Історія справи

Постанова КЦС ВП від 04.10.2023 року у справі №761/18365/20
Постанова КЦС ВП від 04.10.2023 року у справі №761/18365/20

Постанова

Іменем України

04 жовтня 2023 року

м. Київ

справа № 761/18365/20

провадження № 61-9164св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - Адміністрація Державної прикордонної служби України,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_5 та ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 16 травня 2023 року в складі колегії суддів: Коцюрби О. П., Білич І. М., Слюсар Т. А.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У червні 2020 року Адміністрація Державної прикордонної служби України звернулась до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з позовом про виселення та зобов`язання знятися з реєстрації.

Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 проходив військову службу в Державній прикордонній службі України, був звільнений 11 листопада 2019 року Наказом Голови Державної прикордонної служби України від 11 листопада 2019 року № 1130-OC, виключений зі списків особового складу та всіх видів забезпечення, відповідно до Наказу Голови Державної прикордонної служби України від 15 листопада 2019 року № 1169-0C.

Під час проходження військової служби в ІНФОРМАЦІЯ_1 , в 1994 році ОСОБА_1 та члени його сім`ї були забезпечені постійним житлом за адресою: АДРЕСА_1 , яку не здали.

В подальшому, ОСОБА_1 переведений для проходження служби до Адміністрації Державної прикордонної служби України, де був забезпечений службовою квартирою АДРЕСА_2 на період проходження служби. Після звільнення ОСОБА_1 з військової служби, відповідачі в добровільному порядку не звільнили та не здали службове житло, а саме - квартиру АДРЕСА_2 . Позивач, у своїй позовній заяві, звернув увагу на те, що вказаними діями, порушуються права інших військовослужбовців та членів їх сімей, які потребують службового житла. На думку позивача, оскільки відповідач був забезпечений житлом, як військовослужбовець, на теперішній час припинив трудові відносини з Адміністрацією Державної прикордонної служби України, він підлягає виселенню з особового складу з усіма особами, які з ним проживають, без надання іншого житлового приміщення.

Адміністрація Державної прикордонної служби України просила:

зобов`язати відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 виселитись та з службової квартири АДРЕСА_2 ;

зобов`язати відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 знятись з реєстрації в службовій квартирі АДРЕСА_2 .

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 12 серпня 2022 року в складі судді: Осаулова А. А. позовну заяву Адміністрації Державної прикордонної служби України залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

згідно статті 125 ЖК УРСР деякі категорії громадян, які проживають у службових жилих приміщеннях, не підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення, при розгляді справ про виселення зі службових жилих приміщень необхідно з`ясовувати, чи користуються відповідачі зазначеною пільгою. Зокрема, особи, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм жиле приміщення, не менше 10 років, користуються такою пільгою і в тому разі, коли цей стаж переривався. Як вбачається з послужного списку ОСОБА_1 та не заперечується позивачем, відповідач ОСОБА_1 пропрацював в структурі Державної прикордонної служби України більше 10 років, а тому відповідно до статті 125 ЖК УРСР він не підлягає виселенню із службового житла без надання іншого жилого приміщення;

у статті 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування;

виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції;

у справі, що розглядається, виселення відповідачів в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останніх на житло, внаслідок яких ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 можуть втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі. Зі справи вбачається, що відповідачі набули право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набули охоронюване законом право на мирне користування майном - квартирою АДРЕСА_2 . Доказів на підтвердження наявності у відповідачів іншого житлового приміщення, матеріали справи не містять. Посилання позивача на те, що відповідач ОСОБА_1 був забезпечений іншим житлом - квартирою АДРЕСА_3 , не впливають на висновків суду щодо неможливості виселення відповідачів з квартири АДРЕСА_2 без надання іншого приміщення, виходячи з того, що квартира АДРЕСА_3 з 01 березня 2001 року належить іншій особі за договором купівлі-продажу від 01 березня 2001 року. З наданих позивачем документів не вбачається приватизація вказаної квартири відповідачами ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 саме на підставі Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»;

позивачем не було доведено належними та допустимими доказами в розумінні ЦПК України обставин, на які він посилається, підстав для задоволення позовних вимог про виселення відповідачів з квартири АДРЕСА_2 без надання іншого жилого приміщення, суд не встановив;

з урахуванням викладеного, а також те, що позивачем не було доведено належними та допустимими доказами в розумінні ЦПК України обставин, на які він посилається, підстав для задоволення позовних вимог про виселення відповідачів з квартири АДРЕСА_2 без надання іншого жилого приміщення, суд не вбачає.

Додатковим рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 12 вересня 2022 року заяву ОСОБА_1 , подану представником відповідача ОСОБА_7 про винесення додаткового рішення суду задоволено частково.

Стягнуто з Адміністрації Державної прикордонної служби України на користь ОСОБА_1 кошти судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 12 000,00 грн.

В задоволені іншої частини заяви ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення відмовлено.

Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

суд погоджується з запереченням сторони позивача щодо необґрунтованого включення до правничої допомоги витрат, пов`язаних прибуттям до суду 25 листопада 2020 року, а також можливістю зменшення витрат на послуги з підготовки заяв/клопотань, які не були задоволенні судом, або ж які не були використані судом при прийнятті рішення у справі.

з урахуванням складності справи та надані адвокатом послуги, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, судової практики та фінансового стану сторін, беручи до уваги те, що сторона позивача заявила клопотання про зменшення розміру витрат в зв`язку з їх неспівмірністю із об`ємом виконаних адвокатом робіт, суд вважає можливим стягнути Адміністрації Державної прикордонної служби України на користь ОСОБА_1 кошти судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 12 000 грн.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 16 травня 2023 року апеляційну скаргу Адміністрації Державної прикордонної служби України задоволено, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 12 серпня 2022 року скасовано, ухвалено в справі нове судове рішення, яким позовні вимоги Адміністрації Державної прикордонної служби України задоволено.

Зобов`язано ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 виселитись із службової квартири АДРЕСА_2 .

Зобов`язано ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 знятись із реєстрації за адресою службової квартири АДРЕСА_2 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Можливість виселення особи з житлового приміщення передбачена нормами ЖК України. Відповідно до положень статті 124 ЖК України, робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового житлового приміщення з усіма особами, які з ними проживають без надання іншого жилого приміщення;

правомірність вимог Адміністрації Державної прикордонної служби України підтверджується також судовою практикою, зокрема Постановою Верховного Суду від 17 квітня 2020 року у справі № 463/6203/17. У даній постанові Верховний Суд зазначив, що особливість права користування службовим житлом, на підставі ордеру полягає, зокрема, у тому, що житло надається у зв`язку зі службовими відносинами, тимчасово, до настання певних умов. Особа, яка користується службовим житлом, усвідомлює, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов`язана звільнити надане ним, житлове приміщення у відповідності до статті 124 ЖК України. Втручання у право на повагу до житла відповідача буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі, вичерпний перелік яких наведений у пункті другому статті 8 Конвенції. За змістом пункту 2 статті 8 Конвенції втручання в право на повагу до житла, має бути не лише законним, але й «необхідним, у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною легітимною метою... Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірністпь заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Така позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18);

оцінюючи наявні в матеріалах справи докази, враховуючи вищезазначені норми законодавства, звільнення ОСОБА_1 з військової служби, його виключення зі списків особового складу, зняття з усіх видів забезпечення, а також той факт, що він забезпечений іншим житлом, яке надавалося йому раніше, ним не здане та було приватизоване останнім, а саме 3-х кімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_1 , колегія суддів вважає, що вимоги Адміністрації Державної прикордонної служби України щодо визнання відповідачів такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі за адресою: АДРЕСА_4 , їх виселення та зняття з реєстрації за адресою спірної службової квартири є обґрунтованими, тому, підлягають задоволенню;

при вирішенні цього спору по суті, Шевченківський районний суд міста Києва на вище вказані обставини уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про відмову позивачу у задоволенні позовних вимог. На думку колегії суддів, положення статті 125 ЖК не підлягають застосуванню до осіб, які були забезпечені цим же підприємством, установою, організацією постійним житлом, перевели його у свою власність шляхом приватизації та розпорядилися власністю на власний розсуд. При цьому, застосовуючи до спірних правовідносин положення статті 125 ЖК поза увагою суду першої інстанції залишилася істотна обставина, на яку посилався позивач та яка не заперечувалась відповідачем, а саме, не перебування відповідача в Державній прикордонній службі України на квартирному обліку ні для отримання житла ні для покращення житлових умов. Дана обставина має істотне значення для справи, оскільки відповідно до умов контрактів військовослужбовці Держприкордонслужби беруть на себе зобов`язання проходити військову службу у будь якому регіоні України. У зв`язку з цим, житло надається військовослужбовцям саме за місцем проходження військової служби (службове або постійне). При переведенні військовослужбовця для проходження військової служби в інший регіон України, військовослужбовець має здати надане йому житло. У разі, якщо військовослужбовець отримав житло для постійного проживання він знімається з квартирного обліку Державної прикордонної служби. Тільки у випадку повернення наданого в постійне користування житла, при переведенні військовослужбовця для проходження військової служби в інший регіон України, військовослужбовець поновлюється на квартирному обліку та має право отримати постійне житло в регіоні проходження військової служби. Службове житло надається для тимчасового проживання та при переведенні військовослужбовця для проходження військової служби в інший регіон України або припинення трудових відносин колишній військовослужбовець зобов`язаний його вивільнити;

так як, ОСОБА_1 на квартирному обліку в Держприкордонслужбі не перебував, оскільки був забезпечений постійним житлом та не здав його. А службове житло ОСОБА_1 разом із членами своєї сім`ї зобов`язаний був вивільнити після звільнення з військової служби;

рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 12 серпня 2022 року ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права, а висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи, рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням у справі нового судового рішення, про задоволення позовних вимог Адміністрації Державної прикордонної служби України до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про виселення та зобов`язання знятись з реєстрації.

Аргументи учасників справи

21 червня 2023 року ОСОБА_1 через підсистему Електронний суд подав касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_5 , на постанову Київського апеляційного суду від 16 травня 2023 року, в якій просив:

постанову апеляційного суду скасувати;

залишити в силі рішення суду першої інстанції;

вирішити питання про розподіл судових витрат.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що:

застосуванням судом норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 07 грудня 2022 року у справі № 761/18533/20. У справі №761/18533/20 за позовом Адміністрації Державної прикордонної служби України до звільненого 06 серпня 2019 року військовослужбовця та членів його сім`ї про зобов`язання виселитись та знятись з реєстрації із службової квартири Верховний Суд у своїй постанові від 07 грудня 2022 року дійшов висновку: «З урахуванням того, що спірне службове житло було надано військовослужбовцю ОСОБА_1 та членам його сім`ї на період проходження військової служби, при цьому станом на час розгляду справи він продовжує перебувати на військовій службі, відсутні правові підстави для виселення ОСОБА_1 та його неповнолітнього сина зі службової квартири на підставі статті 124 ЖК України. Зазначений спосіб реалізації прав позивача, як власника службового житла, колегія суддів вважає таким, що не відповідатиме критерію законності втручання у право на житло військовослужбовця, який проходить військову службу в особливий період»;

Оскільки стаж військової служби ОСОБА_1 в органах Державної прикордонної служби становить більше 25 років, спірне службове житло набуте ним правомірно, з огляду на положення абзацу третього статті 125 ЖК України відсутні підстави для виселення ОСОБА_1 та членів його сім`ї зі спірного службового житла без надання іншого жилого приміщення, після його звільнення із служби в Адміністрації Державної прикордонної служби України. Тому апеляційним судом помилково не було застосовано статтю 125 ЖК України як правову підставу для відмови в задоволенні апеляційної скарги позивача;

суд апеляційної інстанції допустив грубе порушення цивільного процесуального права, коли відмовив у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі.

24 червня 2023 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку подала касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 16 травня 2023 року, в якій просила:

постанову апеляційного суду скасувати;

направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що:

Київський апеляційний суд при винесенні оскаржуваної постанови 16 травня 2023 року застосував норму статті 124 ЖК України, без урахування висновку щодо застосування вказаної норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 07 грудня 2022 року у справі № 761/18533/20;

у подібних правовідносинах у справі №761/18533/20 (провадження № 61- 10183св22) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановою від 07 грудня 2022 року зробив наступний висновок: «Водночас колегія суддів звертає увагу на необхідність урахування Інших обставин при вирішенні питання про наявність правових підстав для виселення Особа 1 та членів його сім`ї зі службового житла у місті Києві, зокрема призов останнього на військову службу з 11 березня 2022 року із зарахуванням на всі види забезпечення (наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 11 березня 2022 року № 57). За військовослужбовцями, призваними на військову службу під час мобілізації, на особливий період або на військову службу за призовом осіб Із числа резервістів в особливий період, зберігаються жилі приміщення, які вони займали до призову на строкову військову службу та військову службу лід час мобілізації, на особливий період або на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період (абзац 2 пункту 1 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей»). З урахуванням того, що спірне службове житло було надано військовослужбовцю Особа 1 та членам його сім`ї на період проходження військової служби, при цьому станом на час розгляду справи він продовжує перебувати на військовій службі, відсутні правові підстави для виселення Особа 1 та його неповнолітнього сина зі службової квартири на підставі статті 124 ЖК України. Зазначений спосіб реалізації прав позивача, як власника службового житла, колегія суддів вважає таким, що не відповідатиме критерію законності втручання у право на житло військовослужбовця, який проходить військову службу в особливий період».

У вересні 2023 року Адміністрація Державної прикордонної служби України подала відзиви на касаційні скарги.

Відзиви на касаційну скаргу мотивовано тим, що:

суд апеляційної інстанції прийшов до вірного висновку про наявність правових підстав для виселення після звільнення з військової служби військовослужбовця та членів його сім`ї із службового житла, яке було надане на час проходження служби та уже забезпеченого один раз постійним житлом у межах норми відповідно до статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей», з підстав наявності у нього стажу роботи (військової служби) не менш як десять років (абзац 3 статті 125 ЖК України);

будь-яка особа, якій загрожує виселення у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Підтвердженням наявності нагальної суспільної потреби у виселенні відповідачів, зокрема є черга військовослужбовців, які претендують на заселення у службове житло. Суд апеляційної інстанції повно з`ясував істотні обставини справи та встановив, що відповідачу органом Держаної прикордонної служби України було надано постійне житло, яке ним не було здано, а було приватизовано разом із членами сім`ї.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 16 серпня 2023 року: відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 ; клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 16 травня 2023 року задоволено; зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 16 травня 2023 року до закінчення її перегляду у касаційному порядку.

Ухвалою Верховного Суду від 16 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 ; клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 16 травня 2023 року задоволено; зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 16 травня 2023 року до закінчення її перегляду у касаційному порядку.

Ухвалою Верховного Суду від 05 вересня 2023 року: заяву Адміністрації Державної прикордонної служби України про ознайомлення з матеріалами справи, яка підписана ОСОБА_8 , повернуто; відзив Адміністрації Державної прикордонної служби України на касаційну скаргу ОСОБА_1 , який підписано ОСОБА_8 , повернуто; відзив Адміністрації Державної прикордонної служби України на касаційну скаргу ОСОБА_2 , який підписано ОСОБА_8 , повернуто.

Ухвалою Верховного Суду від 25 вересня 2023 року: клопотання Адміністрації Державної прикордонної служби України про продовження строку на подання відзиву задоволено; продовжено Адміністрації Державної прикордонної служби України строки на подання відзивів на касаційні скарги; справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалах Верховного Суду від 16 серпня 2023 року вказано, що:

наведені у касаційній скарзі ОСОБА_1 доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 07 грудня 2022 року у справі № 761/18533/20; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

наведені у касаційній скарзі ОСОБА_2 доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 07 грудня 2022 року у справі № 761/18533/20; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Фактичні обставини

Суди встановили, що Адміністрація Державної прикордонної служби України є власником квартири АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 12 грудня 2017 року.

На підставі розпорядження Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації від 11 січня 2018 року № 4, квартира АДРЕСА_2 включена до числа службових жилих приміщень Державної прикордонної служби України.

Розпорядженням Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації від 12 квітня 2018 року № 232 затверджено спільне рішення Адміністрації та житлової комісії Державної прикордонної служби України про надання службової квартири АДРЕСА_2 , військовослужбовцю ОСОБА_1 на родину з 4 осіб: ОСОБА_1 , дружина ОСОБА_2 , син ОСОБА_4 , мати дружини - ОСОБА_3 .

З витягу із розпорядження Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації № 314 від 19 квітня 2019 року, вбачається, що квартиру АДРЕСА_2 виключено з числа службових жилих приміщень Державної прикордонної служби України.

З витягу з наказу Адміністрації Державної прикордонної служби України № 231-АГ від 23 квітня 2019 року встановлено надання дозволу на приватизацію квартири АДРЕСА_2 , яка була надана військовослужбовцю ОСОБА_1 та членам його сім`ї для постійного проживання.

Розпорядженням Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації № 661 від 27 серпня 2019 року визнано таким, що втратив чинність п.п. 1, п. 1 розпорядження Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації № 343 від 19 червня 2018 року, визнано таким, що втратило чинність розпорядження Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації № 314 від 19 квітня 2019 року.

Наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України № 423АГ від 29 вересня 2020 року абз. 2, 3, 4, 5 п. 1 наказу № 231-АГ від 23 квітня 2019 року та наказ № 94-АГ від 21 лютого 2019 року скасовано.

ОСОБА_1 проходив військову службу в Державній прикордонній службі України в період з 17 червня 1993 року по 31 грудня 1998 року та з 13 лютого 2015 року по 30 вересня 2021 року.

Під час проходження військової служби в Державній прикордонній службі України в період з 17 червня 1993 року по 31 грудня 1998 рік ОСОБА_1 , 12 січня 1995 року органом Держприкордонслужби військовою частиною № НОМЕР_2 був забезпечений постійним житлом - трикімнатною квартирою АДРЕСА_3 , на склад сім`ї три особи, яку, після звільнення з військової служби ОСОБА_1 не здав.

В 2000 році після першого звільнення з військової служби (період військової служби з 17 червня 1993 року по 31 грудня 1998 рік) трикімнатну квартиру АДРЕСА_3 , ОСОБА_1 приватизував та отримав свідоцтво про право власності на житло.

Адміністрація Держприкордонслужби листом від 06 січня 2020 року № 0.704 - 186/0/6-20-Вих, звернулася до ОСОБА_1 про добровільне вивільнення службового житла.

Згідно наказу №815-ОС від 20.08.2020 року ОСОБА_1 виключений зі списків особового складу Адміністрації Державної прикордонної служби України, але вказане звільнення він оскаржив у адміністративній справі за № 640/22615/20 за позовом ОСОБА_1 до Адміністрації Державної прикордонної служби України про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення в запас з військової служби та поновлення на роботі.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 червня 2021 року в справі №640/22615/20 визнано протиправним та скасовано наказ №815-ОС від 20 серпня 2020 року в частині розірвання контракту та звільнення з військової служби в запас генерал-майора ОСОБА_1 .

На виконання вказаного судового рішення 23 червня 2021 року головою Державної прикордонної служби України винесено наказ № 570-ОС про скасування наказу №815-ОС від 20 серпня 2020 року в частині, що стосується виключення зі списків особового складу генерал-майора ОСОБА_1 , продовжено строк перебування у розпорядженні зі збереженням усіх видів грошового забезпечення.

Наказом Голови Державної прикордонної служби України № 949-ОС від 21 вересня 2021 року з ОСОБА_1 припинено (розірвано) контракт та звільнено з військової служби.

Згідно витягу з наказу Голови Державної прикордонної служби України № 989-ОС від 30 вересня 2021 року ОСОБА_1 виключено із списків особового складу та всіх видів забезпечення.

11 березня 2022 року Наказом командира військової частини НОМЕР_3 № 57, ОСОБА_1 призначений на посаду начальника групи узагальнення дій руху опору управління організації руху опору військової частини НОМЕР_3 Міністерства оборони України.

Позиція Верховного Суду

Щодо позовних вимог до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Диспозитивність - один з основних принципів судочинства, на підставі якого особа (зокрема, позивач чи відповідач), самостійно вирішує,, зокрема, чи оскаржувати постанову суду апеляційної інстанції в апеляційному порядку та в яких межах.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

У справі, що переглядається: в касаційних скаргах скарзі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , просять скасувати постанову апеляційного суду як в частині задоволених позовних вимог до них, так і в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ; інші відповідачі ( ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ) не скористалися своїм правом подачі касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги. Така процесуальна поведінка інших відповідачів ( ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ) свідчить про їх повну згоду з постановою апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог до них.

Аналіз аргументів касаційних скарг свідчить, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , не навели переконливих доводів, яким чином судове рішення апеляційного суду порушує їх права та інтереси в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , за умови, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , не оскаржили постанову апеляційного суду, тобто погодилисяся з постановою апеляційного суду в частині позовних вимог до них. Тому оскаржену постанову апеляційного суду в частині задовлених позовних вимог до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 належить залишити без змін.

Щодо позовних вимог провиселення до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 та частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

«Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Європейський суд з прав людини вважає, що «вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 43, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Європейський суд з прав людини вказав, що«коли національні органи судової влади дійшли висновку, що вселення не відповідало чинним правовим положенням, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар. Крім того, жодним чином не було розглянуто такі питання, як те, що з моменту вселення заявників разом із другим заявником до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років; та, що заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх наймачами та, що протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов`язані з найманням. Підхід, застосований національним судами, сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників. Із цього приводу суд звертає увагу на аргумент Уряду, що будь-яке право на тимчасове зайняття відповідного житлового приміщення було тісно пов`язане зі статусом військовослужбовця другого заявника та, що це право було втрачено у зв`язку з його звільненням з військової служби. Суд у принципі готовий визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності. Проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення. Отже, аргументи Уряду з цього приводу мають бути відхилені. Суд уже констатував порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли у контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання. Суд не знаходить підстав, щоб дійти іншого висновку у цій справі. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції» (SADOVYAK v. UKRAINE, № 17365/14, § 32 - 35, ЄСПЛ, від 17 травня 2018 року).

Робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення (стаття 124 ЖК України).

Військовослужбовці строкової військової служби та військовослужбовці, призвані на військову службу під час мобілізації, на особливий період або на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, розміщуються в казармах (на кораблях) згідно із Статутом внутрішньої служби Збройних Сил України. За ними зберігаються жилі приміщення, які вони займали до призову на строкову військову службу та військову службу під час мобілізації, на особливий період або на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період. Вони не можуть бути зняті з обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов (абз. 2 пункту 1 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей»).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2022 року по справі № 761/18533/20 (провадження № 61-10183св22), на яку є посилання в касаційних скаргах, зазначено, що:

«колегія суддів звертає увагу на необхідність урахування інших обставин при вирішенні питання про наявність правових підстав для виселення ОСОБА_1 та членів його сім`ї зі службового житла у місті Києві, зокрема призов останнього на військову службу з 11 березня 2022 року із зарахуванням на всі види забезпечення (наказ командира військової частини НОМЕР_4 від 11 березня 2022 року № 57).

За військовослужбовцями, призваними на військову службу під час мобілізації, на особливий період або на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, зберігаються жилі приміщення, які вони займали до призову на строкову військову службу та військову службу під час мобілізації, на особливий період або на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період (абзац 2 пункту 1 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей»).

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

З урахуванням того, що спірне службове житло було надано військовослужбовцю ОСОБА_1 та членам його сім`ї на період проходження військової служби, при цьому станом на час розгляду справи він продовжує перебувати на військовій службі, відсутні правові підстави для виселення ОСОБА_1 та його неповнолітнього сина зі службової квартири на підставі статті 124 ЖК України. Зазначений спосіб реалізації прав позивача, як власника службового житла, колегія суддів вважає таким, що не відповідатиме критерію законності втручання у право на житло військовослужбовця, який проходить військову службу в особливий період».

У справі, що переглядається:

ІНФОРМАЦІЯ_2 звернулася з позовом у червні 2020 року;

наказом командира військової частини НОМЕР_3 від 11 березня 2022 року № 57, ОСОБА_1 призначений на посаду начальника групи узагальнення дій руху опору управління організації руху опору військової частини НОМЕР_3 Міністерства оборони України;

при задоволенні позовних вимог про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , апеляційний суд не врахував, що: втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «згідно із законом»; абзац 2 пункту 1 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» передбачає випадки збереження службового житла за військовослужбовцем.

За таких обставин, встановивши, що ОСОБА_1 призначений на посаду начальника групи узагальнення дій руху опору управління організації руху опору військової частини НОМЕР_3 Міністерства оборони України (тобто, перебуває на військовій службі) апеляційний суд зробив неправильний висновок про задоволення позовних вимог про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , оскільки таке втручання в право на повагу житла відбулося не відповідно до закону (абзац 2 пункту 1 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей»). Тому постанову апеляційного суду в частині задоволення позовних вимог про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 належить скасувати. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні цих позовних вимог з інших підстав. Як наслідок рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 потрібно змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Щодо позовних вимог про зобов`язання знятися з реєстрації до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

Орган реєстрації вносить зміни до реєстру територіальної громади на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення, визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою (пункт 6 частини першої статті 24 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні»).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 лютого 2022 року по справі № 635/6613/17 (провадження № 61-3686св21) зазначено, що:

«вирішуючи інші позовні вимоги, Верховний Суд врахував, що 01 грудня 2021 року набрав чинності Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», відповідно до пункту 6 частини першої статті 24 якого орган реєстрації вносить зміни до реєстру територіальної громади на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення, визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Варто враховувати, що звернення з позовом про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом у разі їх виселення з нього, не є необхідним, оскільки особи втрачають право користування спірним житлом безпосередньо у зв`язку з виселенням з нього, таке рішення суду є підставою для внесення відповідних змін до відповідного реєстру територіальної громади, а тому пред`явлення такої позовної вимоги як про визнання особи такою, що втратила права користування жилим приміщенням, не призводить до ефективного захисту порушених прав позивача».

У справі, що переглядається, апеляційний суд не звернув уваги, що рішення суду про виселення є підставою для внесення відповідних змін до відповідного реєстру територіальної громади. Суд першої інстанції відмовив в задоволенні позовної вимоги про зобов`язання знятися з реєстраційного обліку з інших підстав (як похідних від вимог про виселення). Тому постанову апеляційного суду в цій частині належить скасувати, а рішення суду першої інстанції належить змінити в мотивувальній частині.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Доводи касаційних скарг дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційні скарги належить задовольнити частково; постанову апеляційного суду в частині задоволення позовних вимог Адміністрації Державної прикордонної служби України до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , та стягнення судового збору з них, скасувати; рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог Адміністрації Державної прикордонної служби України до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови; постанову апеляційного суду в частині задоволення позовних вимог Адміністрації Державної прикордонної служби України до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , та стягнення судового збору з них, залишити без змін та поновити її виконання в цій частині.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша і друга статті 141 ЦПК України).

Оскільки касаційні скарги задоволено частково, то з Адміністрації Державної прикордонної служби України на користь ОСОБА_1 належить стягнути судовий збір в розмірі 13 452,80 грн, а на користь ОСОБА_2 - судовий збір в розмірі 16 816,00 грн.

Керуючись статтями 400 409 410 412 413 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_5 , задовольнити частково.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 16 травня 2023 року в частині задоволення позовних вимог Адміністрації Державної прикордонної служби України до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про виселення та зобов`язання знятись з реєстрації, та стягнення судового збору з них, скасувати.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 серпня 2022 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог Адміністрації Державної прикордонної служби України до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про виселення та зобов`язання знятись з реєстрації змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанову Київського апеляційного суду від 16 травня 2023 року в частині позовних вимог Адміністрації Державної прикордонної служби України до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та стягнення з них судового збору залишити без змін.

Поновити виконання постанови Київського апеляційного суду від 16 травня 2023 року в частині задоволення позовних вимог Адміністрації Державної прикордонної служби України до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та стягнення з них судового збору.

Стягнути з Адміністрації Державної прикордонної служби України на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 13 452,80 грн.

Стягнути з Адміністрації Державної прикордонної служби України на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 16 816,00 грн.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 16 травня 2023 року у скасованій частині втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук