Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 12.03.2018 року у справі №2218/2106/11

Постанова

Іменем України

11 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 2218/2106/11

провадження № 61-1448св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

представник позивача - ОСОБА_2,

відповідач - ОСОБА_3,

представник відповідача - ОСОБА_4,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 03 квітня 2017 року у складі судді Карплюка О. І. та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 липня 2017 року у складі колегії суддів: Спірідонової Т. В., Купельського А. В., Янчук Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2011 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, який у подальшому уточнила, і просила про визнання за нею права власності на 1/2 частини і земельної ділянки, розташованих по АДРЕСА_2, поділ цього майна в натурі, вселення та усунення перешкод у користуванні житлом.

Позовні вимоги мотивовано тим, що вказаний вище житловий будинок придбано за час перебування позивача у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3

Право власності на вказаний житловий будинок та земельну ділянку оформлені на ОСОБА_3, хоча вони є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Після розірвання шлюбу відповідач став чинити перешкоди у користуванні позивачем спільним майном, змінив замок на вхідних дверях будинку.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_3 зазначав, що спірний житловий будинок він отримав від держави відповідно до вимог Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а спірну земельну ділянку він отримав у порядку приватизації. Таким чином, вказані об'єкти нерухомості не були придбані за спільні кошти сторін.

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 03 квітня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні житлом шляхом її вселення у будинок АДРЕСА_2. У решті позовних вимог відмовлено. Заходи забезпечення позову у вигляді арешту на житловий будинок та земельну ділянку, що розташовані по АДРЕСА_2 скасовано.

Рішення суду мотивовано тим, що спірний будинок та земельна ділянка не були придбані сторонами за спільні кошти подружжя, а тому вказані об'єкти нерухомості не є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Оскільки позивач зареєстрована у спірному будинку, а відповідач чинить їй перешкоди у користуванні житлом, позовні вимоги у частині усунення перешкод та вселення підлягають задоволенню.

Ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 24 липня 2017 року апеляційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_1 відхилено, рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 03 квітня 2017 року залишено без змін.

Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя. Крім того, матеріалами справи підтверджується те, що спірний майно, розташоване по АДРЕСА_2 не було придбано за спільні кошти сторін у справі, а отримано ОСОБА_3 від держави в особі Національної академії Державної прикордонної служби України, а тому відсутні підстави для визнання за позивачем права власності на 1/2 частину житлового будинку та земельної ділянки за вказаною адресою.

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині задоволення позову та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову, обґрунтовуючи свою вимогу неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що ОСОБА_1 забезпечена житлом з 2012 року та проживає у будинку у с. Чернелівка Красилівського району, який успадкувала після смерті своєї матері. Крім того, за кошти, виручені від продажу квартири АДРЕСА_1, придбала квартиру. Право на проживання у будинку АДРЕСА_2 втратила у 2010 році, оскільки добровільно залишила вказане житло. Відомості про реєстрацію ОСОБА_1 у квартирі по АДРЕСА_2 з 26 грудня 2016 року не відповідають дійсності, так як дозволу на вчинення таких дій ОСОБА_3 не надано, реєстрація у домовій книзі відсутня, а стосовно посадових осіб відділу реєстрації, які здійснили реєстрацію, проводиться досудове розслідування у рамках кримінального провадження. Матеріалами справи підтверджується той факт, що ОСОБА_1 ніколи не була зареєстрована у спірному будинку.

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 просить змінити оскаржувані судові рішення, задовольнивши її позов у повному обсязі.

Касаційна скарга обґрунтована неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що право на приватизацію квартири АДРЕСА_1 реалізовано всіма членами сім'ї ОСОБА_1 на підставі заяви від 13 грудня 1996 року, а тому набуття у особисту власність відповідачем спірного будинку не можна вважати приватизацією. Крім того, матеріали справи містять відомості стосовно того, що на час отримання спірного житла ОСОБА_3 на обліку осіб, які потребують житла, не перебував, та не вказують на наявність відомостей щодо безоплатної передачі у власність ОСОБА_3 котеджу. Судами попередніх інстанцій не враховано та не надано належної оцінки доказам, які підтверджують факт придбання спірного будинку за спільні кошти подружжя. Судами помилково застосовано до спірних правовідносин положення частини дев'ятої статті 12 Закону України «Про соціальний захист військовослужбовців та членів їх сімей», оскільки на момент набуття спірного будинку у власність вказана норма закону не діяла. Судами не застосовано презумпцію спільного майна, набутого в шлюбі, та помилково застосовані норми статей 22, 24 КпШС України, згідно з якими перелік підстав набуття майна у особисту власність є вичерпним. З моменту вселення сім'ї до будинку у 1997 році подружжям здійснено капітальний ремонт (внутрішнє оздоблення будинку, заміна вікон, облаштування прибудинкової території, встановлення паркану, здійснено дві прибудови до будинку, внаслідок чого збільшено площу будинку). Крім того, протокол № 3 рішення житлової комісії військової частини 9900 від 29 липня 1997 року про виділення позачергово військовослужбовцям, які беруть дольову участь у будівництві житла, датовано двома місяцями пізніше від дати оформлення договору на дольову участь та платежу від 20 травня 2015 року. Також необґрунтованими є твердження відповідача про факт звільнення його з військової служби за станом здоров'я як інваліда.

15 листопада 2016 року суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Статтею 388 ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

11 січня 2018 року вказану справу передано до Верховного Суду.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає, а касаційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково.

Згідно з вимогами частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати та вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що з 10 жовтня 1981 року по 28 лютого 2011 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі. З 03 серпня 1976 року по 03 березня 1999 року ОСОБА_3 проходив військову службу, у тому числі з 1981 року по 1994 рік у військовій частині 12472 працював на умовах дії електромагнітного випромінювання та джерел електромагнітних імпульсів. ОСОБА_3 був звільнений у запас у військовому званні підполковника за станом здоров'я.

Відповідно до свідоцтва про право власності на житловий будинок від 07 липня 1998 року, виданого на підставі розпорядження Виконавчого комітету Хмельницької районної ради народних депутатів від 29 грудня 1997 року № 610, ОСОБА_3 на праві особистої власності належить житловий будинок АДРЕСА_3, житловою площею 47 кв. м (а. с. 32, т. 1). У подальшому адресу було змінено на АДРЕСА_2.

Відповідно до державного акта на право приватної власності на землю від 17 серпня 1999 року серії НОМЕР_1 ОСОБА_3 на підставі рішення Грузевицької сільської ради від 10 серпня 1999 року № 5 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,12 га для індивідуального житлового будівництва, що знаходиться у АДРЕСА_3 (а. с. 59, т. 1).

Відповідно до повідомлення Національної академії Державної прикордонної служби України від 30 листопада 2015 року № 721/5299 ОСОБА_3 надавалася квартира на підставі рішення житлової комісії академії.

Зі змісту протоколу засідання житлової комісії військової частини 9960, комісією було прийнято рішення про виділення поза чергою житла військовослужбовцям, які беруть дольову частку у будівництві та придбанні житла. Зокрема, ОСОБА_3 на склад сім'ї із чотирьох осіб була виділена трикімнатна квартира АДРЕСА_3, житловою площею 47 кв. м (а. с. 67-70).

Встановлено, що ОСОБА_1 з 18 лютого 2004 року зареєстрована у спірному будинку.

Враховуючи те, що ОСОБА_3 чинить позивачу перешкоди у користуванні жилим приміщенням, суди попередніх інстанцій, враховуючи положення частин першої, четвертої статті 311 ЦК України та частини четвертої статті 9 ЖК УРСР, дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову в частині усунення ОСОБА_1 перешкод у користуванні житлом шляхом її вселення в будинок за вказаною вище адресою.

Разом з тим, відмовляючи ОСОБА_1 у позові в частині визнання права власності на 1/2 частки житлового будинку та земельної ділянки, розташованих по АДРЕСА_2, як суд першої інстанції, так і апеляційний суд вважали, що оскільки спірне майно набуто у власність особисто, то на підставі положень частини першої статті 24 КпШС України воно є особистою власністю ОСОБА_3

Колегія суддів вважає, що таких висновків суди попередніх інстанцій дійшли внаслідок неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права з огляду на наступне.

Відповідно до вимог статті 22 КпШС України, чинного на час набуття майна, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Відповідно до вимог частини першої статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована.

Зазначене узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року № 6-843цс17.

Презумпція спільності майна подружжя поширюється, у тому числі і на те майно, яке було нажите у період шлюбу, але оформлене і зареєстровано на ім'я одного з подружжя.

Таким чином, з урахуванням законодавства, чинного на момент набуття у власність спірної квартири (будинку) та земельної ділянки, сам по собі факт набуття спірного майна в період шлюбу є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя. У такому випадку обґрунтування відповідача щодо набуття житлового будинку (квартири) відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» за його особисті кошти та земельної ділянки в порядку приватизації ним особисто, як підстави визнання цього майна його особистою приватною власністю, правового значення не мають, оскільки не узгоджуються з вимогами статті 24 КпШС України.

Суди попередніх інстанцій у порушення вимог статей 212-214, 315 ЦПК України 2004 року (у редакції, чинній на час розгляду справи) на зазначене уваги не звернули та не з'ясували належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, внаслідок чого дійшли передчасного висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині визнання права власності на 1/2 частки житлового будинку та земельної ділянки.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Відповідно до положень пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд не дослідив зібрані у справі доказів.

Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки встановлення перерахованих фактичних обставин має значення для правильного вирішення справи, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню на підставі пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до частини першої статті 415 ЦПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 03 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 липня 2017 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права власності на 1/2 частки житлового будинку та земельної ділянки скасувати.

Справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

У іншій частині оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Б.І. Гулько

Є. В. Синельников

Ю. В. Черняк