Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 14.03.2021 року у справі №750/5751/20

Постанова

Іменем України

26 травня 2021 року

м. Київ

справа № 750/5751/20-ц

провадження № 61-3478св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,

треті особи: приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Матвієнко Оксана Василівна, приватний виконавець виконавчого округу Чернігівської області Палігін Олександр Петрович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 09 жовтня 2020 року у складі судді Карапута Л. В. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Харечко Л. К., Євстафіїва О. К., Онищенко О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій

У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Матвієнко О. В., приватний виконавець виконавчого округу Чернігівської області Палігін О. П., про визнання договорів дарування недійсними.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 02 жовтня 2013 року він надав ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 181 000,00 грн (22 625,00 дол США) у борг, про що остання склала розписку. Відповідач зобов'язувалась повернути зазначену суму у строк до 31 грудня 2014 року за комерційним курсом продажу доларів США, але добровільно кошти не повернула. 06 січня 2016 року він направив їй вимогу про виплату боргу, проте кошти не повернуто, що стало підставою для звернення до суду за захистом порушених прав. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 22 листопада 2017 року у справі № 750/5847/17 стягнуто з ОСОБА_2 заборгованість у розмірі 829 272,64 грн та 8 000,00 грн судового збору.

Під час виконання рішення суду встановлено, що 01 вересня 2017 року ОСОБА_2 уклала договір дарування зі своїм чоловіком ОСОБА_5, за яким подарувала йому житловий будинок АДРЕСА_1. За результатами розгляду позову про визнання вказаної угоди недійсною, постановою Чернігівського апеляційного суду від 02 січня 2020 року у справі № 750/37/19 визнано недійсним договір дарування житлового будинку. Постановою Верховного Суду від 07 квітня 2020 року постанова апеляційного суду залишена без змін.

Після отримання відповідачем вимоги від 06 січня 2016 року про сплату боргу, будучи обізнаною про можливе стягнення з неї заборгованості у сумі 22 625,00 дол. США, ОСОБА_2 15 лютого 2016 подарувала своїй доньці ОСОБА_3 1/3 частини квартири АДРЕСА_2, яка належала дарувальниці на праві власності на момент виникнення боргу та настання часу його повернення, а 11 вересня 2017 року ОСОБА_2 подарувала своєму синові ОСОБА_4 1/2 частини квартири АДРЕСА_3, яка належала дарувальниці на праві власності згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом.

Вважає, що в обох правочинах вбачається схема правочину, націленого на мету збереження цього майна та убезпечення від звернення виконання у майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів.

Посилаючись на викладене, позивач просив визнати недійсним договір дарування 1/3 частини квартири АДРЕСА_2, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 15 лютого 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Матвієнко О. В., зареєстрований у реєстрі за № 241, визнати недійсним договір дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_3, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_4 11 вересня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Матвієнко О. В., зареєстрований у реєстрі за № 1953.

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 09 жовтня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач посилаючись на правову позицію, висловлену Великою Палатою Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц, залишає поза увагою, що вказаний висновок не надає право безспірного визнання будь-яких безоплатних правочинів укладених боржником під час існування безспірної або ймовірної заборгованості. Відсутні обставини та факти, які б вказували на недобросовісність дій або на фіктивність договору дарування 1/3 частини квартири за адресою: АДРЕСА_2, на користь ОСОБА_3. Позивач здійснювала погашення заборгованості, що підтверджується відповідною відомістю та на сьогоднішній день триває виконавче провадження, постійно здійснюється утримання суми заборгованості з пенсії, відбулась реалізація іншого нерухомого майна та загалом вже стягнуто 151 506,19 грн у рахунок погашення заборгованості, що підтверджується листом приватного виконавця Палігін О. П.

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд виходив із відсутності умислу ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 при укладенні договорів дарування майна, оскільки дії ОСОБА_2 та дії її рідних доньки та сина не є ідентичні діям ОСОБА_2 і її чоловіка, які мали місце у цивільній справі № 750/37/19. ОСОБА_2 розпорядилась своїм правом власності на користь дітей, подарувавши кожному відповідну частину свого нерухомого майна, яким вони фактично користувались весь час та продовжують користуватись.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У березні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 09 жовтня 2020 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц, від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц.

У квітні 2021 року представник ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 - ОСОБА_6 подав відзив на касаційну скаргу, згідно з яким позивач пропустив строк позовної давності щодо позовної вимоги про визнання недійсним договору дарування від 15 лютого 2016 року. Позивачем не надано жодного самостійного доказу фіктивності оспорюваних договорів дарування, укладених до ухвалення рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 22 листопада 2017 року у справі № 750/5847/17, яким присуджено стягнення заборгованості з ОСОБА_2.

У травні 2021 року ОСОБА_1 подав відповідь на відзив, у якій зазначив, що оформляючи спірні договори, відповідач ухиляється не тільки від сплати боргу, а й намагається убезпечити своїх дітей від виконання її боргових зобов'язань у майбутньому.

Позиція Верховного Суду

Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 статті 402 ЦПК України.

За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статті 412 ЦПК України межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню із ухваленням нового рішення про задоволення позову в частині визнання недійсним договору дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_3, укладеного між ОСОБА_2 і ОСОБА_4 11 вересня 2017 року, та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції у частині вимоги про визнання недійсним договору дарування 1/3 частини квартири АДРЕСА_2, укладеного між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 15 лютого 2016 року.

Обставини встановлені судами

02 жовтня 2013 року ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 у борг грошові кошти у сумі 181 000,00
грн, що в еквіваленті становило 22 625,00 дол. США, строком до 31 грудня 2014 року за комерційним курсом долара.

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 22 листопада 2017 року у справі № 750/5847/17 стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість у розмірі 829 272,64 грн та 8 000,00 грн судового збору.

13 грудня 2017 року суд видав виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача зазначеної суми боргу та судових витрат, на підставі чого приватним виконавцем відкрито виконавче провадження № 55628944 та накладено арешт на все рухоме і нерухоме майно.

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 02 січня 2020 року у справі № 750/37/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_5 визнано недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1, укладений між відповідачами 01 вересня 2017 року.

Ухвалюючи вказане рішення, суд апеляційної інстанції виходив із того, що сторони вчинили оспорюваний правочин лише для виду, з метою приховання цього майна від звернення стягнення на нього в рахунок погашення боргу, адже ця угода укладена під час судового провадження у справі № 750/5847/17 до вирішення її по суті і тому, будучи обізнаною про можливе стягнення коштів, ОСОБА_2 подарувала своєму чоловікові зазначене нерухоме майно.

Постановою Верховного Суду від 07 квітня 2020 року постанова апеляційного суду залишена без змін.

15 лютого 2016 року ОСОБА_2 на підставі договору дарування подарувала своїй доньці ОСОБА_3 1/3 частини квартири АДРЕСА_2, яка належала дарувальниці на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом.

11 вересня 2017 року ОСОБА_2 на підставі договору дарування подарувала своєму синові ОСОБА_4 1/2 частини квартири АДРЕСА_3.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із відсутності обставин і фактів, які б вказували на недобросовісність дій або на фіктивність договорів, укладених відповідачами.

Дії ОСОБА_2 та дії її рідних доньки та сина не є ідентичні діям ОСОБА_2 і її чоловіка, які мали місце у цивільній справі № 750/37/19. ОСОБА_2 розпорядилась своїм правом власності на користь дітей, подарувавши кожному відповідну частину свого нерухомого майна, яким вони фактично користувались весь час та продовжують користуватись. Дії ОСОБА_2, як дарувальника та як одного з батьків, не суперечили засадам цивільного законодавства, зокрема, засадам справедливості, добросовісності та розумності, а також, моральним засадам суспільства, дотримання яких, мало місце при укладенні спірних правочинів.

Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

За змістом частини 5 статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином.

Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин 1 та 5 статті 203 ЦК України, що за правилами частин 1 та 5 статті 203 ЦК України є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Згідно з частиною 1 статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина 1 статті 718 ЦК України).

Відповідно до частини 2 статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина 1 статті 722 ЦК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Встановлені у справі обставини дають підстави для висновку, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договорів, укладених відповідачем, недійсними, як таких, що направлені на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України. (Аналогічні висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19.

При цьому, Верховний Суд виходить із того, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами 2 та 3 статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).

Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатних договорів на користь своїх дітей, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки укладає договори дарування, які порушують майнові інтереси кредитора і направлені на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, договори, направлені на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України) є недійсними.

Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсними правочинів внаслідок укладення договорів, зміст яких суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) ОСОБА_2 частину майна відчужила після ухвалення рішення про стягнення заборгованості та початку здійснення виконавчих дій щодо стягнення цієї заборгованості, а іншу частину - після отримання досудової вимоги про погашення боргу; 2) майно відчужене на підставі безвідплатних договорів; 3) майно відчужене на користь близьких родичів (сина та дочки); 4) після відчуження спірного майна у ОСОБА_2 зменшився обсяг майна, за рахунок якого вона може відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором.

На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що ОСОБА_2 діяла недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам кредитора, оскільки відчуження належного їй майна відбулося після виникнення заборгованості перед позивачем, а тому обґрунтованим є висновок про те, що такі дії вчинено з метою уникнення звернення стягнення кредитором на її майно як боржника.

Отже, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

При цьому, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов'язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов'язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов'язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому усі боржники мають на меті добросовісно виконати усі свої зобов'язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора.

Наведене свідчить, що вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договорів дарування недійсними, є обґрунтованими.

Верховний Суд враховує, що ОСОБА_2 після ухвалення рішення про стягнення з неї заборгованості вже відчужувала інше належне їй майно своєму чоловіку ОСОБА_5.

Проте постановою Чернігівського апеляційного суду від 02 січня 2020 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 07 квітня 2020 року, у справі № 750/37/19, договір дарування житлового будинку на АДРЕСА_1, загальною площею 35,3 кв. м, житловою - 19,2 кв. м із надвірними будівлями та спорудами, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 01 вересня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Матвієнко О. В., зареєстрований у реєстрі за № 1861, - визнано недійсним.

Визнаючи вказаний договір недійсним, суд виходив із того, що дії ОСОБА_2 щодо укладення договору дарування житлового будинку зі своїм чоловіком ОСОБА_5, направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до члена власної сім'ї з метою збереження цього майна та убезпечення від звернення виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення з неї грошових коштів. При укладенні 01 вересня 2017 року оспорюваного правочину воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, оскільки дарування ОСОБА_2 належного їй житлового будинку своєму чоловікові ОСОБА_5, при наявності боргових відносин між ОСОБА_7 та ОСОБА_2, вказують на те, що спірний правочин вчинено з метою ухилитись від виконання в майбутньому судового рішення про стягнення грошових коштів із ОСОБА_2.

Як на підставу для відкриття касаційного провадження, ОСОБА_1 посилався на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц, від 09 серпня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц.

У постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц, від 09 серпня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц зроблено висновок про те, що у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Так у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 зроблено висновки про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Таким чином, доводи заявника про те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у вказаних постановах, знайшли своє підтвердження.

Доводи ОСОБА_2, викладені у її відзиві, пронедоведення позивачем умислу на укладення договорів дарування майна між близькими родичами з метою приховання цього майна від виконання судового рішення, не заслуговують на увагу, та спростовуються обставинами, встановленими у цій справі.

Доводи про те, що на час укладення договору дарування (15 лютого 2016 року) 1/3 частини квартири АДРЕСА_2,не існувало судового рішення про стягнення заборгованості на користь ОСОБА_1, є безпідставними, оскільки боргові зобов'язання ОСОБА_2 виникли 02 жовтня 2013 року, а вимогу про повернення боргу відповідач отримала у січні 2016 року, отже оскаржуваний договір вчинено відповідачем одразу після отримання досудової вимоги позивача про повернення боргу.

Щодо строку позовної давності

У суді першої інстанції відповідачі заяви про застосування строку давності до вимоги про визнання недійсним договору дарування 1/3 частини квартири АДРЕСА_2, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 15 лютого 2016 року, оскільки ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом 03 липня 2020 року, а отже, пропустив встановлений законом трирічний строк для звернення до суду із такою вимогою.

Згідно з частиною 1 статті 261 ЦК Україниперебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом частини 4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися" дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Суди попередніх інстанції не встановлювали обставин того, коли позивач довідався чи міг довідатись про порушення свого права, оскільки вважали, що вимоги позивача є необґрунтованими. Оскільки Верховний Суд дійшов протилежного висновку, а саме, що вимоги про визнання оспорюваних договорів недійсними є обґрунтованими, тому для правильного вирішення вимог у частині визнання договору дарування 1/3 частини квартири АДРЕСА_2, укладеного між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 15 лютого 2016 року, мають значення обставини, коли позивач довідався чи міг довідатись про укладення оспорюваного договору. Без встановлення указаних обставин, ухвалити законне та обґрунтоване рішення у цій частині вимог неможливо.

Частиною 1 статті 400 ЦПК Українивизначено, що суд касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Тому, Верховний Суд не може ухвалити у цій справі рішення по суті спору в частині вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування 1/3 частини квартири АДРЕСА_2, укладеного між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 15 лютого 2016 року, оскільки при розгляді справи у суді першої інстанції відповідачі заявили про застосування строку позовної давності, проте суди щодо цієї вимоги матеріального права, яка розглядається з оцінкою доказів та з урахуванням заперечень іншої сторони, не встановлювали обставин, а отже, справа в цій частині підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки на стадії касаційного розгляду справи суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина 1 статті 412 ЦПК України).

Згідно з частиною 3 статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Зважаючи на те, що у справі в частині вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_3, укладеного між ОСОБА_2 і ОСОБА_4 11 вересня 2017 року, не вимагається збирання чи додаткової перевірки доказів, обставини справи судами встановлено повно і всебічно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню в цій частині з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову. В іншій частині судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суду необхідно об'єктивно перевірити обґрунтованість заяви про застосування строку позовної давності та пояснення ОСОБА_1 щодо заявленого відповідачами строку позовної давності, а саме: з якого моменту позивач довідався або міг довідатися про порушення його прав.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини 1 , пункту 1 частини 3 статті 133 ЦПК Українисудові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частинами 1 , 2 , 13 статті 141 ЦПК Українисудовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпунктів "б ", "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК Українипостанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Отже, враховуючи те, що позовні вимоги ОСОБА_1 задовольняються лише в частині однієї немайнової вимоги, а інша вимога направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг по 1
841,95 грн із кожного.

Керуючись статтями 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 09 жовтня 2020 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року скасувати.

В частині вирішення вимог про визнання недійсним договору дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_3, укладеного 11 вересня 2017 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_4, посвідченого приватним нотаріусом Матвієнко Оксаною Василівною, зареєстрованого у реєстрі за № 1953, - ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 задовольнити, визнати недійсним договір дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_3, укладений 11 вересня 2017 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Матвієнко Оксаною Василівною, зареєстрований у реєстрі за № 1953.

В частині вирішення вимог про визнання недійсним договору дарування 1/3 частини квартири АДРЕСА_2, укладеного 15 лютого 2016 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, посвідченого приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Матвієнко Оксаною Василівною, зареєстрованого у реєстрі за № 241, - справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Стягнути з ОСОБА_2 (адреса реєстрації: АДРЕСА_4, РНОКПП: НОМЕР_1), ОСОБА_4 (адреса реєстрації: АДРЕСА_5, РНОКПП: НОМЕР_2) на користь ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_6, РНОКПП: НОМЕР_3) судовий збір по 1 841,95 грн із кожного.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко