Історія справи

Постанова КЦС ВП від 04.11.2025 року у справі №570/325/24

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 листопада 2025 року

м. Київ

справа № 570/325/24

провадження № 61-14656св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В.,

Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника

ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 08 липня 2024 року у складі судді Кушнір Н. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від 10 жовтня 2024 року у складі колегії суддів: Боймиструк С. В., Гордійчук С. О., Ковальчук Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про спростування недостовірної інформації та стягнення моральної шкоди.

Позов мотивовано тим, що ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 у соціальній мережі «Фейсбук» опублікувала допис, який містить недостовірну інформацію, зокрема про те, що «Протягом останніх двох років директор предвзято до мене відносився, погрожував звільнити з роботи і все для цього зробив. Аргументував все тим, що я пишу анонімно листи в департамент освіти, хоча жодного разу такого не було». «Дійшло до того, що в мене і моєї колеги вимагав відкрити сумки для перевірки. Коли я відмовилася відкрити сумку, він накинувся на мене з кулаками та вирвав телефон. За роки роботи директора в цьому закладі звільнилося більше 25 людей і в кожного подібна історія. Колектив заляканий, перебуває під тиском, бояться обізватися, бо хочуть лишитися на роботі. Змушує постійно писати заяви за власний рахунок. Добровільно-примусово здавали кошти 1 000,00 - 2 000,00 грн (залежно від зарплати) на генератор, який держава виділила безкоштовно. В нелегкий час, коли наші чоловіки, сини... воюють, цей недокерівник воює з жінками. P.S. Питання до департаменту освіти. Чи може така неврівноважена людина працювати

з особливими дітьми?».

Посилаючись на те, що вказана інформація є неправдивою, ОСОБА_1 просив зобов`язати ОСОБА_2 у п`ятиденний строк після набрання судовим рішенням законної сили спростувати поширену недостовірну інформацію у такий саме спосіб, яким вона була поширена, а саме шляхом опублікування спростування недостовірної інформації у власному профілі соціальної інтернет-мережі «Фейсбук», про те, що поширена інформація від ІНФОРМАЦІЯ_1

у власному профілі ОСОБА_2 у соціальній інтернет-мережі «Фейсбук» за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_2 є недостовірною, та видалити недостовірну інформацію

з допису, розміщеного за цим посиланням.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 08 липня

2024 року, яке залишене без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 10 жовтня 2024 року, в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що висловлена в дописі інформація є частково достовірною, а викладене

є власною оцінкою (судженням) відповідачки щодо подій, що відбувалися

28 липня 2023 року. Немає можливості та й необхідності в правовому полі оцінювати подібність обставин при звільненні інших працівників. Захист індивідуальних трудових прав, якщо вони були порушені, є їх особистим правом

і не може бути предметом перевірки в цьому процесі та встановлення суб`єктивної оцінки кожного з членів трудового колективу і ставлення до дій керівництва в той чи інший період часу. Саме формулювання «добровільно-примусово» є суб`єктивним сприйняттям відповідачки. Частина допису фактично зводиться до різкої оцінки діяльності керівництва, яка ґрунтується на суб`єктивній оцінці відповідачкою обставин, що передували допису. Позивач

є публічною особою, тобто межа критики його діяльності є значно ширшою, ніж у пересічної особи. Публічність та керівна посада покладають на особу толерантно сприймати гострі критичні думки, а особливо опозиційно налаштованих осіб, які знаходились у підпорядкуванні, та активно використовувати право на відповідь. Спірна інформація є оціночним судженням, а не фактичним твердженням.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

30 жовтня 2024 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 08 липня 2024 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 10 жовтня 2024 року й ухвалити

у справі нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не надали жодної оцінки обставинам і аргументам, на які вказував позивач, зокрема акту службового розслідування, зверненню трудового колективу, відповідям на адвокатські запити, характеристики щодо відповідача, діям відповідача щодо добровільного приховування в архів або видалення розповідей соціальної мережі «Фейсбук» або його видалення. Висновок про те, що поширена відповідачем інформація є її суб`єктивним сприйняттям та не є таким, що містить фактичні дані,

є немотивованим і необґрунтованим жодними нормами матеріального права та доказами. Спірна інформація оцінена без урахування контексту та обставин, за яких вона була поширена. Суди зробили неправильний висновок, що спірна інформація є оціночним судженням, а не фактичним твердженням, оскільки містить посилання на фактичні дані щодо причетності позивача до правопорушень та злочинів, які він не вчиняв, які можливо перевірити на предмет їх достовірності.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 07 серпня

2024 року у справі № 200/7011/15-ц, від 01 листопада 2023 року у справі

№ 357/1235/22, від 01 березня 2023 року у справі № 753/5944/20,

від 07 липня 2021 року у справі № 537/3205/17, від 24 лютого 2021 року у справі № 727/8388/17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2023 року у справі № 990/41/23 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Аргументи інших учасників справи

31 березня 2024 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 подала до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Рівненського районного суду Рівненської області від

08 липня 2024 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 10 жовтня 2024 року - без змін.

Відзив мотивовано тим, що, відмовляючи в задоволенні позову, суди правильно визначили характер спірної інформації та з`ясували, чи вона є фактичним твердженням чи оціночним судженням. Доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, а значною мірою зводяться до необхідності переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 14 листопада 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Рівненського районного суду Рівненської області.

16 грудня 2024 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, урахувавши аргументи, наведені

у відзиві на касаційну скаргу та у додаткових поясненнях, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу слід залишити без задоволенняз таких підстав.

Короткий зміст фактичних обставин справи

ОСОБА_1 є керівником Навчально-реабілітаційного центру в с. Ясининичі Рівненської обласної ради та депутатом від партії «Всеукраїнське об`єднання «Свобода».

ІНФОРМАЦІЯ_1 у соціальній мережі «Фейсбук» у власному профілі

ОСОБА_2 опублікувала допис за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_3 такого змісту:

«Не думала, що буду писати такі пости, але вимушена це зробити. Знайомтесь! На фото член політичної партії «Всеукраїнське об`єднання «Свобода», а також директор НРЦ в с. Ясининичі Рівненської області ОСОБА_1 .

Отож я пропрацювала в цьому закладі вісімнадцять років медичною сестрою цілодобового чергування, жодних нарікань щодо моєї роботи ніколи не виникало. В колективі все гаразд, з батьками діток відносини хороші. Протягом останніх двох років директор предвзято до мене відносився, погрожував звільнити з роботи і все для цього зробив. Аргументував все тим, що я пишу анонімно листи в департамент освіти, хоча жодного разу такого не було. Налаштовував проти мене працівників, забороняв зі мною спілкуватися. На період дистанційного навчання примушував виконувати важку роботу, яка не мала відношення до моїх обов`язків: згрібати сіно, виполювати бруківку та бур`ян на клумбах під відкритим сонцем при температурі. Моїх колег відпускав

з роботи значно раніше, а мене навмисно тримав до 18:00 год. Забрав ключі від кабінету щоб я не мала змоги переодягнутись, попити води, пообідати. Дійшло до того, що в мене і моєї колеги вимагав відкрити сумки для перевірки. Коли

я відмовилася відкрити сумку він накинувся на мене з кулаками та вирвав телефон. За роки роботи директора в цьому закладі звільнилося більше

25 людей і в кожного подібна історія. Колектив заляканий, перебуває під тиском, бояться обізватися, бо хочуть лишитися на роботі. Змушує постійно писати заяви за власний рахунок. Добровільно-примусово здавали кошти

1 000,00 - 2 000,00 грн (залежно від зарплати) на генератор, який держава виділила безкоштовно. В нелегкий час, коли наші чоловіки, сини...воюють, цей недокерівник воює з жінками. Р.S. Питання до департаменту освіти. Чи може така неврівноважена людина працювати з особливими дітьми?».

Мотиви, якими керується Верховний Суд

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону відповідають.

Конституція України визначає честь і гідність людини найвищою соціальною цінністю, кожен має право на повагу до його гідності (статті 3, 28).

У частині першій статті 201 ЦК України передбачено, що особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, зокрема честь, гідність і ділова репутація.

Під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти. З честю пов`язується позитивна соціальна оцінка особи в очах суспільства, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло. Під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов`язків. Під діловою репутацією юридичної особи, у тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб-підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.

Згідно зі статтею 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Водночас стаття 68 Конституції України визначає, що кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права

і свободи, честь і гідність інших людей.

Відповідно до статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати

і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади

і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане

з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду

і є необхідним в демократичному суспільстві.

У національному законодавстві право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань підлягає реалізації з урахуванням обов`язку не поширювати недостовірну і таку, що ганьбить гідність, честь чи ділову репутацію іншої особи, інформацію.

Відповідно до статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Згідно із статями 297 299 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі, їх недоторканність, а також на недоторканність своєї ділової репутації. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист своєї гідності, честі та ділової репутації.

Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь,

а також на спростування цієї інформації. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена (стаття 277 ЦК України).

При розгляді справ зазначеної категорії суди повинні враховувати, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача;

в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Під поширенням інформації слід розуміти опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі «Інтернет» чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах,

в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації і з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

Згідно з частинами першою, другою статті 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб`єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов`язок відшкодувати завдану моральну шкоду.

Судження вважається таким, що має оціночний характер, якщо воно виражає ставлення автора до змісту висловленої ним думки, що пов`язано з такими психологічними станами як віра, впевненість чи сумнів. Якщо ж зміст та характер досліджуваної інформації свідчить про наявність фактів, така інформація є не результатом суб`єктивної оцінки, а відображенням об`єктивної істини, що може бути встановлена у судовому порядку.

У своїй практиці Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) розрізняє факти та оціночні судження. Якщо існування фактів може бути підтверджене, правдивість оціночних суджень не піддається доведенню. Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлювання думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції (рішення у справі «Лінгенс проти Австрії» від 08 липня 1986 року). Однак, навіть якщо висловлювання є оціночним судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання. Залежно від обставин конкретної справи, висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути перебільшеним за відсутності будь-якого фактичного підґрунтя (рішення ЄСПЛ

у справі «Де Хаес і Гійселс проти Бельгії» від 24 лютого 1997 року, пункт 47).

В постанові Верховного Суду від 25 січня 2023 року у справі № 761/33563/20 (провадження № 61-9907св20) вказано, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи.

Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає «демократичного суспільства» (рішення ЄСПЛ у справі «Карпюк та інші проти України» від 06 жовтня 2015 року).

Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права, гарантованого статтею 19.

Суд враховує при цьому правову позицію ЄСПЛ щодо різниці між поняттями «оціночне судження» та «фактів». Так, у пункті 39 рішення ЄСПЛ від 28 березня 2013 року у справі «Нова Газета і Бородянський проти росії» вказано, що правдивість оціночних суджень не піддається доведенню, і їх потрібно відрізняти від фактів, існування яких може бути доведено. Також у рішенні зазначено, що втручання в свободу вираження власних думок та поглядів порушує свободу висловлення думки в трьох випадках: якщо воно здійснено не на підставі закону, якщо воно не переслідує допустимої мети або якщо воно порушує баланс між метою, заради якої здійснено втручання, і свободою вираження думки.

ЄСПЛ також підтвердив, що правдивість оціночних суджень не припускає можливості доказування, і оціночні судження дійсно слід відрізняти від фактів, існування яких може бути підтверджене, та виділив три можливі варіанти фундаменту, на якому можна побудувати свою оцінку: факти, що вважаються загальновідомими; підтвердження висловлювання яким-небудь джерелом; посилання на незалежне дослідження.

Таким чином, фактичні твердження та оціночні судження є різними поняттями,

а розмежовування цих термінів лежить в основі захисту права на честь та гідність як особистих немайнових прав. За своїм характером судження

є розумовим актом, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, що пов`язано з такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Отже, не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці ЄСПЛ при тлумаченні положень статті 10 Конвенції.

У постанові Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 760/23818/20 (провадження № 61-2235св22) зазначено, що фактичні твердження та оціночні судження є різними поняттями, а розмежовування цих термінів лежить

в основі захисту права на честь та гідність як особистих немайнових прав. За своїм характером судження є розумовим актом, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки

і напряму, що пов`язано з такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Отже, не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці ЄСПЛ при тлумаченні положень статті 10 Конвенції.

У постанові Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 203/360/20 (провадження № 61-17422св20) зазначено, що законодавством не передбачена можливість притягнення до відповідальності за висловлювання оціночних суджень. Вони, як і думки, переконання, судження, критична оцінка певних фактів і недоліків, не можуть бути предметом судового захисту, оскільки, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів, не можуть бути перевірені на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів),

а публічні особи мають бути толерантними до різкої, навіть некоректної критики.

Для того щоб розрізняти фактичне твердження і оціночне судження, необхідно брати до уваги обставини справи і загальний тон зауважень, оскільки твердження про питання, що становлять суспільний інтерес, є оціночними судженнями, а не констатацією фактів.Судження - це те саме, що й думка, висловлення. Воно являє собою розумовий акт, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов`язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження також користуються захистом - це передумова плюралізму поглядів (див. постанову Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі

№ 757/10886/20-ц).

Подібні висновки щодо необхідності визначення характеру поширеної інформації та з`ясування, чи є вона фактичним твердженням або оціночним судженням, при вирішенні питання про визнання такої інформації недостовірною містяться також у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі

№ 545/3721/15-ц (провадження № 61-14641св18), від 04 липня 2018 року

у справі № 761/7795/17 (провадження № 61-969св18), від 01 липня 2018 року

у справі № 757/33799/15-ц (провадження № 61-2846св18), у постанові Верховного Суду України від 29 листопада 2017 року у справі № 6-639цс17.

Поширена 31 жовтня 2023 року ОСОБА_2 на особистій сторінці в соціальній мережі «Фейсбук» спірна інформація є власною думкою відповідача, оціночним судженням, оскільки автор висловив лише власні переконання та погляди щодо дій позивача, без прив`язки до конкретних даних. Відповідач висловила свою думку стосовно певних дій ОСОБА_1 , використовуючи провокативну риторику та інші характерні для оціночних суджень мовно-стилістичні засоби.

Зазначені оспорювані висловлювання щодо позивача є оціночними судженнями, оскільки відображають власні думки відповідача.

Чинним законодавством не передбачена можливість притягнення до відповідальності за висловлювання оціночних суджень. Вони, як і думки, переконання, судження, критична оцінка певних фактів і недоліків не можуть бути предметом судового захисту, оскільки, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів, не можуть бути перевірені на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів),а публічні особи мають бути толерантними до різкої, навіть некоректної критики.

Конструкція спірного допису свідчить про відсутність категоричності у поданій інформації та необхідність перевірки її правдивості.

Враховуючи характер оспорюваної інформації, контекст подій, які зумовили її поширення, колегія суддів вважає, що спірна публікація не містить фактичних відомостей, тверджень чи звинувачень позивача, зокрема й у вчиненні адміністративних чи кримінальних правопорушень, а є власною суб`єктивною думкою, критикою та оцінкою, наданою відповідачем.

Верховний Суд не встановив підстав вважати, що оспорювана інформація,

з огляду на її суб`єктивний і оціночний характер, контекст, у якому відбулося її поширення, та відомості про сторін цієї справи, є такою, що підлягає спростуванню в судовому порядку.

Аргументи заявника про неврахування висновків Верховного Суду, наведених

у касаційній скарзі, є безпідставними, оскільки висновки, зроблені судами першої і апеляційної інстанцій у цій справі, не суперечать висновкам Верховного Суду у справах, зазначених заявником у касаційній скарзі.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками судів щодо встановлених обставин справи та необхідності переоцінки доказів. При цьому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, арішення Рівненського районного суду Рівненської області від

08 липня 2024 року та постанови Рівненського апеляційного суду від 10 жовтня 2024 року - без змін, оскільки підстав для їх скасування немає.

З огляду на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 08 липня 2024 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 10 жовтня 2024 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Коротун

Є. В. Коротенко

М. Є. Червинська