Постанова

Іменем України

08 травня 2019 року

м. Київ

справа № 461/12153/15-ц

провадження № 61-11194св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , на рішення Галицького районного суду м. Львова від 09 серпня 2016 року у складі судді Городецької Л. М. та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 01 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Павлишина О. Ф., Мікуш Ю. Р., Ніткевича А. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на майно.

Позовну заяву мотивовано тим, що він та ОСОБА_2 з 14 липня 1984 року до 08 червня 2000 року перебували у зареєстрованому шлюбі.

20 квітня 1988 року він за договором дарування, укладеним між ОСОБА_12 і ОСОБА_1, посвідченим державним нотаріусом Коломийської державної нотаріальної контори Маркеловою І. М., прийняв у власність жилий будинок площею 38,7 кв. м, з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1 . Зазначений будинок розміщений на земельній ділянці площею 600 кв. м.

02 вересня 1998 року вказаний будинок позивачем відчужено ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу жилого будинку, посвідченого приватним нотаріусом Коломийського міського нотаріального округу Маркеловою І. М.

На грошові кошти, отримані з продажу зазначеного будинку, 09 вересня 1998 року позивач придбав квартиру АДРЕСА_2 .

Зазначає, що квартира, яка придбана ним 09 вересня 1998 року під час перебування у шлюбі з відповідачем, є його особистою приватною власністю, оскільки була придбана позивачем за грошові кошти, які належали йому особисто в результаті продажу будинку, отриманого в дар за договором дарування від 20 квітня 1988 року.

У березні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частини спірної квартири.

Зустрічний позов мотивовано тим, що спірна квартира набута сторонами за час перебування у шлюбі.

Після розірвання шлюбу 08 червня 2000 року сторони фактично проживали однією сім`єю до 2013 року. Зазначене майно залишилось у користуванні ОСОБА_1 .

Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 як частку у спільному майні подружжя.

Ухвалою (протокольно) Галицького районного суду м. Львова від 02 березня 2016 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частини спірної квартири прийнято та об`єднано в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на майно.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 09 серпня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_3 .

У задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції, задовольняючи первісний позов та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, виходив із того, що спірний будинок не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю ОСОБА_1 , оскільки подані ОСОБА_2 докази не вказують на те, що вона своїми коштами або працею брала участь у набутті спірної квартири.

Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 01 листопада 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 09 серпня 2016 року залишено без змін.

Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції дослідив всі наявні у справі докази в їх сукупності та співставленні, надав їм належну оцінку, виконав вимоги цивільного судочинства, правильно визначив характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, взяв до уваги, що ОСОБА_1 надав належні докази на підтвердження того, що він набув спірне майно за рахунок своїх грошових коштів. Вирішуючи питання щодо можливості поділу спірної квартири як спільного сумісного майна подружжя, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог у цій частині, оскільки факт перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, на який посилається ОСОБА_2 , сам по собі не є безумовною підставою набуття спільної сумісної власності подружжя.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не встановили всіх фактичних обставин справи та не дослідили наявні в матеріалах справи докази, а саме те, що сторони проживали однією сім`єю з 1984 року до 2014 року, незважаючи на розірвання шлюбу у 2000 році. ОСОБА_2 брала безпосередню участь у набутті спірної квартири, оскільки отримувала заробітну плату за основним місцем роботи, тоді як ОСОБА_1 офіційно працевлаштований не був.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 не подано.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 .

Статтею 388 ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набрав чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У лютому 2018 року цивільну справу № 461/12153/15-ц передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 14 травня 2018 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на майно та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 квартири призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанції

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам законності та обґрунтованості, передбаченим статтею 213 ЦПК України 2004 року.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_1 та відмову в задоволенні позову ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що квартира, яка є предметом спору, була придбана за особисті кошти ОСОБА_1 , виручені з продажу будинку, отриманого ним у дар, придбання квартири відбулося через сім днів після продажу будинку, а отже, спірна квартира є особистою приватною власністю ОСОБА_1

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_2 в обґрунтування своїх позовних вимог про необхідність поділу спірної квартири як спільної сумісної власності подружжя не надала суду належних доказів на підтвердження того, що вона своїми коштами та працею брала участь у набутті спірного майна При цьому суд врахував момент та обставини його набуття та відхилив доводи про проживання сторін після розірвання шлюбу однією сім`єю як такі, що не мають значення для вирішення спору.

Колегія суддів погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Відповідно до вимог статті 22 КпШС України 1969 року (закон, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Згідно з положеннями частини першої статті 24 КпШС України 1969 року майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

Пунктом 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» роз`яснено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

Отже, визнаючи право особистої приватної власності одного з подружжя на майно, суд повинен установити той факт, що джерелом його набуття були особисті кошти цієї особи.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 14 липня 1984 року до 08 червня 2000 року перебували у зареєстрованому шлюбі.

20 квітня 1988 року ОСОБА_7 подарувала ОСОБА_1 . житловий будинок площею 38,7 кв. м, з господарськими будівлями та спорудами, розміщений на земельній ділянці площею 600 кв. м, що знаходиться по АДРЕСА_1 .

02 вересня 1998 року на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку, посвідченому приватним нотаріусом Коломийського міського нотаріального округу Маркелової І. М. , вказаний житловий будинок ОСОБА_1 відчужив ОСОБА_6

09 вересня 1998 року ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Репетою О . М., придбав у ОСОБА_10 та ОСОБА_11 квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 24 кв. м (а. с 13-14).

Таким чином, з урахуванням положень законодавства України, чинного на момент набуття у власність спірної квартири, факт набуття спірного майна в період шлюбу одним із подружжя за грошові кошти, які ця особа могла отримати від продажу іншого майна, яке належало їй на праві особистої приватної власності як таке, що одержане в дар, може спростувати презумпцію спільної сумісної власності подружжя.

При цьому судами враховано, що продаж будинку по АДРЕСА_1 . вчинено за 10 882 грн, а вартість квартири АДРЕСА_2 становила 7 039 грн.

Установивши правову природу набуття у власність спірного майна, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що спірна квартира є об`єктом права особистої приватної власності ОСОБА_1 , а тому не підлягає поділу.

Аргументи ОСОБА_2 про те, що вона з ОСОБА_1 після розірвання шлюбу у 2000 році продовжували проживати до 2014 року, правового значення для вирішення цього спору не мають з огляду на те, що ОСОБА_1 набув спірну квартиру у 1998 році. Крім того, ні у зустрічній позовній заяві, ні в апеляційній скарзі ОСОБА_2 на обґрунтування своїх вимог не посилалася на те, що спірна квартира за час шлюбу істотно збільшилась у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат її чи обох з подружжя, що відповідно до положень статті 25 КпШС України могло б бути підставою для трансформації права власності на цю квартиру з особистої приватної ОСОБА_1 на спільну сумісну власність подружжя.

Також не заслуговують на увагу доводи ОСОБА_2 про незаконність додаткового рішення Галицького районного суду м. Львова від 17 серпня 2016 року, яким вирішено питання про розподіл судових витрат, з огляду на неповідомлення її про призначення справи до розгляду. З цих підстав рішення суду першої інстанції ОСОБА_2 не оскаржувалось у апеляційному порядку і це питання в апеляційній скарзі нею не порушувалось.

Доводи касаційної скарги фактично стосуються незгоди заявника з мотивами оскаржуваних судових рішень виключно з формальних міркувань, правового значення для вирішення цього спору не мають та додаткового правового аналізу не потребують.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з положеннями статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , залишити без задоволення.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 09 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 01 листопада 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Б. І. Гулько

Є. В. Синельников

Ю. В. Черняк