Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 23.04.2020 року у справі №620/2300/12

Постанова

Іменем України

10 жовтня 2019 року

м. Київ

справа №620/2300/12

провадження № 61-33578св18

Верховний суд у складі колегії суддів Третьої Судової палати Касаційного цивільного суду:

суддів:Сімоненко В. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю. та Петрова Є. В.

учасники справи:

позивачі - ОСОБА_1, ОСОБА_2,

відповідачі - Радомишльська міська рада, виконавчий комітет Радомишльської міської ради,

треті особи - відділ Держземагенства у Радомишльському районі Житомирської області, ОСОБА_3, ОСОБА_4,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Житомирської області від 19 червня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Радомишльської міської ради, виконавчого комітету Радомишльської міської ради, треті особи: відділ Держземагенства у Радомишльському районі Житомирської області, ОСОБА_3, ОСОБА_4, про скасування рішення,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2012 року позивачі звернулись до суду з позовом до Радомишльської міської ради, виконавчого комітету Радомишльської міської ради, треті особи: відділ Держземагенства у Радомишльському районі Житомирської області, ОСОБА_3, ОСОБА_4, про скасування рішення.

На обґрунтування позовних вимог, згідно поданої у серпні 2015 року уточнюючої заяви, зазначили, що їм у жовтні 2009 року стало відомо про те, що рішенням виконавчого комітету Радомишльської міської ради Житомирської області від 10 жовтня 1991 року № 180 було виділено та передано у користування ОСОБА_4 додатково 0,04 га землі з вільного міськземфонду до домоволодіння по АДРЕСА_1 та закріплено за вказаним домоволодінням земельну ділянку площею 1000 кв. м.

На підставі вказаного рішення ОСОБА_4 виправдовував самовільне будівництво споруд на суміжних земельних ділянках позивачів, які йому не були відведені.

Посилаючись на ті обставини, що вказане рішення винесено з порушенням норм чинного законодавства, оскільки за зазначеною адресою вільної землі (вільного міськземфонду) на час прийняття рішення не існувало та на даний час не існує, фактично земельна ділянка була виділена за рахунок земель позивачів, останні просили скасувати рішення виконавчого комітету Радомишльської міської ради Житомирської області від 10 жовтня 1991 року № 180.

Короткий зміст рішення судів

Рішенням Радомишльського районного суду Житомирської області від 13 жовтня 2015 року позовні вимоги задоволено. Скасовано рішення виконавчого комітету Радомишльської міської ради Житомирської області від 10 жовтня 1991 року № 180 в частині виділення "додатково ОСОБА_4 0,04 га з вільного міськземфонду до домоволодіння по АДРЕСА_1 та передано у користування ОСОБА_4 та закріплено за домоволодінням по АДРЕСА_1 земельної ділянки площею 1000 кв. м. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, районний суд дійшов висновку про підставність позову через те, що рішення виконавчого комітету Радомишльської міської ради Житомирської області від 10 жовтня 1991 року № 180 про додаткове виділення у користування ОСОБА_4.0,04 га землі з вільного міськземфонду до домоволодіння по АДРЕСА_1 та закріплення за вказаним домоволодінням земельної ділянки площею 1000 кв. м. винесено з порушенням норм земельного законодавства, оскільки за зазначеною адресою вільної землі (вільного міськземфонду) на час його прийняття не існувало та на даний час не існує.

Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 20 січня 2016 року, залишена без змін ухвала Радомишльського районного суду Житомирської області від 13 жовтня 2015 року про відмову у задоволенні клопотання представника ОСОБА_4 про закриття провадження у даній справі через те, що вказаний спір не є публічно-правовим і дана справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 20 січня 2016 року рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 13 жовтня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Рішення апеляційного суду мотивована тим, що задовольняючи позов, суд першої інстанції не прийняв до уваги ту обставину, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 в ходірозгляду справи 5 серпня 2015 року подали уточнюючу позовну заяву, яка прийнята судом (вимоги по ній вирішені), і в цій уточнюючій позовній заяві ОСОБА_4 вказаний у якості третьої особи. Отже, в порушення вимог чинного процесуального законодавства суд першої інстанції не вирішив питання про притягнення ОСОБА_4 в якості відповідача, незважаючи на те, що оспорюване рішення виконавчого комітету Радомишльської міської ради Житомирської області від 10 жовтня 1991 року за №180 стосується його прав та обов'язків.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2017 року рішення Апеляційного суду Житомирської області від 20 січня 2016 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала касаційного суду мотивована тим, що суд апеляційної інстанції на порушення частини 4 статті 10 ЦПК України 2004 року не сприяв всебічному та повному з'ясуванню обставин справи, не встановив обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції, яке оскаржується

Рішенням апеляційного суду Житомирської області від 19 червня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено. Рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 13 жовтня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Рішення апеляційного суду мотивована тим, що права та законні інтереси позивачів прийнятим рішенням виконавчого комітету Радомишльської міськради Житомирської області від 10 жовтня 1991 року за № 180 не порушені і ця обставина є підставою для відмови у задоволенні позову.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_1, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, просить суд скасувати рішення Апеляційного суду Житомирської області від 19 червня 2017 року та залишити рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 13 жовтня 2015 року в силі.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 4 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі і витребувано з Радомишльського районного суду Житомирської області.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У червні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що на думку позивачів, апеляційним судом неповно з'ясовано обставини справи, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

Відзив не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Під час розгляду справи суди установили, що у 1976 році ОСОБА_4 згідно з рішенням виконкому Радомишльської міськради від 14 квітня 1976 року № 83 виділено земельну ділянку під будівництво житлового будинку у розмірі 600 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 (а. с.61 т.6).

14 квітня 1976 року з ОСОБА_4 укладено договір про виділення в безстрокове користування земельної ділянки під особисте житлове будівництво у розмірі 600 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 (а. с.62,63 т.6).

Рішенням виконавчого комітету Радомишльської міськради Житомирської області від 10 жовтня 1991 року за № 180 додатково виділено ОСОБА_4 0,04 га з вільного міськземфонду до домоволодіння по АДРЕСА_1 та передано у користування ОСОБА_4 та закріплено за домоволодінням по АДРЕСА_1 земельну ділянку площею 1000 кв. м.

На ім'я третьої особи ОСОБА_3 виготовлений державний акт на право приватної власності на землю від 30 листопада 2000 року серії ЖТ № 2127-0534, який зареєстровано в книзі записів Держкомзему за № 534, згідно з яким останній належить на праві власності земельна ділянка площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_2.

Рішеннями Радомишльської міської ради від 13 вересня 1994 року № 163 та від 20 січня 1998 року № 17 передано у приватну власність гр. ОСОБА_2 земельну ділянку по АДРЕСА_3, загальною площею 0,1298 га, з них: 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку та 0,0298 га для ведення особистого селянського господарства).

На підставі вищезазначених рішень на ім'я ОСОБА_2 виготовлено державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1298 га серії ЖТ № 2127-0021 від 01 листопада 1995 року та зареєстровано в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 0021.

Також на підставі рішення Радомишльської міської ради від 15 грудня 2010 року на ім'я ОСОБА_1 був виготовлений державний акт серії ЯМ № 566739 від 12.07.2012 року про право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, яка розташована в АДРЕСА_4 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, а також державний акт серії ЯМ № 587586 від 12.07.2012 року про право власності на земельну ділянку площею 0,1302 га, яка розташована в АДРЕСА_9 для ведення особистого селянського господарства.

Судами встановлено, що комісією Радомишльської міської ради з питань регулювання земельних відносин, охорони навколишнього природного середовища, будівництва та архітектури 22 жовтня 2009 року було обстежено земельні ділянки по АДРЕСА_2, АДРЕСА_8, АДРЕСА_1 та в п. 4 зазначено: "Рішенням Виконавчого комітету Радомишльської міськради Житомирської області від 10 жовтня 1991 року за № 180 додатково виділено ОСОБА_4 0,04 га з вільного міськземфонду до домоволодіння по АДРЕСА_1, однак ця ж сама площа (земельна ділянка) знаходиться у приватній власності у ОСОБА_3 (державний акт від 30 листопада 2000 року серії ЖТ № 2127-0534 на право приватної власності на землю).

Відділом Держкомзему в Радомишльському районі (або в органах з якого реорганізовано відділ, з яких є правонаступником), відділом регіонального розвитку, містобудування та архітектури Радомишльської РДА на замовлення Радомишльської міської ради погодження, технічні умови на роздроблення проектів не надавалися, проекти з землеустрою відсутні.

Відповідно до плану розташування земельних ділянок в межах фактичного користування із земельною ділянкою ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_3 земельна ділянка ОСОБА_5, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3; ОСОБА_3 - за адресою: АДРЕСА_7; ОСОБА_6 - за адресою АДРЕСА_6 (а. с.43-53). Разом з тим, вказані особи до суду з відповідними позовами не звертались.

Також, судами установлено, що ОСОБА_4 не отримував документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою 0,06 га, яка була збільшена оспорюваним рішенням до 0,10 га площі за адресою: АДРЕСА_1. Стосовно вказаної земельної ділянки нерозроблялась належна технічна документація, відсутня схема меж земельної ділянки за вказаною адресою, відсутня пояснювальна записка до проекту забудови земельної ділянки, відведеної оспорюваним рішенням, як і акт винесення та закріплення меж земельної ділянки в натурі, тобто на місцевості.

У грудні 2009 року ОСОБА_4 звертався до суду з позовом про усунення перешкод в здійсненні права користування земельною ділянкою з тих підстав, що ОСОБА_3 та ОСОБА_5 приватизували земельні ділянки в тому числі і частину, яка була йому надана також і оспорюваним рішенням Радомишльської міськради Житомирської області від 10 жовтня 1991 року за № 180.

Проте, рішенням Радомишльського районного суду Житомирської області від 07 листопада 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 10 квітня 2012 року, ОСОБА_4 відмовлено в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3, Радомишльської міськради про визнання протиправними рішень ради та скасування реєстрації державних актів на право приватної власності на землю та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та задоволені зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про повернення попередніх меж земельної ділянки. Зі змісту вказаних рішень убачається, що ОСОБА_4 не було доведено факт порушення його прав землекористувача внаслідок приватизації ОСОБА_3 та ОСОБА_5 їх земельних ділянок через відсутність правовстановлюючих документів на певну земельну ділянку. А також через не надання доказів щодо встановлення меж, закріпленої за його домоволодінням земельної ділянки площею 1000 кв. м. (в тому числі і додатково виділених рішенням Радомишльської міськради Житомирської області від 10 жовтня 1991 року за № 180) в натурі, тобто на місцевості.

Апеляційним судом було встановлено, що земельна ділянка позивача ОСОБА_2, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 (а. с.25 том. 6) та земельна ділянка позивача ОСОБА_1, яка розташована за адресою: АДРЕСА_4 (а. с.39,41 том 6), не межують із земельними ділянками, які виділені ОСОБА_4.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до положень частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною 1 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги та дослідивши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі статтею 393 ЦК України правовий акт органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом місцевого самоврядування має право вимагати відновлення такого становища, яке існувало до видання цього акта.

За змістом статті 393 ЦК України доведенню підлягає той факт, що права власника порушені і це порушення стало внаслідок прийняття оспорюваного правового акта.

Такий спосіб захисту полягає в тому, що з виданням правового акта правове становище особи стає не лише уразливим, а й порушується. Для застосування цього способу захисту особа має довести, що внаслідок дії цього акта саме вона зазнає порушення своїх прав та інтересів.

Згідно положень статті 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до частин 2, 3 статті 152 ЗК України, власник земельної ділянки або користувач має право вимагати усунення будь-яких порушень його прав на земельну ділянку. Захист цих прав може здійснюватися шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 3 ЦПК України правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. З огляду на наведене суд, вирішуючи спір, повинен встановити факт порушення, невизнання або оспорювання прав чи інтересів цієї особи, а також перевірити, чи залучений у справі відповідач є відповідальним за такі порушення.

Частиною 1 статті 15 ЦК України (в редакції чинної на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно частини 1 статті 16 ЦК України (в редакції чинної на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції), кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Частиною 1 статті 11 ЦПК України (в редакції чинної на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції) визначено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до Частиною 1 статті 11 ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно частин 1, 2, 3 статті 10 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частин 1, 2, 3 статті 10 ЦПК України.

Статтею 60 ЦПК України (в редакції чинної на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції) регламентовано, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених Статтею 60 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Ухвалюючи рішення про відмову у позові апеляційний суд виходив з того, що оспорюваним рішенням не порушені права ОСОБА_1 та ОСОБА_2, оскільки земельні ділянки позивачів не межують із земельною ділянкою, яка виділена ОСОБА_4 та позивачами не було доведено, що вказаним рішенням ОСОБА_4 була виділена земельна ділянка, яка знаходиться у їх користуванні.

Посилання у касаційній скарзі на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права жодних вказівок на такі норми не містять та зводяться виключно до переоцінки встановлених у справі обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Так, згідно із частиною 1 статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може різнитися залежно від характеру рішення. У справі "Трофимчук проти України" ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у контексті конкретних обставин справи.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Устименко проти України ", "Рябих проти Російської Федерації", "Нелюбін проти Російської Федерації"), які з огляду на положення статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовуються судами при розгляді справ як джерело права, повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, а не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного й обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на наведене та межі перегляду справи судом касаційної інстанції оскаржуване судове рішення підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга - залишенню без задоволення.

Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Житомирської області від 19 червня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Сімоненко

С. Ю. Мартєв

' Є. В. Петров