Історія справи

Постанова КЦС ВП від 13.02.2023 року у справі №750/13822/21
Постанова КЦС ВП від 13.02.2023 року у справі №750/13822/21

Постанова

Іменем України

13 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 750/13822/21

провадження № 61-10223св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , яка діє

у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 ,

третя особа - управління (служба) у справах дітей Чернігівської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Деснянського районного суду міста Чернігова

від 27 січня 2022 року в складі судді Супруна О. П. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 вересня 2022 року в складі колегії суддів: Мамонової О. Є., Висоцької Н. В., Онищенко О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст вимог позовної заяви

У листопаді 2021 року акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , яка діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , третя особа - управління (служба) у справах дітей Чернігівської міської ради, про визнання дій щодо реєстрації осіб

у предметі іпотеки неправомірними та зняття з реєстрації.

Позовні вимоги мотивовані тим, що закрите акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»), назву якого змінено на АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 07 березня 2007 року уклали кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 16 767,50 дол. США строком до 07 березня 2014 року.

Кредитні зобов`язання були забезпечені іпотечним договором, укладеним

07 березня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 , предметом якого є квартира АДРЕСА_1 . Умовами договору іпотеки передбачено право іпотекодавця на реєстрацію

у предметі іпотеки інших осіб лише при умові отримання від іпотекодержателя письмової згоди на такі дії, а також визначений обов`язок іпотекодавця не надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без згоди на це іпотекодержателя.

Проте ОСОБА_1 своїми діями порушила умови договору та вимоги закону, зареєструвавши у спірній квартирі ОСОБА_2 та її сина

ОСОБА_3 . Ці особи не мають права користуватися спірним житловим приміщенням, такі дії відповідача є неправомірними.

На підставі викладеного АТ КБ «ПриватБанк» просило: припинити дії, які порушують право сторони договору, шляхом визнання дій ОСОБА_1 щодо реєстрації у предметі іпотеки ОСОБА_2 , ОСОБА_3 неправомірними та вчиненими з порушенням умов законодавства; зняти

з реєстрації ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які зареєстровані та/або проживають у квартирі АДРЕСА_1 (предмет іпотеки).

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Деснянського районного суду міста Чернігова від 27 січня

2022 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суд першої інстанції мотивоване тим, що законом та договором іпотеки не передбачений такий спосіб захисту іпотекодержателя у цій справі як припинення дій, які порушують право сторони договору, шляхом визнання дій щодо реєстрації у предметі іпотеки неправомірними та вчиненими з порушенням норм закону. Відмову в задоволенні позовних вимог про зняття відповідачів з реєстрації в квартирі, яка є предметом іпотеки, суд першої інстанції мотивував тим, що вирішення такої вимоги знаходиться поза межами компетенції суду.

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 21 вересня 2022 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення, рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 27 січня 2022 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що безпідставними є доводи АТ КБ «ПриватБанк» щодо наявності підстав для задоволення його вимог про припинення дій, які порушують право сторони договору іпотеки - банку шляхом визнання дій відповідачів щодо реєстрації у предметі іпотеки неправомірними з посиланням на статтю 629 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки ні Закон України «Про іпотеку», ні умови укладеного сторонами договору іпотеки, не містять та не передбачають визначеного позивачем способу захисту порушеного права, яке він просить захистити.

Суд не є органом реєстрації в розумінні положень Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», виконавчий комітет Чернігівської міської ради, який є органом реєстрації, участі у справі в якості відповідача не брав. АТ КБ «ПриватБанк», визначивши коло відповідачів у цій справі, просив саме зняти з реєстрації зареєстрованих осіб у спірній квартирі, не зазначивши при цьому ким має бути проведена вказана дія, тому суд першої інстанції правильно вирішив спір та дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позову і в цій частині.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 27 січня 2022 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 вересня 2022 року, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

14 жовтня 2022 року АТ КБ «ПриватБанк» надіслало засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 27 січня 2022 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 вересня 2022 року.

Верховний Суд ухвалою від 28 жовтня 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк» на рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 27 січня 2022 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 вересня 2022 року.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень позивач посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Вважає, що суди не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах: Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц та від 19 січня 2021 року у справі

№ 916/1415/19.

Касаційна скарга мотивована тим, що іпотекодержатель не надавав

своєї згоди на відповідну реєстрацію сторонніх осіб за адресою предмету іпотеки, тому реєстрація таких осіб у ньому є порушенням умов цивільно-правового договору та статті 629 ЦК України. Заявлені у справі вимоги є обґрунтованими, тому підлягають задоволенню. Обраний позивачем спосіб захисту є правильним та не суперечить закону.

Позиції інших учасників

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що ЗАТ КБ «ПриватБанк», назву якого змінено на

АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 07 березня 2007 року уклали кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит

у розмірі 16 767,50 дол. США строком до 07 березня 2014 року.

Кредитні зобов`язання були забезпечені іпотечним договором, укладеним

07 березня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 , предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 18.12 договору іпотеки від 07 березня 2007 року іпотекодавець зобов`язався не надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без письмової згоди на це іпотекодержателя та нотаріального посвідчення згоди цих осіб на їх виселення в разі звернення стягнення на предмет іпотеки.

Після укладення договору іпотеки у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровано: 11 жовтня 2007 року

ОСОБА_2 та 07 квітня 2009 року ОСОБА_3 , що підтверджується довідкою управління адміністративних послуг Чернігівської міської ради

від 05 жовтня 2021 року № 8722.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція),

а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені

в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як вбачається із касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд при вирішенні касаційної скарги, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Звертаючись до суду з цим позовом, АТ КБ «ПриватБанк» посилалося на те, що в порушення пункту 18.12 договору іпотеки іпотекодавець зареєстрував у квартирі, яка є предметом іпотеки, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Посилаючись, зокрема, на частину першу статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», позивач просив суд задовольнити заявлені у справи вимоги.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Наслідки невиконання зобов`язання передбачені статтею 611 ЦК України.

Частиною другою статті 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником негативного зобов`язання кредитор незалежно від сплати неустойки та (або) відшкодування збитків і моральної шкоди має право вимагати припинення дії, від вчинення якої боржник зобов`язався утриматися, якщо це не суперечить змісту зобов`язання. Така вимога може бути пред`явлена кредитором і в разі виникнення реальної загрози порушення такого зобов`язання.

Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Іпотека є видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника

у порядку, встановленому цим Законом

Згідно з частинами першою, третьою статті 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При користуванні предметом іпотеки іпотекодавець повинен не допускати погіршення стану предмета іпотеки та зменшення його вартості понад норми його звичайної амортизації (зносу). Іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя: зводити, знищувати або проводити капітальний ремонт будівлі (споруди), розташованої на земельній ділянці, що є предметом іпотеки, чи здійснювати істотні поліпшення цієї земельної ділянки; передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку; відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини четвертої статті 9, частини першої, четвертої

статті 156 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні

з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій

статті 64 цього Кодексу.

Колегія суддів вважає необхідним зауважити, що нормами ЦК України та Законом України «Про іпотеку» не передбачено обмежень прав членів сім`ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

Подібний за змістом висновок викладено у постанові Верховного Суду

від 03 серпня 2022 року у справі № 205/1964/21.

За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти

в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно (частина друга

статті 156 ЖК України).

Крім того, відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», «Кривіцька та Кривіцький проти України»).

Концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації

у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства»).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».

Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими

у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності.

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення

є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, ЄСПЛ надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (справа «Кривіцька і Кривіцький проти України»).

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, який вимагає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. При цьому необхідно враховувати, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.

За загальним правилом, визначеним статтею 40 Закону України «Про іпотеку», підставою для виселення всіх мешканців з житлової нерухомості

є звернення стягнення на предмет іпотеки.

АТ КБ «ПриватБанк» в суді першої інстанції не посилалося та не надало доказів, які б свідчили про звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 .

З урахуванням положень статті 47 Конституції України, статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України, виселення з іпотечного майна відбувається при реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення на іпотечне майно, чого у спірних правовідносинах судом не встановлено.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу,

в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для

справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або

заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина третя статті 12 ЦПК України).

Таким чином, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, підстави заявленого позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 09 січня 2023 року у справі № 691/995/21,

від 23 січня 2023 року у справі № 199/8873/21, від 31 січня 2023 року

у справі № 202/7525/21.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду

від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 та Верховного Суду

від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц є необґрунтованими, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними. У кожній справі суди виходили з конкретних обставин справи та доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх

у сукупності.

Так, у постанові від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц Верховний Суд дійшов висновку про правомірність виселення відповідачів, виходячи з того, що особа та її неповнолітній син без письмової згоди іпотекодержателя (банку) були зареєстровані в будинку після того, як набрало законної сили рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

У постанові від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 Велика Палата Верховного Суду вважала, що обраний позивачем спосіб захисту у вигляді визнання припиненими в минулому (з 22 серпня 2016 року) спірних договорів іпотеки не передбачений законом або договором та є неефективним для захисту прав позивача як іпотекодержателя за договорами іпотеки, укладеними з товариством.

Натомість у справі, яка переглядається, АТ КБ «ПриватБанк» в суді першої інстанції не посилався та не надав доказів, які б свідчили про звернення стягнення на предмет іпотеки. При цьому, позивачем не надано доказів, що реєстрація у спірній квартирі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 порушує права позивача, перешкоджає йому у реалізації, у передбачений законом спосіб, прав іпотекодержателя.

Позивач не позбавлений права захищати будь-які свої інтереси та права

у визначений законом спосіб, дотримуючись при цьому вимог ЦПК України, які сформульовані в рівній мірі як для суду, так і для сторін судового провадження.

Колегія суддів, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норми права, яка стала підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшла висновку, що суди ухвалили судові рішення відповідно до встановлених у справі обставин на підставі поданих сторонами доказів та правильно застосували норми матеріального права

у спірних правовідносинах.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди

з висновками судів стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції

є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною

в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Серявін та інші проти України»).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої

статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а вказаних судових рішень без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 27 січня

2022 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 вересня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. А. Стрільчук