Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 29.04.2021 року у справі №202/841/18
Постанова КЦС ВП від 05.04.2023 року у справі №202/841/18

Постанова

Іменем України

05 квітня 2023 року

місто Київ

справа № 202/841/18

провадження № 61-6434св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Індустріальний відділ державної виконавчої служби у місті Дніпрі

Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), Державне підприємство «Сетам»,

треті особи: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Софійченко Наталія Андріївна, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушевська Інна Романівна, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 06 липня 2020 року, постановлене суддею Бєльченко Л. А., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 березня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі Куценко Т. Р., Демченко Е. Л., Макарова М. О.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у лютому 2018 року звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнень просив:

- визнати недійсними електронні торги з реалізації нерухомого майна боржника ОСОБА_3 , а саме квартири АДРЕСА_1 , проведені Державним підприємством «Сетам» (далі - ДП «Сетам») 28 грудня 2016 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1;

- визнати недійсним протокол проведення електронних торгів від 02 грудня 2016 року № 216893 та акт про проведення електронних торгів від 16 грудня 2016 року № 181851;

- визнати недійсним свідоцтво про придбання нерухомого майна з електронних торгів від 28 грудня 2016 року, посвідчене приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Шуваєвою О. С., зареєстроване за № 1305, видане на ім`я ОСОБА_4 ;

- витребувати на його, позивача, користь квартиру АДРЕСА_1 з незаконного володіння ОСОБА_2 ;

- визнати за ним, позивачем, право власності на зазначену квартиру;

- скасувати запис про іпотеку від 26 липня 2017 року № 21569805 щодо цієї квартири, який внесено на підставі договору іпотеки від 26 липня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Златовою Н. А.;

- скасувати запис про обтяження (заборону) від 26 липня 2017 року № 21569119 щодо квартири АДРЕСА_1 .

Пред`явлені вимоги позивач обґрунтовував тим, що 25 грудня 2009 року уклав з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу, за умовами якого він придбав квартиру АДРЕСА_1 . Договір посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Софійченко Н. А. та зареєстровано в Державному реєстрі правочинів.

ОСОБА_1 вважав, що у нього виникло право власності на спірну квартиру з моменту нотаріального посвідчення договору та його реєстрації у Державному реєстрі правочинів, оскільки на момент укладання цього договору стаття 334 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачала, що якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації правочину.

Позивач зазначав, що 12 грудня 2016 року йому стало відомо, що Відділ державної виконавчої служби Індустріального району м. Дніпра на виконання заочного рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 серпня 2014 року у справі № 202/3159/14-ц передав на реалізацію через систему електронних торгів «Сетам» належну йому квартиру як майно боржника ОСОБА_3 . Усупереч вимогам законодавства квартиру реалізовано на торгах та її новим власником став ОСОБА_4 , який 07 квітня 2017 року за договором купівлі-продажу відчужив спірну квартиру ОСОБА_2 , а остання 26 липня 2017 року передала її в іпотеку ОСОБА_5 .

Посилаючись на те, що електронні торги з реалізації спірної квартири є недійсними, оскільки майно, передане на публічні торги, не належало боржнику, ОСОБА_1 просив задовольнити позов.

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

ОСОБА_2 , ДП «Сетам», ОСОБА_4 заперечували проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 06 липня 2020 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 16 березня 2021 року, Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська в задоволенні позову відмовив.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов переконання, що ОСОБА_1 не є власником спірної квартири, оскільки за ним у встановленому законом порядку не було зареєстровано право власності за договором купівлі-продажу спірної квартири від 25 грудня 2009 року. Також позивач фактично не погоджується з діями державного виконавця під час реалізації спірної квартири, проте не ставить питання щодо оскарження таких дій, які в установленому законом порядку неправомірними (незаконними) не визнавалися, тому немає правових підстав для задоволення позову. Додатково суд врахував, що спірна квартира фактично не знаходилася у володінні ОСОБА_1 , оскільки ОСОБА_2 проживала у цій квартирі приблизно рік до звернення позивача до суду з позовом.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Позивач ОСОБА_1 15 квітня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасуватирішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 06 липня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 березня 2021 року, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

ОСОБА_1 , наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначив те, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18), від 05 червня 2019 року у справі № 392/1829/17 (провадження № 14-173цс19) та постанові Верховного Суду від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18, відповідно до яких державна реєстрація прав не є підставою для набуття права власності, а вважається лише засвідченням державою вже набутого права;

- суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 06 листопада 2019 року

у справі № 643/9788/13-ц (провадження № 61-35784св18), про те, що якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення;

- суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 509/5216/13-ц (провадження № 61-3369св18), згідно з якими самий лише той факт, що встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу достеменно відомо;

- суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/182/17 (провадження № 61-2761св19), про те, що фраудаторні правочини, які спрямовані на уникнення звернення стягнення на майно боржника, можуть бути визнані недійсними на підставі загальних засад цивільного законодавства;

- відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме неможливість оскарження результатів електронних торгів та дій державного виконавця не учасником виконавчого провадження та не учасником електронних торгів.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ДП «Сетам» у червні 2021 року, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 у липні 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслали до Верховного Суду відзиви, у яких просили касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 квітня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві Мартєву С. Ю.

Ухвалою від 04 червня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , а ухвалою від 16 січня 2023 року призначив справу до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

Розпорядженням від 24 березня 2023 року № 402/0/226-23 Верховний Суд призначив повторний автоматизований розподіл судової

справи № 61-6434св21 у зв`язку з обранням судді Мартєва С. Ю. до Великої Палати Верховного Суду.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24 березня 2023 року справу № 202/841/18

(провадження № 61-6434св21) призначено судді-доповідачеві Погрібному С. О. та 27 березня 2023 року справу передано судді-доповідачеві.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 Цивільного процесуального кодексу України

(далі -ЦПК України), відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що за договором купівлі-продажу від 25 грудня 2009 року, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Софійченко Н. А., ОСОБА_1 придбав у ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 .

Реєстрація права власності позивача на зазначену квартиру в Бюро технічної інвентаризації (далі - БТІ) не здійснена.

Рішенням від 28 серпня 2014 року у справі № 202/3159/14-ц Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська стягнув солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_6 на користь Публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» (далі - ПАТ «ПУМБ») заборгованість за кредитним договором від 04 липня 2007 року № 5448957 в розмірі 2 096 773, 10 грн і судові витрати у справі.

З метою примусового виконання виконавчого документу № 202/3159/14-ц, виданого 20 січня 2015 року Індустріальним районним судом м. Дніпропетровська про стягнення з ОСОБА_3 на користь ПАТ «ПУМБ» заборгованості за кредитним договором, ДП «Сетам» відповідно до протоколу № 216893 провело електронні торги з реалізації арештованого майна боржника ОСОБА_3 , квартири АДРЕСА_1 , що належала останній на підставі договору дарування від 25 березня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушевською І. Р. За результатами торгів державний виконавець Індустріального відділу державної виконавчої служби м. Дніпра Головного територіального управління юстиції склав акт від 16 грудня 2016 року про проведення електронних торгів з реалізації нерухомого майна - лоту № 181851.

Переможцем торгів став ОСОБА_4 , на ім`я якого 28 грудня 2016 року приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Шуваєва О. С. видала свідоцтво про право власності на спірну квартиру.

Надалі, за договором купівлі-продажу від 07 квітня 2017 року, посвідченим приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Златовою Н. А., ОСОБА_4 продав квартиру ОСОБА_2

26 липня 2017 року приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Златова Н. А. на підставі договору іпотеки внесла запис про іпотеку спірної квартири АДРЕСА_2 та запис про її обтяження № 21569119. Іпотекодержателем є ОСОБА_5 .

Також суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ухвалою від 01 березня 2017 року у справі № 202/3159/14-ц Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська скасував заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 серпня 2014 року, справу призначив до розгляду в загальному порядку.

Рішенням від 28 листопада 2019 року у справі № 202/3159/14-ц Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська стягнув солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_6 на користь ПАТ «ПУМБ» заборгованість за кредитним договором від 04 липня 2007 року № 5448957 в загальному розмірі 2 096 773, 10 грн.

Право, застосоване судом

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

За змістом статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» (тут і далі в редакції, чинній на час проведення електронних торгів) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частини першої статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації.

Правова природа процедури реалізації майна на електронних торгах полягає у продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця - учасника торгів. Ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення електронних торгів, складання за результатами їх проведення акта проведення торгів - це оформлення договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто правочин.

Відповідно до частини першої статті 650 ЦК України особливості укладення договорів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо встановлюються відповідними актами цивільного законодавства.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (частина перша статті 655 ЦК України).

Частиною четвертою статті 656 ЦК України встановлено, що до договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.

З аналізу змісту частини першої статті 650, частини першої статті 655 та частини четвертої статті 656 ЦК України можна зробити висновок, що процедура набуття майна на торгах є різновидом договору купівлі-продажу. Сторонами договору купівлі-продажу є продавець і покупець.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою-третьою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Отже, відчуження майна з електронних торгів відноситься до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватися недійсною на підставі положень цивільного законодавства про недійсність правочину (статті 203 215 ЦК України).

З урахуванням змісту частини першої статті 215 ЦК України підставами недійсності укладеного за результатами електронних торгів правочину є недодержання вимог закону в момент його укладення, тобто безпосередньо за результатами торгів, а підставами для визнання електронних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил проведення торгів.

У постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року

у справі № 3-242гс16 сформульований правовий висновок, що при вирішенні спору про визнання електронних торгів недійсними суди повинні встановити, чи відбулося порушення вимог законодавства під час проведення електронних торгів; чи вплинули ці порушення на результати електронних торгів; чи порушені права і законні інтереси позивачів, які оспорюють результати електронних торгів.

У постанові Верховного Суду України від 29 листопада 2017 року у справі № 668/5633/14-ц викладено правовий висновок, що головною умовою, яку повинні встановити суди у такій категорії спорів, є наявність порушень, що могли вплинути на результат торгів, а тому, окрім наявності порушення положень закону при проведенні торгів, повинні бути й порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює, способом захисту яких є визнання торгів недійсними.

Тобто для визнання судом торгів недійсними обов`язковою є наявність підстав для визнання їх недійсними (порушення правил проведення торгів); встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Отже, проведення торгів, що відбулися з порушенням вимог законодавства, є підставою для визнання таких торгів як правочину недійсними виключно за умови доведення порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Оцінка набуття права власності на спірну квартиру ОСОБА_1 .

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 підставою позову визначив те, що на електронних торгах реалізовано майно особи, яка не є боржником за виконавчим провадженням.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов переконання, що ОСОБА_7 не є власником спірної квартири, оскільки не зареєстрував право власності у встановленому законом порядку.

Так, у касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18), від 05 червня 2019 року у справі № 392/1829/17 (провадження № 14-173цс19) та постанові Верховного Суду від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18) зроблено висновок про те, що реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама лише державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 392/1829/17 (провадження № 14-173цс19) зазначено, що державна реєстрація речового права на нерухоме майно є лише визнанням та підтвердженням державою факту виникнення в особи відповідного права.

У постанові від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18 Верховний Суд дійшов переконання, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності передусім потрібно встановити підставу, на якій особа набула таке право, оскільки сама лише державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

Згідно зі статтею 328 ЦК України (тут і далі - в цьому розділі в редакції, чинній на момент укладення договору купівлі-продажу від 25 грудня 2009 року) право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Стаття 210 ЦК України встановлює, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Стаття 334 ЦК України передбачала загальні та спеціальні умови щодо визначення моменту набуття права власності за договором. Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі (стаття 657 ЦК України).

У Рішенні Конституційного Суду України від 13 березня 2012 року

у справі № 5-рп/2012 зазначено, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному (абзац п`ятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 03 жовтня 1997 року № 4-зп). Відтак невідповідність окремих положень спеціального закону положенням Кодексу не може бути усунена шляхом застосування правила, за яким з прийняттям нового нормативно-правового акта автоматично призупиняє дію акт (його окремі положення), який був чинним у часі раніше. Оскільки Кодекс є основним актом цивільного законодавства, то будь-які зміни у регулюванні однопредметних правовідносин можуть відбуватися лише з одночасним внесенням змін до нього відповідно до порядку, встановленого абзацом третім частини другої статті 4 ЦК України.

У постанові від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що до спірних правовідносин, які виникли щодо придбаного до 01 січня 2013 року нерухомого майна, підлягають застосуванню саме правила ЦК України (чинні на момент виникнення правовідносин), які визначають умови та момент виникнення права власності в набувача нерухомого майна за відповідним правочином, а також містять правило щодо обов`язкової реєстрації договору купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що в межах суб`єктивного права власності доцільно виділити два конструктивних елементи: а) титул власності; б) правомочності власника. Правомочність власника - це невід`ємний атрибут права власності та розглядається як динамічна категорія, як одна з основних можливостей власника щодо належного йому майна. Титул власності є статичною категорією, до зміни власника не передається. Державна реєстрація договору купівлі-продажу нерухомості є адміністративним актом, який породжує титул власника. Державна реєстрація правочину завершує перехід права власності (право власності на об`єкт припиняється у продавця і відповідно виникає в покупця). Тобто покупець набуває не лише правомочності власника, а й сам титул.

З наведених підстав Велика Палата Верховного Суду виснувала, що особа, яка здійснила державну реєстрацію правочину відповідно до статей 334 657 ЦК України, набула титул власника майна. У свою чергу необхідність реєстрації права на нерухоме майно (на момент виникнення спірних правовідносин - до 01 січня 2013 року) не впливала на виникнення в покупця нерухомості прав власника на це майно.

У касаційній скарзі заявник не посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20). Втім, за правилами частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

ОСОБА_1 подав касаційну скаргу у квітні 2021 року, тоді як постанова Великої Палати Верховного Суду у справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20) ухвалена 22 червня 2021 року, тобто після подання касаційної скарги.

З врахуванням викладеного, існують підстави вийти за межі доводів касаційної скарги, передбачені частиною третьою статті 400 ЦПК України, оскільки потрібно врахувати висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду після подання касаційної скарги.

У справі, що переглядається, на підставі договору купівлі-продажу від 25 грудня 2009 року ОСОБА_1 придбав у ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 .

Зазначений договір посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Софійченко Н. А. та зареєстрований в реєстрі за № 1081. Також договір зареєстрований в Державному реєстрі правочинів за № 3776867.

З урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17

(провадження № 14-188цс20), до 01 січня 2013 року право власності у набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу виникало за правилами частини четвертої статті 334 ЦК України (у відповідній редакції) - з моменту державної реєстрації такого договору як правочину. Тобто особа, яка до 01 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого як правочину було належно здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця особа у подальшому державну реєстрацію свого права власності.

Враховуючи те, що договір купівлі-продажу від 25 грудня 2009 року зареєстрований в Державному реєстрі правочинів, тому Верховний Суд дійшов переконання, що ОСОБА_1 став власником спірної квартири з моменту державної реєстрації зазначеного договору, тобто з 25 грудня 2009 року.

Суди першої та апеляційної інстанцій помилково керувалися тим, що ОСОБА_1 не набув право власності на спірну квартиру, оскільки не зареєстрував за собою право власності на спірне нерухоме майно. Такі висновки судів суперечать правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20), які підлягають безумовною застосуванню у справі, що переглядається.

Отже, доводи позивача про те, що на електронних торгах реалізовано квартиру, яка не належала боржнику ОСОБА_3 підтвердилися. Квартира АДРЕСА_1 належала на праві власності ОСОБА_1 , який не був боржником у виконавчому провадженні.

Щодо вибору правомірного та ефективного способу захисту прав позивача

Згідно з частинами першою, другою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що є дієвим - застосування якого приводить до надання дійсного захисту порушеному праву, інтересу чи свободі, а також правомірним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17

(провадження № 14-144цс18), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) та у постанові Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 372/721/19

(провадження № 61-10560св22).

Відтак, застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача та бути правомірним.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 обрав способами захисту своїх прав, зокрема, визнання недійсними електронних торгів, протоколу та акта проведення електронних торгів, свідоцтва про придбання нерухомого майна з торгів.

Спір у цій справі виник у зв`язку з тим, що спірна квартира 28 грудня 2016 року реалізована на електронних торгах у виконавчому провадженні як майно боржника ОСОБА_3 , хоча це майно належало позивачу на підставі договору купівлі-продажу від 25 грудня 2009 року.

За змістом статті 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Якщо продавець продав товар, який належить іншій особі на праві власності, і не мав права його відчужувати, то покупець не набуває права власності на товар, крім випадків, коли власник не має права вимагати його повернення. Зокрема, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача у випадках, встановлених статтею 388 ЦК України.

Отже, за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, тому правомірним та ефективним способом захисту права є саме вимога про витребування від цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову (шляхом постановлення рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння) є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними (недоцільними до застосування).

Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20).

Тож, якщо позивач вважає, що останній покупець не набув права власності на спірне нерухоме майно, то він вправі скористатися передбаченими законодавством зобов`язально-правовими способами захисту права власності.

Для застосування таких способів захисту немає потреби в оспоренні електронних торгів, протоколу та акта проведення торгів, свідоцтва про придбання нерухомого майна з цих торгів.

Подібні висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20), від 05 жовтня 2021 року у справі № 910/18647/19 (провадження № 12-88гс20), які ухвалені після подання касаційної скарги та підлягають врахуванню згідно з положеннями частини третьої статті 400 ЦПК України.

З наведених підстав Верховний Суд дійшов переконання, що ОСОБА_1 обрав неправомірні, тобто не передбачені правом для спірних цивільних відносин способи захисту, які також є й неефективними, оскільки їх задоволення не може привести до поновлення майнових прав та інтересів позивача.

Застосування позивачем неправомірних та неефективних способів захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, що узгоджується із висновками, висловленими Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18

(провадження № 14-125цс20), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21).

Оцінка доцільності оскарження дій (рішень) державного виконавця

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме неможливість оспорення результатів електронних торгів та оскарження дій державного виконавця не учасником виконавчого провадження та не учасником електронних торгів.

Втім, Верховний Суд не надає оцінку обґрунтованості зазначеному доводу касаційної скарги, оскільки виснував про застосування позивачем таких способів захисту щодо оспорювання торгів та їх результатів, які не відповідають критеріям правомірності та ефективності, а також виснував, що такому способу захисту прав відповідає вимога про витребування нерухомого майна.

Крім того, згідно з частиною першою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Отже, наведена правова норма надає право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавців не лише сторонами та учасниками виконавчого провадження, а й іншими особами.

Безпідставним є посилання ОСОБА_1 на статтю 48 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що іпотекодержатель, іпотекодавець, боржник та будь-який учасник прилюдних торгів вправі протягом трьох місяців з дня проведення торгів оскаржити їх результати в суді за місцезнаходженням нерухомого майна, оскільки матеріали справи, що переглядається, не містять відомостей про те, що спірна квартира була предметом іпотеки та на оспорюваний електронних торгах її було реалізовано саме як предмет іпотеки.

Оцінка впливу скасування рішення суду, на виконання якого реалізовано спірне майно, на законність електронних торгів

Також позивач підставою позову про визнання недійсними торгів визначив те, що рішення суду, на виконання якого реалізовано спірну квартиру, після торгів було скасовано.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ухвалою від 01 березня 2017 року у справі № 202/3159/14-ц Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська скасував заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 серпня 2014 року про солідарне стягнення з ОСОБА_3 та ОСОБА_6 на користь ПАТ «ПУМБ» заборгованості за кредитним договором у розмірі 2 096 773, 10 грн.

Рішенням від 28 листопада 2019 року у справі № 202/3159/14-ц Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська стягнув солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_6 на користь ПАТ «ПУМБ» заборгованість за кредитним договором у загальному розмірі 2 096 773, 10 грн.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 643/9788/13-ц (провадження № 61-35784св18), згідно з яким якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, оскільки у постанові від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17

(провадження № 12-44гс20) Велика Палата Верховного Суду фактично відступила від цього висновку шляхом його конкретизації, яка полягає в тому, що скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, але його скасування саме по собі (тобто без встановлення інших обставин, що, зокрема, можуть підтверджувати недобросовісність дій, які були вчинені на підставі цього рішення) не є підставою для перегляду всіх юридичних фактів, що виникли, змінилися чи припинилися на підставі відповідного рішення.

Тож, згідно з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17

(провадження № 12-44гс20), саме лише скасування судового рішення (тобто без встановлення інших обставин, що, зокрема, можуть підтверджувати недобросовісність дій, які були вчинені на підставі цього рішення) не є підставою для перегляду всіх юридичних фактів, що виникли, змінилися чи припинилися на підставі відповідного рішення.

У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій правильно врахували, що електронні торги з реалізації спірної квартири відбулися 16 грудня 2016 року, а заочне рішення суду скасовано 01 березня 2017 року, тобто на час реалізації нерухомого майна рішення суду було чинним.

Також суди обґрунтовано дали оцінку тому, щоІндустріальний районний суд м. Дніпропетровська у справі № 202/3159/14-ц підтвердив розмір існуючої заборгованості ОСОБА_3 та ОСОБА_6 перед ПАТ «ПУМБ» і ухвалив подібне за результатом рішення про солідарне стягнення боргу за кредитним договором в розмірі 2 096 773, 10 грн, що набрало законної сили.

Окрім наведених аргументів у справі, що переглядається, Верховний Суд погодився з доводами позивача про незаконність електронних торгів, у результаті проведення яких реалізовано майно, яке не належало боржнику, тобто встановив порушення прав ОСОБА_1 , втім відмовив у задоволенні вимог про визнання недійсними електронних торгів, протоколу та акта проведення електронних торгів, свідоцтва про придбання нерухомого майна з торгів з підстав обрання позивачем неправомірних та неефективних способів захисту, які не відповідають правовій природі відносин, що виникли у позивача з останнім набувачем спірної квартири.

Щодо вимоги про витребування спірного нерухомого майна

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 просив витребувати на його користь квартиру АДРЕСА_1 з незаконного володіння ОСОБА_2 .

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У частині другій статті 388 ЦК України передбачено, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення (частини перша, п`ята статті 48 Закону України «Про виконавче провадження»).

Звернення стягнення на об`єкти нерухомого майна здійснюється у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна. В першу чергу звертається стягнення на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржнику. В останню чергу звертається стягнення на житловий будинок чи квартиру, в якому фактично проживає боржник (частина перша статті 50 Закону України «Про виконавче провадження»).

Відповідно до частини першої статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» реалізація арештованого майна (крім майна, вилученого з цивільного обороту, обмежено оборотоздатного майна та майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону) здійснюється шляхом електронних торгів або за фіксованою ціною.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18) зроблено висновок про те, що частина друга статті 388 ЦК України захищає права добросовісного набувача, який придбав майно, примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. Тобто, на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) наголошено на тому, що метою реалізації майна на прилюдних торгах є продаж майна за найвищою ціною внаслідок конкуренції покупців; для успішної конкуренції покупців потрібно, щоб добросовісні покупці були впевнені в тому, що в разі перемоги на прилюдних торгах вони отримають майно вільним від обтяжень і вимог інших осіб.

У постанові від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть. Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном.

У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України. Тому в разі якщо право власності належало не боржнику, а іншій особі, це не може бути протиставлене покупцю (навіть якщо майно вибуло з володіння такої особи поза її волею), але лише за умови добросовісності покупця.

Зазначена постанова ухвалена Великою Палатою Верховного Суду після подання касаційної скарги, тому є підстави для виходу за межі доводів касаційної скарги та врахування наведених висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

У справі, що переглядається, на електронних торгах реалізовано квартиру, що належала ОСОБА_1 , а не ОСОБА_3 як боржнику у виконавчому провадженні.

Така ситуація виникла у зв`язку з тим, що позивач хоч і набув право власності на спірне нерухоме майно, проте не зареєстрував це право у БТІ чи у подальшому у відповідному державному реєстрі прав, тому у державного виконавця, який вирішував питання про належність майна боржнику та звернення стягнення на нього, були відомості з державного реєстру, відповідно до яких право власності на реалізовану в подальшому квартиру було зареєстроване саме за ОСОБА_3 , а не за ОСОБА_1 .

Переможцем торгів став ОСОБА_4 , який в подальшому відчужив спірну квартиру за відплатним договором на користь ОСОБА_2 .

Вирішуючи питання про витребування спірного майна, передусім потрібно перевірити добросовісність набувачів майна.

Верховний Суд врахував, що учасник торгів у будь-який спосіб не може впливати ані на визначення стартової ціни предмета продажу, ані на результати продажу, окрім пропозиції найвищої ціни у торгах, у результаті чого він стає переможцем відповідних торгів. Тобто природа торгів виключає будь-який вплив покупця на перебіг процедури продажу. Недобросовісним набувач може бути в торгах лише, якщо він вчинив правопорушення, яке підтверджено відповідним судовим рішенням.

ОСОБА_1 в позовній заяві та уточненнях до неї не посилався та не доводив існування будь-яких обставин на підтвердження недобросовісності ОСОБА_4 , який придбав квартиру на торгах у порядку, встановленому для виконання судових рішень, як особа, яка запропонувала найвищу ціну за лот. Зокрема позивач не надав до суду доказів того, що ОСОБА_4 знав чи міг знати про порушення порядку реалізації майна або знав чи міг знати про набуття майна всупереч закону.

До того ж права такого набувача захищені частиною другою статті 388 ЦК України, яка гарантує, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Тож ОСОБА_4 як добросовісний набувач, від якого не може бути витребуване майно на підставі частини другої статті 388 ЦК України, надалі здійснив відчуження спірної квартири ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу. ОСОБА_1 в обґрунтування позовної вимоги про витребування нерухомого майна від ОСОБА_2 як останнього набувача не зазначав про її недобросовісність, цю обставину в суді першої інстанції не доводив.

Верховний Суд також дійшов переконання, що гарантії, передбачені частиною другою статті 388 ЦК України, поширюються також і на набувача майна, який придбав його у особи, яка відповідно придбала таке майно на торгах в порядку, встановленому для виконання судових рішень, за умови неспростування презумпції добросовісності останнього набувача. Самий факт реалізації майна на торгах, призначення яких полягає в прозорому, відкритому, публічному продажі майна, фактично очищує таке майно від будь-яких вад та недоліків його правового статусу.

Додатково Верховний Суд врахував, що оскільки спірне майно є об`єктом нерухомості, тому для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, потрібно застосовувати спеціальне правило пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Відповідно до наведеного правила державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Також у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому через незазначення в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Також Велика Палата Верховного Суду виснувала, що оскільки добросовісність належить до загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), то вона презюмується.

Останній правовий висновок Верховного Суду має бути застосований до оцінки набуття права на спірну квартиру відповідачкою ОСОБА_2 .

Учасниками справи не заперечується, що на момент придбання спірної квартири ОСОБА_2 право власності щодо неї було зареєстроване за ОСОБА_4 , відомостей про права інших осіб на це майно в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не було. Тож ОСОБА_2 добросовісно покладалася на ці відомості.

Щодо того, чи має договір, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , ознаки фраудаторного правочину

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що договір купівлі-продажу спірної квартири від 07 квітня 2017 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , має ознаки фраудаторного правочину, оскільки був укладений після постановлення Індустріальним районним судом м. Дніпропетровська ухвали від 24 лютого 2017 року про накладення арешту на спірну квартиру в порядку забезпечення позову у справі № 202/1017/17. Також, на переконання заявника, суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 509/5216/13-ц (провадження № 61-3369св18), від 24 липня 2019 року у справі № 405/182/17 (провадження № 61-2761св19).

Так, у постанові Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 509/5216/13-ц (провадження № 61-3369св18) зроблено висновки про те, що той факт, що встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу достеменно відомо. З наведених підстав, Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що право власності на спірне нерухоме майно зареєстровано за відповідачами під час накладення на нього судом обтяження у виді арешту, унаслідок чого спірні правовстановлюючі документи на це майно є такими, що суперечать положенням закону, тому є недійсними.

У постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/182/17 (провадження № 61-2761св19) про визнання недійсним договору дарування зроблено висновки про те, що цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається «про людське око», таким критеріям відповідати не може. Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. Та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Водночас у справі, що переглядається, Верховний Суд врахував, що відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 не пред`являв позов з тих підстав, що договір купівлі-продажу спірної квартири від 07 квітня 2017 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , має ознаки фраудаторного правочину, оскільки був укладений після постановлення ухвали суду про накладення арешту на квартиру. Позивач у позовній заяві та уточненнях до неї не посилався та не доводив існування будь-яких обставин на підтвердження недобросовісності останнього набувача нерухомого майна ОСОБА_2 .

Відтак суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу в межах доводів та вимог позовної заяви, що відповідає приписам частини першої статті 13 ЦПК України.

У силу частин першої та другої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, а також перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Крім того, матеріали справи не містять відомостей про те, чи знала ОСОБА_2 , придбаваючи спірну квартиру 07 квітня 2017 року, про арешт, накладений ухвалою суду від 24 лютого 2017 року, з урахуванням того, що в державному реєстрі таке обтяження зареєстроване не було, а ОСОБА_2 на момент постановлення ухвали суду про забезпечення позову не була учасником справи № 202/1017/17. Крім того, ухвалою від 02 лютого 2018 року у справі № 202/1017/17 Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська залишив без розгляду позов ОСОБА_1 про визнання дійсним договору купівлі-продажу, визнання права власності, визнання недійсним дублікату договору дарування, визнання недійсними торгів з реалізації майна боржника, свідоцтва про придбання з торгів, договору купівлі-продажу, витребування майна з чужого незаконного володіння.

Верховний Суд врахував, що фактично бездіяльність позивача, який не зареєстрував право власності, призвела до виникнення цього спору. Також, як встановив суд першої інстанції, ОСОБА_1 не користувався спірною квартирою, її долею не цікавився, оскільки з позовом до суду звернувся майже через рік після придбання квартири ОСОБА_2 та її проживання в ній близько року.

Враховуючи те, що добросовісність останнього набувача ОСОБА_2 не спростована позивачем, тому за висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21), спірна квартира не підлягає витребуванню від неї, оскільки те, що право власності на реалізовану на електронних торгах квартиру належало не боржнику, а іншій особі - позивачу, не може бути протиставлене правомірним та справедливим інтересам добросовісного покупця.

Щодо вимог про визнання права власності та скасування записів

У постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що судове рішення про задоволення позову про витребування нерухомого майна є підставою для державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Тож у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними та є зайвими.

Крім того, за наслідками вирішення вимоги про витребування спірного нерухомого майна з володіння ОСОБА_2 Верховний Суд не встановив підстав для її задоволення.

Вимоги про скасування записів про іпотеку та про обтяження (заборону), які мають похідний характер, також не підлягають задоволенню, оскільки Верховний Суд відмовив у задоволенні основної позовної вимоги про витребування квартири.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд врахував висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані після подання касаційної скарги у постанові від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20), відповідно до яких особа, яка до 01 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого було належно здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу (правочину - у Державному реєстрі правочинів) незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності чи ні.

Верховний Суд не погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позивач не набув права власності на спірну квартиру, оскільки не здійснив реєстрацію права власності на неї, оскільки договір купівлі-продажу від 25 грудня 2009 року, за умовами якого ОСОБА_1 придбав у ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 , нотаріально посвідчений та зареєстрований в Державному реєстрі правочинів.

Верховний Суд встановив, що на електронних торгах реалізовано спірну квартиру, яка не належала боржнику ОСОБА_3 , а належала на праві власності ОСОБА_1 , проте відмовив у задоволенні вимог про визнання недійсними електронних торгів, протоколу та акта проведення електронних торгів, свідоцтва про придбання нерухомого майна з торгів, визнання права власності через неправомірність та неефективність таких способів захисту прав позивача. У спірних правовідносинах правомірним та ефективним способом захисту прав є виключно вимога про витребування нерухомого майна від останнього набувача.

Верховний Суд врахував приписи частини другої статті 388 ЦК України, а також те, що фактично саме бездіяльність позивача, який не зареєстрував право власності та не дбав про своє майно, його схоронність, не користувався ним, призвела до виникнення цього спору, та не встановив підстав для витребування майна від ОСОБА_2 як добросовісного набувача, що відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним після подання касаційної скарги у постанові від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21).

Верховний Суд не встановив підстав для задоволення вимоги про скасування записів про іпотеку та обтяження (заборону), які мають похідний характер від основних вимог.

Зважаючи на наведене, Верховний Суд зробив висновок, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову з інших правових підстав, наведених у цьому судовому рішенні.

За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має правоскасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.(частини перша-четверта статті 412 ЦПК України).

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 , скасував оскаржувані судові рішення та ухвалив постанову про відмову в задоволенні позовних вимог з інших правових підстав, тобто правовий результат вирішення спору залишився без змін, то судові витрати, понесені заявником у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на ОСОБА_1 .

Керуючись статтями 141 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 06 липня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 березня 2021 року скасувати, ухвалити нове рішення.

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Індустріального відділу державної виконавчої служби у місті Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), Державного підприємства «Сетам», треті особи: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Софійченко Наталія Андріївна, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушевська Інна Романівна, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про визнання недійсними електронних торгів з реалізації нерухомого майна, протоколу і акта про проведення електронних торгів, свідоцтва про придбання нерухомого майна з електронних торгів, витребування майна із незаконного володіння, визнання права власності, скасування записів про іпотеку та обтяження.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко