність" та статей 22,28 Кодексу про шлюб та сім'ю України (чинних на момент проведення повної сплати подружжям пайового внеску) спірна квартира належала їй та ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності, і право спільної сумісної власності ОСОБА_5 було дійсним. У свою чергу позивач та ОСОБА_4 прийняли спадщину після ОСОБА_5 та її частку в спірній квартирі.

У березні 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6, в якому, посилаючись на її необґрунтованість, просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін, оскільки вона є законною.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 24 лютого 2020 року (з урахуванням ухвали Верховного Суду від 30 січня 2020 року про надання строку для усунення недоліків) відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи № 336/2251/19 із Шевченківського районного суду м. Запоріжжя та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У березні 2020 року матеріали справи № 336/2251/19 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 13 листопада 2020 року відмовлено в задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 про розгляд справи за її участю та справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

За таких обставин розгляд касаційної скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6, поданої у січні 2020 року, здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на дату подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною 1 статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на дату подання касаційної скарги) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач ОСОБА_1 є рідним сином спадкодавців ОСОБА_5 та ОСОБА_4. Відповідач ОСОБА_2 є рідним сином ОСОБА_4 від попереднього шлюбу з ОСОБА_7

19 листопада 1971 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 уклали шлюб, зареєстрований Заводським районним бюро РАЦС м. Запоріжжя за актовим записом № 490, після реєстрації шлюбу прізвище чоловіка - ОСОБА_8, дружини - ОСОБА_9.

21 листопада 1979 року Виконавчим комітетом Запорізької міської ради народних депутатів Левітану М. Б., склад сім'ї якого складає три особи, виданий ордер № 918 серії А-ІV ЖСК на право вселення у квартиру АДРЕСА_2.

22 квітня 1998 року головою Шевченківської районної ради м. Запоріжжя видано розпорядження № 422-р про оформлення права приватної власності на квартиру АДРЕСА_3 за ОСОБА_4.

На підставі вищезазначеного розпорядження 22 квітня 1998 року Запорізьким міськжитлоуправлінням ОСОБА_4 видано свідоцтво № НОМЕР_1 про право приватної власності на вказану квартиру, право власності зареєстровано Запорізьким міжміським бюро технічної інвентаризації 03 червня 1998 року.

Згідно з довідкою ЖБК № 248 "Кристал-9" від 02 квітня 2002 року ОСОБА_4 є членом ЖБК № 248 "Кристал-9" та йому належить на праві приватної власності трикімнатна квартира АДРЕСА_2. Вартість квартири у сумі 9 754,19 карбованців виплачена повністю в 1992 році.

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_4.

Після смерті ОСОБА_4 відповідач ОСОБА_2 звернувся до приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Кияниці Н. В. із заявою про прийняття спадщини за законом, де заведена спадкова справа № 58/2018 до майна померлого ОСОБА_4. У заяві про прийняття спадщини ОСОБА_2 вказав, що до її складу входить все рухоме та нерухоме майно, яке належало спадкодавцю.

Відповідно до повідомлення нотаріуса від 24 квітня 2019 року видача ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину на спірну квартиру після смерті ОСОБА_4 зупинена, оскільки квартира в цілому зареєстрована на праві власності за ОСОБА_4, наразі іншим спадкоємцем ОСОБА_1 поданий позов у цій справі про спадкування частки цієї ж квартири після смерті ОСОБА_5, до вирішення цієї справи судом визначення складу спадкового майна після смерті ОСОБА_4 неможливо.

Із матеріалів спадкової справи № 5/2019 до майна померлої ОСОБА_5 встановлено, що вона заведена приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Кияницею Н. В. 17 січня 2019 року за заявою ОСОБА_1.

Постановою приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Кияниці Н. В. від 05 квітня 2019 року відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_5 на 1/4 частки спірної квартири з тих підстав, що нотаріусу не подані документи, необхідні для вчинення нотаріальних дій, а саме відсутній документ, який підтверджує реєстрацію права власності померлої ОСОБА_5 на вказане майно.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотеки, Єдиного реєстру заборони відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 05 квітня 2019 року відсутні відомості про відповідну реєстрацію нерухомого майна за адресою: квартира АДРЕСА_2.

Відповідач ОСОБА_2 є особою з інвалідністю другої групи.

Нормативно-правове обґрунтування

Щодо права власності спадкодавців на спірну квартиру

Відповідно до частин 1 , 3 статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Згідно з положеннями статті 112 ЦК Української РСР (який діяв на час набуття ОСОБА_4 прав на спірну квартиру) майно може належати на праві спільної власності двом або кільком громадянам.

У пункті 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 "Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів" роз'яснено, що за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина 1 статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права й обов'язки визначаються на підставах, передбачених СК України.

Відповідно до частини першої статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України) (втратив чинність з 01 січня 2004 року, діяв під час повної сплати вартості квартири в 1992 році та оформлення свідоцтва на право власності на квартиру на ім'я ОСОБА_4 в 1998 році) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

У свою чергу частиною першою статті 28 КпШС України визначено, що в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Аналогічно згідно з частиною 1 статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Частинами 1 та 3 статті 15 Закону України "Про власність" (діяв під час повної сплати вартості квартири в 1992 році та оформлення свідоцтва на право власності на квартиру на ім'я ОСОБА_4 в 1998 році) визначено, що член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно.

Статтею 16 Закону України "Про власність" встановлено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності.

Здійснення ними цього права регулюється Статтею 16 Закону України "Про власність" і КпШС України.

У підпункті "б" пункту 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" судам роз'яснено, що при вирішенні спорів про право власності на жилий будинок, на квартиру в житлово-будівельному або житловому кооперативі, на інші будівлі судам слід виходити з роз'яснень, які дані Пленумом Верховного Суду України у прийнятих ним постановах з цих питань. Крім цього, слід враховувати, що при повному внесенні пайових внесків за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані члену житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, у особи, яка має право на частку в пайових внесках, виникає право власності на відповідну частку квартири, дачі, гаража чи іншої будівлі.

У пунктах 6, 6-1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 вересня 1987 року № 9 "Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи" судам роз'яснено, що при розгляді спорів про поділ квартири між подружжям, яке розлучилося, слід керуватися статтею 146 ЖК УРСР, статтею 15 Закону України "Про власність", пунктом 43 Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 30 квітня 1985 року № 186, і статтями 22,24,28,29 КпШС України, ураховуючи зокрема таке: пай, внесений подружжям в житлово-будівельному кооперативі у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів, а також за рахунок коштів, подарованих подружжю або одержаних ним у позичку, та після повної сплати пайового внеску - квартира, є їхнім спільним майном і підлягає поділу на загальних підставах.

Згідно з пунктом 1.4 Правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб, затверджених наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13 грудня 1995 року № 56, що діяли на дату оформлення свідоцтва на право власності на квартиру на ім'я ОСОБА_4 в квітні 1998 року та здійснення органом бюро технічної інвентаризації реєстраційного напису 03 червня 1998 року (втратили чинність 06 серпня 2012 року на підставі наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 02 липня 2012 року № 327) державну реєстрацію об'єктів нерухомого майна здійснюють державні підприємства - бюро технічної інвентаризації місцевих органів державної виконавчої влади на підставі відповідних правовстановлюючих документів (додаток № 1), за рахунок коштів власників нерухомого майна.

Відповідно до частини 3 статті 3 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.

Щодо спадкування

Відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила Цивільного кодексу Української РСР, у тому числі щодо прийняття спадщини та кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК України і строк на її прийняття не закінчився до 01 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються ЦК України.

Обидва спадкодавці - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - померли після 01 січня 2004 року, отже, спірні відносини щодо спадкування майна, що залишилось після їх смерті, регулюються ЦК України.

Відповідно до положень статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно зі статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини, що передбачено частиною 1 статті 1222 ЦК України.

За змістом статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статті 1223 ЦК України.

Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Стаття 1258 ЦК України регулює черговість спадкування за законом, зокрема спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених Стаття 1258 ЦК України.

Статті 1261 1262 1263 1264 1265 ЦК України визначають коло осіб, що входять до першої, другої, третьої, четвертої та п'ятої черг спадкоємців за законом.

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).

За змістом статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статті 1268 ЦК України, він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Згідно з частиною 1 статті 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого частиною 1 статті 1270 ЦК України, що передбачено частиною 1 статті 1273 ЦК України. Відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною (частина 5 статті 1273 ЦК України). Відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, встановленого для її прийняття (частина 6 статті 1273 ЦК України).

Частиною 1 статті 1296 ЦК України встановлено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина 3 статті 1296 ЦК України).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Суд першої інстанції, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, врахувавши факт набуття спадкодавцем ОСОБА_4 права власності на спірну квартиру під час зареєстрованого шлюбу із ОСОБА_5, те, що шлюбний договір між ними не укладався та відсутність спору між померлими ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про розмір їх часток у спільній сумісній власності, дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя та розмір їх часток у праві власності на неї є рівним, тобто по 1/2 частки у кожного.

Отже, як правильно зазначив суд першої інстанції, ІНФОРМАЦІЯ_1, коли померла ОСОБА_5, відкрилася спадщина за законом, до складу якої ввійшла 1/2 частки спірної квартири. Спадщину прийняли спадкоємці ОСОБА_5 першої черги за законом - чоловік ОСОБА_4 та син ОСОБА_1, які проживали та були зареєстровані разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, кожен із них успадкував 1/2 частки від спадкового майна ОСОБА_5, до складу якого входила 1/2 частки спірної квартири, тобто по 1/4 частки квартири кожен.

Колегія суддів також погоджується із висновком суду першої інстанції, що постанова нотаріуса про відмову видати позивачу свідоцтво про право на спадщину після смерті ОСОБА_5 на частку, що належала спадкодавцю у спільній сумісній власності, якою завершена процедура нотаріального розгляду заяви про це, перешкоджає позивачу захистити свої спадкові права в позасудовий спосіб і є підставою для визнання за ним права власності на успадковану частку у спадщині після смерті матері, що відповідає приписам статті 16 ЦК України про право на захист особою свого цивільного права шляхом визнання за ним права власності на майно.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи правильне по суті рішення суду першої інстанції, зазначеного не врахував, не надав належної оцінки доводам позивача, відмовивши у його позові з підстав відсутності державної реєстрації спадкового майна та відсутності права власності у спадкодавця, з чим не можна погодитися, оскільки апеляційний суд не врахував норму частини 3 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", а матеріали справи містять підтвердження, що право власності на спірну квартиру було 03 червня 1998 року зареєстровано органом бюро технічної інвентаризації, що відповідає чинним на той час Правилам державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженим наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13 грудня 1995 року № 56.

Посилання апеляційного суду на Інструкцію про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджену заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року, не можуть бути прийняті, оскільки згідно з пунктом 1 цієї Інструкції об'єктами, що підлягають реєстрації, відповідно до її положень є будинки та домоволодіння з окремим порядковим номером по вулиці, провулку, площі, натомість спірним спадковим майном у справі, що переглядається в касаційному порядку, є квартира.

Окрім цього, як зазначена вище Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР (втратила чинність на підставі Наказу Держжитлокомунгоспу від 13 грудня 1995 року № 56), так і Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року № 7/5 і зареєстроване в Міністерстві юстиції України 18 лютого 2002 року за № 157/6445, на яке також посилається апеляційний суд, не діяли на час оформлення свідоцтва на право власності на квартиру на ім'я ОСОБА_4 в квітні 1998 року та здійснення органом бюро технічної інвентаризації реєстраційного напису 03 червня 1998 року, а отже, спірні правовідносини вони не регулюють.

Згідно з частинами 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, доводи касаційної скарги знайшли своє підтвердження, а оскаржувана постанова апеляційного суду зазначеним вимогам не відповідає.

Відповідно до статті 413 ЦПК України (у редакції, чинній на дату подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Колегія суддів вважає, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі статтями 76 77 78 79 80 81 89 ЦПК України, рішення суду першої інстанції ухвалено відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права, а тому це рішення відповідно до статті 413 ЦПК України (у редакції, чинній на дату подання касаційної скарги) щодо суті спору необхідно залишити в силі, а постанову апеляційного суду - скасувати.

Водночас колегія суддів зважає на наведені у відзиві на касаційну скаргу доводи щодо неправильного стягнення з відповідача судового збору та вважає, що рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат підлягає зміні.

Відповідно до пункту 9 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю звільняються від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях.

Матеріали справи містять підтвердження, що відповідач ОСОБА_2 має інвалідність ІІ групи загального захворювання (надані до суду апеляційної інстанції копії довідки МСЕК від 14 листопада 2018 року та пенсійного посвідчення, виданого 28 листопада 2018 року, терміном дії "довічно": а. с. 135).

Порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу. Стадії цивільного процесу об'єднані єдиним завданням - справедливим розглядом і вирішенням цивільних справ з метою захисту порушеного права.

Відповідно до частини 6 статті 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, рішення суду першої інстанції про стягнення з ОСОБА_2, який звільнений від сплати судового збору, на користь ОСОБА_1 витрат зі сплати судового збору у розмірі 768,40 грн належить змінити, оскільки такі витрати підлягають відшкодуванню за рахунок держави.

Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат на підставі статті 412 ЦПК України (у редакції, чинній на дату подання касаційної скарги), підлягає зміні: судові витрати, понесені позивачем ОСОБА_1 за подачу позовної заяви у розмірі 768,40
грн підлягають компенсації за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Окрім цього, понесені позивачем витрати за подачу касаційної скарги у розмірі 2
000,08 грн також компенсуються за рахунок держави з огляду на норму статті 416 ЦПК України, згідно з якою постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема із розподілу судових витрат, висновок щодо суті касаційної скарги та скасування постанови апеляційного суду, беручи до уваги те, що позивач як інвалід ІІ групи звільнений від сплати судового збору.

Керуючись статтями 141 400 409 412 413 416 ЦПК України (у редакції, чинній на дату подання касаційної скарги), Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задовольнити частково.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 17 грудня 2019 року скасувати, рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 15 жовтня 2019 року змінити в частині розподілу судових витрат.

Витрати ОСОБА_1 зі сплати судового збору у розмірі 768,40 грн компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

В іншій частині рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 15 жовтня 2019 року залишити без змін.

Судові витрати, понесені ОСОБА_1 за подачу касаційної скарги в розмірі 2 000,08
грн, компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В.

Яремко