Історія справи

Постанова КЦС ВП від 16.11.2022 року у справі №135/90/21

Постанова

Іменем України

16 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 135/90/21

провадження № 61-19170св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Головне управління Національної поліції у Вінницькій області, Вінницька обласна прокуратура, Державна казначейська служба України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника керівника Вінницької обласної прокуратури на рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 17 червня 2021 року, ухвалене у складі судді Корнієнка О. М., додаткове рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 16 липня 2021 року, ухвалене у складі судді Корнієнка О. М., та постанову Вінницького апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Ковальчука О. В., Стадника І. М., Якименко М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції у Вінницькій області (далі - ГУ НП у Вінницькій області), Вінницької обласної прокуратури, Державної казначейської служби України (далі - ДКС України) про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду.

Позовні вимоги мотивував тим, що 25 грудня 2015 року о 22:00 годині його було затримано працівниками поліції в с. Нова Ободівка Тростянецького району Вінницької області за начебто незаконне придбання та зберігання наркотичних засобів без мети збуту, вчинені особою, яка раніше вчинила злочин, передбачений статтею 307 КК України. Після проведення слідчих дій його відпустили. 26 грудня 2015 року за цим фактом внесено відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань № 12015020300000435 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 309 КК України. Згідно з протоколом затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, на підставі ухвали слідчого судді 04 березня 2016 року о 09:00 годин він був затриманий. Ухвалою слідчого судді Тростянецького районного суду Вінницької області від 04 березня 2016 року до нього застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Ухвалою Тростянецького районного суду Вінницької області від 26 квітня 2016 року у справі № 147/474/16-к змінено запобіжний захід з тримання під вартою на домашній арешт з використанням електронних засобів контролю, який неодноразово продовжувався.

Вказував, що вироком Тростянецького районного суду Вінницької області від 07 листопада 2016 року його було визнано винним у скоєнні злочину, передбаченого частиною другою статті 309 КК України та призначено остаточне покарання у виді чотирьох років чотирьох місяців позбавлення волі.

Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 16 березня 2017 року вирок Тростянецького районного суду Вінницької області від 07 листопада 2016 року скасовано у зв`язку з істотним порушенням вимог кримінально-процесуального законодавства. Кримінальне провадження повернуто до Тростянецького районного суду Вінницької області для призначення нового судового розгляду.

Вироком Ладижинського міського суду Вінницької області від 15 травня 2018 року у справі № 147/474/16-к, який ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 05 жовтня 2018 року залишено без змін, визнано його невинуватим у пред`явленому обвинуваченні у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 309 КК України, та виправдано.

Позивач вказував, що протягом 2 років 9 місяців 10 днів він незаконно перебував під слідством та судом, і зокрема 54 дні перебував під вартою.

Позивач зазначає, що до затримання він займався особистим кустарно-ремісничим промислом в сільському господарстві, побутовим обслуговуванням населення та іншими видами діяльності, основаними виключно на особистій праці та отримував доходи не менше середньої заробітної плати у Вінницькій області, чим забезпечував потреби сім`ї.

За таких обставин, як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги на позивача має розповсюджуватися середня місячна заробітна плата, визначена законодавством, яка виходячи із загальновідомих та загальнодоступних відомостей офіційних даних Держстату України по середній заробітній платі у Вінницькій області складала 3 406,92 грн.

Крім того, позивач зазначав, що протиправними діями по відношенню до нього держава Україна в особі відповідачів у справі спричинила йому душевні страждання, зокрема, він був незаконно затриманий; утримувався під вартою, внаслідок чого був ізольований від суспільства, що є надзвичайною мірою впливу на його життя; був обмежений у вільному виборі місця знаходження та поведінки, оскільки відносно нього було застосовано домашній арешт; позбавлений роботи та можливості заробляти на життя, утримувати своїх неповнолітніх дітей.

Пославшись на викладене та на те, що після закриття кримінального провадження для позивача продовжували існувати негативні наслідки, враховуючи характер і обсяг страждань, яких він зазнав, можливість відновлення немайнових втрат та їх тривалість, тяжкість вимушених змін у життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і саму можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі, позивач вказував, що йому було завдано (немайнову (моральну) шкоду.

ОСОБА_1 просив суд стягнути з Державної казначейської служби України на його користь завдану матеріальну шкоду (втрачений заробіток, грошове забезпечення) у сумі 113 450,44 грн, інфляційні витрати у розмірі 40 649,14 грн та немайнову (моральну) шкоду у розмірі 500 000 грн.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Ладижинського міського суду Вінницької області від 17 червня 2021 року позовні вимоги задоволено частково, стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 250 000 грн грошової компенсації немайнової (моральної) шкоди, у задоволені решти позовних вимог відмовлено.

Частково задовольняючи позов про відшкодування немайнової (моральної) шкоди, суд першої інстанції врахував час перебування позивача під слідством та судом 2 роки 8 місяців 6 днів (32 місяці 6 днів або 32,2 місяці), суд дійшов висновку про те, що розмір моральної шкоди, спричиненої позивачу, з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати з 01 січня 2021 року, не може бути меншим 193 200 грн (32,2 х 6 000 = 193 200).

Отже, розмір компенсації моральної шкоди, завданої позивачу не може бути менший 193 200 грн, однак, зважаючи на обставини, на які посилався позивач у позовній заяві та його представник у судовому засіданні, у тому числі свідчення свідка; ступінь та глибину душевних страждань позивача, завдану незаконним засудженням; обранням щодо нього запобіжних заходів, зокрема, перебування 54 дні під вартою, тривалого часу перебування під цілодобовим домашнім арештом, що свідчить про обмеження у праві пересування, заробітків, тощо; період перебування під слідством та судом протягом 2 років 8 місяців 6 днів; незаконного затримання та обшуку 25 грудня 2015 року, те, що сам факт притягнення особи до кримінальної відповідальності та обвинувальний вирок суду - є значною психологічною травмою, зважаючи на реальний строк покарання, призначеного судом за вироком від 07 листопада 2016 року, який хоча і був у подальшому скасований апеляційним судом, однак сам по собі підтверджує факт переживання особи за своє майбутнє; істотність і характер вимушених змін у його житті і стосунках, яких він зазнав у зв`язку із тривалим кримінальним провадженням; характер моральних страждань, керуючись принципами розумності, виваженості і справедливості, суд вважав, що розмір компенсації за спричинену позивачу моральну шкоду необхідно визначити в сумі 250 000 грн.

Разом з тим, суд вважав, що вказаний розмір компенсації не може бути більшим ніж той, який визначений судом, зважаючи, зокрема, на те, що розмір встановленого судом відшкодування не повинен слугувати засобом для збагачення особи, а є саме виразом грошової компенсації за завдану моральну шкоду.

Відмовляючи у задоволенні позову у частині стягнення втраченого заробітку та інфляційних витрат, суд першої інстанції виходив з такого, що до затримання та під час перебування під слідством та судом позивач не був офіційно працевлаштований, про що зазначено і в позовній заяві. Самі по собі доводи позивача про те, що він займався кустарно-ремісничим промислом в сільському господарстві не свідчать про постійний характер його зайняття та про реальність втрачених ним доходів та їх розмір. На момент затримання та застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою ОСОБА_1 не працював, від роботи (посади) не відсторонявся, тому суд дійшов висновку про відсутність підстав для відшкодування йому втраченого заробітку.

Враховуючи недоведеність позовної вимоги про стягнення матеріальної шкоди (втраченого заробітку) та відмови в задоволенні цієї вимоги, не підлягає задоволенню і позовна вимога про відшкодування інфляційних втрат, що є похідною вимогою від відшкодування матеріальної шкоди.

Додатковим рішенням Ладижинського міського суду Вінницької області від 16 липня 2021 року стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 5 733 грн в рахунок відшкодування витрат, пов`язаних з розглядом справи, у задоволенні решти вимог відмовлено.

Частково задовольняючи заяву про відшкодування судових витрат, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 звернувся до суду з клопотанням про стягнення судових витрат у розмірі 60 259,80 грн. На підтвердження понесених ним витрат до клопотання додав: копію додатку № 1 до договору від 20 вересня 2019 року б/н; копію додатку № 2 до договору від 20 вересня 2019 року б/н; розрахунок суми витрат, які сторона понесла у зв`язку із розглядом справи, в тому числі і витрати на професійну правничу допомогу; акт приймання-передачі наданих послуг за договором про надання правової допомоги від 20 вересня 2019 року, та додаткової угоди № 1 до договору від 20 вересня 2019 року б/н; копію квитанції прибуткового касового ордеру від 04 жовтня 2020 року б/е; копію квитанції від 17 червня 2021 року.

Суд першої інстанції вказав, що згідно з пунктом 1 додатку до договору від 20 вересня 2019 року, сторони погодили, що за надану правову допомогу клієнт сплачує адвокату гонорар у розмірі 50 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, за годину участі в судовому засіданні, під час окремих дій поза межами судового засідання тощо. Разом з тим, вказуючи на дату надання правової послуги 20 вересня 2019 року та розрахунку вартості послуги, в розрахунку витрат використовується для обрахування вартості розмір прожиткового мінімуму 2 270 грн. Тоді як з 1 січня 2019 року прожитковий мінімум для працездатних осіб визначено у розмірі 1 921 грн.

Суд встановив, що у наданому позивачем розрахунку невірно обраховано і надання правової послуги з 16 листопада 2020 року по 19 листопада 2020 року та послуги за 15 грудня 2020 року по 16 грудня 2020 року, оскільки розрахунок позивачем проведено виходячи із суми 2 197 грн та 2 270 грн відповідно, оскільки з 1 січня 2020 року прожитковий мінімум для працездатних осіб було визначено у розмірі 2 102 грн.

Крім того, суд вважав недостатньо обґрунтованими та завищеними вартість деяких витрат на послуги адвоката, вказані позивачем у розрахунку. Зокрема, окрім того, що невірно розрахованою, завищеною, на думку суду, вказана вартість витрат: 8 788 грн за вивчення та правовий аналіз матеріалів справи, вивчення судової практики; 10 215 грн за складання позовної заяви. При цьому підлягає врахуванню, що адвокат Новак Д. М. здійснював захист інтересів ОСОБА_1 у кримінальному провадженні, в якому було виправдано останнього. Відтак, адвокат був достеменно ознайомлений із усіма процесуальними документами, винесеними судом по кримінальному провадженню.

Окрім того, недостатньо обґрунтованою та завищеною є вартість вказаних в розрахунку витрат, зокрема: 567,5 грн за написання заяви про виклик свідка; 454 грн за попередній розрахунок судових витрат; 567,5 грн за клопотання про стягнення судових витрат; 1 135 грн за клопотання про проведення відеоконференції; 3 405 грн за відповідь на відзив ГУНП у Вінницькій області; 3 405 грн за відповідь на відзив ДКС України.

Неправильно розраховано і вартість витрат, пов`язаних з участю в судових засіданнях адвоката, зокрема, в розрахунку вказано, що за 17 червня 2021 року адвокатом витрачено 1 год за ціною 1 135 грн/год, однак вартість зазначена 1 702,5 грн.

Судом встановлено, що представник позивача поніс витрати, пов`язані із проїздом до суду для участі в судовому засіданні, оскільки він не проживає в м. Ладижин. Проте, вказаний у розрахунку розмір таких витрат 707,3 грн є недостатньо обґрунтованим, враховуючи, зокрема, відстань між м. Ладижин та м. Тульчин, яка складає біля 35 км, а також недоведеністю того, що надана квитанція на купівлю газу скрапленого свідчить, що все паливо 45,34 л (а відповідно і його вартість 707,3 грн) було витрачено на дорогу з м. Тульчин до м. Ладижин, зважаючи, зокрема, і на місце заправки - м. Вінниця.

Відтак, необхідними і розумними у цій справі витратами на правову допомогу, які понесено позивачем, зокрема, і за проїзд представника до суду, суд вважав витрати у розмірі 15 000 грн.

Матеріалами справи підтверджується, що позивач просив стягнути на його користь кошти в сумі 654 099,58 грн. Позовні вимоги задоволено частково на суму 250 000 грн, що становить 38,22% від заявленої суми позову.

За таких обставин відповідач повинен відшкодувати 38,22% розумного розміру судових витрат, понесених позивачем пропорційно до частини задоволених позовних вимог. Тобто на користь позивача має бути стягнуто 5 733 грн судових витрат.

Відмовляючи у задоволенні вимог про стягнення «гонорару успіху» адвоката у розмірі 25 000 грн, суд вважав, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема, у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату «гонорару успіху». Станом на час прийняття рішення за клопотанням про розподіл судових витрат не набрало законної сили рішення Ладижинського міського суду від 17 червня 2021 року у цій справі, ОСОБА_1 не довів, що отримав на свій розрахунковий рахунок стягнуту суму, тому підстав для стягнення 10 % умовного «гонорару успіху» у суду немає.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_1 , ДКС України, Вінницької обласної прокуратури залишено без задоволення, а рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 17 червня 2021 року та додаткове рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 16 липня 2021 року - без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції врахував час перебування позивача під слідством та судом, обсяг моральної шкоди, завданої внаслідок такого перебування та в результаті ухвалення судом виправдувального вироку за недоведеністю, що в діянні ОСОБА_1 є склад кримінального правопорушення, апеляційний суд вважав обґрунтованими висновки суду першої інстанції про те, що керуючись принципами розумності, виваженості і справедливості, розмір компенсації за спричинену позивачу моральну шкоду необхідно визначити в сумі 250 000 грн.

Крім того, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для стягнення на користь ОСОБА_1 матеріальної шкоди (втрачений заробіток) та інфляційних втрат, оскільки на час затримання та застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою він не працював, від роботи (посади) не відсторонявся, а після заміни запобіжного заходу, він і надалі міг займатись власним господарством, ремонтувати техніку вдома, тобто частково займатись тією діяльністю, якою, згідно позовної заяви, займався раніше.

Залишаючи без змін додаткове рішення, суд апеляційної інстанції відхилив доводи апеляційної скарги Вінницької обласної прокуратури щодо скасування додаткового рішення, вказавши, що вони не містять клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, посилання на недоведеність розміру таких витрат або на неспівмірність розміру витрат, пов`язаних з розглядом справи, визначених судом першої інстанції.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

22 листопада 2021 року перший заступник керівника Вінницької обласної прокуратури В. Гайворон подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 17 червня 2021 року, додаткове рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 16 липня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року (надійшла до суду 26 листопада 2021 року), у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення в частині задоволення позовних вимог та ухвалити нове про відмову у задоволення позову.

Рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції у частині відмови у задоволенні позову про стягнення матеріальної шкоди (втрачений заробіток) та інфляційних витрат, позивачем не оскаржуються, тому в силу вимог статті 400 ЦПК України у касаційному порядку не переглядаються.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

29 листопада 2021 року ухвалою Верховного Суду касаційну скаргу залишено без року, надано час на усунення недоліків.

22 грудня 2021 року ухвалою Верховного Суду, відкрито касаційне провадження, витребувано справу із Ладижинського міського суду Вінницької області.

У січні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

07 листопада 2022 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до судового розгляду у складі п`яти суддів.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права та допустив порушення норм процесуального права, оскільки визнав встановленими обставини, які не були доведені у судовому засіданні належними доказами. Суд апеляційної інстанції цих порушень не усунув.

Заявник стверджує, що за відсутності факту незаконності дій органів досудового розслідування, прокуратури і суду, лише факт постановлення судом виправдувального вироку за недоведеністю наявності в діях обвинувачуваного складу кримінального правопорушення, через визнання ряду доказів недопустимими, не є підставою для відшкодування моральної шкоди на підставі статті 1176 ЦК України, Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури та суду.

Позивач не надав доказів завдання йому немайнової (моральної) шкоди.

Не погоджується із визначеним судом розміром відшкодування немайнової (моральної) шкоди, який на 30% перевищує мінімальний розмір компенсації.

Вважає, що судами міжнародне законодавство застосовано нерелевантно або не в повному обсязі, зокрема частина п`ята статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 56 Конституції України.

Заявник зазначає, що оскільки прокуратурою оскаржується рішення суду першої інстанції по суті спору, то скасуванню підлягає і додаткове рішення суду першої інстанції, яким частково задоволено вимоги про відшкодування витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу

У січні 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Новак Д. М. подав до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 17 червня 2021 року, додаткове рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 16 липня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року - без змін, як такі, що ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права. Просив стягнути витрати на правову допомогу, понесені у суді касаційної інстанції.

У січні 2022 року ГУ НП у Вінницькій області подало до Верховного Суду відзив, у якому просило задовольнити касаційну скаргу, скасувати рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 17 червня 2021 року, додаткове рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 16 липня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року, як такі, що ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушеннями норм процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Згідно з протоколом огляду місця події від 25 грудня 2015 року ОСОБА_1 у цей день о 22:00 годині був затриманий працівниками поліції в с. Нова Ободівка Тростянецького району Вінницької області та в ході проведення огляду місця події було проведено його обшук, підставою якого було повідомлення по телефону «102» до Тростянецького ВП ГУНП у Вінницькій області про те, що невідома особа здійснила постріл із пневматичної зброї в чоловіка заявниці.

26 грудня 2015 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань № 12015020300000435 внесено відомості за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 309 КК України, за фактом виявлення та вилучення в ОСОБА_1 паперового згортку із речовиною, схожою на наркотичну.

29 січня 2016 року ОСОБА_1 було вручено повідомлення про підозру у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 309 КК України, що підтверджується, зокрема, мотивувальною частиною ухвали слідчого судді Тростянецького районного суду Вінницької області від 26 лютого 2016 року у справі № 147/320/16-к, постановленій у кримінальному провадженні № 12015020300000435 від 26 грудня 2015 року. Вказаною ухвалою було надано дозвіл на затримання ОСОБА_1 з метою його приводу для розгляду клопотання про тримання під вартою.

04 березня 2016 року ухвалою слідчого судді Тростянецького районного суду Вінницької області до ОСОБА_1 було застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком 60 днів. Строк тримання під вартою рахувати з 04 березня 2016 року по 02 травня 2016 року.

26 квітня 2016 року ухвалою Тростянецького районного суду Вінницької області запобіжний захід щодо ОСОБА_1 з тримання під вартою змінено на тримання його під домашнім арештом з використанням електронних засобів контролю, на строк 60 днів, до 24 червня 2016 року.

Вироком Тростянецького районного суду Вінницької області від 07 листопада 2016 року ОСОБА_1 було визнано винним у скоєнні злочину, передбаченого частиною другою статті 309 КК України, та призначено йому покарання у вигляді позбавлення волі на строк три роки. На підставі статті 71 КК України, за сукупністю вироків, шляхом часткового приєднання до покарання за новим вироком невідбутої частини покарання за вироком Тростянецького районного суду Вінницької області від 19 травня 2011 року призначено остаточне покарання у виді чотирьох років чотирьох місяців позбавлення волі.

Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 16 березня 2017 вирок Тростянецького районного суду Вінницької області від 07 листопада 2016 року за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 309 КК України, скасовано у зв`язку з істотним порушенням вимог кримінально-процесуального законодавства. Кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_1 за частиною другою статті 309 КК України повернуто до Тростянецького районного суду Вінницької області для призначення нового судового розгляду.

Вироком Ладижинського міського суду Вінницької області від 15 травня 2018 року у справі № 147/474/16-к, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 05 жовтня 2018 року, ОСОБА_1 визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 309 КК України, та виправдано на підставі пункт 3 частини першої статті 373 КПК України за недоведеністю, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.

Касаційна скарга у справі № 141/474/16-к за обвинуваченням ОСОБА_1 за частиною другою статті 309 КК України не подавалася, що встановлено із повідомлення № 01.35/223/2019, наданого 04 жовтня 2019 року Ладижинським міським судом Вінницької області.

У судовому засіданні суду першої інстанції свідок ОСОБА_2 пояснила, що більше 10 років проживає однією сім`єю із ОСОБА_1 та в них є п`ятеро дітей. Чоловік раніше і зараз працює неофіційно. В 2015 році її чоловік заробляв кошти від того, що допомагав людям рубати дрова, заготовляти сіно, ремонтував сільськогосподарський інвентар, ремонтував двигуни, тощо. Під час кримінального провадження він дуже хвилювався, коли обрали йому запобіжний захід тримання під вартою. Вона возила йому передачі в слідчий ізолятор, возила медикаменти та заспокійливі. Село, в якому вони живуть, мале, люди про все знають. Після виправдання ставлення оточуючих, сусідів та знайомих змінилось на краще. Їх сім`я зазнала значних втрат через розгляд справи, зокрема на транспорт, возили свідків. Чоловік отримував до взяття під варту біля 3 000 грн. на місяць.

На підтвердження витрат на правничу допомогу, понесених у суді першої інстанції, позивач подав: копію додатку № 1 до договору від 20 вересня 2019 року б/н; копію додатку № 2 до договору від 20 вересня 2019 року б/н; розрахунок суми витрат, які сторона понесла у зв`язку із розглядом справи, в тому числі і витрати на професійну правничу допомогу; акт приймання-передачі наданих послуг за договором про надання правової допомоги від 20 вересня 2019 року, та додаткової угоди № 1 до договору від 20 вересня 2019 року б/н; копію квитанції прибуткового касового ордеру від 04 жовтня 2020 року б/е; копію квитанції від 17 червня 2021 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають, доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

За правилами пункту 2 частини другої статті 1167 ЦК України, якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт, то моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала.

Згідно з частинами першою та другою статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок, зокрема, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадянина.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадку постановлення виправдувального вироку суду.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» у наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовується, зокрема, моральна шкода.

Відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру (стаття 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду»).

Оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 12 липня 2007 року «STANKOV v. BULGARIA», § 62).

Згідно з частинами другою, третьою статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» розмір відшкодування моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Тобто законом передбачено, що розмір відшкодування немайнової (моральної) шкоди за час перебування під слідством чи судом повинен визначатися судом із врахуванням мінімального розміру заробітної плати.

Викладене дає підстави для висновку, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні до мінімального розміру заробітної плати, суд при вирішенні питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати, що є чинним на час розгляду справи, при цьому визначений законом розмір відшкодування є тим мінімальним розміром, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, вправі застосувати й більший розмір відшкодування.

Згідно із висновком, викладеним Верховним Судом України у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-2203цс15, відповідно до частини третьої статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом, при цьому суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати, що встановлений на час розгляду справи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18), на яку як на підставу касаційного оскарження посилається заявник, зроблено висновок про те, що моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен з`ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.

Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен призводити до її безпідставного збагачення.

Визначаючи розмір відшкодування, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, належним чином оцінив наявні у матеріалах справи докази, встановив, що позивач незаконно перебував під слідством і судом 32 місяці 6 днів, правильно застосував положення статті 56 Конституції України, Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» та обґрунтовано визначив розмір відшкодування немайнової (моральної) шкоди із розрахунку мінімальної заробітної плати, що діяла на момент розгляду справи у суді. Визначаючи розмір відшкодування, суд апеляційної інстанції вказав, що стягнення майнової (моральної) шкоди належить здійснити у більшому розмірі, ніж мінімально визначений законом, із урахуванням того, що позивач утримувався під вартою, у його помешканні проводився обшук тощо.

При визначенні розміру відшкодування суд першої інстанції прийняв до уваги обсяг заподіяної позивачу шкоди, глибину та тривалість душевних та фізичних страждань, пов`язаних із перебуванням позивача під слідством та судом, що призвело до порушення нормальних життєвих зв`язків, погіршення та позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, інших негативних наслідків морального характеру.

Таким чином, суди попередніх інстанцій виконали вимоги статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів і статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості судового рішення, повно і всебічно дослідили і оцінили докази та встановили обставини у справі.

Доводів касаційної скарги про те, що оскільки прокурором заявлено вимогу про скасування рішення суду першої інстанції та відмову у задоволенні позову, то скасуванню підлягає і додаткове рішення суду першої інстанції, яким було частково задоволено клопотання позивача про стягнення витрат на правову допомогу, колегія суддів до уваги не бере, оскільки такі доводи не ґрунтуються на вимогах закону.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанції не впливають.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та додаткове рішення суду першої інстанції, постанову апеляційного суду - без змін.

Щодо судових витрат

До відзиву на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Новак Д. М. долучив клопотання, у якому просив стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 витрати, пов`язаних з розглядом справи у суді касаційної інстанції, а саме: на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000,00 грн.

На підтвердження понесених витрат представник позивача надав:

- копію додатку № 3 до договору про надання правничої (правової) допомоги від 05 січня 2022 року, пунктом 1 цього договору визначено розмір гонорару за надання правничої допомоги, передбаченої у підпунктах 1.1, 1.2, 4.1 цього договору, у розмірі 5 000,00 грн;

- попередній розрахунок суми судових витрат, за яким: 5 000 грн - витрати на правничу допомогу, 4 000 грн - витрати на прибуття в судове засідання; - акт приймання передачі наданих послуг від 12 січня 2022 року, згідно з яким вартість виконаних послуг складає 5 000 грн.

Оскільки відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади, кошти на відшкодування шкоди чи стягнення судових витрат державою підлягають стягненню з Державного бюджету України (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18) (пункт 6.21)).

Колегія суддів, вивчивши докази, подані представником ОСОБА_1 на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді касаційної інстанції, з урахуванням вимог частин третьої, четвертої статті 137 ЦПК України вважає їх співмірними із заявленими вимогами. При цьому колегія суддів констатує, що відповідачі не скористалися своїм правом, наданим їм положенням частини шостої статті 137 ЦПК України.

Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу першого заступника керівника Вінницької обласної прокуратури залишити без задоволення.

Рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 17 червня 2021 року, додаткове рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 16 липня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року залишити без змін.

Клопотання ОСОБА_1 про стягнення судових витрат задовольнити.

Стягнути з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу, понесені у суді касаційної інстанції, у розмірі 5 000,00 грн (п`ять тисяч гривень 00 коп.).

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Ю. В. Черняк