Історія справи

Постанова КЦС ВП від 13.11.2019 року у справі №322/873/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 жовтня 2019 року

м. Київ

справа № 322/873/16

провадження № 61-18512св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Стрільчука В. А., Тітова М.

Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 18 листопада 2016 року, ухвалене у складі судді Гасанбекова С. С., та рішення апеляційного суду Запорізької області

від 30 березня 2017 року, ухвалене колегією у складі суддів: Маловічко С. В., Кочеткової І. В., Гончар М. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу автомобіля недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння.

В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 7 травня 2015 року під час перебування в шлюбі з ОСОБА_2 вони придбали автомобіль Renault Kangoo 2007 року випуску, який він вважає об'єктом спільної сумісної власності подружжя, що був зареєстрований за ОСОБА_5

17 червня 2016 року ОСОБА_2 продала вказаний автомобіль ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу автомобіля № 4061/02/2342/2016, оформленим у Територіальному сервісному центрі № 2342 міста Запоріжжя (далі - ТСЦ № 2342 м. Запоріжжя).

Вказував, що згоди на відчуження транспортного засобу він колишній дружині не надавав, а також не був обізнаний про його продаж.

Посилаючись на вказані обставини та правові підстави статті 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України) та статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), просив визнати недійсним договір купівлі-продажу № 4061/02/2342/2016 від 17 червня 2016 року, предметом якого є легковий автомобіль Renault Kangoo 2007 року випуску, номерний знак НОМЕР_1, номер кузова НОМЕР_2, укладений ОСОБА_2 і ОСОБА_3 та оформлений у ТСЦ № 2342 м. Запоріжжя; витребувати з незаконного володіння ОСОБА_3 вказаний автомобіль шляхом відібрання та передати його позивачу.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Новомиколаївського районного суду Запорізької області

від 18 листопада 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу № 4061/02/2342/2016 від 17 червня 2016 року, укладений ОСОБА_5 і ОСОБА_3, предметом якого є легковий автомобіль Renault Kangoo

2007 року випуску, номерний знак НОМЕР_1, номер кузова НОМЕР_2.

Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_3 вказаний автомобіль Renault Kangoo шляхом його відібрання у ОСОБА_3 та передання ОСОБА_1.

Задовольняючи позов у частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору, суд першої інстанції виходив із презумпції спільності майна, придбаного подружжям під час перебування у шлюбі, та зазначив, що ОСОБА_2, за якою було зареєстровано спірний автомобіль, не надала належних і допустимих доказів придбання його за особисті кошти.

Суд першої інстанції вбачав існування ознак недобросовісності в діях відповідачів при укладенні договору купівлі-продажу транспортного засобу № 4061/02/2342/2016 від 17 червня 2016 року, тому визнав його недійсним.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 про витребування спірного майно, суд першої інстанції, дійшовши висновку про недійсність договору купівлі-продажу, виключив можливість застосування положень частини 1 статті 216 ЦК України, тому вважав, що спірний автомобіль підлягає поверненню позивачу саме на підставі частини 1 статті 216 ЦК України.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 30 березня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 18 листопада 2016 року скасовано в частині вирішення позовних вимог про витребування автомобіля із чужого незаконного володіння та у задоволенні цих позовних вимог відмовлено.

Змінено рішення в частині розміру стягнутих судових витрат.

Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору та зазначив, що ОСОБА_2 фактично визнала відчуження спірного автомобіля без письмової згоди чоловіка ОСОБА_1, а матеріалами справи підтверджується, що останній не надавав і усної згоди, оскільки не знав про вказані обставини до часу звернення із позовом про поділ майна, яким просив поділити, серед іншого, спірний автомобіль.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про витребування майна та відмовляючи у задоволенні позову в цій частині, апеляційний суд виходив з того, що право власності на нього було зареєстровано за ОСОБА_2 та автомобіль знаходився у її володінні і розпорядженні, а ОСОБА_1 лише звернувся до суду з позовом про його поділ, тобто його право на весь автомобіль є спірним. За таких обставин апеляційний суд вважав помилковим висновок суду першої інстанції про наявність у позивача права на витребування автомобіля від ОСОБА_6 у своє володіння.

Короткий зміст вимог і доводів касаційної скарги

У травні 2017 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу, у якій просила скасувати рішення Новомиколаївського районного суду Запорізької області

від 18 листопада 2016 року та рішення апеляційного суду Запорізької області

від 30 березня 2017 року в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору та ухвалити в цій частині нове рішення, яким ОСОБА_1 відмовити у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами попередніх інстанцій того, що спірний автомобіль придбаний подружжям у 2012 році шляхом надання ОСОБА_1 від імені продавця довіреності на право розпорядження ним. Заявник вказує, що автомобіль було придбано для її сина, однак не зареєстровано за ним право власності у зв'язку із неповнолітнім віком останнього. 7 травня 2015 року вона набула право власності на спірний автомобіль, а після досягнення ОСОБА_3 повноліття вона продала його сину.

Також заявник вказувала на помилковість висновків судів попередніх інстанцій про існування підстав для визнання недійсним правочину, вчиненого одним з подружжя без згоди іншого з подружжя, оскільки грошові кошти, отримані від продажу спірного автомобіля, витрачені нею в інтересах сім'ї.

Заперечення на касаційну скаргу

У серпні 2017 року ОСОБА_1 подав заперечення на касаційну скаргу, у яких послався на безпідставність її доводів. Вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій, тому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

Відповідно до пункту шостого розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діяв в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", за якими судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Відповідно до підпункту четвертого пункту першого розділу XIIІ "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У 2018 році справу передано до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами встановлено, що 29 грудня 2011 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 зареєстрували шлюб.

З листа Регіонального сервісного центру МВС в Запорізькій області від 16 серпня 2016 року за № 31/8-222617 суди встановили, що 7 травня 2015 року ОСОБА_2 набула право власності на легковий автомобіль Renault Kangoo 2007 року випуску, номерний знак НОМЕР_1, номер кузова НОМЕР_2.

Рішенням Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 26 липня 2016 року, яке набрало законної сили 6 серпня 2016 року, розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_5. Після розірвання шлюбу прізвище ОСОБА_5 змінено на її дошлюбне прізвище - "ОСОБА_5".

Суди встановили, що 17 червня 2016 року між ОСОБА_5 і ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу транспортного засобу № 4061/02/2342/2016, предметом якого є легковий автомобіль Renault Kangoo 2007 року випуску, номерний знак НОМЕР_1, номером кузова НОМЕР_2.

Також суди встановили, що ОСОБА_2 здійснила відчуження спірного автомобіля без письмової згоди чоловіка ОСОБА_1

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Відповідно до частини 1 статті 203 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За правилом частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою

частини 1 статті 215 ЦК України.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина 2 статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3 статті 215 ЦК України).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, якими передбачено право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.

Розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Відповідно до частини 1 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

У статті 60 СК України закріплено правило, за яким майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таке ж положення містить і частина 3 статті 368 ЦК України.

За вимогами частин 1 , 2 статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною 3 статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до частини 4 статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Звертаючись до суду з відповідним позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що згоди на продаж автомобіля, який є спільним сумісним майном подружжя, він не надавав та про його продаж дізнався після звернення із позовом до суду про поділ майна.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог і визнаючи договір купівлі-продажу спірного автомобіля недійсним, суд першої інстанції, з яким у цій частині погодився і суд апеляційної інстанції, виходив із того, що при укладенні договору купівлі-продажу автомобіля, який є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_5, порушено вимоги закону щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на укладення такого договору, тому дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання його недійсним.

Касаційний суд погоджується із цим висновком судів попередніх інстанцій, оскільки він ґрунтується на належній оцінці наданих сторонами доказів, а, крім того, відповідає принципу презумпції спільності майна подружжя, набутого за час шлюбу, закріпленому в статті 60 СК України та відображеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Оскільки рішення судів оскаржуються в частині задоволення позову про визнання недійсним договору, відповідно до положень частини 1 статті 400 ЦПК України законність судових рішень, ухвалених у іншій частині, касаційний суд не перевіряє.

Доводи касаційної скарги щодо придбання заявником автомобіля у позивача за особисті кошти є аналогічними доводам апеляційної скарги, яким апеляційний суд надав належну оцінку і зазначив про недоведеність того, що ОСОБА_2 сплачувала власні кошти власнику автомобіля або ОСОБА_1 Доведення використання отриманих за правочином грошових коштів в інтересах сім'ї є процесуальним обов'язком заявника і покладення на позивача доведення зворотнього є помилковим.

Касаційний суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника, що наведені у апеляційній скарзі.

При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Посилання заявника на те, що кошти, отримані від продажу спільного автомобіля, витрачені в інтересах сім'ї, не впливають на правильність висновку судів про існування підстав для визнання недійсним оспорюваного договору та не дають підстав вважати, що при розгляді справи судами попередніх інстанцій допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, висновків судів не спростовують.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судових рішень, касаційний суд не встановив.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання виконання судом обов'язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору, встановивши фактичні обставини, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень в цій частині без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Новомиколаївського районного суду Запорізької області

від 18 листопада 2016 року, у частині, залишеній без змін апеляційним судом, та рішення апеляційного суду Запорізької області від 30 березня 2017 рокузалишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко

В. А. Стрільчук

М. Ю. Тітов